Ім'я файлу: федерація як форма державного устрою.docx
Розширення: docx
Розмір: 57кб.
Дата: 14.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Розслідування вбивств.doc
Розширення: docx
Розмір: 57кб.
Дата: 14.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Розслідування вбивств.doc
2.2. Види федерацій, їх особливості
Усі федеративні держави класифікуються за різними критеріями.
За способом утворення можна виділити такі федеративні держави:
- союзна федерація (федерація, що заснована на договорі), суб'єктами якої є суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу зі складу федерації.
- федерація, заснована на автономії-її суб'єктами є державні утворення, що не мають суверенітету, але мають певні ознаки державності у вигляді повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення [12, с. 179].
Юридичні ознаки союзної федерації:
1) утворення на основі договору (союзу) між суверенними державами. У такому союзі суверенні держави, що мають наміри утворити федерацію, визначають повноваження, які вони передають загально-федеративним органам і які залишають виключно у своїй компетенції, місцезнаходження столиці федерації тощо. Таким чином, для утворення федерація необхідне добровільне волевиявлення декількох суверенних держав, яке знаходить свій вираз у відповідному договорі між ними;
2) територія федерації складається з територій її суб'єктів;
3) наявність конституції федерації в цілому і конституцій у кожного з її суб'єктів та, відповідно, систем законодавства і державних органів як всієї федерації, так і в кожного з її суб'єктів;
4) існування громадянства як усієї федерації, так і громадянства її суб'єктів. Це означає, що кожен громадянин одночасно є громадянином всієї федерації і громадянином одного з її суб'єктів;
5) у міжнародних стосунках може виступати як федерація в цілому, так і кожен з її суб'єктів;
6) збереження за суб'єктами федерації широких повноважень аж до права виходу з її складу [12, с. 180].
Юридичними ознаками федерації, заснованої на автономії є:
1) утворення автономних одиниць рішенням вищих органів державної влади країни на прохання населення певної частини території держави;
Порядок створення цього виду федерації принципово відрізняється від порядку створення союзної федерації. На відміну від союзної федерації, цей її вид створюється в межах кордонів суверенної держави за такою схемою:
а) населення певної частини території держави звертається до вищих органів державної влади з проханням надати цін території автономію. Це означає отримання права створювати спеціальні органи, які б автономно, тобто незалежно від загальнодержавних органів, але в межах конституції і законів держави, вирішували певні питання, що мають виключно місцеве значення. При цьому не може бути й мови про будь-які претензії на одержання права вирішувати питання про вихід зі складу даної держави. Світовий досвід показує, що такі прохання в абсолютній більшості випадків надходять від територій, населення яких за певними ознаками (національними, культурними, релігійними тощо) відрізняється від більшості населення країни. Тому мова може йти про автономні права, що стосуються вирішення питань, пов'язаних саме з такими особливостями, або мають виключно місцеве значення, наприклад організація навчальних закладів з викладанням національною мовою, поліпшення стану місцевих шляхів сполучення тощо;
б) у разі задоволення вказаного клопотання парламент приймає закон, що визначає межі території, населення якої одержує права автономії, та перелік питань, які підлягають автономному вирішенню. При цьому, звичайно, відповідні рішення не можуть суперечити законодавству даної держави. Таким чином, створення автономних одиниць, їхні територіальні межі та обсяг компетенції цілком залежать від рішення загальнодержавних органів. Зрозуміло, що інтересам будь-якої держави не відповідає виникнення в межах її території одиниць, що можуть претендувати на статус держави. Тому автономні одиниці не мають ознак, притаманних суб'єктам союзної федерації, тобто не мають ознак державності;
2) суб'єкти федерації одержують право вирішувати питання, що мають виключно місцеве значення;
3) відсутність усіх ознак союзної федерації, тобто суб'єкти федерації, заснованої на автономії, не мають права виходити з її складу та вступати в дипломатичні відносини з іншими державами тощо [9].
За характером правової основи федеерації можна поділити на:
- конституційні - створені шляхом закріплення у конституції принципу розподілу країни на суб'єкти федерації з відповідник! розподілом повноважень (наприклад, США, Канада). Водночас, зміна конституції є винятковим правом федеральних органів влади;
- договірні - створені на основі союзу, шляхом об'єднання раніше самостійних держав у федерацію з одночасним переданням їй частини суверенних повноважень (наприклад, Швейцарія). В договірних федераціях її суб'єкти мають велику ступінь самостійності, оскільки правове положення суб'єктів федерації - результат їх взаємного волевиявлення, що формально допускає можливість зміни федеративного договору;
- конституційно-договірні - мають певні ознаки двох попередніх різновидів, тобто є федераціями змішаного типу. Наприклад, Конституція Російської Федерації 1993 року встановила верховенство її норм над нормами федеративного договору, але одночасно й підтвердила дію останнього у сфері регулювання федеративних відносин [6, c. 54].
Згідно з принципом побудови федерації бувають:
- національні - федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб'єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (наприклад, Бельгія). Іншими словами національна федерація характеризується багатонаціональним складом населення, що компактно проживає на території суб'єктів федерації.
- територіальні-федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб'єкти однонаціональні або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, політичних культурних інтересів (наприклад, Нігерія).
- національно-територіальні- федерації, що поєднують національні та територіальні ознаки. Наприклад, Канада є національно-територіальною, оскільки складається з десяти провінцій, з яких 9 заселені англомовним населенням, а одна (Квебек) – франкомовним [8, c. 180].
Ознаки національної федерації виділяють зокрема наступні:
- суб'єктами є національні державні утворення, які мають рівний правовий статус;
- будується на принципі добровільного об'єднання суб'єктів;
- забезпечує суверенітет великих і малих націй, їх вільний розвиток;
- суб'єкти мають власні органи державної влади: парламент, президента, судову систему, їх органи виконавчої влади самостійно здійснюють зовнішню політику;
- вищі органи федерації формуються із представників суб'єктів і лише координують діяльність останніх;
- право суб'єктів на вільний вихід із союзу [11].
Ознаки територіальної федерації:
- державні утворення в її складі не є суверенні, вирішення питань зовнішньої і внутрішньої політики залежить від центральних органів влади;
- юридичне розмежування повноважень між центральними і місцевими органами влади здійснюється на основі конституції;
- суб'єкти не мають права представництва у міжнародних організаціях;
- федеративна конституція не передбачає або забороняє односторонній вихід суб'єктів із союзу;
- збройні сили підпорядковані союзним органам, головнокомандуючий - глава держави. Суб'єктам у мирний час забороняється утримувати професійні збройні сили [ 12, c.109].
Відповідно до характеру та обсягів повноважень суб'єктів федерації виділяють:
- симетричні- федерації, де всі суб'єкти мають рівний правовий статус;
- асиметричні - федерації, де правовий статус суб'єктів федерації неоднаковий. Наприклад, у Індії територія поділяється на штати і союзні території; штати управляються парламентом, а території- федеральною владою. У Німеччині суб'єкти федерації мають неоднакове кількісне представництво у парламенті.
За способами здійснення владних повноважень федерації поділяються на централізовані і децентралізовані.
Централізовані федерації — їх суб’єкти обмежені у прийнятті рішень на місцевому рівні (Індія, Мексика, Бразилія);
Децентралізовані федерації — їх суб’єкти мають широкі повноваження у регулюванні власних внутрішніх питань [2, c. 115].
Висновки до розділу. Федерацією є складна союзна держава, що містить державні утворення (республіки, штати, землі, кантони тощо), які мають деякі риси державного суверенітету, певну юридично визначену політичну самостійність.
Основа федерального устрою ґрунтується на принципі федералізму, головна ідея якого полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (центральної) влади та влади суб’єктів федерації шляхом надання останнім встановленого обсягу політичної самостійності і своєрідного поєднання принципу централізації й чітко визначеної гарантованої частини суверенітету суб’єктів федерації.
Усі федеративні держави класифікуються за різними критеріями. За способом утворення федерації поділяються на договірні, конституційні та конституційно-договірні. За змістовним критерієм, що кладеться в основу поділу суб’єктів федерації розрізняють територіальні, національні та змішані федерації. За способами здійснення владних повноважень федерації поділяються на централізовані і децентралізовані тощо.
РОЗДІЛ 3. ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНИХ ФЕДЕРАТИВНИХ ДЕРЖАВ
На сьогодні в науковій літературі (як українській, так і іноземній) немає загальноприйнятого переліку федеративних держав, які нині існують у світі. Це пояснюється відсутністю юридичного закріплення територіального устрою окремих держав у конституціях, а також суттєвими відмінностями у принципах і механізмах реального функціонування федерацій. Так, загальновизнано, що в Європі федераціями є Німеччина, Австрія, Швейцарія, Бельгія та Боснія і Герцеговина (остання має значну специфіку), на пострадянському просторі – Росія.
У Північній Америці федераціями є США і Канада, у Латинській Америці – Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела та Сент-Кітс і Невіс. В Африці федераціями переважно вважаються Нігерія, Ефіопія та Коморські острови, а іноді також Танзанія, Судан і ПАР. Водночас у деяких джерелах можна прочитати про те, що Ефіопія та ПАР [13, с. 143] – унітарні держави.
На Близькому Сході федерацією є ОАЕ та – за деякими джерелами – Ірак. У Південній та в Південно-Східній Азії федеративний устрій мають Індія, Пакистан та Малайзія. Іноді до федерацій зараховують також і Непал. Загальноприйняте, що М’янма, не дивлячись на свою назву («Союз М’янма») – унітарна держава, хоча в окремих джерелах зазначено, що вона є федерацією [14, с. 334]. І, нарешті, в Океанії федераціями є Австралія, Мікронезія і – фактично – Палау та Папуа-Нова Гвінея.
Більш докладно треба зупинитися на оцінці особливостей територіального устрою «спірних федерацій», тобто тих держав, щодо яких існує невизначеність. Так, західні вчені до фактичних федерацій в Європі часто відносять Іспанію, хоча в українській та російській літературі домінує оцінка територіального устрою цієї держави як «регіоналістської» з високим ступенем децентралізації. Водночас Л. Сморгунов зазначає, що хоча Іспанія номінально не є федерацією, але відносини між центральним урядом та автономними комунами побудовані за федеративними ознаками [15, с. 288].
Неоднозначно оцінюється адміністративнотериторіальний устрій Боснії і Герцеговини. Як правило, вона розглядається як своєрідна «м’яка» федерація, але водночас зустрічаються її оцінки як конфедерації [14, с. 191].
Проблема полягає в тому, що за конституцією 1995 р. Боснія складається з двох самостійних утворень – Федерації Боснія і Герцеговина (мусульмано-хорватська частина) та Республіки Сербської. При цьому обидві частини мають високу внутрішню самостійність у вирішенні багатьох питань.
Не зовсім ясною є ситуація з Палау: в одному з довідників зазначається, що ця держава – федерація, яка складається з 16 штатів, кожен з яких має власну конституцію, хоча переважає її оцінка як унітарної країни. Стосовно Шрі-Ланки вказується, що вона є унітарною державою з широкою автономією складових частин (регіоналістський тип) [16, 903]. У цьому ж довіднику можна прочитати, що ПАР – згідно з Конституцією 1996 р. – унітарна держава з елементами федералізму. Попри широкі права провінцій ПАР (вони навіть мають власні конституції), В. Чиркін наголошує, що в самій цій державі її не вважають федерацією [16, с. 191].
Водночас український учений В. Шаповал зазначає, що, хоча основні закони Палау і ПАР не містять прямої вказівки щодо федеративної форми державного устрою, однак встановлюють її по суті [17, с. 117- 118].
Це ж стосується і Папуа-Нової Гвінеї, яка хоча офіційно і не є федеративною державою, але, з огляду на автономію провінцій, цю країну називають федерацією дефакто.
В англо-американській та голландській науці до федерацій прийнято відносити і Нідерланди, які розглядаються як федерація власне Королівства Нідерландів, Антильських островів та Суринаму, хоча в українській та російській літературі цю державу вважають унітарною. Цікаво, що навіть сучасну Росію, яка традиційно вважається федеративною, після адміністративних реформ останніх років (зокрема, надмірній централізації влади в Москві при президенті В. Путіні) значна частина західних учених вважає фактично унітарною державою. Російський науковець Е. Паїн взагалі називає сучасну РФ імперією [18, с. 40-44].
Сучасні федерації у світі є надзвичайно різноманітними. Л. Сморгунов слушно наголошує на тому, що «федеративні держави відрізняються одна від одної за багатьма ознаками: за кількістю жителів, за розміром території, за національним і релігійним складом населення, за рівнем мовної диференціації. Історично вони виникали в різний час та їх виникнення має свої історичні особливості».
Інтерес являють дані про час виникнення федеративних держав. Першими федераціями у світі стали США (1787 р.), Аргентина (1826 р.) та Венесуела (1830 р.). У ХІХ ст. федераціями стали також Швейцарія (1848 р.), Канада (1867 р.) та Бразилія (1889 р.), у першій половині ХХ ст. – Австралія (1901 р.) та Австрія (1920 р.). Після Другої світової війни федеративний устрій отримали багато країн «третього світу» (Індія, Пакистан, Малайзія, ОАЕ та ін.). «Найновішими» федераціями у світі є Бельгія (з 1993 р.), Боснія і Герцеговина (з 1995 р.), Ефіопія (з 1995 р.) та ПАР (з 1997 р.).
Співставлення федеративних держав із ключовим показником соціально-економічного розвитку (ВВП на душу населення) дозволяє стверджувати, що відсутній однозначний його зв’язок із формою адміністративного устрою.
Так, серед федерацій є розвинуті країни з високим його рівнем (США, Канада, Австралія, європейські федерації), середньорозвинуті країни з перехідною економікою (Росія), країни, що розвиваються із надзвичайно високим (ОАЕ), високим (Малайзія, Аргентина, Сент-Кітс і Невіс) та середнім (ПАР, Бразилія, Мексика, Палау) рівнем доходів населення, а також бідні держави «третього світу (Індія, Пакистан, Нігерія). Найбіднішими з федерацій у світі є Ефіопія (ВВП на д.н. 898 дол.) і Коморські острови (ВВП на д.н. 1157 дол.) [19, с. 98].
Важко простежити якусь залежність федеративного устрою та географічних параметрів держави, зокрема площі та населення. Так, серед федерацій є країни-гіганти з площею понад 3 млн. кв. км. (Росія, Канада, США, Індія, Австралія, Бразилія), великі країни (Ефіопія, Мексика, Аргентина та ін.), значні країни (Венесуела, Пакистан та ін.), середні країни (ФРН), малі країни (Швейцарія, Австрія, ОАЕ та ін.), одна невелика країна (Комори) і три мікродержави (Палау, Сент-Кітс і Невіс та Мікронезія). Існування федеративного устрою в останніх навряд чи є виправданим. Для порівняння: площа Мікронезії становить 702 кв.км., Палау 458 кв.км., а Сент-Кітс і Невісу – всього 261 кв.км. З іншого боку, гігантський за площею (9,6 млн. кв.км.) та величезний за населенням (1,3 млрд. жителів) Китай є унітарною державою [11].
Найбільшими за населенням федераціями у світі є Індія, США та Бразилія. Серед федерацій є чотири великі країни – Ефіопія, ПАР, Аргентина та ФРН (понад 40 млн. жителів); середні країни – Венесуела, Австралія, Канада тощо (20-40 млн. жителів); невеликі країни – 38 Юридичні науки Австрія, Бельгія, Швейцарія, ОАЕ (від 1 до 20 млн. жителів). У чотирьох федераціях мешкає менше 1 млн. осіб. При цьому населення Мікронезії – 108 тис., Сент-Кітс і Невісу – 39 тис., а Палау менше 21 тис. жителів. Водночас цікаво, що з 11 держав світу з понад 100 мільйонним населенням лише чотири (КНР, Індонезія, Бангладеш та Японія) не є федераціями [17, c.120 ].
Дослідження форм організації, основних складових і особливостей функціонування сучасних федеративних держав, проведені Д. А. Ковачевим, дозволили розподілити їх на декілька груп:
1) крупні, високорозвинені демократичні держави, такі як Австралія, США, Канада, ФРН;
2) малі за розмірами високорозвинені держави – Австрія, Бельгія, Швейцарія;
3) держави середнього рівня розвитку – Аргентина, Бразилія, Венесуела, Індія, Мексика, Пакистан;
4) держави з перехідними політичними режимами посттоталітарного типу (Росія);
5) держави з помітними рисами патріархальної системи – Танзанія, Папуа – Нова Гвінея[ 20, c. 23].
Світовий досвід доводить, що найбільш слабкими є договірні федерації, які допускають добровільний вихід одного або кількох суб’єктів зі складу федеративної держави. Тому договірний принцип устрою федеративної держави викликає гостру наукову дискусію. Договори часто розглядають як фактор дезінтеграції.
На відміну від договірної федерації, конституційна федерація не допускає можливості виходу будь-якого суб’єкта зі складу федеративного союзу без відповідної згоди всіх інших суб’єктів федерації. Федерації різняться за своїми етнонаціональними, культурномовними, конфесійними та іншими характеристиками [21, с. 110].
Так, існують симетричні та асиметричні федерації. За симетричного типу всі суб’єкти володіють рівними владними повноваженнями і правами, а асиметричний передбачає наявність у федеративній державі поряд із суб’єктами, що володіють рівним обсягом прав і повноважень, суб’єктів, що наділені порівняно більшим обсягом прав і повноважень, ніж інші. При чому федерації можуть бути асиметричними за одними ознаками та симетричними за іншими. Асиметричність може проявлятися у назвах суб’єктів, як в Російській Федерації. Суб’єкти, які носять однакові назви, наділені однаковим конституційно-правовим статусом.
Одним із проявів асиметричності є відмінності у формах адміністративного устрою. За цією ознакою виокремлюються федерації, побудовані за адміністративно-територіальним, національнотериторіальним і змішаним принципами [22, с. 10].
З певними уточненнями можна стверджувати, що більшість федеративних держав, таких, як Австрія, Австралія, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, ФРН побудовані за адміністративно-територіальним принципом, а Швейцарія і Бельгія за національно-територіальним. Канаду можна розглядати як асиметричну федерацію.
Так, Квебек як франкомовна провінція відрізняється від дев’яти інших провінцій додатковими правами та повноваженнями. До складу Канади входять дві території, населені аборигенними племенами, які управляються прямо із Оттави. У Канаді за національно-територіальними принципом сформована одна провінція, а всі інші – за адміністративно-територіальним. Російська Федерація побудована за змішаним адміністративнотериторіальним і національно-територіальним принципом. Республіки, автономні області, автономні округи в своїй основі мають національнотериторіальний принцип, краї, області і міста федерального значення – адміністративно-територіальний.
Російська Федерація – це складна держава, яка має у своєму складі шість різновидів суб’єктів федерації: краї, області, міста федерального значенні, національні республіки, автономні округи і автономні області. Національні республіки наділені більшими правами порівняно із іншими суб’єктами. Таку структуру деякі дослідники вважають конституційно-правовою аномалією.
Поєднання етнонаціонального та територіального принципів стало проблемою, яка впливає на перспективи єдності Російської Федерації. Досвід Росії, Канади свідчить, що поліетнічним федераціям, які утворені за національнотериторіальним принципом, загрожують різного роду протиріччя, нестабільність та сецесія (дві чеченські війни в Росії та квебекській сепаратизм). Особливий інтерес представляє приклад Бельгії, яка останні десятиріччя переживає істотні системні трансформації. 1980 року із унітарної держави Бельгія була перетворена на федерацію [21, c. 113].
Особливість Бельгійської федерації полягає у тому, що вона формувалася в результаті поєднання двох функціонально різних типів федералізму. Один пов'язаний із територією та економічним простором, інший – із спільнотами. У відповідності із першим принципом Бельгія складається із трьох округів: Фламандського, Валлонського, кожен із яких в свою чергу складається із п’яти провінцій, а також Брюссельського столичного округу. У той же час Бельгія поділена на три мовні спільноти: фламандську (Фламандський та Брюссельський столичний округи), франкомовну (Валлонський і Брюссельський столичний округ), німецькомовну – частина провінції Л’єж.
В останні роки постійними є гострі протиріччя між двома головними мовними спільнотами (фламандцами і валонцами), що загрожує цілісності держави. Принцип національно-територіального поділу, на нашу думку, діє в силу традиції. Федералізм є інструментом рівноправності народів, але він не обов’язково має бути побудований за етнотериторіальним принципом. Поліетнічність не обумовлює національно-територіального принципу державного устрою.
Приклад США та багатьох інших поліетнічних держав, що побудовані за адміністративно-територіальним принципом, доводять цю тезу.
Приклад Російської Федерації свідчить, що національнотериторіальний принцип побудови держави не вирішує національного питання, а тимчасово знижує його гостроту, при цьому ускладнюючи проблему територіальної цілісності держави.
Ситуація на Північному Кавказі, де національно-територіальний принцип адміністративного устрою сприяв формуванню такого суб’єкту державотворення як титульний народ. Відбулася фактична легітимація регіональних політичних еліт за етнічним принципом, лідери територій зацікавлені у підвищенні статусу свого народу (і свого власного – як законного представника інтересів титульного народу). Фактично складається ієрархізація народів регіону, що виражається у їх різних статусах, що у свою чергу загострює національне питання, але вже на іншому рівні [24, с. 6].
Цікавим, але мало дослідженим прикладом асиметричної федерації є Нігерія. Це молода централізована федерація, виникла в наслідок деколонізації. Федеративний устрій використаний центральною владою як засіб збереження єдності різнорідних в етнічному, соціальному і економічному відношенні регіонів.
У Нігерії намагалися створити територіальну, а не етнічну федерацію, яка складається із приблизно однакових штатів і проводить політику рівного розподілу посад у центральному уряді, що має завадити гегемонії будь-якої етнічної, регіональної чи племінної групи. Але регіональна напруженість незмінно наслідувала етнічний розподіл, через що вже тричі докорінно змінювали кордони штатів.
Нігерійська влада намагається використати плюси федералізму, минаючи його мінуси. Конституція визначає нігерійську федерацію як високо централізовану. Список компетенцій федеральної влади включає більш як 60 пунктів [23].
Штати не мають власного громадянства, своєї Конституції, не можуть виступати в якості суб’єктів міжнародного права, не володіють правом сецесії. Їхня виключна компетенція – кримінальне, цивільне і процесуальне законодавство, а у спільній компетенції федерального центру і штатів відносяться питання економічного розвитку, збір податків і розподіл прибутків, енергетика, вища освіта.
Федерація - це союзна держава, що складається з окремих державних утворень (республік, штатів, земель, провінцій). До складу Російської Федерації входять різноманітні суб'єкти федерації: республіки; краї; області; автономна область; Москва, Санкт-Петербург - міста федерального підпорядкування - та автономні округи. Ці державні утворення мають назву “суб'єкти федерації”.
Правове становище республік, штатів, земель, провінцій регулюється конституцією федерації та власними конституціями суб'єктів федерації, що мають відповідати конституціям спілки (союзу). В Індії, наприклад, тільки один штат з 25 (Джамму й Кашмір) має власну конституцію [10].
Обов'язковість відповідності конституцій суб'єктів федерації конституції союзу передбачена у законах Німеччини, Австрії та інших федеративних держав. Так, ст. 28 Основного Закону ФРН проголошує, що конституційний устрій земель має відповідати основним завданням республіканської, демократичної та соціальної правової держави згідно з вимогами сучасного Основного Закону. Суб'єктам федерації надається право в межах їх компетенції приймати закони, що не суперечать загальнофедеративному законодавству.
В окремих федераціях (США, Бразилія, Мексика, Австралія та ін.) утворені своєрідні територіальні одиниці. Так, у США, Мексиці та інших федеративних державах існують федеральні округи, є острівки, рифи, континентальний шельф, внутрішні морські води, які не є суб'єктами федерації [24, с. 7-8].
Висновки до розділу. На сьогодні в науковій літературі (як українській, так і іноземній) немає загальноприйнятого переліку федеративних держав, які нині існують у світі. Це пояснюється відсутністю юридичного закріплення територіального устрою окремих держав у конституціях, а також суттєвими відмінностями у принципах і механізмах реального функціонування федерацій.
Кожна з фдеративних держав має свої особливості та характерні відмінності від інших.
Сьогодні у світі існують такі федеративні держави, як Росія, США, Канада, Австралія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Союзна Республіка Югославія, Аргентина, Бразилія, Мексика, Індія та ін., тобто країни, які відіграють провідну роль в економіці світу. Вони розташовані на різних континентах, вирізняються площами своїх територій (від Австралії, яка займає весь континент, до невеликих - Австрії та Бельгії) та є унікальними за ступенем свого політичного й культурного розвитку, а також за національним складом населення. Загальна кількість їх населення наближається до півтора мільярди громадян.
1 2 3