1.3 Класифікація правочинів із вадами волі
На сьогодні питання долі правочинів із вадами волі є досить дискусійним, оскільки не завжди можна визначити істинну волю осіб при укладенні правочину. Правочини з недоліками волі відносяться відповідно до Цивільного кодексу України до оспорюваних, оскільки їх недійсність можна визнати лише у судовому порядку. Питання про недійсність такого правочину перед судом може порушити лише особа, яка уклала даний правочин внаслідок певних обставин. ЦК України не виділяє такої групи правочинів, але з метою узагальнення більшість учених об’єднує кілька видів правочинів за таким критерієм класифікації, як вада волі [18, с. 19].
З’ясувавши поняття та суттєві ознаки правочинів з вадами волі, постає питання класифікації таких правочинів та виділення їх окремих видів. Ця проблема є дискусійною в науці цивільного права, так як учені-цивілісти не мають одностайної думки щодо вирішення цієї проблематики. На сьогодні існує багато питань, які випливають при спробах визначення видів правочинів, які входять у цю групу. Таким чином, необхідно з’ясувати можливі критерії класифікації та види правочинів, які входять до розглядуваної в цьому науковому дослідженні групи правочинів. Підстави для недійсності правочинів з вадами волі умовно можна розділити на дві категорії: 1) коли причини відсутності або вад формування внутрішньої волі пов’язані з самою особою, яка вчиняє правочин (правочини, зроблені громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій або керувати ними, а також правочини, вчинені під впливом помилки); 2) коли відсутність внутрішньої волі або вади її формування були викликані зовнішнім впливом (з боку контрагента в правочині, третіх осіб, збігом тяжких обставин) на особу, яка вчиняє правочин (правочини, вчинені під впливом обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин). Такої ж позиції притримується й А. В. Рябініна [5, с.1040].
Правочини з вадами волі можна розділити на такі чотири групи: 1) правочини, недійсні в зв’язку з наявністю тільки одного волевиявлення при відсутності внутрішньої волі, вчинені шляхом насильства, погрози, громадянами, нездатними розуміти значення своїх дій; 2) правочини, в яких волевиявлення неправильно відображає внутрішню волю, вчинені шляхом зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою; 3) правочини, недійсні з огляду на формування внутрішньої волі під впливом чинників, що порушують нормальний процес волеутворення, вчинені під впливом помилки, обману, збігу тяжких обставин; 4) правочини, недійсні в силу лише зовнішньої видимості волі і волевиявлення при їх фактичній відсутності (фіктивні й удавані правочини) [7, с. 57].
Також обґрунтовується така класифікація недійсних правочинів з вадами волі: 1) правочини, вчинені без внутрішньої волі особи на вчинення правочину (правочини, що здійснюються під впливом насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною); 2) правочини, в яких внутрішня воля особи сформувалася неправильно (правочини, вчинені під впливом помилки, обману, кабальні правочини); 3) правочини, вчинені неволездатною особою (правочини, в яких суб’єктом виступають недієздатні особи, частково дієздатні особи, а також особи, які в момент їх вчинення нездатні розуміти значення своїх дій та керувати ними [7, с. 59].
Цікава класифікація правочинів з вадами волі є: 1) правочини, при укладенні яких воля однієї або обох сторін сформувалася невірно: правочини, вчинені під впливом тяжкої обставини, тобто на вкрай невигідних для особи умовах, обману, якщо одна зі сторін навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, що мають істотне значення, помилки, яка має місце, коли особа помиляється щодо обставин, що мають істотне значення; 2) правочини, здійснені без внутрішньої волі особи на вчинення правочину: правочини, вчинені під впливом насильства, а також правочини, вчинені у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною; 3) правочини, вчинені особами, які нездатні самостійно формувати та виражати свою волю (неволездатними особами): правочини, вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності; правочини, вчинені неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності; правочини, вчинені фізичною особою, дієздатність якої обмежена за межами її цивільної дієздатності; правочини, вчинені без дозволу органу опіки та піклування; правочини, здійснені дієздатною фізичною особою, яка у момент їх вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; правочини, вчинені недієздатною особою [7, с. 60].
Опираючись на наявні пропозиції щодо класифікації правочинів з вадами волі, автор пропонує такі критерії класифікації цих недійсних правочинів як: 1) наявність впливу зовнішніх або внутрішніх факторів на особу при вчиненні правочину; 2) наявність умислу в діях учасника (учасників) правочину або третіх осіб [7, с. 65].
За наявністю впливу зовнішніх або внутрішніх факторів на особу при вчиненні правочину сюди належать:
1) правочини з вадами волі, що виникли внаслідок обставин, які залежать від самого учасника або учасників правочину. Сюди можна віднести: правочини, вчинені під впливом помилки; правочини, вчинені дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; правочини, вчинені під впливом тяжкої обставини на вкрай невигідних умовах; фіктивні правочини; удавані правочини. Такі правочини з вадами волі особливі тим, що особа, яка вчиняє правочин, не піддається певному сторонньому (зовнішньому) впливу, вона самостійно приймає рішення про вчинення правочину: помилка при його вчиненні виникає внаслідок відсутності необхідного обсягу знань, поважного віку тощо; правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини, укладається, наприклад, в силу наявності скрутного матеріального становища особи, яке не залежало від іншого учасника правочину. Фіктивні та удавані правочини відносимо в цю групу через те, що сторони наперед знають, що вчиняють недійсний правочин з метою приховати інший правочин або ж вчинять правочин для вигляду, не маючи наміру його виконувати. Тобто учасники правочину свідомо, самостійно, без стороннього впливу, прийняли рішення про вчинення правочину, який може визнатися недійсним, знаючи про всі можливі наслідки, які витікають з такого правочину [7, с. 66].
2) правочини з вадами волі, які виникли внаслідок певного впливу з боку одного з учасників правочину або ж третіх осіб. До них належать: правочини, вчинені під впливом обману; правочини, які вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною; правочини, вчинені під впливом насильства чи погрози насильством. У чому особливість цієї групи правочинів з вадами волі? Основною їх ознакою є наявність зовнішнього впливу на одну із сторін правочину з боку іншої сторони або ж третьої особи. Цей вплив здійснюється з метою спонукати особу до вчинення правочину шляхом введення в оману, застосування насильства, залякування тощо [7, с. 66].
Отже, до правочинів з вадами волі відносяться такі види недійсних правочинів: 1) правочини, вчинені дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; 2) правочини, вчинені під впливом помилки; 3) правочини, вчинені під впливом обману; 4) правочини, вчинені внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною; 5) правочини, вчинені під впливом насильства або погрози насильством; 6) правочини, вчинені під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах; 7) фіктивні правочини; 8) удавані правочини.
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОЧИНУ, ЯКИЙ ЗДІЙСНЕНО ПІД ВПЛИВОМ ТЯЖКОЇ ОБСТАВИНИ
2.1 Поняття і значення “тяжкої обставини”
"Тяжкими обставинами" визнаються тяжка хвороба особи чи її близьких, смерть її годувальника, крайня нужденність сім’ї, загроза втратити заставлене житло, загроза банкрутства та інші обставини, для усунення чи зменшення яких необхідне термінове вчинення правочину. Саме факт, такої обставини має безпосередньо доводитися. Але тут має місце зазначити, що тяжка обставина виникла та має безпосередній вплив саме має бути саме тоді коли вчинялися дії щодо угоди, але ні в якому разі виникли після цього. Як тлумачить Пленум, саме після дії таких тяжких обставин, особа вже визнала ,що дані дії були укладенні без її добровільної згоди , тобто за змушенням. І особа усвідомлює ,що таку угоду при інших умовах вона не уклала би [8, с. 487].
Доведеність наявності факту тяжких обставин та його реальності, здійсненності законодавець покладає на особу, яка вчинила вкрай невигідну угоду під впливом таких тяжких обставин, а визначення ступеня тяжкості обставини для юридичної особи покладає на розсуд суду, оскільки зазначена умова недійсності є оціночною правовою категорією. Виходячи з обставин справи, суд встановлює, чи та обставина, яка зазначена особою як важка, дійсно є настільки вагомою, що вимусила її укласти угоду, вкрай невигідну для неї. Саме ця обставина досліджується комплексно шляхом зіставлення різних чинників, і вони мають стосуватися не лише фінансових аспектів підприємницької діяльності суб'єкта господарювання, а й майнових, економічних та правових аспектів. При оцінці обставин, на які посилається позивач для визнання угоди недійсною, важливо знати про існування таких договорів, котрі укладаються юридичними особами саме за наявності тяжких обставин. Дана тяжка обставина передбачає укладення договору на вкрай невигідних умовах [8, с. 488].
Тяжкі обставини, які можуть бути підставою для визнання вкрай невигідних умов договору, укладеного суб'єктом господарювання, мають бути дійсно невідворотними за наявних умов, коли засоби і кошти, якими володіє особа, є недостатніми для відвернення настання негативних наслідків, а наслідки, яких намагається уникнути особа, є такими, що змушують особу погодитись навіть на такі умови з деяких причин [8, с. 488].
Отже, "тяжкими обставинами" визнаються тяжка хвороба особи чи її близьких, смерть її годувальника, крайня нужденність сім’ї, загроза втратити заставлене житло, загроза банкрутства та інші обставини, для усунення чи зменшення яких необхідне термінове вчинення правочину, але потрібно зазначити, що тяжка обставина повинна виникнути та має безпосередній вплив саме тоді коли вчинялися дії щодо угоди, але ні в якому разі виникли після цього.
2.2 Характеристика правових наслідків застосування статті 233 ЦК України
Необхідно звернути увагу й на правочини, вчинені під впливом тяжкої обставини, які у цивілістичній науці називають кабальними. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (ст.233 ЦК). З огляду на це, важливими є не самі учасники правочину, а саме характер тяжкої обставини й ступінь невигідності умов, на яких був здійснений правочин. Фактично ці два аспекти і є основними умовами, за яких правочин може бути визнаний судом недійсним. На відміну від правочину, вчиненого під впливом насильства, правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини вчиняється особою добровільно (акт насильства відсутній), вона сама може ініціювати вчинення такого правочину. Особа усвідомлює, що вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Цим такий правочин відрізняється від помилки та обману (особа не помиляється щодо обставин, які мають істотне значення, а також її не вводить в оману інша сторона щодо цих обставин) [6, с.21].
Перш за все, відповідна обставина повинна бути дійсно об’єктивно несприятливою за даних умов, тобто усі наявні засоби і можливості нездатні запобігти настанню відповідної обставини і вплинути на необхідність укладення договору на вкрай невигідних умовах.
По-друге, відповідна обставина повинна бути надзвичайною, тобто будь-які явища в економічному і політичному житті, появу яких легко можна було передбачити, не будуть відповідати ознакам надзвичайності.
По-третє, укладення такого договору має бути викликане саме за виникнення непереборної сили .
І останньою умовою є те, що сторона знаходячись в тяжкому становищі, повинна письмово повідомити свого контрагента про тяжку обставину, адже наявність письмового повідомлення про тяжке становище (форс-мажорні обставини), направлене контрагенту до укладення договору, виключило б суперечки про те, чи знала інша сторона про тяжке становище потерпілого і чи свідомо ним скористалася [8, с. 490].
У п. 13 Аналізу ВССУ окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму ВСУ від 06 листопада 2009 року No 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (п. 13. Поняття «тяжкі обставини» і «вкрай невигідні умови» для застосування ст. 233 ЦК (п. 23 ППВСУ № 9) зазначено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК), характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Згідно з ч. 1 ст. 233 ЦК такий правочин може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був його ініціатором. За змістом ст. 233 ЦК для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох підстав: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину.
Відповідно до правової позиції, яка міститься у постанові ВСУ від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16, тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини. Основною ознакою правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, є те, що він повинен бути вчинений саме для усунення або зменшення цих тяжких обставин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.
Для того щоб правочин було визнано недійсним з підстав, передбачених ст. 233 ЦК, позивачу в сукупності необхідно послатися на такі підстави, які будуть використанні в суді як докази, зокрема: 1) наявність в особи, що вчиняє правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2) правочин повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3) правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4) особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.
Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення в судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв’язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об’єктивній та суб’єктивній стороні [9, с. 9].
Правова позиція, викладена в постанові ВСУ від 06.04.2016р. у справі № 6-551цс16:
«...Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.
Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування. Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції, ухвалюючи судові рішення, надані заявниками для порівняння.
Аналогічний висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року та 3 червня 2015 року. У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка, від імені якої укладено договір дарування на підставі виданої нею довіреності відповідачу на право розпорядження єдиним її житлом, була людиною похилого віку та інвалідом першої групи, потребувала за станом здоров'я стороннього догляду; її дочка мала тяжку хворобу й перебувала тривалий час на лікуванні у лікарні. З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах і що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, тому він підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України...» [9, с. 10].
Правочин, укладений особою внаслідок впливу тяжких для обставин на вкрай невигідних умовах, є оспорюваним .
Для того, щоб суд задовольнив позов про визнання такого правочину недійсним, необхідна наявність двох умов:
1) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Під тяжкими обставинами розуміють важке майнове становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування людини, наприклад, для придбання предметів першої необхідності (продуктів харчування, ліків тощо). Це може бути зумовлене не тільки станом самої фізичної особи, а й становищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітей тощо);
2) умови правочину вкрай невигідні для цієї особи. При цьому поняття вкрай невигідних умов правочину охоплює два моменти: об´єктивний і суб´єктивний. Перший з них відображає нееквівалентність передачі майна (наприклад, квартиру продано за половину її реальної вартості), другий — очевидність цієї обставини для сторін правочину (хоча умисел другої сторони не є обов´язковим). Хто був ініціатором такого правочину (сам потерпілий чи друга сторона) при цьому значення не має.
Основні наслідки визнання такого правочину недійсним — двостороння реституція. Додаткові наслідки полягають у тому, що на особу, яка скористалася тяжкою обставиною, покладається обов´язок відшкодувати другій стороні правочину збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв´язку з учиненням цього правочину [13].
Дисертація К. О. Єременко «Цивільно-правові наслідки недотримання вимог щодо форми правочину» містить комплексний аналіз теоретичних і практичних проблем цивільно-правового регулювання наслідків недотримання вимог щодо форми правочину, а також висновки і пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства в даній сфері. Досліджено поняття та види форм правочинів у їх історичному розвитку. Здійснено порівняльно-правовий аналіз правового регулювання форм правочинів в Україні та зарубіжних країнах, виявлено особливості правових наслідків недотримання вимог щодо окремих форм правочинів. Досліджено двосторонню реституцію як загальний наслідок недійсності правочинів, укладених з порушенням вимог щодо форми. Проаналізовано особливості відшкодування шкоди та моральної шкоди в разі їх заподіяння недійсністю правочину, укладеного з порушенням вимог щодо форми. Обґрунтовано, що під формою правочину слід розуміти спосіб фіксації волевиявлення (зовнішнього вигляду) як відображення внутрішньої волі (сутності). Розмежовано поняття «форма правочину» та «спосіб волевиявлення» [14, с 184].
Загальний правовий наслідок недійсності правочину - двостороння реституція (ч. 1 ст. 216 ЦК). У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Спеціальні правові наслідки:
1) відшкодування збитків (правочин, вчинений з малолітнім ч.4 ст. 221 ЦК);
2) подвійне відшкодування збитків (правочин, вчинений особою, що обманула ч.2 ст. 230 ЦК);
3) відшкодування моральної шкоди (правочин, вчинений з особою, яка знала про стан особи, що була дієздатною, однак у момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій та/або не могла керувати ними ч.3 ст. 225 ЦК) [17].
Незважаючи на непохитність реституції як наслідків недійсності правочинів у вітчизняному праві, її положення не є бездоганними. Так, ряд питань виникає при застосуванні наслідків недійсності договорів про виконання робіт та надання послуг [21, с. 34–37]. Доречно також відзначити проблему повернення виконаного за недійсними двосторонніми договорами. У Німеччині з приводу цього існують дві теорії. Теорія подвійної кондикції полягає в тому, що кожна сторона повинна заявити власний позов для повернення безпідставно набутого майна. Однак слідування цій теорії може призвести до несправедливого результату, оскільки можлива ситуація, коли повернення отримає тільки одна сторона, оскільки інша з тієї чи іншої причини не заявить відповідної вимоги. Тому останнім часом у німецькій правовій доктрині переважає теорія залишку, сутність якої полягає в тому, що все, що було одержане в межах недійсного договору, повертається назад, і для цього достатньо позову однієї сторони. Теорія залишку обґрунтовується фактом економічного зв’язку виконання недійсного договору його сторонами. Відповідно до цієї теорії існують кілька винятків: коли одна зі сторін не має повної дієздатності; при укладенні правочину був наявний обман чи погроза; правочин було укладено на вкрай невигідних умовах або він суперечить добрим звичаям тощо [22].
У сучасній цивілістиці міцно вкоренилася думка, що реституція є самостійним засобом захисту і дискусії точаться лише щодо її місця в системі таких засобів. Незважаючи на незакріпленість поняття в законодавстві, термін «реституція» використовується не тільки в доктрині, а й на практиці. Наприклад, у висновках Верховного Суду України, викладених в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за ІІ півріччя 2014 р., зазначено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК
України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно (постанови судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України: від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6 164цс14; від 19 листопада 2014 р. у справі № 6 170цс14) [24, с. 12-13].
С. М. Іванова вказує, що визнання недійсним правочину без застосування наслідків недійсності є за своєю формою захистом цивільного інтересу. Спірність щодо співвідношення двох наведених категорій, як резюмує вчена, не дає підстав для ототожнення визнання недійсним правочину й застосування наслідків його недійсності як одного способу захисту цивільних прав та інтересів [23].
На думку О.О. Кота, незважаючи на певні теоретичні недоліки такого підходу, з практичної точки зору його можна визнати виправданим. З одного боку, для застосування наслідків недійсності правочину, необхідно довести наявність юридичного складу у вигляді мети, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства та умислу учасників правочину, а з другого, суди позбавлені процесуальної можливості під час розгляду відповідного спору встановити наявність чи відсутність такого юридичного складу [25, с. 99].
Отже, особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був його ініціатором.
1 2 3