Історія освіти в України тісно пов'язана з усією історією українського народу. Багатовікове існування в стані роздробленості, під гнітом монголо-татарських орд, польських, литовських і угорських феодалів зробило сильний вплив на розвиток освіти.
У 2-ій половині XVI століття відбулися зміни в державно-адміністративному положенні значної частини українських земель. Скориставшись ослабленням Великого князівства Литовського, що брав з 1558 р. участь у багаторічній війні з Росією, правлячі кола Польщі взяли курс на захоплення всіх українських земель. Навесні 1569 р. до складу Польського королівства були включені Волинське, Підляське, Київське, Брацлавське воєводства. Згідно Люблінської унії 1569 р. Польське королівство і Велике князівство Литовське об'єдналися в одну державу - Річ Посполиту. Остання продовжила війну з Росією, що посилювало невдоволення широких народних мас, зокрема Білорусії і Україні, які тяжіли до Росії.
З метою зміцнення своїх суспільно-політичних та економічних позицій, українські феодали переходили в католицтво й ополячувалися. Одночасно польські влади, при участі українських магнатів, посилено проводили полонізацію, насаджували католицизм. Частина вищого православного духівництва відповідно до Брестської унії 1596 р. проголосила об'єднання Православної Церкви на території Речі Посполитої (до неї входила більша частина України і Білорусії) з католицькою під зверхністю папи римського. Польські магнати, шляхта, і католицьке духовенство нехтували національними традиціями українського народу, гальмували розвиток української мови і культури. Таким чином, посилювалися національний і релігійний гніт і безправ'я народних мас. Зусилля польської влади були спрямовані також на ослаблення прагнень українського і білоруського народів до возз'єднання їх з російським народом.
Незважаючи на те, що феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт був гальмом економічного і культурного розвитку українського народу, в 2-ій половині XVI ст. і особливо в 1-ій половині XVII ст. в України отримали подальший розвиток міста як центри ремесла і торгівлі, посилювалися економічні зв'язки між окремими землями, виникали передумови для утворення єдиного внутрішнього, тобто національного ринку. Тривав процес розвитку української народності, росло національну свідомість українського народу, розвивалася українська культура.
Для боротьби проти іноземного утиску, національних і релігійних утисків міське населення (частково і сільське) у XVI-XVII ст. організовувалося в братерства. Останні відчиняли школи, друкарні, навколо яких об'єднувалися культурні сили. В кінці XVI - початку XVII ст. братські школи виникли у Львові (1585), в Києві (1615), Луцьку (1620), Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському і деяких інших містах. Викладання в цих навчальних закладах велося рідною мовою. Значна увага приділялася вивченню грецького, а пізніше латинського і польського мов (граматиці, риториці, пиитике). Крім того, вивчалися арифметика, астрономія, музика і богослов'я.
Поширенню просвітництва сприяло виникнення в Україні в II половині XVI ст. друкарства. Перша друкарня була відкрита И. Федоровим у Львові, у ній видані в 1574 р. «Апостол» і «Буквар». У 1578 р. заснована Острозька друкарня, пізніше її устаткування перейшло до Львівської братерської друкарні. До середини XVII ст. в Україні нараховувалося 25 друкарень у 17 містах і селах: у Києві - Києво-Печерська друкарня, друкарні Т. Вербицького та С. Соболя, у Львові - М. Сльозки і А. Желиборского, Чернігівська друкарня.
Львівське Успенське братство відоме тим, що продовжувало традиції Івана Федорова. Воно розгорнуло видавництво і забезпечило поширення книг в Україні та за її межами. У 1585 році братство заснувало школу, яка повинна була згодом перерости у вищий навчальний заклад.
У 1632 році шляхом об'єднання Київської братської школи та Лаврської школи було створено перший вищий навчальний заклад в Україні - Києво-Могилянська колегія, у якій навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духівництва, багатих міщан і козаків. Братські школи зіграли прогресивну роль у поширенні просвітництва і розвитку української культури, у боротьбі українського народу за визволення від гніту польських феодалів, за возз'єднання України з Росією.
В кінці XVII і в XVIII ст. значний вплив на розвиток науки й освіти в Україні робила Києво-Могилянська колегія (у 1701 р., по царському указі, вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією), названа на честь свого протектора митрополита П. Могили. Навчання в ній носило переважно загальноосвітній характер. Курс навчання продовжувався 12 років і ділився на 8 класів: фару (підготовчий клас), інфіму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі - поетику, риторику, філософію і богослов'я. Студенти отримували філологічну підготовку, знання мов: слов'янського, українського літературного, грецького, латинського, польського, опановували поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку і римську і частково середньовічну літературу, історію, географію, філософію і богослов'я.
З часом у Київській академії були введені курс російської, французької, німецької та староєврейською мовою, чиста і змішана математика (тригонометрія, фізика, астрономія, архітектура), а в останні роки існування академії класи домашньої і сільської економіки і медицини. Значне місце відводилося художньому і музичній освіті. Київська академія була видающімя осередком науки.
Приймали в академію молодь усіх станів. У ній навчалися вихідці з Лівобережжя, Запоріжжя, Західної України, Закарпаття. Це сприяло єднанню українських земель. Щорічно тут одержували освіту від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при Академії існувала бурса. Київська академія була також важливим просвітницьким центром. Вона заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Харкові і Переяславі і постійно їм допомагала. Київська академія внесла значний внесок у зміцнення культурних зв'язків України з Росією і Білорусією. З 40-х рр.. XVII ст. до заснування Московського університету в Києві одержувала освіту молодь із Москви, Воронежа, Вязьми, В'ятки, Брянська, Калуги, Могилева й інших міст.
Київська академія зіграла важливу роль у зміцненні культурних зв'язків українського народу також з південнослов'янськими та іншими народами. Тут навчалися серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, далматинці і ін Деякі студенти Київської академії, її викладачі навчалися в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччини, Угорщини. Академія підтримувала наукові зв'язки з просвітницькими центрами - Краковом, Галлі, Магдебургом, Константинополем і ін
Київська академія зробила значний вплив на організацію, зміст і методи навчання в багатьох навчальних закладах, зокрема в Чернігівському (заснований у 1700 р.), Харківському (1721) та Переяславському (1738) колегіумах, які були створені за зразком Києво-Могилянської колегії.
Чернігівський колегіум - одне з найстаріших навчальних закладів на Лівобережній Україні. Заснований в 1700 р., його фундатором був педагог, церковний діяч і письменник Іоанн Максимович. Чернігівський колегіум створений на базі слов'яно-латинської школи, переведеної з Новгорода-Сіверського. Навчання тривало 6 років. У колегіумі викладали загальноосвітні предмети: латинський і грецький мови, історію, географію, математику, філософію. У 1776 р. заклад було реорганізовано в духовну семінарію, що існувала до 1917 р.
Харківський колегіум був заснований у 1721 р. у Білгороді як семінарія, у 1727 р. переведений до Харкова. У ньому вивчали граматику, піїтику, риторику, філософію та ін У 1765 р. при ньому були відкриті додаткові класи для світських осіб, яким викладали нові мови, російську літературу і мову, математику, інженерна справа, артилерію, архітектуру, геодезію, географію, малювання, а пізніше - також фізику і природну історію (в 1773 р. ці класи виділилися в окреме Казенне училище). Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України до початку XIX ст. У колегіумі навчалися представники всіх верств населення. Після відкриття Харківського університету (1805) Харківський колегіум став узкосословних навчальним закладом, а пізніше - знову духовною семінарією.
Переяславський колегіум відкритий у 1738 році в місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький). Його основною метою була підготовка духовенства для боротьби проти унії і католицтва на Правобережжя. При колегіумі була бурса, де жили іногородні учні. Термін навчання тривав 6 років. Тут викладали російський, латинський, грецький і польський мови, поетику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, історію, спів. У колегіумі навчалися діти духовенства, козацької старшини, міщан, селян. З кінця 80-х рр.. XVIII ст. колегіум називався семінарією. Після заснування в 1799 році класу філософії, а в 1800 - класу богослов'я - сугубо духовний заклад. У 1862 р. семінарія була переведена в Полтаву.
Певну роль у розвитку освіти на західно-українських землях грав Львівський університет, хоча заклад був заснований (у 1661 р.) з метою посилення полонізації українського населення. У договорі 1658 року між шляхетської Польщею і верхівкою козацької старшини було обговорене відкриття в Україні двох вищих шкіл-академій на правах університету. Проте, католицькі ієрархи і феодали розгорнули активну діяльність проти цього плану. Намагаючись випередити можливість відкриття академії на основі Львівської братської школи, вони запропонували обгрунтувати її у Львівській єзуїтській школі-колегії. Ці старання знайшли підтримку польського королівського двору. 20 січня 1661 король Ян Казимир підписав диплом, який давав Львівської єзуїтської колегії «статус академії і титул університету» з правом викладання всіх сучасних університетських дисциплін і присвоєння вчених ступенів.
Природно, що в той час діяльність Львівського університету визначалася соціальними інтересами й ідеологічними установками Речі Посполитої. Але, як культурно-освітній центр, він не міг знаходитися в ізоляції від громадського життя, соціальних змін, впливу зарубіжних університетів. У складній соціальній ситуації виростали перші зерна наукової та педагогічної думки.
Зміст університетської освіти, його структура, форми, методи і засоби навчання студентів, управління навчальним процесом обумовлювалися конкретними історичними умовами, характером завдань які стояли перед університетами на окремих етапах.
З часу заснування і до 1773 року Львівський університет був у повному підпорядкуванні і веденні єзуїтського ордену.
Склад студентів поповнювався за рахунок випускників єзуїтської школи-колегії, яка функціонувала як середня школа і входила в структуру університету.
В університеті діяло два відділи - філософський і теологічний. Навчання проводилося за програмами єзуїтських шкіл, розробленим наприкінці XIV століття. Відповідно програмам, відділ філософії був як би підготовчим. Студенти цього відділу протягом двох-трьох років освоювали, головним чином, філософську систему Аристотеля в її середньовічній інтерпретації. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова. Після цього 4 року слідувала богословська підготовка. Викладання на обох відділах відрізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося на латинській мові.
Навчання в університеті завершувалося одержанням наукового ступеня - ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. Знання, які студенти одержували в університеті, а також методи навчання, стиль педагогічного керівництва мали своєю метою готувати войовничих фанатиків, які у своїй майбутній місіонерській діяльності повинні були захищати інтереси Католицької Церкви.
Природно, що студентами університету могли стати тільки діти польської шляхти. Лише одиниці вихідців з народу, що приховують свою приналежність до православної віри, могли учитися в університеті.
Розкладання феодально-кріпосницьких відносин у другій половині XVII століття, розвиток ідей французьких просвітителів, відкриття в галузі природничих наук вплинули на освітній процес в університеті: була відкрита кафедра математики, створений фізико-математичний кабінет, астрономічна обсерваторія, вводилося вивчення польської, французької та німецької мов , географії та історії як окремих предметів.
Ці нововведення вплинули на зміст і якість підготовки студентів. Багато з них потім продовжили навчання в Києво-Могилянській академії і згодом стали викладачами Московської академії і Петербурзької семінарії. У той же час встановлюються зв'язки Львівського університету з культурними і навчальними закладами українських земель: Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами, а також з європейськими університетами: Паризьким, Римським, Празьким. У друкарні університету видавалися праці вчених Києво-Могилянської академії, здійснювався обмін навчальною літературою. У рукописному фонді Центральної наукової бібліотеки АН України зберігаються тексти лекцій з філософії, що читалися у Львівському університеті, запису диспутів, які проводилися там у XVII-XVIII ст.
У 1773 році під тиском громадської думки Папа римський був змушений прийняти рішення про ліквідацію ордена єзуїтів. Це відбулося через рік після першого переділу Польщі, відповідно до якого західно-українські землі стали належати Австрійської монархії.
На захоплених територіях австрійські влади продовжували ту ж політику, що й магнатська Польща, тільки в «освіченої» формі. У планах централізації і германізації численних полонених австрійською монархією народів уряд відводив значну роль організації освіти, у тому числі і вищої освіти. Передбачалася реформа трьох австрійських університетів - Віденського, Празького і Львівського. Перед ними ставилося завдання на перший план поставити не виховання вчених, а підготовку професійних кадрів - вчителів, суддів і священиків.
У жовтні 1784 року імператор Йосип II підписав диплом про оновлення університету. Крім факультетів філософського, юридичного, медичного і теологічного до складу університету входила і гімназія. Вона була базою для комплектування контингенту учнів, а також «майданчиком» для педагогічної підготовки студентів.
Прогресивний характер мало те, що за змістом програм більшість факультетів мало світський характер. Незважаючи на те, що навчання велося латинською мовою, окремі предмети викладалися і на польському. Всі студенти перші три роки навчалися за програмою філософського факультету, який по суті залишався загальноосвітнім, підготовчим. Студенти, що отримали філософську освіту, переходили на один із спеціальних факультетів, де продовжували освіту по відповідній програмі.
Особливе значення мало відкриття в 1787 році при університеті українського інституту, покликаного готувати, у першу чергу, учителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмежена, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут у стислий період свого існування (до 1808 року) був провідником гуманітарної педагогічної освіти.
З початку XIX ст. в Австрії почалася реформа освіти, яка була спрямована на посилення впливу церкви, її проникнення у навчально-виховний процес. Відповідно до цієї реформи, з 1805 по 1817 рр.. університет називався ліцеєм. За своєю структурою і орієнтації навчального процесу ліцей не відрізнявся від існуючих у той час університетів. Лише термін навчання в ліцеї був іншим.
У 1817 році австрійський уряд повертає Львівському ліцею статус університету, йому присвоюється ім'я імператора Франца, чим підкреслюється повна залежність від монаршої влади. Відповідно зміст, організація навчального процесу підпорядковувалися вимогам, які висуваються урядом Австрії.
Колоніальний стан Галичини в Австрійській імперії було бар'єром для розвитку освіти, науки, культури. Тим не менш і в цих умовах деякі випускники університету і його вчені робили все можливе для розвитку досліджень в галузі краєзнавства та гуманітарних наук. Так, вихованець університету І. Могильницький підготував першу в Галичині граматику української мови.
Під впливом революційних подій 1848 року австрійський уряд початок проводити політику національного лавірування. Воно зробило ряд «поступок» українському національному рухові. Так, в 1849 році в університеті була заснована кафедра української мови і літератури, завідувати якою почав український філолог, поет, етнограф та історик Я. Головацький. У цьому ж році він був призначений ректором університету.
Тим не менш, австрійський уряд, даючи перевагу в управлінні краєм польській шляхті, підтримувало політику полонізації. Нелегке це був час для Львівського університету: він гірше всіх університетів Австрії забезпечувався навчальними посібниками, літературою, мав найменшу кількість викладачів. Таке положення університету було відбитком украй важкого стану освіти в цілому. В останній чверті XIX ст. на більш ніж тримільйонне українське населення Західної Галичини діяло усього 5 державних шкіл.
У 1809 р. була заснована Київська гімназія, яка згодом (у 1811 р.) була віднесена до вищих навчальних закладів. У 1805 р. відкритий Харківський університет. У першій чверті XIX ст. виникли привілейовані навчальні заклади, що поєднували курс середніх і вищих шкіл: Кременецький ліцей (1803), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), Гімназія вищих наук князя І.А. Безбородька в Ніжині (заснований у 1820 р.). Після польського повстання 1830-1831 рр.. Кременецький ліцей був закритий. У 1834 р. створено Київський університет. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, відкривалися станові жіночі навчальні заклади - інститути шляхетних дівиць у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). У 1865 р. відкрився Новоросійський університет в Одесі.
Набагато гірше справа йшла на Буковині. Тут не було жодного вищого навчального закладу аж до кінця третьої чверті XIX ст. Тільки 16 листопада 1874 рада міністрів Австрії, розглядаючи питання про заснування нового університету, зупинив свій вибір на Чернівцях. У 1870 році в Чернівцях було відкрито вчительська чоловіча гімназія, а 7 грудня 1874 прийшов дозвіл на створення Чернівецького університету.
Засновники Чернівецького університету мали на меті переробити його в знаряддя національного покріпачення місцевого населення. Мовою викладання в університеті офіційно був проголошений німецький. Таким чином, інтереси корінного населення, і, перш за все, його найбільшої етнічної групи - українців - ігнорувалися.
У Східній Галичині, на Буковині, в Закарпатській України на початку XIX ст. не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. У Львівському університеті викладання велося на польському, в Чернівецькому університеті - на німецькому, з 1920 - румунською мовою.
У 60-70-і рр.. XIX ст. поступово формувалася система підготовки вчителів, зокрема для початкових шкіл. В кінці 60-70-х рр.. були створені трирічні вчительські семінарії, що будували свою роботу на базі двокласних училищ. Серед перших учительських семінарій - Коростишівська (заснована в 1869 р.), Херсонська (1871), Аккерманська (1872), Переяславська (1878). На західно-українських землях учителів для народних шкіл готували вчительські семінарії - Львівська, Чернівецька, Мукачівська, Ужгородська та ін Вчителів для повітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових і міських училищ готували вчительські інститути. Перший вчительський інститут створений у Глухові (1874). До 1914 р. в Україні налічувалося 26 вчительських семінарій і 6 вчительських інститутів.
Серед прогресивних педагогів України, внесли в другій половині XIX - початку XX ст. вагомий внесок у розвиток освіти і педагогічної думки, - А.В. Духнович, Н.Ф. Левицький, Т.Г. Лубенець, Б.Д. Грінченка, Х.Д. Алчевська, С.М. Ковалів та ін
Розвиток капіталізму, боротьба прогресивної громадськості обумовили подальший ріст вищої школи. В Україні центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та ін фахівців були Харківський, Київський і Новоросійський (в Одесі) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут (1875), на західно-українських землях - Львівський і Чернівецький університети. Фахівців для промисловості і сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851), Харківський технологічний інститут (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Катеринославське вище гірське училище (1899), Львівський політехнічний інститут (1844), Академія ветеринарної медицини у Львові (1897 ) та ін Функціонували вищі жіночі курси в Києві (з 1878 р.), Одесі (з 1906 р.), Харкові (c 1913 р.), жіночий медичний інститут в Києві (з 1907 р.).
Харківський університет заснований у 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна. До революції в його складі було 4 факультету: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний, 8 наукових товариств, астрономічна обсерваторія, фундаментальна бібліотека. Численні наукові школи, що виникнули в Харківському університеті, сприяли становленню вітчизняної науки. В університеті навчалися і працювали відомі вчені: математики М. В. Остроградський, О. М. Ляпунов, В. А. Стеклов, поет П. Гулак-Артемовський, біолог І. І. Мечников, історик Н. І. Костомаров, композитор М. В. Лисенко, письменник М. П. Старицький та ін Харківський університет зіграв важливу роль у розвитку національної культури українського народу. У 1816-1819 рр.. видавав журнал «Український вісник», в 1824-1825 рр.. - «Український журнал». За роки Радянської влади університет виріс в одне з найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної освіти (1921-1930), Інститут професійної освіти та Фізико-хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний та юридичний факультети були перетворені в самостійні інститути.
Новоросійський університет був заснований за ініціативою М. І. Пирогова в Одесі в 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. Після 1917 р. реорганізовувався в ряд самостійних вузів. З 1933 року носить ім'я Одеського. З Новоросійським університетом пов'язана діяльність видатних вчених: І. І. Мечникова, І. М. Сєченова, А. О. Ковалевського, Є. М. Щепкіна і ін
Ніжинський історико-філологічний інститут був створений у 1875 р. на базі Ніжинського ліцею. Інститут готував учителів класичних мов, російської мови та історії для середніх навчальних закладів. Серед студентів були представники селян, міщан та інших верств населення. Закінчили його історик Н. С. Державін, художник Н. С. Самокиш, педагог П. К. Волинський та ін У 1920 р. реорганізовано в Ніжинський інститут народної освіти.
Слід підкреслити, що з початку XIX ст. у вітчизняному університетську освіту починає набирати силу освітня тенденція. У першу чергу це пов'язано з формувалася в 1-ій половині XIX ст. концепцією державної освітньої політики, яка в якості головного завдання вітчизняної вищої школи визначила підготовку висококваліфікованих кадрів для обслуговування державного апарату. Підтвердженням цього є що вийшов в 1809 р. знаменитий указ, який вимагав від усякого бажав отримати чин колежского асесора «витриманий іспиту в університеті». Університети поступово починають втрачати становище установ «чистої науки», а на перше місце виходять функції керування системою народного просвітництва, підготовки педагогічних кадрів, інтелектуальної та державної еліти.
Університети як центри навчальних округів сприяють швидкому розширенню мережі гімназій, ліцеїв, повітових і комерційних училищ, шкіл. Створені при університетах педагогічні інститути вперше в історії університетської педагогічної освіти поставили питання про спеціальну підготовку вчителів як в умовах очної форми, так і екстерном. Науковці та провідні викладачі університетів активно допомагають школі, просвітництву народу. При університетах організуються курси для вчителів гімназій, проводяться перші вчительські з'їзди. Створені вченими університетів наукові товариства об'єднують не тільки викладачів університетів, але і вчителів, широку педагогічну громадськість. Харківський університет у період з 1805 по 1834 рр.. був, по суті, центром організаційно-методичного керівництва народним просвітництвом в Україні і на півдні Росії. До початку 60-х років XIX ст. Харківський університет підготував понад 3200 лікарів, юристів, педагогів. Серед його випускників більше 550 працювали викладачами в середніх навчальних закладах, біля 80 - професорами вітчизняних університетів і ліцеїв.
Вищі навчальні заклади, насамперед університети, царський уряд розглядав як опору самодержавства, джерело поповнення державного апарата і промисловості благонадійними кадрами. Все життя університетів (наукова, навчальна, суспільна) підлягали опіці і регламентації з боку уряду і навчальної адміністрації. Щоправда, під тиском революції 1905-1907 рр.. уряд пішов на деякі поступки, скасувало інспекцію над студентами і деякі обмеження в прийомі і повернуло університетам і іншим вузам внутрішню автономію. Проте після поразки революції всі ці поступки були ліквідовані.
Як і раніше, в університетах було 4 факультету: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. У кожному з них були учбово-наукові бібліотеки і ряд науково-допоміжних заснувань (клінік, лабораторій, кабінетів і т.п.). Так, у Харківському університеті було 30 кабінетів і лабораторій, обсерваторія, історичний музей і архів, музей образотворчих мистецтв і старожитностей. Достатньо широку науково-допоміжну базу мали Київський і Новоросійськ університети.
Кількість студентів в університетах на початку XX ст. збільшилося в середньому більш ніж в 2 рази. Соціальний склад студентства університетів залишалася переважно дворянсько-буржуазним, хоча революція 1905-1907 рр.. змусила уряд декілька відкрити університетські двері для вихідців із нижчих станів. Це були, як правило, діти міської і сільської буржуазії. Для вихідців із робочих, середнього і найбіднішого селянства доступ у вузи як і раніше залишався практично закритим.
У цей же час почали створюватися вищі навчальні заклади для жінок. Так, після майже двадцятилітніх клопотань у 1903 році в Одесі, з ініціативи професорів Новоросійського університету М.М. Ланге, Є.М. Щепкіна та інших, були відкриті Вищі жіночі педагогічні курси, реорганізовані в 1906 році у Вищі жіночі курси з історико-філологічним і фізико-математичним факультетами. У 1908 - 1910 рр.. вони поповнилися юридичним і медичним факультетами. Останній пізніше був перетворений у жіночий медичний інститут. У 1907 році Вищі жіночі курси відкрилися в Харкові з історико-філологічним, фізико-математичним і юридичним відділеннями. У 1910 році в Харкові відкрився жіночий медичний інститут, ректором якого став професор Харківського університету В.Я. Данилевський. У Києві в 1906 році, завдяки зусиллям професорів університету, відновили роботу Вищі жіночі курси, закриті в 1889 році. Спочатку вони складалися з історико-філологічного і фізико-математичного відділень, а в 1907-1909 рр.. тут відкрилися ще юридичне, медичне та економічно-комерційне відділення. У 1916 році медичне відділення було реорганізовано в Київський жіночий медичний інститут, очолюваний професором університету П.І. Морозовим.
У 1906 році в Києві були відкриті і Вищі загальноосвітні курси для осіб обох статей з відділеннями історико-філологічним і економічно-комерційним. Через два роки на базі останнього був створений комерційний інститут, директором якого став ініціатор створення курсів професор М.В. Довнар-Запольський. У 1913 році відбувся перший випуск закінчили навчання студентів Київського політехнічного інституту. На випускних іспитах був присутній великий російський учений Д.І. Менделєєв.
Катеринославське вище гірниче училище в 1912 році було перетворено в гірський інститут. Протягом 1903-1917 рр.. інститут закінчило 457 чоловік, більшість з яких стали працювати на промислових підприємствах Донбасу і металургійних заводах півдня Росії.
Продовжували готувати фахівців з вищою освітою Ніжинський історико-філологічний інститут, технологічний і ветеринарний інститути в Харкові, Київська та Одеська консерваторії й ін Всього на Україну до 1917 року діяло 27 вузів, в яких навчалося понад 35 тис. студентів.
На території західноукраїнських земель до 1918 року існувало 4 вищих навчальних заклади: університети у Львові та Чернівцях, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини у Львові.
Події 1917 р. змінили не тільки соціальний лад, але і поставили на порядок денний створення нової школи з новими педагогічними кадрами. Незалежна Україна робила перші кроки в організації підготовки національних педагогічних кадрів. Програмним документом стала декларація генерального секретаріату від 26 червня 1917 року, в якій визначалися основні заходи, спрямовані на розвиток національної школи і підготовку для неї кадрів.
Почалося становлення системи української вищої освіти. У 1918 р. університети Св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (Одеський) стали державними університетами України. У цьому ж році на базі Вищих жіночих курсів відкривається університет у Катеринославі (Дніпропетровську). У Сімферополі в 1918 р. починаються заняття в Таврійському філії Київського університету, а через півроку при повній підтримці і допомозі Київського університету урочисто відкривається Таврійський університет.
Поновлення діяльності Київського, Харківського, Новоросійського університетів, відкриття нових університетів в Катеринославі та Сімферополі мали величезне значення для розвитку суспільства, культури, освіти. Незважаючи на вкрай важке положення Української республіки в 1918-1920 рр.., Уряд України, Київський, Харківський і Новоросійськ університети надавали допомогу новим університетам. Катеринославський університет був перетворений у державний і узятий бюджет республіки. Відчував підтримку і Таврійський університет.
В умовах громадянської війни в Україні велася підготовча робота з відкриття й інших університетів у Полтаві, Чернігові та Ніжині. Почали діяти Київський український народний університет, Педагогічна академія в Києві, Український державний університет у Кам'янець-Подільському.
У середині 1918 р. починається інтенсивна діяльність по будівництву системи вищої педагогічної освіти. 20 квітня 1918 на засіданні комісії Наркомосу РРФСР обговорювалося питання про те, який тип вищого навчального закладу доцільно покласти в основу підготовлюваної реформи. Висловлювалася думка про існування зразкових політехнічних інститутів, по типі яких може бути перетворений і університет. Проте остаточно було прийнято рішення поставити в основу реформи державні університети.
На минулому в 1918 р. Всеросійській нараді діячів вищої школи був розглянутий проект «Положення про Російські університети», згідно з якою університет ділився на три асоціації: наукову, навчальну та просвітницьку. Вони повинні були дати кожному діячу вищої школи можливість обрати найбільш відповідний його даруванням і науковому потягу вид і спосіб наукової або навчальної діяльності.
Для більш широкого залучення трудящих країни до вищої освіти в 1919 р., зокрема, в Києві, Харкові, Катеринославі були відкриті підготовчі курси, в 1921 р. - створені робочі факультети.
У 20-ті - на початку 30-х років ясно проявилися дві протилежні тенденції в університетському питанні. З одного боку, в Україні відкрився новий університет у Катеринославі, йшов процес інтенсивної реорганізації Київського, Харківського та Одеського університетів, відчував на собі величезний вплив із боку українських університетів Сімферопольський університет. З іншого боку, у зв'язку з важким економічним становищем був скасований ряд вищих навчальних закладів, у тому числі університети, що виникнули в незалежної України після 1917 року: Київський український народний університет, Український державний університет у Кам'янець-Подільському.
У 1919 р. було введено «Тимчасове положення ... про керування вищими навчальними закладами», відповідно до котрим усім вузам наказувалося звістки роботу в трьох напрямках: науковому, науково-навчальному і просвітницькому. Керувати університетом повинні були відповідні ради, що складаються з делегатів факультетських рад. Керівництво господарською діяльністю покладалося на господарський комітет. Посади ректора і проректора скасовувалися, а їхньої функції виконували комісари вузів, що призначалися Наркомпросом і мали надзвичайні повноваження. Загальнодержавні питання передавалися на обговорення і рішення Наркомпроса. Таким чином, «Тимчасове положення ...» було основним документом, що поклав початок централізованій системі керування вищою школою, зокрема, університетською освітою.
Діячі освіти почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Вони вважали, що старі університети були відірвані від життя. Будучи вищими навчальними закладами, вони давали своїм вихованцям грунтовні теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними фаховими навичками. На думку керівників освіти, університети практично не готували спеціалістів визначеного, явно окресленого профілю. Виняток становили лише студенти медичного і юридичного факультетів. Особливій критиці піддавалася система підготовки фахівців на історико-філологічному і фізико-математичному факультетах. Студенти, які закінчують саме ці факультети, ставали викладачами шкіл, ремісничих училищ, технікумів.
У перші роки радянської влади виникли своєрідні форми інтеграції науки, вищої освіти і виробництва. Однією з них з'явився Інститут інженерів електриків-виробничників (ІІЕП). Система ІІЕП виходила з того, що немає інженерів широкого і вузького профілю, а є інженери для тих або інших потреб промисловості і техніки. На думку організатора інституту Я.Ф.Каган-Шабшая, інженер зобов'язаний почати працювати досвідченим спеціалістом, а не гаяти час на освоєння виробництва з нуля. Студент розглядався як повноцінний учасник виробничого процесу. Чотири дні в тиждень студенти працювали на заводі, протягом двох днів по 10 годин займалися в інституті. Не було залікових сесій. Пройдений предмет здавався негайно. Система ІІЕП була втіленням економіки: студенти, працюючи на виробництві, окупали своє утримання і брали участь у створенні матеріальних цінностей.
Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла своє відображення у рішенні наради «Про реформу вищої школи» (1920 р.), яке передбачало створення у вузах вузькоспеціалізованих факультетів із трирічним терміном навчання. Це положення поширювалося і на університети: замість філологічного і природного факультетів повинен бути створений педагогічний з різними спеціалізаціями. Це було відображенням тенденції розвитку вищої освіти за кордоном, пов'язаної з появою на початку XX ст. педагогічних факультетів у деяких американських університетах. Необхідність створення педагогічних факультетів в університетах диктувалася потребами народної освіти, підвищення якості підготовки вчителів. Передбачалося, що в процесі реорганізації університетів удасться визначити профіль випускників, розробити нові навчальні плани і програми, ввести суспільні дисципліни, підготувати нові професорсько-педагогічні кадри.
Проте, реформа в українських університетах пішла по іншому шляху. Ліквідуючи все негативне, що було в університетах, Комісаріат просвітництва став на позиції ліквідації самих університетів.
У 1920 році Наркомпрос Україна ліквідував університети в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та Сімферополі. Розпочався етап твердження військово-комуністичного стилю керування вищою освітою. Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні і юридичні інститути і тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів. Студенти фізико-математичних факультетів, що проявили схильність до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріально-технічних інститутів.
Тимчасові вищі педагогічні курси виявилися установами нежиттєздатними. Спроба додати найбільше «теоретичним», відірваним від життя факультетам педагогічний профіль не викликала підтримки ні серед професорів, ні серед студентів.
На базі факультетів університетів були створені інститути фізико-математичних наук, а історико-філологічні факультети були перетворені в інститути гуманітарних-суспільних наук. Також виникли нові вищі навчальні заклади - Академії теоретичних знань, що складалися з інституту суспільних наук і інституту фізико-математичних наук.
У 1921 р. Наркомос УРСР початків на основі старих університетів створювати Інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський, Катеринославський. У 1930 р. на базі відповідних факультетів інститутів народної освіти створені інститути фахової освіти, що випускали викладачів для технікумів, шкіл ФЗУ, робітфаків. На базі факультетів соціального виховання - інститути соціального виховання, що готували кадри вчителів для загальноосвітніх шкіл, позашкільних робітників і ін Незабаром інститути соціального виховання були перетворені в педагогічні інститути.
Тимчасові вищі педагогічні курси, інститути фізико-математичних наук, інститути гуманітарних-суспільних наук, академії теоретичних знань і інститути народної освіти являли собою різноманітні «експериментальні» форма вищої освіти в період з 1920 по 1933 рр..
Великою подією в розвитку системи вищої освіти явилося відтворення університетів в Україні. Було вирішено з 1 вересня 1932 р. відкрити університети в Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську. За короткий термін університети стали науковими й освітніми центрами України. До функціонуючих факультетів додавалися нові, створювалися вечірні, заочні відділення, що явилося позитивним результатом реорганізації вищої освіти. Таким чином, тільки до початку 1939 р. склалася визначена вітчизняна система університетського педагогічної освіти. Після приєднання до України західно-українських земель у цю систему увійшли Львівський і Чернівецький університети.
Усього до початку 1938/39 навчального року в УРСР нараховувалося 129 вищих навчальних закладів.
У 1938 р. були затверджені однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Особливість їх полягала в тому, що вони відбивали риси університетської освіти, що спирається на широку науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена структура навчального плану: загальнотеоретичне підготування, общеспециальная підготовка і на останніх курсах - підготування по конкретному фаху. У планах передбачалися курси на вибір.
Розвитку наукових досліджень сприяло введення нової системи вчених ступенів і вчених звань і порядку присудження їх.
Слід підкреслити, що інститути народної освіти стали розвиватися як українські вищі навчальні заклади, що готували педагогічні кадри для органів освіти України. Викладання в Київському, Харківському, Дніпропетровському ІНО було українізовано: уводилися предмети, що знайомлять з географією, історією, літературою, мовою, культурою, побутом українського народу.
Оцінюючи період 1917-1941 рр.., Необхідно підкреслити, що він має величезне значення в історії розвитку університетської педагогічної освіти в України. У зв'язку з возз'єднанням західно-українських земель з Україною стали державними національними університетами Львівський і Чернівецький університети (1940). Напередодні Великої Вітчизняної війни склалася університетська система в Україні, що складається із шести класичних університетів - Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського і Чернівецького університетів.
Велика Вітчизняна війна порушила творче життя. Позитивні зміни, що відбувалися у вищій освіті, були припинені. У зв'язку з окупацією, що насуваються, України державні вузи були евакуйовані в східні райони СРСР.
Тільки до кінця 1943 року евакуйовані українські університети й інститути почали повертатися в рідні міста. Після звільнення тимчасово окупованій території України на ній діяло 154 вищих навчальних заклади.
Відразу ж після закінчення війни і приєднання Закарпаття до України в університетську систему влився ще один вуз - Ужгородський державний університет, перший вуз у Закарпаття.
У післявоєнний період в університетах стала відчутною потреба до укрупнення фахів, розширенню профілю фахівців. Були переглянуті навчальні плани і програми вищих навчальних закладів. Відбулося укрупнення ряду вищих навчальних закладів. У великих вузах якість підготовки спеціалістів було кращим, менше витрачалося засобів на підготування кожного з них, раціональніше використовувалися матеріально-технічна база вузів, професорсько-викладацькі кадри. У результаті укрупнення вузів із 1950 по 1960 рр.. кількість їх в Україні скоротилося з 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів більш ніж удвічі: з 201,5 тис. до 417,7 тис. Здійснювалося наближення вищих навчальних закладів України до виробництва, удосконалювалася їхня структура, усувався паралелізм у підготовці кадрів. Відкривалися нові навчальні заклади на периферії. У 1956-1957 рр.. були створені медичні інститути у Ворошиловграді і Тернополі, куди перевели частину студентів із Київського і Харківського медінститутів. У 1958 році відкрився гірничо-металургійний інститут в м. Ворошиловську.
У 1955-1957 рр.. нові заочні і вечірні відділення і факультети відчинилися при 26 вищих навчальних закладах. У 1956 році Міністерство вищої освіти СРСР затвердило положення про філії заочних вищих навчальних закладів і про учбово-консультаційні пункти заочних відділень, завдяки чому студенти заочних інститутів, відділень і факультетів могли одержувати необхідну їм у навчанні поміч, краще опановувати знаннями.
Зміни в географічному розміщенні вузів сприяли більш повному охопленню вищої освіти жителів всіх областей, наближенню умов навчання до умов праці майбутніх фахівців. Проте головними вузівськими центрами в Україні усе ж залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. У 1958 р. в цих містах знаходилося 70 вузів із 140, навчалося в них 59% від загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 вузу, у Києві - 18, в Одесі - 16, у Львові - 12 вузів.
Народному господарству країни постійно були потрібні спеціалісти нових профілів. Щоб задовольнити ці потреби, при інститутах відчинялися нові відділення, факультети, кафедри. Особлива увага зверталася на підготовку інженерів з таких спеціальностей, як приладобудування, електромашинобудування, автоматика і телемеханіка, діелектрика і напівпровідники, промислова електроніка, конструювання і виробництво радіоапаратури, автоматизація промислових процесів, виробництво збірних залізобетонних виробів і конструкцій для будівництва, проектування телевізійної апаратури, технологія виробництва штучного волокна, хутра і шкіри й ін
Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів значною мірою залежав від якісного і кількісного складу науково-педагогічних працівників ВНЗ. Їх кількість за 10 років (з 1950 до 1960 рр..) Збільшилася з 14,5 тис. до 24,7 тис. чоловік.
Відомі вчені, що викладали у вузах, сприяли активізації наукової роботи студентів. Так, в 1955 р. в інститутах України членами наукових гуртків були понад 9 тис. студентів, у 1958 р. їх стало вже більше 15 тис.
У другій половині 50-х років починається перебудова університетського педагогічної освіти. Були переглянуті навчальні плани і програми для студентів педагогічних спеціальностей університетів убік збільшення кількості годин на викладання педагогічних, психологічних і методологічних дисциплін. Відновлення університетського педагогічної освіти у великому ступені торкнулося практичного підготування студентів до роботи в середній школі. За часом педагогічна практика збільшилася більш, ніж у три рази. Чітко визначилися три види педпрактики: один раз на тиждень здійснювалася практика без відриву від навчальних занять у школі та позашкільних установах з виховної роботи з дітьми, що закінчуються місячною практикою в літніх піонерських таборах, практика з відривом від занять, що проходить переважно в міських школах і стажерская практика протягом місяця, головним чином, у сільських школах республіки.
На початку 60-х рр.. починає розширюватися мережа державних університетів шляхом перетворення в університети значних педагогічних інститутів: Донецький, Сімферопольський.
Головними завданнями вищих навчальних закладів є підготовка висококваліфікованих фахівців, які володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками. Вища школа постійно удосконалює якість підготовки фахівців з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки, техніки і культури, перспектив їх розвитку. Невід'ємною частиною діяльності вузів є розвиток науково-дослідної роботи, створення підручників і навчальних посібників, підготовка науково-педагогічних кадрів, а також фахівців з вищою освітою, зайнятих у відповідних галузях народного господарства.
Навчальний процес у вузах тісно сполучиться з виробничою практикою. Підготовка фахівців усіх професій здійснюється на науково-теоретичному рівні, що встановлюється періодично відповідно до досягнень науки, техніки і культури для відповідної групи фахів.
Відмінною рисою університетів у порівнянні з педінститутами в питанні підготовки педагогічних кадрів була науково-дослідна спрямованість університетської освіти.
У 1960-1970 рр.. основна увага при плануванні підготовки кадрів зверталася на ті ланки вищої освіти, що забезпечували науково-технічний прогрес у всіх галузях народного господарства, подальший ріст культури і добробуту трудящих. Почалася підготовка кадрів за багатьма новими спеціальностями, зокрема по механізації обліку та обчислювальних робіт, обслуговуванню приладів точної механіки, електроакустиці і звуковій техніку, обслуговуванню електровакуумних машин, оптичних приладів, проектуванню й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики , кібернетиці, технології полімерних матеріалів і ін
У 1974-1975 рр.. на основі чинних навчальних планів вузів були створені робочі навчальні плани, в яких визначалося кількість годин, що витрачаються студентами на самостійну роботу з кожної дисципліни. При цьому увага зверталася на складність навчального курсу, його трудомісткість і значимість для спеціалістів даного профілю.
З метою професійної адаптації випускників із 1972 р. було введене річне стажування молодих спеціалістів на підприємствах народного господарства. Всебічне зміцнення зв'язків вузів із виробництвом в усіх напрямках (виробнича практика і стажування, організація філій профілюючих кафедр на виробництві, лабораторій, навчально-науково-виробничих об'єднань тощо) і на цій основі поліпшення фахового підготування спеціалістів були основними задачами вищої школи. Цей етап розвитку вищої школи характеризується не тільки збільшенням обсягу і розширенням тематики науково-дослідної роботи, але і зростанням ролі наукової діяльності вищої школи в загальнодержавному масштабі.
У середині 70-х рр.. була зроблена спроба удосконалювання процесу формування висококваліфікованих спеціалістів-педагогів в умовах університетів. У методичне забезпечення були впроваджені учбово-методичні комплекси, які були покликані забезпечити єдність фундаментального, спеціального і психолого-педагогічної підготовки. Проте, їхня реалізація носила в більшому ступені формальний характер. Певну роль у підготовці фахівців з вищою освітою зіграли комплексні плани, що орієнтували на всебічний гармонійний розвиток особистості студентів.
Прогресивною тенденцією вищої школи 70-х рр.. явилася нова форма організації самостійної роботи студентів, проведення внутрисеместрових атестацій.
Разом із позитивними змінами необхідно відзначити і негативні, що мали місце в історії вищої освіти 60-70-х років. Науково-технічний прогрес потребував мобільної системи підготовки фахівців, а вузівські програми практично не змінювалися. Вузи були в полону інструкцій і розпоряджень, вони не мали права змінювати програми навчання. Погоня за виконанням плану прийому і випуску спеціалістів призводила до того, що виключити недбайливого студента можна було тільки у випадку, якщо він сам припиняв відвідувати тривалий час університет, або чинив кримінальний учинок.
Навчальний процес будувався на принципі рівнобіжного, що не перетинається викладання загальнонаукових, спеціальних і фахових дисциплін. У результаті випускники слабко подавали можливості використання значної частини знань у педагогічній і виробничій діяльності.
У навчальних планах педагогічних спеціалізацій пріоритетне місце займали теоретичні дисципліни: суспільно-політичні, військово-медичні, що ніякою уявою не були пов'язані з майбутньою педагогічною діяльністю. Педагогічній практика приділялося усе менше і менше уваги, найчастіше вона проводилася формально, не залишаючи ніякого враження в студентів.
Навчальний процес у цілому здійснювався екстенсивними методами. Кількість інформації, що необхідно було засвоїти за весь період навчання, постійно зростала. Збільшувалося число аудиторних занять. Організація самостійної діяльності студентів проходила формально, перебільшувалася роль адміністративних методів управління. У студентів формувалася інертність мислення і діяльності.
За час з 1960 по 1980 р. був реорганізований ряд вузів, відкриті нові. На базі Донецького педагогічного інституту створений Донецький університет, на базі вечірньої філії Харківського політехнічного інституту - Ворошиловградський вечірній машинобудівний і ін
У 1984 р. в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі університетів - 9, технічних вузів - 50, сільськогосподарських вузів - 17, вузів по економіці і праву - 10, педінститутів - 30, вузів по охороні здоров'я - 15, вузів по фізкультурі і спорту - 3, культури та мистецтва - 12. До мережі вищих навчальних закладів ставляться також 25 філій вузів України, 7 спеціалізованих факультетів і відділень і 12 загальнотехнічних факультетів.
У середині 80-х рр.. проводилася реформа загальноосвітньої і професійної школи. Вищі навчальні заклади України вносили значний внесок у її реалізацію. Основні заходи, спрямовані на рішення питань Реформи, дали деякі позитивні результати. Помітно поліпшилася якість навчання у вузах, як у плані наукової підготовки студентів, так і у відношенні їхньої психолого-педагогічної готовності до роботи в школі. Цьому сприяв курс на цільову підготовку вчителів. На основі спільної діяльності поступово почала складатися система довузівської підготовки і відбору абітурієнтів. В університетах функціонували юнацькі предметні школи, Малі академії наук, факультети довузівської підготовки, проводилися олімпіади по суспільних, гуманітарних та природничих наук.
З 1984 року педінститути й університети почали проводити цільовий прийом по напрямках педрад шкіл, органів освіти на факультети, що готують педагогічні кадри. Проте, реалізація цього починання мала не завжди позитивний результат. Напрямки для цільового надходження нерідко видавалися формально, а недосконала діагностика спрямованості і спроможностей абітурієнтів не завжди дозволяла приймати на навчання лише тих, хто схильний до педагогічної діяльності. Тим не менш, система заходів щодо професійної орієнтації молоді дозволив зберегти протягом 80-х років високий конкурс вступників на педагогічні спеціалізації.
Після здобуття незалежності (1991) в суверенній Україні почала формуватися власна політика в галузі вищої освіти. Вона орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, докорінне оновлення змісту, форм і методів навчання, збільшення інтелектуального потенціалу країни.
В даний час в Україні діє 15 класичних університетів. У 90-ті роки продовжувала спостерігатися тенденція реорганізації великих педагогічних інститутів країни в університети. Так, в 1992 році на базі Івано-Франківського педінституту був відкритий Прикарпатський університет. Луцький педінститут у 1993 році перетворений у Волинський університет. У 1994 році організований Східноукраїнський університет, при якому функціонує Луганський педінститут. У 1995 році Черкаський і Сумський педінститути стали державними університетами.
Довгі роки традиція підготовки фахівців у формі екстернату була відроджена в 1995 р.
Протягом останніх років була переборена державна монополія в галузі вищої освіти. Відкрито вузи з різноманітними формами власності: комерційні, приватні, спільні, міжнародні, які надають можливість отримання вищої освіти великій кількості випускників середніх і середньо-спеціальних навчальних закладів.
Розвиток платного і безкоштовного вищої освіти, з одного боку, відкриває можливість підготовки спеціалістів на комерційній основі за договорами, з іншого боку, різко зменшує кількість місць для вступників на держбюджетній основі й обмежує доступ у вузи тих, хто не має можливості оплатити своє навчання.
Корінні перетворення в утриманні вищої освіти пов'язані з розробкою і впровадженням у 1988-93 рр.. нових навчальних планів, у яких реалізований диференційований підхід до підготовки спеціалістів для педагогічної, виробничої та науково-дослідної діяльності. Існування цих планів наблизило вища освіта до вимог, запропонованою товариством і освітою до сучасного спеціаліста.
Володіючи значним науковим потенціалом і будучи головними заснуваннями утворення, університети традиційно є найбільшими центрами підготовки фахівців. Вони покликані забезпечувати кадрами самих різних профілів науково-дослідні, політичні, культурні і правові інститути суспільства, адміністративні, що планують, директивні органи держави, промисловість, сільське господарство, медицину, органи освіти.
Університети, розташовуючи значним рядом провідних вчених-педагогів, комплексом науково-дослідних та освітніх підрозділів, є значними просвітницькими центрами. Вони проводять велику роботу по поширенню знань і досягнень у галузі природничих і гуманітарних наук серед учнівської молоді, викладачів середніх та середньо-спеціальних навчальних закладів, службовців та інженерно-технічної інтелігенції.
Для 90-х рр.. характерна тенденція, пов'язана з підготовкою в університетах висококваліфікованої педагогічної інтелігенції. На шляху до досягнення цієї мети зроблено вже чимало: у державні документи і навчальні плани закладені ідеї гуманізації та гуманітаризації педагогічного університетської освіти, помітним стало місце культурологічних, загальнорозвиваючих дисциплін у змісті освіти.
Університети, поряд із педагогічними інститутами, займають провідне місце в розвитку й удосконалюванні середнього, середньо-спеціальної та вищої освіти, підготуванню викладачів для середніх шкіл, училищ, технікумів і вузів. Провідну роль грають університети в системі безперервної освіти, післявузівської підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, вчителів і керівників шкіл, працівників різних галузей державного господарства.
Список літератури.
Батишев С.Я. Актуальні проблеми підготовки робітників високої кваліфікації. М., 1979.
Глузман О.В. Університетське педагогічна освіта: досвід системного дослідження. К., Видавничий центр «Просвіта», 1997.
Єфименко Г.Г., Красніков В.М., Новомінскій О.М. Вища школа Української РСР. Успіхи, проблеми розвитку. К., 1978.
Історія Української РСР. «Наукова думка», К., 1984, Т.2-10
Українська Радянська Енциклопедія. Головна редакція УРЕ, К., 1985.