Фомін В. В.
Видатний внесок М.В. Ломоносова у розвиток багатьох галузей науки безперечний, і про нього, як геніального вченого, надовго випередив свій час, на конкретних прикладах кажуть хіміки, фізики, літератори, лінгвісти і багато інших їхніх побратими по науковому цеху. Але коли мова заходить про Ломоносова як історика, то у вустах більшості істориків звучить інша тональність, тональність негативна, і при цьому в якості головних звинувачувальних пунктів йому пред'являють як його антінорманізм, так і його роль в обговоренні дисертації Г.Ф. Міллера в 1749-1750 роках. Спроможність такої оцінки Ломоносова-історика сумнівна вже тому, що вона виходить від норманістів, до того ж надали їй, ухиляючись від розмови по суті, яскраво виражений політичний характер. Погляд свого противника на етнос варягів вони кваліфікують як нібито помилково зрозумілий їм патріотизм, що дозволяє їм виводити його за рамки науки.
За життя Ломоносову не становило жодних відкрито відстоювати свою концепцію початкової історії Русі у спорах з німецькими вченими, які працювали в Петербурзькій Академії наук. Але його кончина дозволила їм без всяких перешкод взяти реванш не стільки для себе, скільки для норманізма, кинувши на Ломоносова тінь як на фахівця в галузі історії. У 1773 р. Г. Ф. Міллер запевняв, що в ній він не показав "себе майстерним і вірним оповідачем" (1). У 1802 р. А.Л. Шльоцер охарактеризував Ломоносова "досконалим невігласом у всьому, що називається історичною наукою" (навіть стосовно інших його наукових занять Шльоцер сказав, що він і "в них залишився посередністю"). Не задовольняючись таким вироком, він навісив на Ломоносова ще й ярлик націонал-патріота, пояснивши причину його виступи проти Міллера тим, "що в той час було озлоблення проти Швеції" (2). І авторитету Шлецера було достатньо, щоб російська дореволюційна наука, де панував норманізм, в особі найкращих її представників? Н.М. Карамзіна, М.П. Погодін, С.М. Соловйова, П.С. Білярскій, К.Н. Бестужева-Рюміна, П.П. Пекарського, В.О. Ключевського, П.М. Мілюкова та ін,? його лише очима дивилася на Ломоносова і слідом за ним виводила антінорманістскіе ідеї вченого і його послідовників за межі науки, при цьому абсолютизуючи роботи з російської історії Байєра, Міллера, Шлецера.
Унаслідок панування норманізма в розумах дослідників думку про неспроможність Ломоносова як історика було перенесено в радянську історичну науку передвоєнних років, проводила думка, що стосовно Ломоносова до трактування варязького питання німецькими вченими висловився протест російського національного почуття, викликаний часом Е.І. Бірона. У ті ж роки тривав ліпитися його образ як нетерпимого націоналіста і ксенофоба. Так, Н.А. Рожков стверджував, що "патріот в дусі того часу, націоналіст Ломоносов" відкинув норманську теорію і негативно ставився до німців, які працювали над російською історією. Г.П. Шторм масово розтиражували в серії "ЖЗЛ" думку, як був "глибоко неправий" Ломоносов, "обрушившись" на Міллера - "неупередженого історика" і "батька" російської наукової історіографії, що стояв "незрівнянно вище Ломоносова, як історика" - "з пофарбованої в сугубо-націоналістичний тон критикою ". Н.Л. Рубінштейн вселяв, що Ломоносов лише "в ім'я національної гордості" повстав проти монополізації іноземцями історичної науки і норманської теорії, що він, не будучи "істориком-фахівцем", безпідставно критикував Міллера. Роботи ж Міллера Рубінштейн характеризував як "абсолютно новий етап у розвитку російської історичної науки" та гранично високо оцінював "строгість наукової критики, точність наукового доведення" Байєра і Шлецера (3). Сьогодні в науці в оцінці Ломоносова як історика також торжествує самий крайній скептицизм: Л.П. Белковец, А.Б. Каменський, Д.М. Шанський, А.С. Мильников, Е.П. Карпєєв, І.М. Данилевський та ін наполегливо підкреслюють, що Ломоносов у суперечці з Міллером, що знав джерела краще свого опонента і прагнув довести істину, був упереджений, створив абсолютно непотрібний ажіотаж навколо варязької проблеми і, будучи виразником "амбіційно-національної" політики, заміняв наукову аргументацію "доводами гіпертрофованого патріотизму ".
Щоб зрозуміти, чи відповідає істині вирок Ломоносову як історику, винесений зацікавленою стороною - норманистами, слід звернутися до першоджерел: до дисертації (мови) Міллера "Про походження імені і народу російського" і зауваженням на неї Ломоносова. Над своїм твором Міллер працював з весни 1749 р., готуючись прочитати його на першій в історії Академії наук "асамблеї публічною", призначеної на 6 вересня (на наступний день після тезоіменитства імператриці), а потім перенесеної на 26 листопада (на інший день святкувань річниці її сходження на престол). Одночасно з Міллером отримав припис виступити на урочистому зібранні з похвальним словом Єлизаветі Петрівні Ломоносов. Як підкреслювалося у визначенні Канцелярії Академії, обидва твори "вимагають великого осмотрітельства, так як нову справу", у зв'язку з чим були попередньо "апробовани" президентом Академії наук К.Г. Розумовським і його правою рукою Г.М. Тепловим, що перебували тоді в Москві. Похвальне слово Ломоносова на початку серпня 1749 було ними схвалено і дозволено до друку. Але у них викликала сумнів мова Міллера, у зв'язку з чим Теплов, повертаючи її першу частину, радив "деякі рядки випустити".
Цей сумнів зростало у міру знайомства з нею, і за рішенням президента вона була передана на експертизу колегам Міллера. 21 серпня радник Канцелярії Академії наук І.Д. Шумахер поставив Теплова до відома про думку професорів, що якщо надрукувати її в тому вигляді, як є, то "це було б приниженням для Академії". Через два дні на з'єднаному Академічному і Історичному зборах мова була "квапливо" розглянута і дозволена до друку з урахуванням зауважень, що надійшли від присутніх. Але, як повідомляв Шумахер Теплова, "Міллер не хоче поступитися, а інші професори не хочуть прийняти ні його думки, ні його способу викладу". Перенесення урочистого засідання Шумахер використовував для організації перегляду дисертації Міллера "окремо", і вона була послана І.Е. Фішеру, Ф.Г. Штрубе де Пирмонт, С.П. Крашеніннікова, В.К. Тредіаковському, М.В. Ломоносову, Н.І. Попову з тим, щоб "оглянути, не знайдеться ль у оной чого для Росії поганого". Названі особи і цього разу винесли їй той же вердикт, який вони висловили ще при першому знайомстві з нею, але тільки використавши тепер формулювання Канцелярії Академії: вони розцінили мова саме як "ганебним Росії". Після того, як Міллер звинуватив опонентів у упередженому відношенні до своєї роботи, у стінах Академії розгорілася гостра дискусія (жовтень 1749 - березень 1750). У результаті дисертація була забракована, а надрукований тираж був знищений.
У розмові про полеміку Ломоносова і Міллера симпатії більшості фахівців знаходяться на боці останньої. Цьому сприяють кілька обставин. Перше з них полягає в тому, що Ломоносов нібито не міг терпіти іноземців, тому-то він так і третирував Міллера. Початок цієї думки так само поклав Шльоцер, запевняючи, що "російська Ломоносов був запеклий ненависник, навіть переслідувач всіх неросійських". Ні Шльоцер, ні ті, хто за ним повторює це абсурдне звинувачення, старанно не помічають дружби Ломоносова з працювали в Росії іноземними вченими. Після смерті Г.В. Рихмана, з яким, за визнанням Ломоносова, його пов'язували "згода і дружба", він приймає участь у долі його родини, абсолютно залишилася без засобів існування. Ломоносов говорить про "добре серце і схильності до російських студентам" І.Г. Гмеліна, який читав "їм в Сибіру лекції, ховаючись від Міллера, який в тому йому забороняв". У відношенні І.А. Брауна він відзначав його "старання про научении російських студентів і притому чесна совість особливої похвали і спокутування варті". Був дуже близький зі Я.Я. Штелін, якого єдиного з своїх знайомих називав у листах одним і який останні дні пробув з вмираючим Ломоносовим. Ломоносов, якого малюють непримиренним борцем за "чистоту" рядів російської науки, рекомендував для роботи в Академії І.К. Шпангенберга і К. Дахріца. Щодо свого вчителя німця Х. Вольфа Ломоносов виявив безприкладний такт. Бачачи, що його фізичні погляди увійшли до діаметрального протиріччя з поглядами Вольфа, Ломоносов протягом декількох років не вирішувалося опублікувати результати своїх спостережень, боячись "затьмарити старість чоловікові, благодіяння якого по відношенню до мене я не можу забути".
Ломоносов, якому приписують особливу нелюбов до Міллера, повністю його підтримав в конфлікті з П.М. Автомагістраль, коли той, отримавши негативний відгук Міллера на свій твір з генеалогії, де виводив Романових від Рюриковичів, звинуватив його в "державному злочині". Ломоносов, рішуче вставши в цьому дуже непростому справі, пов'язаній з найвищою прізвищем, на захист правоти німця Міллера і виступивши проти фальсифікації російського Крекшино. Борючись за торжество правди і справедливості в науці, Ломоносов не був, звичайно, "ксенофобом, життєве завдання якого полягала в боротьбі з іноземцями". Це слова вимовив нещодавно Е.П. Карпєєв, правда, все звівши лише до "ідейним позиціях" тих, хто прагнув використати його ім'я у своїх цілях (4). Але подібне уявлення про російською генії створили саме норманісти. Відносини між Ломоносовим і Міллером і Шлецером були дуже непростими, і на них не можна дивитися тільки з позицій останніх. Так, вони постаралися після смерті російського вченого в самому негативному світлі виставити його перед зарубіжними істориками. У Німеччині були надруковані недоброзичливі рецензії на праці Ломоносова, в яких, констатується в науці, "абсолютно чітко простежується вплив, а може, й авторство, А. Л. Шлецера і, ймовірно, Г. Ф. Міллера". Шльоцер у своїх мемуарах нав'язував освіченій Європі більш ніж огидний образ Ломоносова, кажучи, що він чинив спротив виданню Повісті временних літ (ПВЛ) і праці В.М. Татіщева, тому що хотів надрукувати свій "Короткий Російський літописець", що він був сповнений "варварської гордості", марнославства, що він наклепник, кляузник, грубий невіглас, гіркий п'яниця, "дикун", який прагнув не тільки видалити Шлецера з Академії, але і бажав його " погибелі, в серйозному значенні ".
Друге з обставин, що визначають розташування дослідників до Міллера, це їх переконаність лише в патріотичній підгрунтя виступу російського Ломоносова проти ідей норманізма, тільки в силу політичних причин добився заборони дисертацію німця, який відстоював істину. Але невтішні відгуки на неї дали (заперечуючи на кожну її сторінку!) Неросійські вчені - професор історії І.Е. Фішер і Ф.Г. Штрубе де Пирмонт, яких, на відміну від Ломоносова, складно записати в патріоти. Вже один цей факт багато говорить про наукову значимості рецензованого ними праці, що підтверджують думки найбільших норманістів, німців за походженням. Так, А.Л. Шльоцер побачив в багатьох положеннях дисертації Міллера "дурості" і "дурні вигадки", а А.А. Кунік в цілому охарактеризував її "препустою". Тим самим вони, не бажаючи того, визнали принципову правоту Ломоносова в її оцінці і мілини домисли про відсутність у його критиці будь-яких серйозних підстав, крім, як тільки патріотичних. Варто додати, що І.Д. Шумахер, який ініціював обговорення промови Міллера, назвав її "нісенітницею".
Розглядаючи причини протистояння Ломоносова і Міллера лише як протистояння російської і німця, дослідники-норманісти, надмірно перебільшуючи роль "патріотичного чинника" та спрощено зводячи принципову позицію Ломоносова лише тільки до нього, тим самим грубо спотворюють її, від чого з поля їхнього зору випадають справжні причини розгорілася полеміки між ними. А цих причин дві і вони названі Ломоносовим. По-перше, своє неприйняття дисертації Міллера він пояснював у ході самої дискусії тим, що вона, служила "тільки до слави скандінавцев або шведів ... поясненню нашої історії майже нічого не служить", тобто фактично не має ніякого відношення до російської історії. По-друге, в 1764 р. Ломоносов додав, що Міллер при творі дисертації "обрав матерію, вельми для нього важку, - про імені та початок російського народу". Але як міг судити про недоліки мови "історіографа" Міллера і що міг знати про цю "наукового матерії" "професор хімії" Ломоносов?
Третє з обставин, які змушують вчених займати сторону Міллера, це якраз те, що Ломоносов, за їхніми поняттями, "не був професійним істориком", тоді як Міллер "був професійним істориком" і займав посаду офіційного історіографа. Біля витоків такої думки знову ж таки стояв Шльоцер, який говорив, що між усіма російськими, "які писали до цих пір російську історію, немає ні одного вченого історика". "... Що від хіміка за професією, - іронізував він на адресу Ломоносова, - вже a priori можна було б очікувати такої ж вітчизняної історії, як від професора історії". Але, по-перше, Ломоносов не був і професійним філологом, але створив "Російську граматику", на якій виховувалося "кілька поколінь вчених грамматистов, і аж до 30-х років XIX ст. Вивчення граматичного ладу російської мови йшло по шляху, наміченому Ломоносовим ". По-друге, не те, що в "професора історії", але навіть в історики не готувалися самі німецькі вчені, але вони стали такими, як і Ломоносов, в ході самостійної і багаторічної роботи. Байєр, ще в школі почавши вивчати мови та історію Церкви, продовжив свою освіту в Кенігсберзькому університеті, де захистив дисертацію з хресним словами Ісуса Христа, після чого займався в основному Сходом і Китаєм. Міллер, так і не завершивши університетської освіти, цікавився етнографією і економікою. Шльоцер, провчившись близько трьох років на богословському факультеті Виттенбергского університету, захистив там дисертацію "Про життя Бога". Потім рік слухав лекції з філологічних та природничих наук Геттінгенському університеті, де захопився філологічної критикою біблійних текстів, говорячи згодом, що "я виріс на філології". Деякий час тому в тому ж університеті він вивчав медицину (і захистивши по ній дисертацію), природничі науки, метафізику, математику, політику, статистику, юриспруденцію. В університеті Байєр, Міллер, Шльоцер, отримуючи типове для того часу ерудітское освіту, могли ознайомитися з історією, але тільки з древньою, та й то лише, за словами Шлецера, "у своїх головних подіях". Інші періоди в історії людства не цікавили тодішніх вчених мужів. До російської ж історії вони почали долучатися тільки по приїзду до Петербурга і тільки в тій мірі, в якій вони опановували російською мовою.
Ломоносов, виростити на Російському Півночі, що акумулював народну пам'ять, вже з дитинства вбирав історію Батьківщини. Слухаючи у Слов'яно-греко-латинської академії курси історії, а також піїтики і риторики, що зміцнювали його інтерес до історії взагалі, він, опанувавши досконало латиною (її він знав, свідчить історик І. Е. Фішер, "незрівнянно краще Міллера") і читаючи по-грецьки, самостійно вивчає вітчизняні та закордонні джерела, потім примножуючи знання російської та європейської історії та вдосконалюючи навички у роботі з письмовими пам'ятниками в Києві. Понад те Ломоносов одержав прекрасну європейську освіту в Марбурзькому університеті під керівництвом знаменитого Х. Вольфа. І університет він закінчив просто блискуче. Вольф, характеризуючи свого вихованця, зазначав у липні 1739: "Молода людина з прекрасними здібностями, Михайло Ломоносов з часу свого прибуття до Марбурга старанно відвідував мої лекції математики і філософії, а переважно фізики і з особливою любов'ю намагався здобувати грунтовні пізнання. Анітрохи не сумніваюся, що якщо він з таким же старанністю буде продовжувати свої заняття, то він з часом, після повернення на батьківщину, може принести користь державі, чого від душі і бажаю ".
Успішно опановуючи у Німеччині за програмою математикою, механікою, хімією, фізикою, мінералогією, металургією, філософією, Ломоносов за власним рішенням займався ще риторикою, вивченням західноєвропейської літератури, віршованими перекладами, писав вірші, створив працю з теорії російського віршування, опанував німецькою та французькою мовами . Не залишив він за кордоном і своєї тяги до історії Росії. Так, в 1740 р. їм була придбана "Історія про великого князівстві Московському" шведа П. Петрея, що вийшла в другому десятилітті XVII ст. шведською і німецькою мовами. Продовжував накопичувати свій історичний потенціал по поверненню додому. Про його високий авторитет як історика перед початком дискусії говорить той факт, що свою "Історію Російську" до нього на рецензування направив В.М. Татищев. Приємно оцінивши цю працю, Ломоносов особливо відзначив "Пред'ізвесченіе", яким він відкривався. У листі автору від 27 січня 1749 Ломоносов підкреслював, що "воно дуже неабияк і зовсім достатньо і поправлення ніякого не вимагає". Настільки висока характеристика вступу, в якому Татищев обгрунтовує принципи розуміння історії, завдання її вивчення, відбору і критики джерел, у свою чергу повно характеризує Ломоносова як історика.
Сам же інтерес Ломоносова до варязької проблеми прокинувся задовго до 1749 року. Напередодні від'їзду до Росії він з Марбурга звернувся до квітня 1741 р. з проханням до Д.І. Виноградову (товаришеві по навчанню в Німеччині, котрий перебував у Фрейберге) вислати три книги з числа тих, що залишив, покинувши це місто, а саме риторику француза Коссе, твір німецького поета Гюнтера і назване вже твір Петрея, а також "гроші за може бути продані книги ". Чому Ломоносов, гостро потребував в засобах, не хотів розлучитися саме з цими книжками? У відношенні Коссе і Гюнтера все гранично ясно. Саме в рамках тематики цих праць йшла тоді інтенсивна робота Ломоносова, що вилилася в 40-х рр.. в новаційні дослідження з риторики та поезії. Увага до Петрею могло бути викликано тільки тим, що у нього Ломоносов вперше зустрів пояснення (що поклала початок норманізму), "що варяги вийшли зі Швеції". На користь цілеспрямованого інтересу вченого до варягів до 1749 говорить і той факт, що до цього часу він дуже добре знав знамениту статтю Г.З. Байєра "De Varagis" ("Про варягів"), часто згадуючи її у дискусії з Міллером.
У Бібліотеці Академії наук є рукописи, що надійшли на її фонди до 1749 р, і, що зберігають позначки Ломоносова. Так, у Патріаршому списку Никонівському літописі їм особливо підкреслені ті місця, де викладається Сказання про покликання варягів, а в Хронографі редакції 1512 і Псковської літописі виділена інша, ніж у ПВЛ, версія цього пам'ятника. І в інших літописах Г.М. Моїсеєва знайшла сліди роботи вченого над тими текстами, де мова йде про варягів (наприклад, що Ягайло "с'вокупі литви багато і варяг і жемоті і поиде на допомогу Мамаю", причому Ломоносов внизу зробив виноску: "варяги і жмудь разом"). Дослідниця вважає, що інтерес Ломоносова до варязької темі позначився в полеміці з Міллером. Але цей висновок ставить під сумнів матеріал, який Моїсеєва відкрила в Києві, і з яким працював Ломоносов, будучи кілька місяців у цьому місті в 1734 році. Так, в рукописі Києво-Печерського Патерика їм виділена та частина, де йдеться про Варязьку печері, в якій "варязький поклажай є, понеже с'суді латіньстіі суть. І цього ради Варяжскаа печера зветься й донині", а на полях Ломоносовим приписано: "Latini wasi [s] "(" латинські судини ").
Багаторічна та цілеспрямована робота з історичними джерелами і історичною літературою перетворила Ломоносова до 1749 р. в високопрофесійного історика. Про рівень кваліфікації Ломоносова в цій області знань свідчить його відношення до джерел, і цей рівень диктувався як попередніми заняттями історією, так і всім колом наукових інтересів Ломоносова, в якому він показав себе вже видатним вченим, досконало володіє методами наукового пізнання. Це відразу ж дозволило йому побачити однобічність принципу відбору Міллером джерел, цього прямого шляху до помилок. Питання про джерельній базі опонента Ломоносов, що характеризує його професіоналізм, підняв у самому першому пункті свого першого відгуку на дисертацію, вказавши, що Міллер використовував тільки іноземні пам'ятники, абсолютно ігноруючи російські і маскуючи свою тенденційність твердженням, "ніби-то в Росії мало було звістками про древніх пригоди ". Разом з тим зауваживши, що Міллер вибірково користується свідоцтвами іноземних авторів, довільно оголошуючи їх або достовірними, або недостовірними, при цьому віддаючи перевагу "готичним байкам".
Міллер, хоча і пише в дисертації, що у данців і норвежців давня історія "наповнена байками і написана більше для своєї похвали", але тут же жорстко задає мету свого твору: що з їх історії "оголошу, ніж показати можна, що скандинави завжди намагалися особливо про придбання собі слави російськими походами ". Тенденційний підбір Міллером джерел, було видно, до речі, не тільки Ломоносову. На абсолютизацію свідоцтв північних авторів Міллеру вказував і Ф.Г. Штрубе де Пирмонт. І багато в чому справедливі слова Ломоносова, що "опустити історію скандинавів в Росії" треба тому, що вона "складається з безглуздих казок про богатирів і відьом, на зразок наших народних оповідань кшталт казки про Бове-королевич". Рівень доказів Міллера і запрограмованість самої мови повно характеризує його реакція на згадку Ломоносовим Бову-королевича, відомого героя російської чарівної богатирської повісті: "Не пам'ятаю, щоб я коли-небудь чув розповідь про королевич Бове; на підставі імені підозрюю, що він, мабуть, узгоджується з північними розповідями про Бове, брате Бальтера ... якщо б це було так, то він ще більше ілюстрував б зв'язок між обома народами ". М. Сазонов, високо шануючи заслуги вченого перед російською історичною наукою, в даному випадку не міг не помітити, що "це вже перевершує всяку міру".
Правоту Ломоносова, віддавав, в порівнянні з Міллером, пріоритет літописами перед скандинавськими сагами, підтвердили імениті норманісти. Так, Шльоцер, виділяючи ПВЛ з числа середньовічних пам'яток, зазначав, що вона чудова "у порівнянні з постійної дурістю" саг, називав останні "маячнею ісландських бабусь", які необхідно викинути з російської історії, жалкував про те, що Байєр "занадто багато вірив "ім. Карамзін протиставляв саги - "казки, вельми недостовірні" літописами, гідним "поваги", зауваживши щодо Міллера, що він у своїй промові "з важливістю повторив казки" Саксона Граматика про Росію. З часом Міллер поміняв свій погляд на літописі. І якщо в 1755 р. він, розмірковуючи про ПВЛ, вказував, що подібної літописі інші слов'янські народи не мають, то в 1760-1761 рр.. вже підкреслював, що літописи представляють собою "збори російської історії, толь досконале, що ніякої народ подібним скарбом, толь багато років у безперервному продовженні включно, хвалитися не може". Значно стриманіше він став і в оцінці саг, кажучи, що в них знаходиться "багато непотрібного, мерзенного і надзвичайного, а особливо що не можна звідти вибрати ніякого приголосного леточісленія".
Ломоносов укладав, що "іноземні письменники ненадійні" при вивченні історії Росії, тому що мають "грубі похибки". Міллер засвоїв і цю частину уроку з джерелознавства, який йому дав опонент, говорячи в 1755 р., що якщо користуватися тільки іноземними авторами, то "важко в тому винайти саму істину, якщо до того ж" не працювати з літописами та хронографами. Пізніше він додав, що іноземці не довго були в Росії, більшість з них не знало російської мови, і "те вони чули багато несправедливо, зле зрозуміли, і несправне міркували". Але краще по цій темі сказав Шльоцер. Характеризуючи роботу професора Г.С. Трейер "Введення в Московську історію" (1720), що викладає її з Івана Грозного і лише на основі записок іноземців, він був дуже небагатослівний: "Сліпого водили сліпці". Разом з тим Ломоносов не абсолютизував свідчення вітчизняних пам'яток, в той же час застерігаючи від відмови від них лише на тій підставі, що "в наших літописах не без вигадок між правдою, як то у всіх древніх народів історія спершу надзвичайний, проте правди з байками разом викидати не повинно, утверджуючись тільки на одних здогадах ". Під впливом Ломоносова Міллер кардинально поміняв своє ставлення до досліджень зарубіжних істориків, які стосувалися варязького питання, ставши ставитися до них критично. Так, в ході дискусії він радив Ломоносову почитати шведа О. Далина, вважаючи, що той розвіє всі їх сумніви в норманстве варягів. Але вже в 1761 р. Міллер сказав про неправоту Далина, "коли чималу частину російської історії вніс у шведську свою історію", а в 1773 р. прямо назвав всі його просторікування "вигадками". Слід додати, що Шльоцер, кажучи про "смішних дурниці" писали про Росію іноземних вчених, як приклад назвав "Далін роман про Голмгордском царстві". А Карамзін охарактеризував висновки шведського історика "безглуздостями" і "баснословием".
У розмові про історичних працях Ломоносова зазвичай вказують, як він помилявся, вважаючи, наприклад, прусів слов'янами. Але подібними помилками повна, в силу свого дитячого стану, тодішня історіографія, і їх куди значно більше у німецьких істориків. Так, Байєр виробляв Москву від "Москов", тобто чоловічого монастиря, "Псков від псів, місто псів", на Кавказі виявив народ "дагістанци", а в "Казахи" "найдавніше козацького народу поселення згадане", запевняв, що в Сибіру живе народ чудь, а "чудь інше є, як не саме ім'я скіф ", що до Володимира Святославича на Русі не було писемності. В.Н. Татіщев, вказавши на ці помилки Байєра, їх причину бачив у тому, що "йому руського язика, слідчо руської історії, бракувало", тому що він не читав літописи, "а що йому перекладали, то неповно і неправо", тому, "хоча в давнину іноземних вельми був зведений, але в російських багато помилявся". Шльоцер говорив, що Байєр, не знаючи російської мови, "залежав завжди від невправних перекладачів і наробив важливі помилки", і що у нього "нічого вчитися російської історії". І Ломоносов аніскільки не перебільшував, коли вів мову про "превеликих і смішних погрішності" Байєра, наступного "своєї фантазії".
І Шльоцер помилявся, вважаючи "емь іжорці" (на що звернув увагу М. М. Карамзін). Більш того, з його ім'ям пов'язані принципові помилки, дорого обошедшиеся науці (у ряді випадків вона і зараз все продовжує платити за їхніми рахунками). Він, наприклад, категорично заперечував існування літописів до Нестора, хоча знав як думка В.М. Татіщева та І.М. Болтіна, що "були передусім Нестора літописці, але писання їх від тимчасової втрати", так і роботу Г.Ф. Міллера, в якій той слідом за Татищевим стверджував, що "Нестор вже застав письмові звістки, за якими склав він свою літопис". Шльоцер також привніс у науку теза про абсолютно низький рівень розвитку східних слов'ян, а незгодних з тим різко обривав. Так, висновок німецького економіста А.К. Шторха, що до Рюрика у східних слов'ян існувала торгівля, назвав "ненауковим" і "потворним". К.Н. Бестужев-Рюмін констатував, що Шльоцер "вніс велику смуту в розуми", бо дивився на слов'ян як на "американських дикунів", яким скандинави "принесли віру, закони, громадянськість". На догоду норманізму Шльоцер пішов на заперечення поміченого Байєром факту, що роси були у Східній Європі перш Рюрика. Він же нав'язував науці думка, що російська історія починається лише "від пришестя Рюрика" і підстави російського "царства", у чому Л.В. Черепнін побачив сильне відставання "від історичної науки свого часу". У цілому ж, як укладав В.О. Ключевський, Шльоцер "не був достатньо підготовлений до наукового вивчення історії Росії", а в "Нестора" "власне, не рушив ні на крок уперед порівняно з самим Нестором у розумінні фактів". Радянський історик А.А. Зимін констатував, що "як історик Стародавньої Русі, Шльоцер набагато слабшим", чим критик тексту літопису. Втім, найкраще сказав сам Шльоцер, зізнавшись, "що для серйозних читачів, а тим більше для вчених істориків-критиків він не здатний написати зв'язного російської історії", хоча і ставив перед собою таку мету.
Але найбільше скептично відгукуються історики про вихідний рівень знань Міллера. Так, Шльоцер говорив, що дискусія надовго відбила у Міллера охоту до російської історії, "для заняття якою у нього без того не вистачало знання класичних літератур і майстерною критики". П.М. Мілюков зазначав відсутність у Міллера "суворої школи і серйозною наукового підготовки". А.Л. Шапіро вказував, що Міллер, "не закінчивши курс університетських наук, і до історіографічним штудіях прибився випадково". Сам Міллер був дуже скромний в оцінці своїх можливостей. Прямуючи до Росії, його мрією була тільки службова кар'єра: "Я більше прилеглих до відомостей, які вимагаються від бібліотекаря, розраховуючи стати зятем Шумахера і спадкоємцем його посади". І лише коли ці плани не збулися, він "визнав за потрібне прокласти інший, вчений, шлях". Цей шлях Міллер в кінцевому підсумку пройде і пройде з честю. Але він давався йому неймовірно складно, бо вивчення російської історії Міллер починав з абсолютного нуля, і цей процес довгий час обтяжується незнанням російської мови, а тим паче мови літописів, що закривало доступ до найважливіших джерел.
Навіть до 1749 Міллера мав найменший досвід роботи в галузі російських старожитностей. Його початкові заняття ними були зведені лише до складання родовідних таблиць. Про ступінь його входження в російську історію і складний світ літописів свідчить той факт, що Міллер, опублікувавши в 1732-1735 рр.. німецький переклад витягів з літопису, приписав її "ігумену Феодосію", що за ним повторив Байєр. Лише під впливом Татіщева Міллер в дисертації і пізніше казав, що ПВЛ написав Нестор, "перед цим помилкою перекладача Феодосієм названий". Але справа була не тільки в перекладачі: наприкінці 40-х рр.. Міллер Сильвестра, чиє ім'я в якості упорядника ПВЛ читається в ряді літописів, видавав за ігумена Нікольського, а не Видубицького монастиря, в чому його знову ж таки поправив Татищев. Ще в 1761 р. він демонстрував не зовсім грунтовні знання російської історії. Так, в "Короткому звістці про початок Новагорода і про походження російського народу ...", за характеристикою С.Л. Пештіча, "спрощеному описі новгородської історії", Міллер побачив у бояр виборних осіб, а термін "тисяцький" наївно пояснював тим, що той повинен був "намагатися про добробут багатьох тисяч людей". Але, не знаючи історії Русі, не знаючи російської мови, він з самого початку дивився на неї очима, якщо повторити його слова, "норвезьких і стародавніх датських поетів і істориків".
Перебування Міллера в Сибіру (1733-1743) і подальша робота над "Сибірської історією" викликали величезний перерву в його інтерес до ранньої історії Русі (в суперечці з П. Н. Крекшино він провів лише звірку своїх колишніх генеалогічних розвідок). І до неї вчений звернувся лише навесні 1749 р., коли йому було доручено підготувати промову до урочистої засідання Академії. І йому менш ніж за півроку належало розкрити тему "Про походження імені і народу російського", якої він досі ніколи не займався. Завдання було нереальною, але Міллер вирішив її зручним і єдиним для себе способом. Що це був за спосіб, відразу ж визначив Ломоносов, говорячи в зауваженнях на дисертацію про "доводи пана Міллера, у Бейеру зайняті". У 1761 р. він сказав більш конкретно: "Міллер в згаданої закляту дисертацію всі викрав з Бейеру". В.О. Ключевський вимовив по суті ті ж слова: Міллер своїми дослідженнями "сказав мало нового, він виклав лише погляди і докази Байєра". Але все одно справа йшла надзвичайно важко, так що Міллер почав представляти свою дисертацію на суд президента Академії лише з 14 серпня і то лише по частинах.
У норманістскіе літературі не прийнято говорити, в чому ж конкретно полягала "бездоганна" аргументація Міллера, який стверджував нею "наукову істину", - скандінавство варязької руси, і що їй протиставляв представник "каламутній струменя" в історіографії XVIII ст. Ломоносов. А аргументація ця досить красномовна. Так, Міллер у згоді з Байєром стверджував, що не було Аскольда і Діра, а був тільки один "Оскольд, по чину своєму прозваний Діар, яке слово на старовинному Готфського мовою означає суддю або начальника", чого не знали літописці. Цю думку Ломоносов заперечив, пославшись на ПВЛ і М. Стрийковського. Міллер, спираючись на думку Байєра, що литовці російських називають "гудамі", укладав, "з чого, як здається, випливає, що вони чи знатний їх частина на думку Сусідів народів походять від Готф". У системі доказів останнього Міллер важливе місце відвів топоніміці. Але його судження, що ім'я р. Холмогор відбулося "від Голмгардіі, яким його скандінавци називали", розбивало просте пояснення Ломоносова: "Ім'я Холмогори відповідає вельми положенню місця, для того що на островах біля його лежать пагорби".
За тим же принципом Міллер спробував перетворити назва м. Ізборська в скандинавське, стверджуючи, що "він від положення свого біля річки Ісси іменований Іссабург, а потім його непрямо називати стали Ізборськ". На що його опонент коротко, але вичерпно зауважив: "Дуже смішна зміна міста Ізборська на Іссабург". Думка Міллера спробував закріпити в науці А.Л. Шльоцер. Н.М. Карамзін, заперечуючи Міллеру, відзначив обставина, що робить "пояснення" Ізборськ як Ісаборг безглуздим: "Але Іса далеко від Ізборська". Норманістів П.Г. Бутков, вказавши на це ж обставина, привів наявність подібних топонімів в інших російських землях. Сучасні дослідники, які вбачають у варягів норманів, кажуть, що Ізборськ ѕ "слов'янський топонім", і вказують на неможливість його освіти від Іси. Дану тему закриває відомий факт, що серед назв давньоруських міст IXѕX ст. абсолютно відсутні скандинавські назви (міражні скандинавський "Іссабург" нині знову прагнуть відродити археологи Д. А. Мачинський і С. В. Білецький).
Стверджуючи слідом за Байєром, що ім'я "русь" перейшло на східних слов'ян від фінів, іменували так шведів, Міллер додав, "подібним майже чином як галли франками і британці аглічанамі іменовані". На що Ломоносов справедливо зауважив: "приклад аглічан і франків ... не на підтвердження його вимислу, але в спростування служить: бо там переможені від переможців ім'я собі отримали. А тут ні переможці від переможених, ні переможені від переможців, але всіх від чухонців!" . Позиція Ломоносова отримала підтримку серед антинорманистов і їх супротивників. На думку Г. Еверса, "безприкладним і неприродним мені здається, щоб завойовує народ змінив власне ім'я на інше, що вживається у сусіда, і повідомив се прийняте ім'я заснованого їм державі". "Якось дивно допустити, ѕ говорив К. М. Бестужев-Рюмін, ѕ щоб скандинави самі називали себе ім'ям, даним їм фінами". Давно стало надбанням науки і висновок Ломоносова, що показує всю неспроможність норманізма, що "імені русь в Скандинавії і на північних берегах Варязького моря ніде не чувано". Спочатку Міллер визнав, що ім'я росів не було в середині IX ст. "Відомо в Швеції", а потім в 1877 р. кумир нинішніх норманістів датчанин В. Томсен погодився, що серед скандинавів не було племені "русь" і що так себе вони не називали. Разом з тим Ломоносов звернув увагу на існування в Європі, крім Київської Русі, інших "Русій", наприклад, "Білої і Червоне", які, як він підкреслював, "мають ім'я своє, звичайно, не від чухонців", і довів, що "російський народ був за багато час до Рюрика", чому так наполягав під час обговорення своєї дисертації Міллер, але потім сам стверджував, що "роси були і перш руріков".
Ломоносов, звертаючи увагу на назву гирла Німану Руса, вказав на побутування в минулому Німанській Русі, звідки і виводив варязьких князів на Русь. Ця ідея знайшла підтримку серед широкого кола дослідників, в тому числі норманістів. Так, Міллер вже після дискусії говорив про варязької русі в Пруссії при гирлі Німану. Н.М. Карамзін допускав можливість покликання варягів з цього ж району. Наявність Русі в гирлі Німану доводив у 1840 р. І. Боричевський. В кінці життя М.П. Погодін, борючись з антинорманистами, за його ж словами, "не на живіт, а на смерть", прийшов до висновку, що варяги-русь в епоху покликання "жили, найімовірніше, в нижній течії Немана", де їх тільки і треба шукати. Все більшу роль у науці грає висновок Ломоносова про зв'язок руси з роксоланами. Норманістів Г.В. Вернадський вважав, що назва русів спочатку належало одному з "аланських кланів" - світлим асам (рухс-асам). Д.Т. Березовець встановив, що східні автори під "русами" розуміли алан Подоння. Д.Л. Таліс показав існування Причорноморської Русі у VIII ѕ початку X ст. у Східному та Західному Криму, а також у Північному та Східному Приазов'ї, пов'язавши її з аланами. М.Ю. Брайчевський "російські" назви дніпровських порогів, наведені Костянтином Багрянородним, пояснив з осетинської мови, що є спадщиною аланського. Існування Салтівської та Причорноморської Русій, а також Аланський Русі в Прибалтиці, створеної в IX ст. русами-аланами після їх переселення з Дону з меж розгромленого хозарами та угорцями роські каганату, обгрунтував А.Г. Кузьмін.
Ломоносов, спростовуючи думку Міллера, який бачив у варягів лише данців, норвежців і шведів, доводив, що так "називалися народи, що живуть по берегах Варязького моря", що варяги "від різних племен і мов складалися і лише одним з'єднувалися звичайним тоді по морях розбоєм" . Пізніше Міллер погодився, що по всьому варязькому моря не було народу, який би власне варягами називався, що під варягами слід розуміти мореплавців, воїнів, які "могли складатися з усіх північних народів і з кожного стану людей". С.М. Соловйов, критикуючи Ломоносова як історика, разом з тим ставив йому в особливу заслугу саме те, що він заперечував етнічне зміст терміну "варяги" (сам історик під варягами розумів "сбродную зграю шукачів пригод"). Ломоносов був першим в науці, хто звернув увагу на тісний значеннєвий зв'язок термінів "варяги" і "німці". У зв'язку з чим він знову ж таки вперше вказав, що в Сказанні про покликання варягів літописець виділяє русь з числа інших варязьких народів, при цьому не змішуючи її зі скандинавами (ця думка потім отримала досить широку підтримку в історіографії). І в цьому випадку його позиція підкріплюється джерелами. Наприклад, в Рогожском літописця (список 40-х рр.. XV ст.) В оповіданні під 986 р. про прихід до Володимира посольств замість "німців" до князя з'явилися вже "варяги": "пріідоша до Володимира бохмічі і варязи і жидів". У ранніх літописах в цьому випадку сказано інше: "придоша немьці ... від папежа" (Лаврентіївський), "від Риму німці" (Радзивиловской), "німці від Риму" (Іпатіївський). Густинський літопис (1670), ведучи мову про шведів, підкреслює: "Їх ж бо оні тоді варягами наріцах. Сі ми всіх загально німцями нарицают. Сі є шведів, ангелчіков, Гішпанія, французів і Влох і Прус".
Ломоносов в ході дискусії задав Міллеру питання, що ставить під сумнів усі його висновки: чому він "ніде не вказав батька Рюрика, його діда чи якого-небудь скандинава з його предків?". Пізніше, говорячи про покликання Рюрика, вчений зауважив, що якби він був скандинавів, то "нормандські письменники звичайно б цього знатного випадку не пропустили в історіях для честі свого народу, у яких оний століття, коли Рурік покликаний, із задоволеними обставинами описаний". Німець Г. Еверс виразно охарактеризував відсутність у скандинавів переказів про Рюрика як "переконливе мовчання". На думку Ломоносова, Байєр імена руських князів "перевертав дуже смішним і неправильним чином, щоб з них зробити імена скандинавські". Правоту цих слів підтвердив норманістів В.О. Ключевський, сказавши про спосіб Байєра "перетворювати" російські імена в скандинавські: "Згодом багато що тут виявилося невірним, натягнутим, але самий прийом докази тримається досі". Стосовно ж Міллера Ломоносов сказав, що він "тлумачить імен подібності ... від нерозуміння російської мови". Ломоносов зауважив, що якщо б русь була скандинавської, то "повинен би російський мова мати в собі безліч слів скандинавських". Слідом за Ломоносовим Шльоцер говорив, що "слов'янський мова ні мало не пошкоджується норманським". Намагаючись пояснити це нечисленністю норманів на Русі, він при цьому вигукнув, що підриває всі розмови про норманстве руси, скільки німецьких слів було занесено франками у латину галлів!
Міллер запевняв, що Ломоносов не може підкріпити свої "вигадки" про южнобалтійском походження Русі "свідоцтвами історій", підкреслюючи при цьому, що "ні в кого з письменників у розумі ніколи не було, крім автора київського" Синопсису ", варягів визнавати за слов'ян" . Але, крім Синопсиса (1674), про те ж говорять, наприклад, "августіанская" легенда (друга половина ХV ст.), "Хронограф" С. Кубасова (1626), Білоцерківський універсал Б. Хмельницького (1648). Про южнобалтійском Вагріі як батьківщину варягів вели мову багато західноєвропейці - С. Герберштейн (перша половина XVI ст.), Г.В. Лейбніц (1710). Сучасник Міллера датчанин А. Селлі стверджував те ж саме. У XVII ст. німецькі історики Ф. Хемнітц і Б. Латом встановили, що Рюрик жив близько 840 р. і був сином ободрітского (южнобалтійском слов'янське плем'я) князя Годліба. У 1708 р. було видано перший том "Генеалогічні таблиці" І. Хюбнера. Династію російських князів він починає з Рюрика, нащадка вендо-ободрітскіх королів. І Міллер лукавив, дорікаючи опонента у відсутності "свідчень історії", бо був у курсі їх існування. Так, Байєр в статті "De Varagis" привів известия "августіанской" легенди, Герберштейна, Латом, Хемнітца. Ломоносов користувався 4-м виданням Хюбнера (1725), що були в Бібліотеці Академії наук, і Міллер, знав, звичайно, про наявність у її фондах цієї праці. У наступних працях він не проходив вже повз версії про вихід варягів з Ваграм і "мекленбургскіх письменників", які виводили Рюрика від ободрітскіх князів.
Ломоносов, акцентуючи увагу на тому факті, що Перуна "шанували, в поганство будучи, російські князі варязького роду", а культ його був поширений на слов'янському узбережжі Балтійського моря, прийшов до висновку, що варязька русь вийшла саме звідти і казала "мовою славенський" . На користь такого висновку говорять багато джерела. Так, західноєвропейський хроніст XII ст. Гельмольд називає головного бога землі Ваграм - Прове, в якому бачать спотворене ім'я слов'янського Перуна. І.І. Первольф констатував, що четвер у Люнебургской слов'ян (нижня Ельба) ще на рубежі XVIIѕXVIII ст. називався "Перундан" (Perendan, Perandan), тобто день Перуна, що уособлював в їх язичницьких віруваннях вогонь небесний, блискавку, а цей факт, підкреслює А.Г. Кузьмін, передбачає широке поширення культу Перуна і визнання його значимості. А.Ф. Гільфердінг наголошував, що Перуну поклонялися на всьому слов'янському Помор'ї. У числі кумирів священної фортеці на о. Руяне стояв Перунец. На Південну Балтику вказує не тільки ім'я Перуна, а й характер зображення божеств, встановлених Володимиром у 980 році. Разом з тим культ Перуна, бога варяг-руської дружини, був зовсім не відомий германцям (скандинавів).
Прекрасне знання Ломоносовим джерел, російської та європейської історії, робіт західноєвропейських істориків, його перевага над Міллером і в методологічному плані дозволили йому зробити висновок, що "оной дисертації жодним чином у світ випустити не слід", бо "вся вона заснована на вигадці", і може скласти "ганьбу" Академії. Звертав Ломоносов увагу і на політичну підоснову норманського питання, кажучи, що в дисертації перебувають "небезпечні міркування", а саме: "походження перших великих князів російських від Безіменний скандинавів в противність Несторова свідченням, що їх саме від варягів-руси виробляє, походження імені російського вельми недревне ... часті над росіянами перемоги скандинавів з досадітельнимі зображеннями ... Росії перед іншими державами негожі, а російським слухачам прикрі і вельми нестерпні бути повинні ". У цих словах і в словах, "що якщо покласти, що Рурік і його нащадки, які володіли в Росії, були шведського роду, то чи не будуть з того виводити якого небезпечного слідства", зазвичай і бачать єдиний мотив виступу Ломоносова проти норманської теорії. Безсумнівно, патріотизм і емоції в цій справі були присутні, але вони вже були явищами, так би мовити, другого порядку, бо Ломоносов насамперед виступив проти фальсифікації початкової історії Русі, на догоду чому відбувалося явне насильство над джерелами. І навряд чи йому можна ставити в провину те, що він на зорі зародження історичної науки в Росії став на захист історичної правди, бажаючи ознайомити з нею співвітчизників.
В умовах національного піднесення Росії зрозуміла турбота Ломоносова про її міжнародний престиж, залежить не тільки від її справжнього, але і від її минулого. Про свій престиж тоді турбувалися, напевно, всі європейські країни, не залишаючи без уваги нічого, що могло б принести їм безчестя і, тим самим, зменшити їх вагу на світовій арені. У цьому плані показова та стурбованість І.Д. Шумахера, яку він висловив 4 грудня 1749 в листі Г.М. Теплову. Повідомляючи, що похвальна мова Ломоносова імператриці на урочистому засіданні Академії була прийнята з схваленням, він при цьому підкреслив: у ній є висловлювання, які можуть здатися образливими прусському і шведського уряду. Досвідчений Шумахер, щоб попередити можливий міжнародний скандал, завів розмову всього лише через те, що Ломоносов кілька разів згадав про перемоги росіян над шведами в Північній війні і війні 1741-1743 років. Пруссію ж він прямо ніде не назвав, але в його словах про "заздрісники благополуччя нашого", яким Росія може відповісти всією своєю міццю, бачать натяк на прусського короля Фрідріха II. Зріла Семирічна війна, і європейські держави, знаючи собі ціну в цьому і свої прагнення у майбутньому, всіляко вставали на захист свого минулого. І Росія не бажала бути своєю історією, як вважав Вольтер, "підтвердженням і доповненням до історії Швеції", і постати перед своїми майбутніми супротивниками і можливими союзниками такою, якою її малював Міллер.
Ломоносов показав неспроможність норманської теорії також професійно, як він професійно показав непридатність "Російської граматики" Шлецера в тому вигляді, в якому вона була задумана. Влітку 1764 р. він сказав про незнання її автором предмета, про "навіженство в творі слів російських", підкреслив, що в ній "крім безлічі нестерпних похибок внесені досадітельние росіянам думки", і закінчив свій відгук добре відомими словами: "З чого укласти має , яких мерзенних капостей не наколобродіт в російських старожитності така допущена у них худоба "(5). Таку реакцію Ломоносова викликало навмисне прагнення Шлецера російські слова або вивести з німецької, або дати їм немилозвучна пояснення: "діва" і "Dieb" (злодій), нижньосаксонському "Tiffe" (сука), голландське "teef" (сука, непотрібне жінка); "князь" і "Knecht" (хлоп); боярин, пан і баран, дурень. У цих словопроізводство, що випливають з уявлення німців, що російська мова є Knechtsprache, Ломоносов побачив, як і у випадку з дисертацією Міллера, відсутність науки.
Як історик Росії, Ломоносов ставив перед собою завдання: "Коль великим щастям я собі почесть можу, якщо моєю можливої здатності старовину російського народу і славні справи наших государів світла відкриються" (6). І можна тільки гадати, що було б їм зроблено на терені історії, якщо б вона одна була його долею. Але й того, що він зробив, займаючись ще хімій, математикою, фізикою, металургією та багатьма іншими галузями науки, цілком достатньо, щоб визнати Ломоносова істориком і без упередженості глянути й на нього і на його спадщину. Від чого ні в якій мірі не постраждають істинні і вельми значні заслуги німецьких вчених перед російською історичною наукою. Великий Л. Ейлер в одному з листів за 1754 із захопленням говорив Ломоносову, що "я завжди дивувався Вашому щасливому даруванню, видатному у різних наукових областях" (7). Таким же хистом, помноженим на властиве йому працьовитість і бажання дійти до самої суті справи, володів Ломоносов і в історії, не жертвуючи при цьому ні істиною, ні своєї дуже високої наукової репутацією.
У 1865 р. П.А. Лаврівський, справедливо сказавши, що Ломоносов для Росії "був і є безприкладним явищем, недосяжним велетнем", констатував, що він в обробці російської історії, як і на "не відкритої перш грунті" російської мови, натрапив "також на непідготовлену ще грунт і змушений був сам і удобрювати, і орати, і засівати і боронити її ", зробивши тим самим" многотрудний подвиг ". І вчений з прикрістю зазначав, що "російські звикли судити про своїх великих людей за відгуками Заходу". У 1912 р. І.А. Тихомиров, кажучи про думки Ломоносова про участь слов'ян у велике переселення народів, в руйнуванні Західно-Римської імперії, вірно зауважив, що вони зараз є ходячими істинами. Слід додати, що прозорливість розуму, широту і глибина знань російського генія дозволили йому вказати на спорідненість угорців з чуддю (до цього тільки в XIX ст. Дійшла філологія), установити, що не існує незмішаних націй (так, він доводив змішаний склад слов'янських племен) і що історія народу звичайно починається раніше, ніж стає відомим його ім'я. І глибоким змістом наповнені слова С. М. Соловйова (особливо актуально звучать сьогодні), в рік сторіччя з дня смерті М.В. Ломоносова, наголосив, що "ніхто і ніщо не відбере у нас славного, святкового майбутнього, якщо ми самі не віднімемо його у себе, якщо, перш за все, не забудемо свого славного святкового минулого" (8).
Список літератури
1. Міллер Г.Ф. Про народи здавна в Росії мешкали. СПб., 1788. С. 127.
2. Громадська та приватна життя серпня Людвіга Шлецера, їм самим описана. СПб., 1875. С. 48, 56, 193-196, 200-201, 207, 227, 229-230; Шльоцер А.Л. Нестор. Ч. I. СПб., 1809. С. 325, 430.
3. Рожков Н.А. Російська історія в порівняльно-історичному висвітленні (основи соціальної динаміки). Т. 7. М., 1923. С. 142; Шторм Г.П. Ломоносов. М., 1933. С. 87; Рубінштейн Н.Л. Російська історіографія. М., 1941. С. 87-92, 95-97, 107, 114, 153-155.
4. Карпєєв Е.П. Ломоносов в російській культурі. Замість передмови / / Ломоносов. Т. IX. С. 3.
5. Ломоносов М.В. Повна. зібр. соч. Т .9. М., Л., 1955. С. 420, 426-427.
6. Там же. Т. 10. М., Л., 1957. С. 474-475.
7. Ченакал В.Л. Ейлер і Ломоносов (до історії їх наукових зв'язків) / / Ейлер Л. Збірник статей на честь 250-річчя з дня народження, представлених Академією наук СРСР. М., 1958. С. 442.
8. Лаврівський П.А. Про труди Ломоносова з граматики мови російської і з російської історії / / Пам'яті Ломоносова. Харків, 1865. С. 21-22, 50-56; Тихомиров І.А. Про труди М.В. Ломоносова з російської історії / / Журнал Міністерства народної освіти. Нова серія. Ч. XLI. Вересень. СПб., 1912. С. 41-64; Соловйов С.М. Нарис стану Росії в епоху діяльності Ломоносова / / Його ж. Твори. Кн.XXIII. М., 2000. С. 162.