Політологія. Запитання та завдання
Які головні ідейні мотиви «Слова про Закон і Благодать»?
"Слово про Закон і Благодать" митрополита Іларіона – репрезентативний спекулятивний екзегетичний середньовічний текст із характерними для нього підвищеною цитатністю, опорою на авторитетне слово, нівелюванням авторської суб'єктивності й особистісності. Іларіон спирається на традицію витлумачення алегорії про Агарь та Сару як демонстрації вищості Благодаті над Законом, що йшла від апостола Павла. Але, на відміну від Павла, Іларіон тлумачить хід священної історії не як двочастинний, а тричастинний (священна історія євреїв, християнсько-апостольська історія, історія Святої Русі).
Екзегеза Іларіона демонструє глибоку зануреність у текст Святого Письма; автор розчиняється в його контексті настільки, що саме там знаходить місце для відображення нової актуальної реальності, яка виникає на його очах.
Твір виразно репрезентує особливе місце історіософської публіцистики у духовному житті України: національний світогляд українського народу формувався через слово публіцистів-філософів, котрі були творцями світогляду й вчителями життя. Таку особливість українського духовного життя М. Шлемкевич пояснив особливим нашим українським прагненням "поєднати мислення і діяння", прагненням до "постійної близини духа і життя".
Відображення сучасної реальності виступає пражурналістським сегментом "Слова…", хоча воно й має свою середньовічну специфіку, що виражається у відображенні через алегорії. Нова тричастинна концепція історії вимагає істотного ускладнення традиційної алегорії. Новітність використання традиційної алегорії при відображенні актуальних політичних проблем сучасності (пражурналістський дискурс "Слова…" Іларіона) може стати подальшим напрямом у журналістикознавчому вивченні цього тексту. Такий аналіз можна провести, спираючись на роботи Л. Гриднєвої, А. Дьоміна, Т. Шумейко та інших дослідників творчості митрополита Іларіона.
Чому Володимир Мономах постає як оригінальний мислитель морально-етичного спрямування?
У «Повчанні» Володимира Мономаха наявні ідеї загальнолюдського обґрунтування політики, елементи раціонального мислення й практичної мудрості, вміння знайти для себе користь у складних життєвих ситуаціях. Основою життя людини Мономах вважав працю, до того ж як фізичну, так і розумову, не розривав їх, вважаючи першу необхідною умовою для другої. Він засуджував смертну кару як форму покарання, стверджував, що кожна людина має право жити стільки, скільки їй визначено Богом: «Ні правого, ні винного не вбивай те (і) не повелівайте вбити його, якщо (хто) буде достоїн (навіть)смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської». Князівську силу вбачав не стільки в «духовному веденні», як в знанні, виступав за своєрідну реабілітацію «знання», «світської мудрості», закликав молоде покоління до навчання. Виходячи з власного життєвого досвіду, Володимир Мономах наголошував на необхідності ставити державні інтереси вище власних, особистих, і тому цілком природно виступав проти князівських уособиць, дотримуючись загальних принципів концепції суспільного примирення і милостивості. Він увійшов у політичну історію як ініціатор ліквідації братовбивчих конфліктів, як сильний і мужній правитель, який до того ж умів, коли треба, йти на політичні компроміси заради майбутнього власної держави й народу.
3. Найкращим державним устроєм, за С. Оріховським-Роксаланом, є той, де «закон... є душею і розумом держави». Як ви це розумієте? Ваші аргументи.
Справедливість – ця соціально-політична і морально-правова категорія дуже цікавить гуманістів. Вона "характеризує відповідність між практичною роллю індивідів або соціальних груп у житті суспільства та їх соціальним становищем, між їхніми правами й обов’язками, між вчинками і винагородами, заслугами людей та їх суспільним визначенням"
С. Оріховський звертається до короля, закликаючи його дбати про справедливість, "якщо хочеш у країні зажити слави найсправедливішого". Справедливість бачиться мислителем як особиста риса людини. Також він виокремлює іншу справедливість, ту, що "тримається на законах… Цю другу частину справедливості ти мусиш цінувати у твоїй державі, яка є немов ліками для зцілювання ран", а "першою є справедливість, а не сила" . На думку С. Оріховського, справедливість – це душа держави, головна чеснота, на основі якої мають вирішуватися всі питання.
Оріховський переконував, що міць держави, її успішний розвиток залежить як від мудрості короля (правителя) та мудрого сейму (парламенту), так і від рівня освіченості рядових громадян, формування у них гуманістичних якостей. Звідси і завдання повсюдного поширення справи народної освіти.
Що дає право стверджувати, що в конституції Пилипа Орлика простежується тенденція до політичного плюралізму в державній владі?
Конституція П. Орлика була побудована на принципі (ідеї) поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову. Законодавча влада мала належати Генеральній раді, членами якої були полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків та посли від низового Війська Запорізького». Рада мала збиратися обов’язково тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову, а також за рішенням гетьмана для вирішення важливих поточних державних справ. Виконавча влада належала гетьману, але обмежувалася Генеральною радою й Генеральною старшиною, перед якими він був підзвітний. Гетьман затверджував на посадах урядовців різного рівня, яких, за принципом вільного вибору, рекомендувало населення. Гетьман не мав права сам карати або милувати. Це право належало Генеральному Суду, який виносить рішення «не поблажливе й лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися, як переможений законом». Тобто в конституції П. Орлика простежується утвердження тенденції до політичного плюралізму в державному розвитку.
Назвіть основні програмні завдання Кирило-Мефодіївського товариства.
Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах усіх слов'янських народів щодо їхньої національної мови, культури та освіти.
Кирило-мефодіївці розглядали слов'ян як єдиний народ, відводячи українському суспільству ключову роль у створенні слов'янської конфедерації (зв'язки з братством підтримували 100 осіб з Польщі, Литви, Чехії, Білорусі, Росії, України). При цьому Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак та інші були переконані, що таке право дає українцям їхня глибока релігійність, корені козацького республіканізму. Ад'юнкт Київського університету М. Костомаров вважав цілком можливим формування монархічної федерації у складі України та Росії (з елементами республіканського ладу). Лише третій варіант «Книги буття українського народу» набув рис конституційності, усе одно залишившись різновидом соціальної утопії без згадки про реальність державної незалежності українських земель. Характерна риса: якщо для діячів польського опору ідеалом була свобода, то для більшості кирило-мефодіївців — соціальна рівність. Прихильники революційного напряму боротьби (Т. Шевченко, О. Навроцький, М. Гулак, І. Посяда, М. Савич, Г. Андрузький) не мали сумніву в тому, що скасувати кріпацтво, повалити самодержавство зможе тільки народне повстання.
Привертає увагу розроблений студентом Г. Андрузьким документ «Начерки Конституції Республіки» — модель федеративної слов'янської республіки, яка мала поєднати в собі досвід Північноамериканських штатів і традиції Російської імперії. Вона передбачала створення семи автономних штатів, включаючи Україну з Галичиною, Кримом і Чорномор'ям, Сербію, Болгарію, Бессарабію, Польщу. Пізніше, перебуваючи на засланні в Петрозаводську, Г. Андрузький дійшов до висновку: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона зміцнювалася віками».
Інших поглядів дотримувалися М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, О. Тулуб, Д. Пильчиков: вони вважали, що тривала просвітницька діяльність і реформи здатні забезпечити успіх політичних і соціальних перетворень.
Реальна діяльність членів товариства зводилася до зустрічей на квартирах М. Гулака або М. Костомарова, де велися наукові диспути, обговорювалися програмні документи, а також до приватних бесід із молоддю, інтелігентами, дрібним чиновництвом. Однак члени братства також вели й активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).
Якою була стратегічна мета кирило-мефодіївців та які конкретні завдання треба було вирішити, аби її досягти?
Стратегічною метою кирило-мефодіївців була побудова незалежної Української Республіки у складі слов’янського союзу. Аби її досягти, треба було реалізувати такі конкретні завдання, як:
• всебічне поширення ідей християнського громадського устрою, свободи й рівності, що базувалися б на християнській нації та народному праві;
• піклування про активне поширення народної освіти та зміцнення добробуту українців;
• всебічний розвиток української мови та культури, переклад на українську мову кращих зразків світової літератури;
• проповідування ідей повної соціальної рівності та ліквідації станових відмінностей у правах українських громадян;
• формування почуття любові й поваги до інших слов’янських народів, пропаганда пам’яток слов’янської історії та народної творчості.
Як ви розумієте відому формулу вирішення національного питання М. Драгомановим: «Космополітизм у цілях, націоналізм уформах і способах»?
Космополітизм як проблема актуалізується в добу глобалізації в обох аспектах: соціальнополітичному і культурному. Ті самі чинники діють на цей процес із протилежним ефектом. Скажімо, інтенсифікація різних форм міграції людей робить світ загалом відкритішим, що відповідає засадам космополітичного мислення і зміцнює ці засади. Гранична інтенсифікація міграції, що вилилася в Європі у «кризу біженців», привела до відродження ізоляціоністських налаштувань європейців, передусім громадян Центральної Європи, і не тільки переорієнтувала на ідеали закритості, а й похитнула підвалини лібералізму з його космополітичними пріоритетами, відкрила перспективу націоналістичного повороту.
М. Драгоманов не є принциповим прихильником чи противником націоналізму як ідеї та політичного руху. Він зазначає, що його необхідно оцінювати, як і всі інші явища суспільного життя, виходячи з конкретних історичних обставин та можливих наслідків для реалізації головної мети розвитку людства — емансипації особистості. Він розрізняє націоналізм націй пануючих, що пригнічують інші народи і націоналізм пригноблених, що борються з свободу. Націоналізм, як прояв національності пригнобленого народу може стати складовою загальнолюдського прогресу.
Трохи схематизуючи, можна виснувати, що культурний космополітизм українського мислителя то розширювався до формату європеїзму, то звужувався до спільнослов’янських горизонтів чи й до «общерусизму». Від останнього, від «общеруських теорій» Драгоманов інколи декларативно дистанціювався, але практично проводив цей принцип послідовно упродовж усього життя. Тому, опонуючи йому із засадничих питань, Б. Грінченко бачив світоглядну обмеженість його позиції у «москвоприхильній тенденції», але визнавав, що той «зостається на вкраїнсько-руському ґрунті, не зрікається своєї
народності, працює їй на користь та на добро». Справді, за космополітичної світоглядної орієнтації, за позиції «общеруса», Драгоманов належить до піонерів на ниві самоусвідомлення українства як такого. Але аналіз його позиції з урахуванням її розвитку не дає підстав твердити, що він прагнув (а тим більше - досяг) контамінації націоцентричних і космополітичних поглядів на світ людини і саму людину. Формула «національний космополітизм» могла б означати хіба що розгортання Драгомановим космополітичних ідей у контексті обговорення «українських справ», тому вона жодним чином не корелює з «космополітичним націоналізмом» Е. Ґіденса та М. Ґібернау і стосується не так особливостей космополітичних переконань мислителя, як їхнього культурно-інтелектуального підґрунтя і громадсько-суспільного резонансу.
У чому полягав зміст ідеї місцевого самоврядування М. Драгоманова та її актуальність для сучасного українського суспільства?
Основним надбанням теоретичних пошуків М. Драгоманова у сфері політичного життя була ідея безупинного людського поступу, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб із обмеженням до мінімуму елементів примусу усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей над винятково національними потребами.
Як ви розумієте гасло Драгоманова: «Поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем»?
У центрі історіософії Драгоманова - ідея суспільного поступу, змістом якого є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід’ємних прав людини, а рушієм - не окремі ("іст.") народи, а весь склад людства.
Філософія політики Драгоманова ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою вища цінність визнається за особистістю. Утвердження свободи в історії є одночасно, згідно з доктриною Прудона, обмеженням держави та її ін-тів як чогось зовнішнього, іманентно не притаманного людині.
Суспільно-політичним ідеалом Драгоманова є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Драгоманов відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лиш сукупність націй". Нації - історичне утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом іст. розвитку спільноти і тому необхідно мінливий.
В. Липинський бачив у суспільстві три джерела влади. Назвіть їх та дайте загальну характеристику кожному.
В. Липинський бачив у суспільстві наявні три джерела влади: силу мілітарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: «войовники» (військові), «продуценти» (багатії) та «інтелігенти», між якими можливі різні комбінації. Особливі державотворчі якості Липинський приписував типові «войовників – продуцентів». Інтелігенція, як на його думку, мало придатна для того, щоб бути носієм державної влади, оскільки вона позбавлена прямого контролю над засобами матеріальної (військової та господарської) сили. Натомість вона може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що вона раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі прямування.
Мілітари́зм (фр. militarisme, від лат. militaris — військовий) — державна ідеологія, направлена на виправдання політики постійного нарощування військової міці держави і, одночасно з цим, допустимості використання військової сили при вирішенні міжнародних і внутрішніх конфліктів.
Мілітаризму властиві перегони озброєнь, зростання військових витрат бюджету держави, нарощування військової присутності з політичними цілями за кордоном, військове силове втручання в справи інших суверенних держав (як з боку держав-агресорів, так і з боку агресивних військово-політичних блоків), посилення впливу військово-промислового комплексу в економіці країни і її зовнішній і внутрішній політиці, і, частіше, як наслідок всього цього - наростання ознак внутрішньої економічної кризи, що виражається в збагаченні привілейованої військово-політичної еліти країни, а також у виснаженні бюджетних ресурсів самої мілітаристичної держави, падінні внутрішніх економічних його показників, особливо життєвого рівня основної маси населення, відставання держави в області соціальної сфери, особливо в частині загальнодоступної освіти і охорони здоров'я.
Це політика нарощування військової сили і активізація військових приготувань. Мілітаризм є характерною рисою ідеології консерватизму. Як самостійний напрям вперше термін використано у другій половині ХІХ ст. у Франції для характеристики політики уряду Наполеона. Розрізняють мілітаризм внутрішній та зовнішній. Перший передбачає, що державна влада організована і діє всередині держави, спираючись на військову силу. У своїй праці “До соціології партій у сучасних демократіях” Р. Міхельс звертає увагу на те, що теоретики соціалізму (особливо Бебель та Енгельс) у своїх працях заповзятливо використовують військовий лексикон. Ця теоретична одержимість до “воєнізованої” мови згодом перейшла в практику “соціалістичного будівництва” і остаточно втілилася, як про це пізніше писав Коен, у сталінській “стратегії мілітаризації”. Абсолютизація мілітаризму у вирішенні конкретних соціальних проблем вилилась у конструювання моделі так званого мілітаристського соціалізму. Внутрішній мілітаризм – характерна ознака авторитарних політичних режимів. Яскравим прикладом такого типу режиму є правління “чорних полковників” (1967-1974) у Греції та режим генерала А. Піночета у Чилі. Зовнішній мілітаризм означає використання збройних сил або погрози їх застосування у зовнішній політиці. Приклади такої політики – діяльність урядів Німеччини та Японії перед Другою світовою війною. Антиподом мілітаризму є пацифізм.
Економі́чна систе́ма — сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на
виробництво,
обмін,
розподіл
споживання товарів і послуг,
на регулювання економічної діяльності.
Господарська діяльність в економічній системі завжди виявляється організованою, скоординованою тим чи іншим чином, тому економічна система має складну структуру, яка утворюється в процесі взаємодії окремих елементів, якими є:
продуктивні сили,
техніко-економічні та організаційно-економічні відносини,
виробничі відносини або відносини економічної власності,
господарський механізм.
В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високорозвинуте сучасне, являє собою соціальну систему. Соціальна система - це складноорганізована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти, які об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою. Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система.
У ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини. Останнє виявляється через економічну поведінку суб'єктів господарювання. Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства. Отже, економічна система це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності. Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку.
У чому полягала своєрідність розуміння нації В. Липинським?
Розуміння нації у Липинського своєрідне. Він ставить знак рівності між державою і національною приналежністю, тобто його національне мислення підноситься до висот європейської політичної думки кінця ХХ ст. «Нація для нас, – міркує він, – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на землі України і хто працює заради неї». Липинський гадав, що українську націю можна б найкраще сконсолідувати на основі «територіального патріотизму», тобто почуття любові до рідного краю як органічної цілісності в усіх постійних мешканців української землі, незважаючи на їх соціальну належність, віросповідання, етнічне походження, мову, культуру. Подібно тому, як США, де на ґрунті територіального патріотизму та об’єднуючої політичної свідомості постала одна нація, Україна, за Липинським, теж мусить стати спільною батьківщиною всіх своїх громадян, а не тільки якоїсь однієї суспільної верстви. «Коли я пишу в цій книзі про нас – «Ми українські націоналісти», – то це значить, що ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі», – констатує Липинський. Водночас він звертає увагу на екзистенційні основи нації. Він наголошує, що без любові до цілої нації (мається на увазі корінної основної нації) в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом повної волі й незалежності нації, що йшло в парі з відродженням в усіх європейських народів – то з самого поняття «нація» викидається весь його живий творчий зміст. Залишається тільки форма – мертва шкаралупа без зерна.
Чи є актуальним висновок В. Липинського, що «ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути»? Чи ви поділяєте позицію мислителя? Ваші аргумент Ці слова українського політичного діяча тридцятих років дуже актуальні сьогодні. Україні – двадцять п'ять років. Ще дуже молода держава.
І дісталась вона нам не у спадок, а була виборена довгою запеклою історичною боротьбою наших предків. Боротьбою як на полі бою, так і словесному. Бо збережена українська мова, традиції, пісня, історія зберегли націю – спільноту зі спільним історичним походженням, єдиною мовою, особистим відчуттям «національної ідентичності», колективним усвідомленням своєї єдності, яку дає держава.
Українська мова дуже милозвучна, багата на мовні засоби, робить наше мовлення насиченим та цікавим. Навіть, якщо вона не рідна, ніщо не заважає нам знати декілька мов. Наглядний приклад маємо, коли озирнемось на письменників. Знання мов – одна із ознак освіченості. Знання мови своєї держави – одна із ознак громадянської позиції людини. Тим, хто народився на теренах Київської Русі, козацької вольниці, але не ідентифікує себе українцем, треба почати відкривати історичні джерела, самим цікавитись історією, а не слухати готові побрехеньки.
Запекла визвольна боротьба, нарешті, отримала заслужену винагороду – незалежну державу Україну. Сьогоднішнє завдання українців, щоб молода держава стала незалежною не тільки на словах, а й на ділі. Перш за все перестати обдирати її, як липку. Усім відновити моральні принципи життя, які завжди були в пошані українського народу. Не маємо права справжнім українцем називати людину, з уст якої линуть палкі слова про любов до України, а руки трясуться, що б то побільше вкрасти, слова якої нещирі, бо розходяться з ділом і є не на благо держави.
І звичайно, не треба чекати, коли хтось щось почне змінювати на краще. Тепер, коли над Україною нависла загроза, одним людям треба починати ставати справжніми українцями, іншим долучатися до загальної справи. І тут прикладом для кожного з нас можуть бути волонтери, небайдужі люди, добровольці, контрактники.