Ім'я файлу: Чистовик курсовой.doc
Розширення: doc
Розмір: 210кб.
Дата: 12.12.2020
скачати
Пов'язані файли:
Реф. Скоропадський.doc
как позвонить киевстар.docx
Курсовая Чистовик.doc
стоїцизм.rtf
Реферат Чистовик 19.10.19.doc
Розширення: doc
Розмір: 210кб.
Дата: 12.12.2020
скачати
Пов'язані файли:
Реф. Скоропадський.doc
как позвонить киевстар.docx
Курсовая Чистовик.doc
стоїцизм.rtf
Реферат Чистовик 19.10.19.doc
РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНЕ ВЧЕННЯ СТОЇКІВ
2.1 Передумови появи школи стоїків
Оскільки перед нами філософське вчення, важко чітко назвати причини його появи, але, безперечно, важливо, від яких традицій воно має витоки й за яких умов формувалося. Дослідники називають різні школи, що вплинули на три основні аспекти вчення стоїків:
Фізика їх формувалася під впливом Арістотеля (вчення про єдність світу) та Геракліта (пневма – божественний вогонь, який втілюється в усіх живих створіннях);
В логіці, що займалася в основному теорією пізнання й наголошувала на важливості специфічно людського мислення поняттями, відбилася важлива й для раціоналістичної за своєю природою етики стоїків тенденція до, так би мовити, «відновлення репутації розуму» після того, як кініки та скептики «піднесли стримане сократівське визнання невідання до метафізичної висоти» – фактично їхній раціоналізм разом із філософією епікурейців став відповіддю цим двом впливовим школам;
Етика базувалася на дещо змінених і пом’якшених доктринах кінізму (таке пом’якшення відбувалося в трьох основних напрямках – по-перше, людина не має повністю придушувати будь-які емоції, а лише вміти їх контролювати; по-друге, серед «нейтральних» (не злих і не добрих) об’єктів зовнішнього світу стоїки почали виокремлювати ті, яким варто надавати перевагу, яким не варто і зовсім нейтральні; по-третє, для Стої люди вже не поділялися на «абсолютно досконалих» і «абсолютно поганих», а мали закладений всередині потенціал до розвитку) [32].
За Хрісіппа, коли стоїцизм остаточно склався як система, до цієї основи долучилися ще платонічні та перипатетичні елементи, які створили досить цікаве поєднання, здавалося б, непоєднуваних речей: кінічної зневаги до будь-яких цінностей з перипатетичним твердженням, що є речі, цінні через саму свою природу. В окремих аспектах етика стоїків відновлює забуті сучасниками традиції – так, самообмеження заради щастя практикували ще піфагорійці, а категорії раннього гомерівського періоду мойра (доля), лахесіс (влада випадку) і номос (закон, даний від Зевса й одночасно – природи), набули актуальності в стоїчному розумінні фатуму та провіденції. В. Ф. Асмус також вбачає витоки стоїцизму в етичному вченні Полемона.
Особливість стоїчної етики, зумовлена спочатку полісним характером грецької культури, а потім – «домінантною властивістю Римської епохи – законом» (що, як форма примусу, має бути виправданим найвищим благом) – орієнтація на благо суспільства (як громадян своєї держави, так і всього світу). Отже, на формування засад стоїчної етики впливали два головних чинники – філософське підґрунтя й ментальність епохи. Слід також зауважити, що ця ментальність для різних періодів розвитку вчення неоднакова – далі це буде показано на розумінні окремих аспектів етики в різні періоди (космополітизм, чеснота, саморозвиток по-різному коментовані різними авторами) [28].
2.2 Сенека, Епіктет, Марк Аврелій
Найяскравішим виразником ідеї римського стоїцизму був Луцій Анней Сенека (бл. 4 р. до н.е. – 65 р.).
Він здобув гарну освіту в Римі: навчався у свого батька риториці, стоїцизму - у Аттала, піфагорейству у Сотіона, з практичною політикою він познайомився завдяки своєму дядькові, який був римським правителем Єгипту. Сенека дуже захопився стоїцизмом, але зустрів при цьому незадоволення свого батька. Модною етикою того часу був легкий епікуреїзм, люди вважали, що щастя полягає у тому, щоб добре їсти, пити, кидати гроші на вітер. Навіщо бути мудрецем, відмовляти собі в усьому. Таким був настрій римського суспільства за перших імператорів. Приклад стоїків був докором суспільству, тому їх ненавиділи; уряду вони здавались підозрілими так як засуджували існуючий порядок і прагнули відродити старі республіканські форми правління. В результаті стоїків часто проганяли з Риму імператорськими декретами як шкідливих людей. Сенека був змушений доводити, що стоїчні вчення не заважають політичному добробуту країни. Отримавши батьківську спадщину, він покинув право і зайнявся творчою працею, але після цього життя Сенеки не стало спокійнішим. Невдовзі його звинуватили у непристойному зв’язку з Юлією, дочкою Германіка, і Клавдій наказав заслати Сенеку на Корсику, де в оточенні дикого населення він прожив вісім років. Він прийняв свою долю з стоїчною твердістю і втішав матір «Розрадою до Гельвії», але згодом зламався і присвятив секретареві Клавдія твір «Розрада Полібію», в якому смиренно просив прощення.
В 48 р. Агрипина Молодша, ставши дружиною Клавдія, повернула Сенеку з заслання і зробила його вчителем свого сина Нерона. Імператорський двір в той час був схожий на театр, де кожен повинен був грати свою роль: хтось був головним режисером, а хтось повинен був виступати виконавцем ролі. Свою роль отримав і Сенека, який змушений був терпіти це жалюгідне у моральному відношенні видовище. Навколо розбещеного імператора крутився натовп вільновідпущеників і рабів. Агрипина оточила себе фаворитами. Це був плазуючий натовп моральних потвор, які інтригували один проти одного [14].
П’ять років Сенека був вихователем Нерона, і ще стільки ж керував державною політикою імператора. Протягом цього часу написав декілька творів, в яких виклав основи стоїчних вчень: «Про гнів», «Про милосердя», «Про щасливе життя», «Про долю» та інші.
Багатим Сенека був через подарунки Нерона, які змушений був приймати, щоб не накликати гнів імператора. Сенека пише: «Не всегда можно отказываться; иногда бываешь принужден принять подарок: какой-нибудь мрачный, жестокий тиран может принять отказ за личное оскорбление». Сенека також виправдовує себе у листі до старшого брата Галліона: «Мне говорят, что моя жизнь не согласна с моим учением. В этом в свое время упрекали и Платона, и Эпикура, и Зенона. Все философы говорят не о том, как они сами живут, но как надо жить». Сенека жив як аскет, пив лише воду і їв дуже мало, тому коли помер, тіло його було дуже виснаженим через недоїдання. «Изобилие пищи притупляет ум, ее избыток гнетет душу». Сенека так і не визначився, що для нього є важливим, філософія чи влада, мудрість чи насолода, і він ніколи не думав, що вони несумісні [16].
Сенека добре управляв Імперією, але заплямував свою репутацію тим, що дозволив Нерону здійснити матеревбивство. Після цього в творах Сенеки з’являється нота розчарування та різкого песимізму. Сенека поступово віддаляється від двору і його вплив постійно зменшується. Тепер у нього з’являється більше часу для того, щоб зайнятися творчою діяльністю. В цей час він пише свій найбільший і найяскравіший твір – «Моральні листи до Луцилія». Ця книга є збіркою послань Сенеки до свого друга Луцилія. В багатьох листах стоїк доводить, що заняття філософією повинні бути на першому місті, а в інших заявляє, що зараз він займається справами усього наступного покоління, зберігаючи для нього ідеали моральної філософії; про те, що людина повинна бути готова до різних витівок долі, повинна в усьому притримуватися помірності та бідності. Сенека ганьбить людські вади, закликає читача до стійкості, зневаги до життя. Але він не може заперечити живого почуття дружби і любові. Сенека проповідує бідність, але він не проти багатства, якщо воно не стає душевною хворобою і не руйнує мораль. Цілий курс моральних вчень – це листи до Луцилія. Особливо детально розроблені ті питання, які вважаються найбільш важливими у стоїків. В листах багато говориться про бідність, свободу волі, дружбу. Сенека стирає соціальну нерівність між вільними, вільновідпущениками та рабами, але завжди найдетальніше говорить про смерть. Він вважає, що смерті не потрібно боятися, адже ніхто не може її уникнути, якщо ж людина втомилась від життя, вона може сама з легкістю розпрощатися з ним. Сенека проповідує самогубство. Життя спіймало його на слові – він був звинувачений у змові Пізона проти Нерона, і йому надійшов наказ здійснити самогубство. Сприйнявши цю новину зі стоїчною твердістю, вибрав ту смерть, якою помер Сократ. Ця смерть прославила Сенеку і змусила забути про його непослідовність. Як і всі стоїки, він недооцінював цінність почуттів, перебільшував значення та надійність розуму і надто довіряв природі. Однак він гуманізував стоїцизм, зробив його більш доступним для звичайних людей і наблизив його до майбутнього християнства, недарма Ф. Енгельс назвав Сенеку «дядьком християнства». Його песимізм, його зневага до розпусти, його порада відповідати добром на зло, глибоке зацікавлення проблемою смерті примусили Тертулліана зарахувати його до «наших» а Августина вигукнути: «Что такого может сказать христианин, о чем не говорил прежде этот язычник?»
Сенека був найвизначнішим з римських філософів, хоча і мав певні вади. Своєю гідною смертю довів, що прекрасно виконав свої стоїчні вчення. При дворі Нерона Сенека вступав у стосунки з вільновідпущениками імператора. Часто зустрічався з секретарем та бібліотекарем Нерона – Епафродітом, бував у того дома і звернув увагу на одного раба - маленького, кульгавого фрігійського хлопчика. Він не знав і не міг знати, що цей маленький раб досягне вищих вершин стоїчного вчення, ніж він сам, що маленького кульгавого Епіктета визнають найкращим представником стоїцизму і будуть вшановувати його більше ніж усіма визнаного і популярного римського автора [16].
Це був Епіктет, пам’ятна епітафія якого звучала так: «Я був Епіктетом, рабом, калікою, злиднем і улюбленцем безсмертних».
Епафродіт досить жорстоко поводився з Епіктетом, але дозволив Епіктету відвідувати лекції Музонія Руфа, а пізніше відпустив на волю. Згодом сам став проповідувати стоїцизм у Римі, оскільки опинився серед тих, кого вигнали з міста. Він оселився в Нікополі і на його лекції з’їжджалися слухачі звідусіль.
Одним з учнів був Флавій Арріан, який і записав промови Епіктета, видавши їх під назвою Diatubal – «Замальовки», або «Копії»; тепер вони називаються «Бесідами».
Епіктет не писав творів, його вислови були записані учнями і проголошені.
Епіктет проголошує повне безсилля та мізерність людської особистості, про що свідчить велика кількість текстів. Іноді стоїк намагається протиставити цим думкам традиційний стоїчний ідеал мудреця,але йому це ніколи не вдається. Дух відчаю та занепаду присутній у книзі Епіктета: «Когда вы насыщаетесь сегодня, вы сидите и плачете о завтрашнем дне, где вам взять поесть. Рабское ты существо, если получишь, то будет, если не получишь, то уйдешь: дверь открыта. Что ты сокрушаешься? Где тут еще место слезам? Какое тут основание для лести? Почему завидовать другому?» Для Епіктета будь-яка людина, бог, навіть сам Зевс, слабкий, одинокий і нещасний. За Епіктетом, «начало философии… есть осознание своего бессилия и несостоятельности в необходимых вопросах». Епіктет бачить не вільну діяльність гордого, спокійного, безпристрасного мудреця, як це було у давніх стоїків, а надію жалюгідної та безнадійної людини. Звідси його відоме порівняння стоїчної філософії з лікарнею: «Школа философа, люди, - это лечебница. Выходить оттуда должны, испытав не удовольствие, а боль…». Епіктет не надає великого значення наукам та теоретичній філософії, єдиною його пристрастю було доброчесне життя. «Зачем мне заботиться о том, состоят ли все существующие вещи из атомов… или из огня и земли? Разве не достаточно знать истинную природу добра и зла?» [21]. Епіктет не рве зв’язків з вченням старих стоїків, іноді навіть захищає стоїчну ортодоксію, але ніякого внутрішнього значення ці стоїчні вчення для нього не мають. Уся філософія, яку проповідує Епіктет має яскраворелігійний характер. Роздавленій, безпомічній людині залишається лише одне – надіятися на милість божу.
Самим моральним благом є дар божества, а відсутність моралі – це безбожність. Як і старі стоїки, Епіктет захищає віру у пророцтва і схвалює поклоніння народним богам, хоча його особиста релігійність має більш напружений, інтенсивний та інтимний характер. Усе життя людини, на його думку, повинно бути хвалою божеству, яке постійно піклується про людей. Людина – це божественна істота, син Зевса, частина божества, звідси у ній закладене усвідомлення морального обов’язку, світового громадянства, братської любові до всіх.»Ты - склок бога, ты содержишь в себе какую-то частицу его. Так почему же не ведаешь ты об этом своем родстве?». Усіма своїми поглядами Епіктет дуже близько підходить до християнського вчення: зневажає рабство, засуджує смертну кару і хоче, щоб зі злочинцем чинили так, як з хворим. Він формулює одну з версій Золотого Правила: «Чего ты хотел бы избежать, то не должен причинять другим». Епіктет радить на зло відповідати добром. Ми знаходимо у нього слова, які дихають благочестям Августина та красномовством Н’юмана. І тому не дивно, що християни – Святий Іоан Златоуст та Августин щиро захоплювалися Епіктетом, а його синоптичний «Довідник» став основним «порадником» з монашеського життя.
Великим шанувальником та прихильником Епіктета був імператор Марк Аврелій, останній значний стоїк, творчість якого можна розглядати як завершення античного стоїцизму і одночасно його повний занепад. На це існували певні причини. Новий режим з приходом Антонінів перестав бути проблемою. Економічна стабілізація та політична лібералізація сприяють тому, що суспільна думка правлячого класу остаточно примиряється з цезаризмом. Якщо ж час від часу який-небудь мандрівний стоїк кінічного типу ще надихається прикладами Музонія та Епіктета і грає в готовність до політичного мучеництва, то це залишається лише безневинною позою. Епіктетівський пафос суворого суду над життям вже ні для кого не був цікавим. Звичайно, знаходились люди типу Марка Аврелія, але їм стоїчний моралізм допомагав відійти від зовнішнього світу, з яким було повністю втрачене взаєморозуміння. Стоїцизм зовні опиняється у сприятливих умовах, але стрімко втрачає свою популярність та життєвість: його поважають, але ним не живуть [19].
Марк Анній Вер народився у Римі в 121 році. Його рід своєю чесністю завоював собі когномен Verus – «правдивий». Рідко якому хлопчику доводилось мати настільки благотворне дитинство. «Богам обязан добрыми дедами, добрыми родителями, доброй сестрой, хорошими учителями, хорошими родственниками и друзьями, почти всем из того, что у меня есть хорошего» – писав через 50 років Марк Аврелій. Час врівноважив його щастя, давши йому розпусну дружину та безпутного сина. Його твір «Роздуми» або «До самого себе» показує усі чесноти цих людей, про ті цінні уроки скромності, терпіння, мужності, благочестя, простоти життя, які вони йому дали. Ніколи ще дитина не виховувалася так наполегливо. У Марка Аврелія було сімнадцять вчителів, але він дуже вдячний їм, що вони позбавили його необхідності вивчати логіку, астрологію, дякує стоїку Діогену за те, що він розвіяв його забобонність, Юлія Рустіка за те, що він познайомив його з Епіктетом, і Секста з Херонеї за те, що той навчив його жити у згоді з природою. З дитинства Марк настільки захопився філософією, що на деякий час повністю поринув в аскетизм, ледве не зіпсувавши і так слабке здоров’я. У віці дванадцяти років він одягнув грубий плащ філософа, спав на солом’яній підстилці і довго не піддавався проханням матері спати на ліжку. До того як стати людиною, він був уже стоїком. Але Марку Аврелію не судилося стати мислителем – професіоналом, хоча він і бажав цього усім серцем. Обставини змусили його стати професіоналом -імператором. Такою була воля долі.
Ще з раннього віку Марк був дуже захоплений філософом-стоїком Епіктетом. Його «Бесіди» вплинули і на двадцять книг Марка Аврелія («Наодинці з собою», «Роздуми»), що були написані в зрілому віці. Марк Аврелій часто повторює думки Епіктета, але про «плагіат» не може бути й мови, адже у того ж Епіктета можна знайти думки, що приписуються Зенону Кітионському, Клеанфу чи Хрісіппу. Це одна й та ж філософія (стоїчна), хоча і на різних етапах розвитку.
Марк Аврелій – справжній представник пізнього стоїцизму, оскільки також найбільшу увагу приділяє етиці, а не фізиці чи логіці [30].
Наскільки Марку Аврелію вдалося застосувати ті високі морально-політичні принципи, які ми знаходимо в його «Роздумах». Відповідь на це запитання полягає в тому, що вчення Марка Аврелія не має розбіжностей з його практичною діяльністю. В його свідомості між стоїчною філософією та життєвою практикою не було ніякого антагонізму, для нього temporalia не повинна була розходитися з spiritualia. Марк Аврелій далекий від усіляких утопій. Філософія залишається законом життя, але філософ повинен розуміти недосконалість людини. Неможливо насильно обновити світ, ввести новий порядок, адже правитель не може управляти і думками і почуттями людей. Марк Аврелій зневажає деспотизм, оскільки ще з дитинства був знайомий з республіканськими ідеями, які зберігались у його родині. Він не розрізняє чітко ці дві форми – вважає, що монархію можна виправдати, якщо монарх бачить в собі не лише володаря людей, а й людину.
Марк Аврелій розуміє стоїцизм як школу доброчесності та спосіб життя. Він не хвилюється про те, щоб відкрити свої думки про Бога; Аврелій хоча і робить поступку філософії, але ставиться до традиційної віри з благочестям. «Для чего мне такая жизнь во вселенной без богов и Провидения?» [20].
Вчення Марка Аврелія виникли з почуття повної безпорадності, самотності людини як і у Епіктета: «Как быстро все исчезает: самые тела в мире, память о них в вечности!» «Человек – это душонка, обремененная трупом, как говорил Эпиктет». Але усі ці почуття мізерності людського життя проявляються у Аврелія ще сильніше.
Сумуючи, Марк Аврелій прагне звернутися до божества, чим підсилює значення релігійного елементу в філософії. Стоїк вважає, що серед цього хаосу та неспокою життя необхідне внутрішнє, інтимне спілкування з богом. Він вимагає не просто стоїчної апатії і морального очищення, тут спостерігається вже явне наближення до неоплатонічного вчення про екстатичне очищення душі. Молитва для Марка Аврелія є символом покори людини перед світом, а не засобом щось змінити. «Мудрый и в молитве может лишь сказать природе: дай, что хочешь, и возьми, что хочешь».
Мораль базується на покірності природі в цілому, вона створює ту якість духу, яка називається простотою: людина повинна бути простою. Також Марк Аврелій закликає любити ворогів своїх, створює ідеал всепрощення, він навчився бачити в людині «політичну тварину» і тому в його моралі багато місця відведено соціальним обов’язкам – у цьому він йде далі від Сенеки та Епіктета. У своїх «Роздумах» Марк Аврелій особливу увагу привертає до розгляду питання смерті. Як і Сенека, каже, що смерть – це не є щось страшне та сумне, саме життя – це вічне повторення, де смерть не відрізняється від народження. Марк Аврелій також допускає самогубство, але не схвалює Сенеківське театральне шукання смерті. Вважає, що після смерті душа або гине, або переходить у іншу форму. Така мораль відмовляється дати людині надію на загробне життя. Сам Марк Аврелій відчув тут якусь космічну несправедливість. Виникає почуття, що стоїчна мораль не здатна удосконалити світ, вона завжди буде лише для обраних. Саме через це стоїцизм не зміг зупинити розповсюдження християнства; відомо, що сам Марк Аврелій спонукав гоніння на християн. Не дивлячись на це, стоїцизм став добрим підґрунтям для розвитку християнства. Ним скористалась християнська думка, християнська література, особливо у системі моралі.
Зі смертю Марка Аврелія помер стоїцизм. Точніше, почалося його безсмертя. В тій чи іншій мірі, в тій чи іншій формі стоїцизм відрожувався в історії неодноразово.
«Будь подобен скале: волны беспрестанно разбиваются о нее, она же стоит недвижимо, и вокруг нее стихают взволнованные воды» (Марк Аврелій) [19].
1 2 3