1   2   3   4   5   6   7   8   9
Ім'я файлу: Магістерська робота Берко 29.05.2017.doc
Розширення: doc
Розмір: 1011кб.
Дата: 05.06.2020
скачати

1.3. Природа законодавчої процедури та її принципи.


Для того, щоб зрозуміти, чим є законодавча процедура, які є вимоги до неї та які її основні складові, потрібно з’ясувати природу парламенту та його законодавчої функції. Незважаючи на те, що заглиблення в історію становлення парламенту певним чином віддаляє нас від теми дослідження, воно є необхідним для розуміння представницького характеру парламенту, його відносин із виконавчою владою та значення законодавчої процедури для контролю за урядом.


  1. Виникнення першого парламенту та становлення законодавчої процедури


Науковці стверджують, що перший парламент виник у XIII столітті в Англії. Велика хартія вольностей, прийнята у 1215 році, обмежувала владу короля і проголошувала створення «загальної ради королівства» – органу, до якого входили барони (феодальні власники), і який мав давати королю дозвіл на стягнення додаткових податків [16, с. 223]. Однак це не був парламент в сучасному розумінні, радше рада найзаможніших представників суспільства на чолі з королем, які радили йому щодо найважливіших справ у державі.
Згодом у 1265 році барони, фактично захопивши владу, розширили цей



7 Розділ V Регламенту має назву «Спеціальні процедури».

16
орган і включили до його складу представників міст та провінцій Англії і таким чином парламент вперше набув представницького характеру8 [17, с. 49]. Однак це ще не був орган законодавчої влади, лише рада при королі, оскільки повноваження приймати законодавчі акти залишалось виключно за королем. Однак вже у середині XIV століття парламент починає звертатись до короля з «публічними петиціями» – пропозиціями зміни правового регулювання певних відносин. Науковці вважають ці публічні петиції першим, хоч і обмеженим, але реальним інструментом парламенту у законодавчій владі [18, с. 20]. Згодом ці петиції набули форми проектів змін до законів, щодо яких король повинен був висловити свою думку. Часто королі приймали пропозиції парламентарів, однак вносили в текст петиції такі зміни, які змінювали її суть [19].


  • середині XV століття парламент заборонив королю вносити зміни до запропонованих парламентом законів без згоди самого парламенту [20]. З цього моменту можна вважати, що парламент, спочатку разом з королем, а згодом і самостійно, почав виконувати законодавчу функцію і став дійсним органом законодавчої влади. Як тільки парламент набув законодавчої влади, постало питання заснування процедури прийняття законів, тому до початку XVII століття була сформована практика розгляду проектів законів в трьох читаннях з доопрацюванням в спеціальних комітетах [19]. Так з’явилась законодавча процедура. Спочатку законодавча влада перебувала виключно в руках глави держави, який, природньо, поєднував у собі також і виконавчу владу. Однак, з часом представницький орган, попри значний опір зі сторони короля, перебрав законодавчу владу на себе.




  1. Джон Лок: доктринальне підґрунтя для законодавчої процедури



  • філософії права основоположником доктрини поділу влад вважають англійського мислителя Джона Лока, який у своїй праці «Два трактати про




  1. Представницький характер парламенту полягає в тому, що парламент є «висловником інтересів і волі народу (нації), тобто всієї сукупності громадян цієї держави, уповноважений найбільш авторитетні управлінські рішення іменем народу» [14, с. 448]

17
врядування» (1690) вперше обґрунтував необхідність відділення законодавчої влади від виконавчої.
Представницький характер законодавчого органу
Описуючи природу законодавчої влади, Джон Лок наголошує, що «указ жодної іншої особи, хоч би в якій формі він був задуманий, хоч би яка влада його підтримувала, не має сили й обов’язковості закону,якщо він не отримав своєїсанкції від тієї законодавчої влади, яку обрав і призначив народ»[16,с.339].

Далі філософ визначає основну ознаку закону – це згода суспільства, «без якої
ніхто не може мати влади творити закони інакше, як тільки за згодою членів
цього суспільства та на основі отриманого від них уповноваження»[16,
с. 339]. Цими словами Лок фактично пояснює представницький характер парламенту, який від імені народу приймає обов’язкові для всіх рішення. Представницький характер можна назвати як ознакою законодавчого органу, так однією з його основних функцій, яка своєю чергою формує принципи законодавчої процедури. Наприклад, вимога щодо кворуму для засідань парламенту покликана забезпечити відповідний рівень представництва в парламенті для прийняття рішення від імені народу. Лок також пише, що парламенту може приймати рішення, якщо є згода народу, «себто - згоди більшості,що надається нею самою або ж через вибраних нею своїхпредставників»[16,с.344].Тут автор описує,на перший погляд,очевиднийпринцип ухвалення законів більшістю у законодавчому органі. Така вимога теж тісно пов’язана із представницькою природою парламенту, адже в органі, який діє від імені всього народу, не може приймати рішення невелика група людей, які представляють незначну частину цього народу.
Неможливість делегування законодавчої влади
Лок також стверджує, що «законодавчий {орган} не може передавати владу творення законів до будь-яких інших рук.Адже це є влада,делегована неким іншим, а народом, то ті, хто її має, не можуть передати її іншим» [16,с. 345]. Тому в демократичних суспільствах парламент є єдиним органом

18
законодавчої влади. Лок, однак, допускає, щоб рішення, яке встановлює правила для людей, приймала виконавча влада, однак воно, набуде «сили й обов’язковості закону»,лише якщо отримає згоду«від тієї законодавчої влади, яку обрав і призначив народ»[16,с. 339].Така процедура прийняття законівнехарактерна для сучасних демократій, однак в перехідних суспільствах така практика допускається.9
Оприлюднення законів
Лок також описує одну із наріжних засад для законодавчої процедури – закони мають бути оприлюдненими для суспільства. На його думку, законодавча влада має обов’язок «забезпечувати справедливість та ухвалювати рішення стосовно прав підданих на основі оприлюднених постійних законів», «громада передає законодавчу владу в руки тих, кого вона вважає для цього придатними; при цьому люди сподіваються, що ними правитимуть за допомогою проголошених законів,бо інакше їхній мир,спокій і власність залишатимутьсяу такому ж невизначеному становищі, як це було в стані природи» [16,с.341].Конституції демократичних держав реалізують цей принцип, встановлюючи, що закони, які не доведені до відома людей, є нечинними, а законодавча процедура встановлює чіткі вимоги щодо того, в який спосіб закони мають бути оприлюднені та з якого моменту вони набувають чинності. Із принципу, який встановлює вимогу щодо опублікування законів, можна виснувати вимогу щодо відкритості законодавчої процедури. Оскільки парламент приймає закони для народу і від імені народу, то народ, тобто люди, мають мати можливість спостерігати за тим як приймається закон, і розуміти, чому законодавець обрав ті чи інші положення. Можливість для людей спостерігати відкрито за тим як парламент приймає закони, є необхідною умовою легітимності такого





  1. Наприклад, український конституцієдавець протягом трьох років після прийняття Конституції України дозволив Президентові України видавати укази, які мали силу закону зі згоди парламенту. Водночас варто визнати, що автори Конституції України «перекрутили» принцип, описаний Локом, оскільки указ Президента України набував чинності і без згоди парламенту, якщо протягом тридцяти днів з дня його подання парламент не відхилив його або не прийняв окремий закон.

19
парламенту та закону в очах цих людей. Саме тому засідання парламенту та його органів повинні бути відкритими10, а інформація про стан розгляду законопроектів та їхні тексти – публічними.
Заборона свавілля
Насамкінець, Лок стверджує, що законодавча влада не може «панувати на основі імпровізованих свавільних указів», «вона не є і, при можливості неповинна бути свавільною стосовно життя і долі людей.Вона не має іншоїмети, окрім збереження [людини і суспільства], і тому ніколи не може матиправа на знищення, на поневолення чи на зумисне доведення до стану
зубожіння підданих»[16,с.340].На перший погляд,ці твердження філософа немають жодного стосунку до законодавчої процедури, оскільки Лок говорить про зміст закону, а не про спосіб, в який він має бути прийнятий. Однак якщо врахувати те, що за Локом законами природи є життя, свобода і власність людини, то вимога до законодавчої влади не посягати на життя, долю і власність (не доводити до зубожіння) людей є вимогою не порушувати закон природи.
Вчення Лока про природні закони лягли в основу теорії конституції, завданням якої є визнати ці природні права. Закликаючи законодавця не посягати на природний закон, Лок фактично говорить про те, що основні засади організації суспільства не можуть бути порушені законодавцем під час прийняття закону, тобто закон має відповідати тому ладу, який суспільство установило у конституції. З цих слів Лока висновуємо принцип відповідності закону Конституції, з якого я виводжу вимогу до законодавчої процедури забезпечити прийняття закону, який відповідає конституції.
Оскільки законодавча процедура існує для того, щоб забезпечити виконання парламентом його законодавчої функції, вона також має забезпечити, щоб прийнятий закон не порушував права людини та відповідав принципам, на



10 Парламенти можуть мати закриті засідання, однак закони, як правило, приймаються саме на відкритих засіданнях парламенту. Проблемам публічності законодавчої процедури буде присвячено більше часу в наступному розділі.

20
яких заснована держава. Було б хибним вважати, що, надавши парламенту законодавчу владу, конституцієдавець дозволив би йому приймати закони, які суперечать волі конституцієдавця.11


  1. Шарль Луї Монтеск’є: доктринальне підґрунтя для законодавчої процедури


Цікавими з точки зору законодавчої процедури є думки Монтеск’є щодо принципів, які мають існувати в різних формах правління: демократії, аристократії та монархії. Оскільки сьогодні парламент є складним інститутом, де


  • процесі прийняття рішень на різних стадіях законодавчого процесу беруть участь як багато суб’єктів (весь парламент під час голосування за закони), так і окремі групи (комітети та фракції) чи взагалі одна особа (спікер парламенту),


висловлені Монтеск’є принципи мають практичне застосування до законодавчої процедури, оскільки цими принципами мають керуватися її суб’єкти.
Добросовісність
Основною «рушійною силою» демократії філософ називає добросовісність, оскільки здійснення влади багатьма людьми вимагає від кожного з них відчувати, що вони самі підлеглі законам і що ці закони на них тиснуть [16, с. 409]. І справді, набагато легше гарантувати дотримання процедури однією особою чи невеликим колом осіб, але дуже важко змусити всіх парламентарів ставитись із повагою до права.12 Також із принципом добросовісності пов’язано те, що парламентар, приймаючи закон, повинен діяти





  1. Оскільки парламентарі як представники народу не завжди можуть добре розуміти зміст Основоположного закону, то в багатьох парламентах існують спеціальні органи або радники, завданням яких є слідкувати, щоб закони, які приймаються, відповідали конституції.




  1. До прикладу, в українському парламенті конституційна вимога персонального голосування депутатом не дотримується вже довгий час навіть попри тиск суспільства та сучасні методи відслідковування цих порушень. Однак в країнах сталої демократії уявити голосування одним парламентарем за іншого є просто неможливо, не стільки через сувору систему покарань чи засоби контролю, як через внутрішні переконання депутатів. До слова, у перших скликаннях українського парламенту випадків неперсонального голосування практично не існувало, хоча на той час не було можливості контролю за цим зі сторони суспільства, однак внутрішні переконання парламентарів і їхня добросовісність не дозволяли їм порушувати Основоположний закон.

21
добросовісно щодо людей, представником яких він є, та діяти в інтересах суспільства, а не своїх особистих чи інтересах третіх осіб.
Баланс інтересів
Описуючи демократичну форму правління Монтеск’є наголошує, що «демократія повинна уникати двох крайнощів: духу нерівності, що веде її в напрямку до правління аристократії чи однієї людини, і духу крайньої рівності, що веде її до одноосібного деспотизму так само неминуче, як одноосібний деспотизм закінчується завоюванням країни»[16,с. 421].Ці слова яскраводемонструють необхідність зберігати баланс інтересів більшості та меншості під час розгляду і прийняття законів. Відсутність у опозиції можливості впливати на прийняття рішень у парламенті є проявом духу нерівності і перетворює парламент з представницького органу народу на інструмент в руках партії влади. Це яскраво проявляється у такому аспекті законодавчої процедури як формування порядку денного. Хоча цей процес є насамперед політичним, (оскільки основним критерієм, який використовується під час визначення тих питань, які розглядатиме парламент, є політична доцільність), сам порядок формування цих питань є процедурою суто юридичною. Якщо влада буде узурпувати цей процес, то опозиція не буде мати можливості впливати на рішення парламенту і таким чином наступить «правління аристократії». Так само


  • очевидним, що опозиція у парламенті не може мати абсолютно такого ж обсягу прав як більшість, наприклад, щодо того ж таки формування порядку денного. В такому разі меншість буде диктувати більшості свій порядок денний, а це спотворить представницький характер парламенту і, як стверджує Монтеск’є,

призведе до одноосібного деспотизму.

Поміркованість
Описуючи аристократію, Монтеск’є називає поміркованість душею цієї форми правління. При чому йдеться про «ту поміркованість, що ґрунтується на чесноті, а не ту, яку спричинено боягузтвом та душевними лінощами» [16,с. 412]. Ці слова філософа можна, безумовно, застосувати до законодавчої

22
процедури. Оскільки рішення в парламенті приймає більшість, вона може мати спокусу приймати закони поспіхом, не давши меншості ані ознайомитись із їхнім змістом, ані запропонувати альтернативи. Тому законодавчі процедури в багатьох парламентах, і в українському теж, встановлюють строки, протягом яких парламентарі і суспільство можуть ознайомитись із проектами законів та сформувати свою думку щодо них; після прийняття закону парламентом може існувати строк, протягом якого спікер не може підписувати його для того, щоб дати можливість оскаржити процедуру прийняття закону, якщо буде встановлено, що вона не відповідала встановленим вимогам.
Пошана
Коли Монтеск’є характеризує монархічну форму правління, він стверджує, що її основним принципом є пошана [16, с. 415]. Застосувати цей принцип до законодавчої процедури досить легко, оскільки в багатьох парламентах регламент надає спікеру широку дискрецію під час проведення пленарних засідань, зокрема, щодо надання слова парламентарям. Здійснюючи це повноваження без належної пошани, спікер може безпідставно перервати виступ парламентаря або відмовити у наданні слова, про яке той просить.


  1. Принципи законодавчої процедури в контексті доктрини суверенітету парламенту Альберта Дайсі


Думки мислителів доби просвітництва згодом лягли в основу доктрини суверенітету парламенту британського конституціоналіста Альберта Дайсі. У своїй основній праці «Вступ до вчення про право конституції» (1915) Дайсі пояснює суверенітет парламенту як «право парламенту приймати та скасовувати будь-який закон і що жодна особа або орган не може змінити чи скасувати рішення парламенту» [20,с. 3].Висновуючи свою доктрину,віннаголошує на тому, що суверенітет парламенту існує, лише якщо виконуються три вимоги: 1) «немає жодного закону, який парламент не міг би змінити»,

23
«зокрема фундаментальний, тобто, так званий, конституційний закон»13 [20, с. 37]; 2) «немає розрізнення між конституційними та звичайними законами» і те, що закони, які встановлюють засади конституційного ладу, приймаються такою ж кількістю голосів, як і звичайні закони [Дайсі, с. 38]; 3) жодна особа чи орган, зокрема судовий, не може визнати акт парламенту недійсним чи неконституційним [20, с. 39]. Дайсі обґрунтовує, що справжній суверенітет має лише англійський парламент, оскільки парламенти континентальної Європи та Конгрес Сполучених Штатів Америки не відповідають усім цим критеріям.
Водночас Дайсі визнає, що законодавча функція парламенту не є абсолютною, оскільки існують її об’єктивні рамки. Однією із них Дайсі називає «ймовірність або певність того, що його {суверена} піддані або ж велика їх кількість, не будуть коритися або протистоятимуть його законам»[20,с. 30]. Таке обмеження суверенітету парламенту має прямий стосунок до законодавчої процедури, оскільки закон може бути нелегітимним не лише через його зміст, але й через процедуру його прийняття.14 Тому беззаперечно слід визнати, що законодавча процедура має гарантувати прийняття законів в такий спосіб, який не змушуватиме людей чинити опір таким законам аж до збройного повстання. Вона має забезпечувати легітимність закону.


  1. Принципи законодавчої процедури, сформульовані американськими науковцями ХХ століття


Ідеї Лока, Монтеск’є та Дайсі про природу законодавчої влади були продовжені правниками ХХ століття, які досліджували парламент та його


13 Оскільки в Британії немає писаної конституції, то усі закони, які встановлюють конституційний лад, є звичайними законами
14 Досить згадати ганебні «закони 16 січня», які депутати українського парламенту прийняли з грубим порушенням законодавчої процедури – прийняття закону в день його реєстрації без належної можливості ознайомитись з його змістом, голосування руками без підрахунку голосів. Попри те, що прийняті парламентом рішення з формальної точки зору могли відповідати встановленій процедурі (законопроекти були підготовлені до розгляду комітетами, підсумки голосування були оформлені лічильною комісією тощо), спосіб прийняття цих законів був свавільним. Можна полемізувати щодо того, що більше обурило людей – зміст законів чи спосіб, в який вони були прийняті, однак з певністю можна сказати, голосування за ці закони стало чи не найбільшим каталізатором «Революції гідності», коли Український народ скинув Президента України, який узурпував владу.

24
законодавчу функцію. До прикладу, американські науковці Малкольм Джювел та Сем’юел Петтерсон у своїй книзі «The legislative process in the United States» (1966) через функції парламенту як законодавця виводять вимоги до законодавчої процедури. Вони, зокрема, стверджують, що спосіб прийняття законів парламентом повинен сприяти розв’язанню конфліктів (management of conflict) та зміцнювати державний устрій (integration of polity)15 [12, с. 8]. На їх переконання, спосіб, у який парламент приймає закони, тобто законодавча процедура, сприятиме розв’язанню конфліктів, лише якщо вона буде:


  1. гарантувати наявність дискусії (deliberative);




  1. приводити до прийняття рішення (decisional);




  1. вирішувати спір (adjudicative);




  1. слугувати полегшенням для сторін (cathartic) [12, с. 9].




  • іншого боку автори стверджують, що для зміцнення державного устрою законодавча процедура повинна:




  1. уповноважнювати уряд (authorizе);




  1. легітимувати закон (legitimatе);




  1. забезпечувати представництво (represent) [12, с. 13].


Слід більш детально зупинитись на кожній із цих вимог та розкрити їхню роль у забезпеченні досягнення законодавчою владою її цілей.
На думку авторів, наявність дискусії під час прийняття законів є надзвичайно важливою, оскільки учасники законодавчого процесу повинні отримати «час та можливість почути цілий спектр інтересів та точок зору» [12, с. 10]. Оцінюючи роль парламенту як майданчика для прийняття найважливіших рішень для держави, можна дійсно погодитися з Малкольмом Джювелом та Сем’юелом Петерсоном. Вони цілком мають рацію, коли стверджують, що без дискусії в парламенті представницький орган перетворюється на друкарський станок або фабрику законів [12, с. 10]. В тих





  1. Автори використовують слово давньогрецького походження polity, яке в англійській мові означає загальний устрій уряду (держави) [22, с. 1277]

25
країнах, де «парламент не місце для дискусії»,16 його фактично не існує, законодавчий орган виконує роль ширми, завданням якої є освячувати рішення виконавчої влади нібито від імені народу, оскільки рішення щодо питання, яке «обговорюється» в таких парламентах, прийняті ще до того, як вони потрапляють до пленарної зали. Без дискусії у парламенті цей орган втрачає будь-який сенс як законодавець і представник народу, від імені якого він здійснює контроль за виконавчою владою. Тому законодавча процедура має забезпечувати можливість кожної зі сторін висловити свою позицію і продебатувати найважливіші питання, які викликають розбіжності.
Будь-яка дискусія позбавлена сенсу, якщо вона не веде до досягнення спільного знаменника та закріплення її результатів. Було б дивним, якби парламентарі годинами дебатували щодо проекту закону, але такі дебати призводили би не до пошуку рішення, яке можна прийняти, а до ще більшої поляризації сторін. Водночас вимога «приводити до прийняття рішення» також означає, що законодавча процедура має не лише сприяти знаходженню консенсусу, але й не створювати перешкод для прийняття рішення, щодо якого є згода. Йдеться про ті випадки, коли розгляд законопроектів є настільки зарегульований, що часом через формальні вимоги законодавчої процедури консенсусні рішення повинні заново проходити всі етапи виключно для дотримання процедури. Така законодавча процедура не сприяє вирішенню конфліктів, оскільки дуже часто консенсус є таким крихким, що зволікання із прийняттям закону через процедурні вимоги може його зруйнувати.
Однак помилкою буде вважати, що дискусія щодо кожного законопроекту має приходити до його прийняття. Законодавча процедура має давати можливість парламенту не тільки знайти шлях вирішення проблеми, але й визнати, що проблеми не існує, і тому потреби в правовому регулюванні на рівні закону немає. Згода щодо того, що законопроект не буде прийнятим,  це





  1. «Парламент не место для дискуссии» - відомий афоризм, який приписують колишньому спікеру Державної Думи Російської Федерації Борису Гризлову (http://kommersant.ru/doc/1838005)

26
теж рішення, до якого парламентарі можуть прийти в результаті дискусії. Тобто визнання, що закон не потрібен,  це теж рішення парламенту. Така законодавча процедура повною мірою забезпечує можливість вирішити спір щодо проблеми.
Водночас парламент може не завжди знайти спосіб вирішення проблеми. Часом сторони припиняють дискусію, оскільки не можуть дійти згоди навіть щодо базових проблем, які покликаний вирішити закон. Завданням законодавчої процедури є зводити до мінімуму виникнення таких ситуацій. Але навіть неможливість дійти до спільного бачення розв’язання проблеми не є критичною, якщо в результаті дискусії думка всіх сторін була почута. Малкольм Джювел та Сем’юел Петтерсон стверджують, що «законодавець не може задовільнити інтереси всіх сторін, часом навіть частково, але він може надати цим сторонам можливість бути почутими – якої вони, можливо, більш ніде не можуть отримати, і сама ця можливість може бути важливим фактором вирішення конфлікту»[12,с. 10].Дійсно,законодавча процедура на різних їїетапах, чи то в комітеті чи то в пленарній залі, дозволяє сторонам, що конфліктують, «випустити пару», що само собою вирішує проблему.
Вимоги щодо уповноваження уряду, легітимізації закону та забезпечення представництва є дуже близькими і пов’язані насамперед із представницьким характером парламенту та принципом поділу влад. Приймаючи закон, законодавча влада фактично дає інструкцію виконавчій щодо того, що саме і в який спосіб вона може робити у відносинах із людьми або у відносинах з іншими гілками влади. Роль законодавчої процедури у легітимізації закону та забезпеченні представництва вже розкривалась раніше.
Американський науковець Джек Дейвіс досліджує законодавчу процедуру


  • точки зору її відповідності стандартам належної правової процедури (due process of law), які застосовують передовсім до адміністративної процедури та судового процесу. Це такі принципи як




    1. належне повідомлення;




    1. право бути почутим;

27


  1. право на справедливий суд.


Він робить застереження, що ці принципи не можуть повною мірою задовольняти ті стандарти їх дотримання, які існують щодо адміністративної процедури та судового процесу, оскільки природа законодавчої процедури є зовсім іншою [10, с. 54]. Але слід визнати, що кожен із цих принципів перетинається із вже раніше згаданими, тому я лише коротко опишу, в чому полягає цей зв’язок.
Автор стверджує, що, оскільки процес прийняття закону стосується необмеженого кола осіб, забезпечити належне повідомлення усіх громадян про всі етапи і зміст прийнятого закону неможливо. Проте, на його думку, законодавча процедура має забезпечити можливість для кожного, хто має інтерес до закону, отримати повну інформацію про його зміст та процес прийняття [10, с. 54]. Цей принцип фактично повторює вже раніше згаданий принцип відкритості законодавчої процедури. Але Дейвіс йде далі, він пояснює, в чому саме полягає дотримання цього принципу на різних етапах законодавчої процедури. Це інформування зацікавлених сторін щодо законопроекту, який може перебувати у сфері їхнього інтересу, завчасне повідомлення громадськості про час, місце та порядок денний засідань комітетів, надання доступу до списку запропонованих змін, які пропонується прийняти, не тільки для парламентарів, але й для всіх громадян, і насамкінець завчасне повідомлення про час, коли законопроект дискутуватиметься в пленарній залі парламенту та відбуватиметься голосування [10, с. 54-57].
Що стосується права бути почутим, то Дейвіс визнає, що кожній особі, інтерес якої може зачепити закон, який розглядає парламент, неможливо надати можливість виступити із своїм баченням чи то на засіданні парламентського комітету, чи то під час дискусії у пленарній залі. Однак він вважає, що зацікавлені особи можуть створювати певні об’єднання, які і мають бути залучені до дискусії над законопроектом. Таким чином, думка всіх членів асоціації буде почута [10, с. 59]. Цей принцип законодавчої процедури

28
перегукується із вимогою щодо наявності дискусії у парламенті, яку висувають Малкольм Джювел і Сем’юел Петтерсон, і про яку вже йшлося раніше. Однак, якщо останні розглядають цей принцип з точки зору законодавця, який прагне отримати більше різних точок зору для того, щоб прийняти компетентне рішення, то Дейвіс говорить про зворотну сторону цього процесу – забезпечення можливості всім охочим зацікавленим особам представити свою позицію.
Насамкінець, принцип забезпечення права на справедливий суд лише на перший погляд видається таким, що аж ніяк не стосується законодавчої процедури. Але Дейвіс пояснює, що, оскільки законодавча процедура складається із кількох стадій, на кожній з яких приймається рішення щодо проекту закону, важливо, щоб ті особи, які приймають рішення, не були упередженими щодо нього. Науковець визнає, що стосовно законодавчої процедури досягти такого ж рівня неупередженості парламентарів, як у судовому процесі, практично неможливо, однак він вважає, що у випадку, коли позиція парламентаря викликає підозри щодо наявності конфлікту інтересів, у інших сторін законодавчого процесу повинна бути можливість з’ясувати, чи підозра має підстави. Ця вимога дуже тісно пов’язана із принципом добросовісності, який запропонував Монтеск’є, коли парламентар як представник народу має діяти виключно в інтересах народу, а не своїх власних чи інтересах третіх сторін.


  1. Виокремлення принципів законодавчої процедури для цілей цього дослідження


Вивчивши думки філософів доби просвітництва Лока та Монтеск’є – авторів доктрини поділу влад, ознайомившись із доктриною Дайсі про суверенітет парламенту, проаналізувавши напрацювання американських науковців щодо принципів законодавчої процедури, можна побачити, що багато думок цих авторів перетинаються і доповнюють одна одну. Узагальнивши проаналізоване, пропоную виділити десять ключових принципів законодавчої процедури.

29
Законодавча процедура має гарантувати, що:


  1. закон приймають саме представники народу, а уряд лише отримує уповноваження на його виконання;




  1. закон приймають в інтересах суспільства, а не у власних інтересах парламентарів/уряду;




  1. закон приймають в результаті дискусії, коли звучать різні думки щодо проблеми, яку вирішує закон;




  1. дискусія з приводу закону приводить до досягнення консенсусу і слугує полегшенням для сторін;




  1. закон обговорюють і приймають відкрито;


6) закон відповідає конституції;


  1. в людей є можливість і достатньо часу для ознайомлення зі змістом


закону;


  1. закон є легітимним, тобто є згода більшості представників народу для його прийняття, але така, що не перешкоджає його прийняттю;




  1. закон доведений до відома людей;




  1. прийнятий закон набуває чинності в установленому порядку.


Законодавча процедура, яка відповідає усім цим принципам, гарантує, що парламент, якщо він її дотримується, вислухавши всі сторони проблеми, яку потрібно вирішити, дійде консенсусу щодо методу її вирішення у спосіб, який не викликатиме спротиву як з боку виконавчої влади, так і зі сторони суспільства, що, своєю чергою, значною мірою гарантуватиме виконання цього закону.

1   2   3   4   5   6   7   8   9

скачати

© Усі права захищені
написати до нас