1   2   3   4
Ім'я файлу: Курсова_Гнилюх_Юлія.docx
Розширення: docx
Розмір: 65кб.
Дата: 02.06.2022
скачати
Пов'язані файли:
лаба 9лера.docx
господарське право.docx
1111111.docx

2.2. Судовий контроль під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження

Необхідність уведення судового контролю, прийнятого в більшості правових держав, викликано тим, що прокурор у межах чинного законодавства, здійснюючи нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, досудове слідство, у тому числі негласні слідчі (розшукові) дії, фактично є учасником стадії досудового розслідування – стороною обвинувачення. Тому виникла доцільність контролю на цьому етапі кримінального провадження з боку незалежного органу – суду.

Судовий контроль у кримінальному провадженні являє собою окремий напрямок діяльності суду, яка здійснюється під час досудового розслідування слідчим суддею. Його сутність полягає у здійсненні слідчим суддею контролю за законністю та обґрунтованістю рішень та дій (бездіяльності) слідчого і прокурора; обмеження при проведенні досудового розслідування конституційних прав людини шляхом застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення окремих слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій і рішень органів досудового розслідування [20, с. 36].

Функцію судового контролю на досудовому розслідуванні здійснює слідчий суддя, аналіз повноважень якого свідчить про існування таких видів судового контролю у кримінальному процесі: 1) надання дозволу на проведення окремих процесуальних дій – заходів забезпечення кримінального провадження, слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій (попередній судовий контроль); 2) перевірка законності й обґрунтованості вже постановлених процесуальних рішень та дій, прийнятих суб’єктами досудового розслідування – розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого та прокурора (наступний судовий контроль) [21, с. 28];

3) забезпечення дотримання прав особи, що тримається під вартою, а також поновлення порушених прав такої особи (стаття 206 КПК України) (правозахисна діяльність суду).

Витоки процедури судового контролю за досудовим провадженням закладено в міжнародних правових документах, які є складовою частиною українського законодавства після їх ратифікації. Зокрема, за статтею 9 Міжнародного пакта про громадянські й політичні права [22] кожна заарештована або затримана за кримінальним обвинуваченням особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення. Такого роду контроль передбачено також статтею 5 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод [23].

Згідно зі статтями 29, 30 та 31 Конституції України [1] суди наділені повноваженнями щодо тимчасового обмеження прав особи на свободу й особисту недоторканність, недоторканність житла чи іншого володіння, таємниці особистого спілкування. Зокрема лише за вмотивованим рішенням суду й тільки на підставах та в порядку, установлених законом, особа може бути взята під варту, у такому ж порядку продовжуються строки її тримання під вартою. Зазначені конституційні положення детально конкретизовано в КПК України.

За кримінальним процесуальним законодавством України судові рішення ухвалюються одноособово або колегіально (стаття 31 КПК України). Аналіз статті 31 КПК України свідчить про можливість колегіального прийняття рішень судом лише в судовій інстанції. Згідно з нормами розділу ІІ КПК України, що регламентують судовий контроль на досудовому провадженні в особі слідчого судді у формі прийняття рішень щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, прийняття відповідних судових рішень здійснює слідчий суддя одноособово.

Суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції України й законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється й тягне за собою відповідальність, установлену законом (частина 1 статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [24].

Інструментом, який приводить у дію інститут судового контролю, завжди виступає ініціатива інших суб’єктів, а не суду, тобто волевиявлення підозрюваного, його захисника чи законного представника та інших уповноважених осіб. Винятком є обов’язки судді, передбачені статтею 206 КПК України щодо захисту прав людини. Ця норма надає можливість слідчому судді самостійно проявляти ініціативу в прийнятті рішень із забезпечення додержання прав особи щодо якої було застосовано запобіжний захід.

Суд, на відміну від прокурора, не є представником сторони обвинувачення, він також не представляє сторону захисту. Ця обставина припускає неупередженість і незалежність суду, слугує надійним гарантом законності й обґрунтованості рішень, що приймаються ним. Окрім того, зацікавлені суб’єкти кримінальної процесуальної діяльності звертаються до суду через порушення їх прав і свобод, законних інтересів при провадженні досудового розслідування, які переважно не були усунуті прокурором. Унаслідок цього суд виконує контрольну функцію як щодо дій і рішень органів досудового розслідування, так і стосовно самого прокурора, який здійснює нагляд за ними у формі процесуального керівництва. Водночас зауважимо, що судовий контроль поки що, на відміну від постійного та безперервного прокурорського нагляду, має епізодичний характер. Отже, безпосереднім об’єктом судового контролю на досудовому розслідуванні є дії, постанови чи подання уповноважених на це осіб, уключаючи прокурора, вичерпний перелік яких передбачено в конституційному та кримінальному процесуальному законодавстві й стосовно яких є пряма вказівка на безпосереднє оскарження в суд або отримання на їх проведення згоди суду.

Відповідно до частини 1 статті 132 КПК України [3] заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються на підставі ухвали слідчого судді або суду, за винятком випадків, передбачених КПК України. Такими винятками є застосування без ухвали слідчого судді, суду виклику, затримання в порядку статей 207, 208 КПК України та арешту майна в невідкладних випадках за рішенням Директора Національного антикорупційного бюро України або його заступника, погодженого прокурором (абзац другий частини 2 статті 170 КПК України). Тобто загальним правилом є прийняття рішення щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження у формі ухвали слідчим суддею, судом, що має відповідати вимогам, передбаченим статтями 369, 371-374 КПК України.

За чинним КПК судовий контроль має декілька окремих напрямків, які, виходячи із конкретних завдань, розрізняються за процесуальною формою, суб’єктним складом учасників провадження, засобами доказування, рішеннями слідчого судді. До таких напрямків належать наступні:

1) розгляд слідчим суддею клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження (ст. 132 КПК України);

2) розгляд слідчим суддею клопотання про проведення окремих слідчих (розшукових) дій (огляд та обшук житла чи іншого володіння особи, проведення слідчого експерименту у житлі чи іншому володінні особи) та негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 3 ст. 246 КПК України);

3) розгляд слідчим суддею скарг на рішення, дії та бездіяльність слідчого і прокурора (ст. 303–306 КПК України);

4) розгляд слідчим суддею заяв про відводи (ст. 81 КПК України);

5) розгляд слідчим суддею клопотання про передання чи знищен- ня речових доказів (ч. 7 ст. 100 КПК України);

6) допит слідчим суддею свідка, потерпілого під час досудового розслідування (ст. 225 КПК України);

7) розгляд слідчим суддею клопотання про встановлення строку ознайомлення з матеріалами кримінального провадження в порядку ст. 290 КПК України;

8) розгляд слідчим суддею клопотань про тимчасовий та екстрадицій ний арешт при вирішенні питань щодо видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиції) (глава 44 КПК України);

9) розгляд клопотання слідчого прокурора про здійснення спеціального досудового розслідування (ст. 297–1 КПК України). За результатами розгляду вказаних питань слідчий суддя постановляє ухвалу. Оскарженню під час досудового розслідування підлягають ухвали слідчого судді, які вказані у ст. 309 КПК України.

З огляду на викладене необхідно зробити висновок про те, що значення судового контролю полягає у тому, що завдяки діяльності слідчого судді забезпечуються невідкладним судовим захистом права, свободи та інтереси учасників кримінального провадження, а також створюються належні умови для реалізації засади змагальності під час досудового розслідування.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ З УДОСКОНАЛЕННЯ ПОРЯДКУ ЗДІЙСНЕННЯ ВИКЛИКУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Виклик слідчим, прокурором, слідчим суддею є заходом забезпечення кримінального провадження, природа якого покликана забезпечити його ефективність і дієвість. Натомість закріплені положення щодо порядку здійснення виклику не відповідають сучасним реаліям і, навпаки, гальмують швидке та повне досудове розслідування, оскільки не враховують актуального стану використання фізичними і юридичними особами сучасних засобів комунікації.

Порядок здійснення виклику в кримінальному провадженні врегульовано положеннями статей 135-136 КПК України [3], відповідно до яких передбачено, що:

1. Особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв’язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою;

2. У разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання повістка для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім’ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи;

3. Особа має отримати повістку про виклик або бути повідомленою про нього іншим шляхом не пізніше ніж за три дні до дня, коли вона зобов’язана прибути за викликом. У випадку встановлення цим Кодексом строків здійснення процесуальних дій, які не дозволяють здійснити виклик у зазначений строк, особа має отримати повістку про виклик або бути повідомленою про нього іншим шляхом якнайшвидше, але в будь-якому разі з наданням їй необхідного часу для підготовки та прибуття за викликом.

4. Належним підтвердженням отримання особою повістки про виклик або ознайомлення з її змістом є розпис особи про отримання повістки, в тому числі на поштовому повідомленні, відеозапис вручення особі повістки, будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом;

5. Якщо особа попередньо повідомила слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд про адресу своєї електронної пошти, надіслана на таку адресу повістка про виклик вважається отриманою у випадку підтвердження її отримання особою відповідним листом електронної пошти.

Наведені положення статей КПК України породжують низку проблемних аспектів для забезпечення здійснення виклику у кримінальному провадженні.

Щодо вручення повістки третім особам. Викладені вище положення КПК України допускають вручення повістки третім особам (членам сім’ї особи, що викликається; особам, які проживають з нею спільно, а також житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи) за умови тимчасової відсутності особи, що викликається, за місцем її проживання. Тим не менш, згадані положення зумовлюють, зокрема, такі невідповідності в застосовному режимі правового регулювання:

1. проблематичним є точне встановлення «на місці» статусу особи, якій вручають повістку, як такої, що проживає спільно з особою, яка підлягає виклику, або ж є членом її сім’ї (а не, наприклад, знайомим, який тимчасово перебуває у відповідному житлі): єдиним джерелом подібної поінформованості можуть слугувати виключно усна заява такої особи, що, на мій погляд, не є достатнім і потребує додаткової формалізації врученню повістки членам сім’ї особи, що викликається;

2. особам, які проживають з нею спільно, а також житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи, не кореспондує ні позитивне юридичне зобов’язання передати повістку особі, що викликається, ані заходи негативної відповідальності за порушення такого зобов’язання, які були б встановлені для таких осіб [25, с. 145].

Таким чином, відсутні гарантії, реалізовані у площині права, щодо того, що з повісткою, врученим згаданим особам, необхідно й однозначно ознайомитися особа, яка викликається.

Викладене одночасно призводить до фактичного покладення на особу, якій вручено повістку, зобов’язання не тільки підтримувати зв'язок з особою, що викликається, а й цілеспрямовано розшукувати таку особу для комунікації з нею, а також до вручення повістки у спосіб, що не гарантує обізнаність особи, яка викликається, з його змістом, що цілком нівелює таку повістку.

Щодо незастосовних засобів зв’язку. З 1 березня 2018 року компанії «Укртелеком» та «Укрпошта» припинили надання послуг з телеграфного зв’язку. Таке рішення було прийнято у зв’язку з тим, що телеграми втратили свою популярність із розвитком інших видів зв’язку. Таким чином, впродовж понад 4 років надіслання повістки про виклик телеграмою не є технічно можливим, і відповідне положення частини 1 статті 135 КПК України [3] виступає певним реліктом, що не може мати реального застосування на практиці.

Щодо підтвердження отримання. Наявна низка проблемних аспектів правового регулювання щодо забезпечення підтвердження отримання особою, яка викликається, повістки про виклик, зокрема:

1. за здійснення виклику телефоном у рамках наявних правових норм, які не зобов’язують встановлювати особу абонента при купівлі SIM-карти, не є технічно можливим встановити особу співрозмовника, який відповів на виклик; таким чином, не є можливим однозначне підтвердження факту, що особа, яка викликається, є обізнаною зі змістом повістки про виклик;

2. у проблемному полі знаходиться також, на мій погляд, випадки неможливості вручення повісток через відмову особи, яка викликається, від отримання повістки від співробітника оператора поштового зв’язку: при цьому зазвичай не є можливим здійснення відеозапису, а її власноручне проставлення згаданим співробітником відмітки про відмову отримати повістку створює можливості для зловживання таким повноваженням [26, с. 122].

Щодо завчасного попередження. Стаття 135 КПК України [3] гарантує вручення повістки про виклик за три дні до дня, коли особа зобов’язана прибути за викликом або ж за час, який необхідний для підготовки та прибуття. Останнє формулювання, на мій погляд, не відповідає принципу правової визначеності, оскільки не передбачено жодних обмежень для дискреції посадової особи, яка здійснює виклик, а також таке положення не супроводжується будь-якими стандартами, які б дозволили справедливо здійснити розрахунок належного строку з урахуванням актуальних умов (зокрема, територіальна віддаленість особи, яка викликається, від місцезнаходження органу чи посадової особи, що здійснює виклик; необхідність підготовки перед прибуттям). Згадане створює можливість зловживання як для сторони обвинувачення, що може навмисно встановлювати надмірно малий строк для підготовки та прибуття, так і з боку сторони захисту в частині оскарження дій посадових осіб, які здійснювали виклик, з мотивів встановлення недостатнього часу.

Щодо використання електронної пошти. Як бачимо з викладеного вище, наразі законодавець розуміє як основний спосіб для повідомлення особи про виклик наочне вручення повістки або надіслання її засобами поштового зв’язку. Тим не менш, у реаліях сьогодення, з мотивів екологізації та пришвидшення документообігу, доречним є розгляд електронного документообігу як основного інструменту для комунікації між публічною адміністрацією й особою.

Варто підкреслити, що застосування електронної пошти для надіслання повістки про виклик забезпечить легкий і не обмежений у часі або просторі доступ адресата до такої повістки, скоротить час для надіслання повістки від кількох днів до кількох секунд, а також не потребуватиме, з огляду на виняткову поширеність електронної пошти, додаткових вкладень на розбудову відповідної інфраструктури.

З огляду на систематичне ведення документообігу й тісніший контакт з публічною адміністрацією в контексті здійснення реєстраційних дій вважаємо за необхідне першочергове налагодження офіційного електронного документообігу з юридичними й самозайнятими особами [27, с. 222-223].

Заслуговує на увагу в контексті порушеної проблематики проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо присвоєння та використання офіційної електронної адреси [28], відповідно до якого юридичним особам, фізичним особам – підприємцям, адвокатам, нотаріусам й арбітражним керуючим з моменту державної реєстрації була б присвоєна офіційна адреса електронної пошти. Впровадження пропозицій, викладених у згаданому законопроекті є програмою-мінімум у рамках заходів з підвищення ефективності здійснення виклику у кримінальному провадженні.

Щодо застосування інших засобів зв’язку. Через відсутність потреби в систематичному веденні документообігу й уникнення процедур державної реєстрації закріплення в обов’язковому порядку за кожною фізичною особою офіційної адреси електронної пошти матиме надмірний характер, що зустріне складнощі у втіленні, пов’язані зокрема з меншим розповсюдженням електронної пошти як повсякденного засобу комунікації для громадян, а також з відсутністю технічних умов для функціонування мережі Інтернет у цілому й електронної пошти зокрема, що не задовольняє критерію доступності, висунутому вище.

Враховуючи, що основним засобом повсякденної комунікації для фізичних осіб наразі є такі інструменти як мобільний зв’язок і листування в месенджерах, пропоную вважати саме мобільний зв’язок, а також застосунки, що пов’язані з номером мобільного зв’язку основою для комунікації з фізичними особами.

Тим не менш, при цьому має бути задоволено вимоги критерію офіційності й передбачуваності, висунуті вище. У цьому контексті наразі проблемним видається встановлення особи, яка володіє тим чи іншим номером мобільного зв’язку, оскільки наразі укладення договірних відносин з оператором (наприклад, придбання SIM-карти) не потребує необхідної верифікації особи абонента за відповідними документами.

Таким чином, використання номеру мобільного зв’язку як офіційного контакту для комунікації публічної адміністрації з громадянином стає можливим за встановлення вимоги щодо необхідної верифікації кожної особи, яка споживає послуги мобільного зв’язку, за її паспортними даними або реєстраційним номером облікової картки платника податків [29, с. 100].

Щодо підтвердження отримання й завчасного повідомлення. Наразі, у реаліях надіслання повісток поштою немає підстав розраховувати на отримання адресатом повідомлення раніше, ніж у перспективі декількох днів після відправлення. Запропоновані способи комунікації, пов’язані з електронними засобами зв’язку, означатимуть скорочення інтервалу між надісланням й отриманням повістки до декількох секунд, що уможливить уникнення, за рахунок зекономленого часу, необхідності встановлення невизначеного часу на підготовку та прибуття за викликом, і чіткого вираження такого строку у днях (годинах).

Таким чином, за результатами дослідження запропоновано до впровадження такі послідовні тенденції:

1. впровадження офіційних електронних адрес для юридичних і самозайнятих осіб, за якими здійснюється виклик;

2. популяризація серед фізичних осіб мобільного додатку «Дія» з можливістю отримання повістки про виклик у push-повідомленні;

3. перехід до верифікації абонентів мобільного зв’язку – фізичних осіб за реєстраційним номером облікової картки платника податків з подальшим переходом до надіслання повісток про виклик у СМС-повідомленні за відповідним номером.

За реалізації згаданих пропозицій наочне вручення повісток і їхнє надіслання поштою відіграватиме допоміжну роль, де вказані способи не будуть застосовними [25, с. 148].

1   2   3   4

скачати

© Усі права захищені
написати до нас