Мельник В. І.
Микола Олексійович Некрасов був сином своєї епохи. У той час у багатьох видатних діячів культури химерним чином з'єднувалися віра в Христа і ... революція. Недарма С. Франк назвав А.І. Герцена "основоположником житій революційних святих". Некрасов теж щиро вважав, що революційний подвиг декабристів, революційних демократів 1860-х рр.. та інших руйнівників традиційних цінностей - грунтується на істинно християнських засадах. Багатьох з них поет без будь-якої умовності називає "святими". Для Некрасова самопожертву таких людей, як Бєлінський, Добролюбов, Чернишевський, таких діячів, як декабристи і т.п. було, безсумнівно, оточене ореолом християнської жертовності. Поет добре пам'ятав слова Ісуса Христа: "Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх" (Іоанн, гл. 15, ст. 13). Але як він розумів ці великі слова? Для нього немає різниці між подвигом самопожертви і подвигом бунтарства, навіть бунтарства, пов'язаного з кров'ю.
Некрасов вибудовує у своїх творах цілий світ, пройнятий дійсно високої художньої думкою про героїчну жертві. Цей світ разюче нагадує світ євангельський. Подвижники-революціонери (Добролюбов, декабристи, вигаданий Гриша Добросклонов та ін) - це жменька апостолів, возвещающих нову правду старому світу. Цей світ жене їх, підтверджуючи слова Христа: "Вони будуть віддавати вас на суди, царям ..." (Матв., гл. 10, ст. 17 - 18). Відображаючи зародження психології "народного заступника" або "слуги народу", Некрасов викликає асоціацію з євангельським заповітом Христа: "Хто хоче між вами бути, хай буде слугою він вам і хто хоче між вами бути першим бажає, нехай буде він вам за раба Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб Йому служили, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох "(Матв., гл. 20, ст. 26-28). Так, наприклад, Гриша Добросклонов про своє служіння народу мислить виключно в євангельських категоріях. Навчаючись у семінарії, він "співав" про вахлачіне "голосом молитовним". У самій пісні Гриші Добросклонова відбивається євангельське світобачення, і перш за все вчення Христа про два можливі шляхи життя людського:
Серед світу Дольного
Для серця вільного
Є два шляхи.
... ... ... ... ... ... ... ... ...
Одна простора
Дорого - соти.
Страстей раба,
По ній величезна,
До спокусі жадібна
Йде натовп.
... ... ... ... ... ... ... ... ...
Інша - тісний,
Дорога чесна ...
Це майже переказ Євангелія від Матвія: "Заходьте тісними вратами, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і багато-хто ходять Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде в життя і деякі знаходять їх" (гл. 7, ст. 13-14).
Однак цей євангельський світ у творчості Некрасова вільно чи мимоволі, але часто виявляється як би перевернутим. Справа в тому, що подвижники Некрасова, що приносять свою душу в жертву "за други своя", діють не в ім'я Христа. Це жертва не смирення, але бунту. Це принципово змінює справу. Традиційно православний світогляд Некрасова зберігає весь звичний набір цінностей лише зовні, а по суті найчастіше виявляється в суперечності з євангельським духом. Євангеліє закликає до Божої любові і вчить ненавидіти тільки гріх. Формула ж Некрасова: "Те серце не навчиться любити, яке втомилося ненавидіти" - вся за духом своїм чисто мирська, вона встановлює не Божу, а людську справедливість і правду. У Євангелії поет, на жаль, не сприйняв головного - духу смиренності, але прочитав його як вчення про побудову царства правди і справедливості вже тут, на землі. Христос же сказав: "Царство Моє не від світу цього" (Ін., гл. 18. Ст. 36).
Погляньмо хоча б на відоме зі шкільної лави вірш "Пам'яті Добролюбова" (1864). Воно містить у собі риси житія "преподобного" святого. Через весь вірш проходить думка про "суворість", аскетичності революціонера Добролюбова:
Свідомо мирські насолоди
Ти відкидав, ти чистоту зберігав,
Ти жадобі серця не дав утоленья ...
У вірші зустрічається і звичайна для житія преподобного думка про "пам'яті смертної" ("але більш вчив ти вмирати"), і взагалі характерна церковна лексика: "світильник" ("Світильник тіла є око" - Матв., II, 34), " світлий рай "," перли "," вінець ". Перед нами не революціонер, а святий. Некрасов милується "жертвою" Добролюбова, померлого, як відомо, в ранньому віці від сухот, йому немає діла до того, що риси "житія" Добролюбова лише зовні збігаються з житіями святих, бо відкидання мирських насолод і пр. тут зовсім не пов'язаний з ім'ям Христа.
Особлива розмова про поему "Російські жінки" і про поему "Дідусь". Тут автор зображує декабристів. На жаль, навіть в академічному виданні Некрасова відсутні які б то не було коментарі, що пояснюють релігійний пласт цих поем. Між тим, євангельські ремінісценції багато прояснюють. Без них неможливо правильно зрозуміти позицію автора, його глибинний погляд на історичний вчинок декабристів. У поемі "Дідусь", наприклад, головний герой змальовується Некрасовим як апостол нового часу. Слово "апостол" навіть названо:
Стрункий, високий на зріст,
Але як немовля дивиться,
Як-то апостольські просто,
Рівне завжди говорить ...
... ... ... ... ... ... ... ... ... ....
Те-то посмішка свята ....
Весь образ дідуся овіяний євангельським світлом. Кімната дідуся названа "келією", яку він оголошує "тугою вавилонській". Не випадкова і ремінісценція з Євангелія: "Слухав - має вуха". У картині повернення героя в родове гніздо збережений біблійний колорит:
Благословив він, ридаючи,
Будинок, і сімейство, і слуг,
Пил обтрусив біля порога,
З шиї урочисто зняв
Образ розп'ятого Бога
І, охрестити, сказав:
- Днесь я з усім примирився,
Що зазнав на віку! .. -
Син перед батьком схилився,
Ноги омив старому.
У всій сцені відчутна деяка навмисна стилізація під склад Старого і Нового Завіту, що надає образу головного героя не тільки патріархальний відтінок, але і явний ореол апостольської святості.
Те ж бажання показати в "апостола" революційної демократії Н. Г. Чернишевського святого продиктувало Некрасову наступні рядки:
У його душі немає помислів мирських.
... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ...
Його ще поки не розіп'яли,
Але прийде час - він буде на хресті;
Його послав Бог Гніву і Печалі
Рабам землі нагадати про Христа.
Некрасов милується різким контрастом розкоші і бідності Христової правди заради, контрастом між замаскованої, одягненої в пишні одягу брехнею ("Там люди живцем гниють - / / Ходячі труни ...") і правдою, що ходить в лахміття. Княгиня Волконська в поемі говорить про те, що місце її "не на пишному балу, / / А в далекій пустелі похмурою, Де в'язень втомлений в тюремному розі / / мучиться лютою думою".
Тема революціонерів як християнських подвижників могла звучати (і звучала в часи Некрасова) двозначно. Багато хто, як, наприклад, Ф. Тютчев, не могли сприймати декабристів як подвижників та ще й християнського спрямування. Чого варта його вірш "14-е грудня 1825":
Народ, цураючись віроломства,
Паплюжить ваші імена -
І ваша пам'ять від потомства,
Як труп, в землі поховала.
Про жертви думки безрозсудною ...
Некрасову важко було виправдовувати державних злочинців - не тільки з цензурних міркувань, а й морально: мало хто схвалював руйнівну для Росії діяльність декабристів. Інша річ - тема жіночого подвигу як подвигу християнського, воістину святого.
У самому справі, і автор поеми, і його героїні мислять поїздку до Сибіру слідом за чоловіком як євангельський за духом вчинок. Піти за чоловіком, бути вірною йому і в щасті і в лиху годину, - такий обов'язок жінки-християнки. Княгиня Трубецька вислуховує мова губернатора про те, що її від'їзд вбив старого її батька, а значить, треба повернутися. Але, вибираючи між батьком і чоловіком, княгиня відповідає:
Ні! Що одного разу вирішено -
Виконаю до кінця!
Мені вам розповідати смішно,
Як я люблю батька,
Як любить він. Але борг інший,
І вище і святей,
Мене кличе. Мучитель мій!
Давайте коней!
Чому ж вибір княгині на користь чоловіка не тільки вище, але і "святей"? Цей вибір - вибір не житейський, не випадковий, але - християнський. У Біблії сказано: "Тому залишить чоловік батька свого і матір, і пристане до дружини своєї: і будуть двоє плоттю єдиною" (Бут. 2, 24). Ці слова нагадує і святитель Тихон Задонський в міркуванні "Про посаду чоловіків, і жінок": "Де великі любові сподіватися, як між чоловіком і жінкою? Природну любов любить чоловік батька і матір свою, але Писання святе глаголить: залишить чоловік батька і матір свою, і пристане до дружини своєї і будуть обоє єдиною плоттю "(Твори святого отця нашого Тихона Задонського. Т. Ш. М., 1889. С. 365). Таким чином, княгиня надходить прямо за вченням святих Отців.
На проповіді на тиждень св. дружин-мироносиць Церква говорить: "Жінки-християнки! Затвердіть у своїй душі образ св. дружин-мироносиць і постарайтеся наслідувати у своєму житті їх високим, достохвальних чеснот ... Призначення жінки - сім'я. Вона - завжди вірна супутниця в житті і незамінна помічниця свого чоловіка . Зраджена волі Божої, вона понесе з ним спільну хрест нерозлучно до самої могили; якщо знайдуть його будь-які нещастя і лиха життя, вона не тільки не вимовить слово нарікання або докору, але своїм сподіванням на милосердя Боже підтримає мужність духу свого чоловіка "( Православна сім'я. Т. 1. СПб., 1996. С. 259-260). Дружини декабристів, відкидаючи лукаві советованія своїх ближніх, дійсно здійснювали свій жіночий християнський подвиг, збираючи всю свою волю і виступаючи вже прямо в якості "воїнів Христових". Не випадково княгиня Трубецька каже своєму батькові:
Але сталлю я одягнула груди ...
Пишайся - Я дочка твоя!
Героїні некрасовської поеми у своїх діях і рішеннях постійно апелюють прямо до Бога.
"Подумай!" Я цілу ніч не спала,
Молилася і плакала багато.
Я Божу Матір на допомогу кликала,
Ради просила у Бога.
Знайшовши в собі сили чинити опір переконанням рідних, які в даному випадку радять "не Божественне, а людське", Волконська впевнена, що її волю "Сам Господь підкріплював". Приймаючи тверде рішення слідувати за чоловіком на каторгу, вона вигукує: "І вірю я твердо: від Бога воно!".
Всі ці пасажі з апеляцією до імені Божого могли б здатися і загальними місцями, якщо б не вся наскрізна образність, а головне - логіка поеми "Російські жінки". Логіка і образність - суто християнські. Князь Волконський бачиться його дружині не тільки в ореолі святості, але і - більше того - в образі Самого Христа:
Даремно чорнило його наклеп,
Він був бездоганніший, ніж раніше,
І я полюбила його, як Христа ...
У своїй арештантському одязі
Тепер він беззмінно стоїть переді мною,
Величчю лагідним сяючи.
Терновий вінець над його головою,
У погляді - любов неземна ...
В іншому місці поеми знову слід порівняння Сергія Волконського з Христом: "Але лагідний він був, як обрав його / / Знаряддям своїм Викупитель".
Якщо декабристи бачаться Марії Волконської в сяйві тернових вінців, то і свій власний шлях відтепер уявляється їй як шлях Божого вибраності, як подвиг в ім'я Христа. При зустрічі з Катериною Трубецькой вона каже:
І обидві гідно свій хрест понесемо ...
... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ....
Тепер перед нами дорога добра,
Дорога обранців Бога ...
... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ...
Чиста наша жертва - ми все віддаємо
Обранцям нашим і Бога.
Бог постійно на вустах княгині Волконської. Коли вона потемки біжить в шахті до свого чоловіка Сергію і добігає неушкодженою, вона постійно згадує Боже ім'я: "Господь, коли хоче скрізь проведе", "Бог вивів мене непошкоджене", "Я хрестом осінь", "Як Бог уберіг в мені душу! ". Навіть засланці декабристи, які побачили в шахті Волконську, вигукують:
І хто колись стояв на самому краю
Вигукнув: "Не ангел чи Божий?
Дивіться, дивіться! "- Адже ми не в раю:
Проклята шахта схожою
На пекло! - Казали інші сміючись ...
Слово "святість" рефреном проходить через весь опис зустрічі подружжя Волконських: "І я підбігла ... І душу мою / / Наповнили почуття святе ... Свята, свята була тиша!"
У поданні Некрасова декабристи - не заколотники, повсталі на помазаника Божого царя Миколи 1-го, а "знаряддя Викупителя", що встановлює вищу справедливість, вибрані святі люди. Чи не вперше в "Російських жінок" борці за справедливість і народне щастя представлені у Некрасова не тільки як святі, але і як смиренні, лагідні люди - за подобою Христа. При першій зустрічі з дружиною Сергій Волконський говорить у Некрасова, "що корисно йому / / Дізнатися чеснота смирення". А це в свою чергу має свідчити про абсолютної щирості почуттів і думок революціонерів-подвижників. По суті, вони є явними порушниками церковних засад (не випадковий у поемі епізод вигнання митрополита, який закликає до покаяння, з площі: "Йди геть, старий! Молися за нас!"). У той же час декабристи суб'єктивно, очевидно, відчували себе людьми, переслідувані за Божу правду. Їм повинна була належати, за їх і Некрасова уявленням, слава одного з блаженств, про які сповістив Христос:
"Блаженні вигнані за правду, бо їх є Царство Небесне. Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнати й усіляко неправедно злословити за Мене. Радійте і веселіться, бо нагорода ваша велика на небесах: так гнали і пророків, що були перед вами" (Матв . 5, 10 - 12).
Ні декабристи, ні Некрасов не відкидають Бога, - навпаки, закликають Його ім'я, апелюють до Вищої авторитету. Це видно і в Некрасівській поемі, і в останньому, наприклад, листі К. Ф. Рилєєва, написаному в день страти - 13 липня 1826 р. - дружині: "Бог і Государ вирішили долю мою. Я повинен померти і померти смертю ганебною. Та буде Його свята воля. Мій любий друже ... за душу мою молися Богу ... Не нарікай на Нього, ні на Государя. Це буде і їм, і грішно. Нам не осягнути несповідимі долі Незбагненного. Я жодного разу не нарікав у весь час мого ув'язнення, і за те Дух Святий дивно втішає мене ... О, любий друже, як рятівна бути християнином! Дякую мого Творця, що Він мене освятив і я вмираю у Христі ... На світанку буде у мене священик, мій друг і благодійник, і знову причетний ... " . Очевидно, що Рилєєв покаявся у своєму бунтарстві і примирився з Церквою. Тільки тепер він, мабуть, усвідомив, що бунтарство не сумісно з призиванням Божого імені.
Некрасов цього, здається, так і не зрозумів. У поемах "Дідусь", "Російські жінки", "Кому на Русі жити добре?", У віршах "Пам'яті Добролюбова", "Не кажи:" Забув він обережність !.."" та інших своїх творах 60-70-х рр. . він наполегливо повертається до ідеї боротьби, ідеї любові-ненависті, любові-помсти, до "революційного" тлумачення Євангелія. Недарма І.А. Гончаров сказав про нього: "Він був щирим тільки тоді, коли" ненавидів і проклинав "... Такою була його натура - і тоді він був сильний, правдивий". Тут, у цих словах, звичайно, не вся правда про Некрасова. І все - таки ... Вловив цю внутрішню несвободу Некрасова і Афанасій Фет. Ще за десять років до смерті Некрасова він написав вірш "Псевдопоет":
Витягав з примхи народу
У бруді нізкопоклонний вірш,
Ти слова гордого свобода
Жодного разу серцем не збагнув,
Чи не підносився богомільні
Ти в освіжаючу імлу,
Де беззавітно лише привільно
Вільної пісні та орлу.
Колись про небезпеку "революційного" тлумачення Євангелія попереджав філософ М. Бердяєв: "Є одна дуже небезпечна книга ... це - Євангеліє. Слова Сина Божа страшні для неправди світу цього. На цій книзі важко обгрунтувати ... класовий революційний соціалізм, заздрість і користь робітника, неможливо прославити революцію ". І тут же філософ додає: "Зловживати можна всім. Досить згадати, що слова Ап. Павла:" Якщо хто не хоче працювати, той не їсть ", - красуються на всіх радянських парканах. Некрасов був якраз одним з тих, хто в силу багатьох причин - "зловживав". При цьому слід пам'ятати, що він був абсолютно щирий у своїй вірі, що, за його уявленнями, Бог благословляє заколот проти соціальної несправедливості як Бог "сірих і убогих". Це була історична спокуса, властиве не одному тільки Некрасову. Згадаймо хоча б досвід петрашевців і знаменитий вірш "Вперед! Без страху і сумніву ... "О. Плещеєва. У цьому вірші - типові і для Некрасова поняття:" подвиг "," зоря святого покути "," дієслово істини "і т.д. Як і у Некрасова, євангельська істина підпорядкована у вірші Плещеєва ідеї "боротьби кривавої". Воістину це була спокуса, якого багато хто так і не подолали. Некрасов з'явився, мабуть, єдиним справді великим художником, які стали під прапори революційної демократії і дав настільки своєрідне трактування Євангелія. У цьому сенсі він є прямим попередником Олександра Блока, який у поемі "Дванадцять" теж побачив революцію з Христом. Здавався багатьом читачам Блоку парадокс насправді має довгу літературну традицію.