Ім'я файлу: Забезпечення права на свободу та особисту недоторканість для пси
Розширення: doc
Розмір: 231кб.
Дата: 14.05.2020
скачати
Розширення: doc
Розмір: 231кб.
Дата: 14.05.2020
скачати
фінансування надання психіатричної допомоги в обсязі, необхідному для забезпечення гарантованого рівня та належної якості психіатричної допомоги;
безоплатне надання медичної допомоги особам, які страждають на психічні розлади, у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та безоплатне або на пільгових умовах забезпечення їх лікарськими засобами і виробами медичного призначення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
грошову допомогу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, малозабезпеченій особі, яка проживає разом з інвалідом І чи II групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, – на догляд за ним у розмірі 10 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатної особи;
надання у державних та комунальних психіатричних закладах безоплатної діагностичної, консультативної, лікувальної, реабілітаційної допомоги в амбулаторних і стаціонарних умовах;
здійснення всіх видів експертизи психічного стану особи;
захист прав, свобод і законних інтересів осіб, які страждають на психічні розлади;
вирішення в установленому законом порядку питань опіки та піклування щодо осіб, які страждають на психічні розлади;
соціально-побутове влаштування інвалідів та осіб похилого віку, які страждають на психічні розлади, а також догляд за ними;
здобуття безоплатно відповідної освіти особами, які страждають на психічні розлади, у державних та комунальних навчальних закладах;
встановлення обов’язкових квот робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях для працевлаштування інвалідів внаслідок психічного розладу в установленому законом порядку [1].
Законодавче забезпечення прав осіб, які страждають на психічний розлад, детально регламентовано у ст. 25 Закону України «Про психіатричну допомогу». Особи, яким надається психіатрична допомога, мають права і свободи громадян, передбачені Конституцією України та законами України. Обмеження їх прав і свобод допускається лише у випадках, передбачених Конституцією України, відповідно до законів України. Особи, яким надається психіатрична допомога, можуть піклуватися про захист своїх прав та свобод особисто або через своїх представників у порядку, встановленому Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України та іншими законами України [1].
Ця норма чітко визначає права осіб, яким надається психіатрична допомога, а також права осіб під час перебування у психіатричному закладі. Рішення про обмеження прав осіб, яким надається психіатрична допомога, фіксують у медичній документації із зазначенням строку його дії, і воно може бути оскаржено у суді.
Нормативне забезпечення у сфері психіатричної допомоги є достатньо розвинутим. Водночас залишаються недосконалими механізми реалізації деяких законів і нормативних актів, що стосуються захисту прав осіб із психічними розладами. Саме це ускладнює процес правового регулювання сфери психіатричної допомоги. Не менш важливим є те, що суспільство виключає людей із психічними розладами зі свого повсякденного і звичного життя. Відповідно, це обмежує їхню здатність отримати роботу, мати безпечне місце для життя, медичне обслуговування, сім’ю, друзів, бути повноцінною частиною суспільства чи будь-якої соціальної групи.
Через соціальне виключення, як наслідок стигматизації і дискримінації, люди із проблемами ментального здоров’я ще більше пригнічуються. У них знижується самооцінка, посилюється самостигма, вони стають ще більше обмеженими у своїх діях і правах, оскільки не знають їх або, знаючи, перестають використовувати чи боротися за них – у міру ігнорування громадськістю інтересів осіб із психічними розладами.
Особа, визнана в судовому порядку недієздатною через наявність у неї психічного захворювання, що суттєво заважає усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, не має змоги реалізовувати своє право на працю, тобто виступати суб’єктом трудових відносин, тому вона не може від свого імені самостійно укладати трудовий договір. Опікун також не може укласти замість свого підопічного трудовий договір, тому що Кодекс законів про працю України не передбачає інституту представництва. Відповідно, трудовий договір є угодою тільки між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою [8, 11]. За рішенням суду особа також може бути визнана тимчасово (на строк до п’яти років) або постійно недієздатною внаслідок психічного розладу до виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для неї або оточуючих. Це положення закріплено в ч. 1 ст. 9 Закону України “Про психіатричну допомогу” [9]. Мовиться про обмеження правоздатності як здатності працювати за певною професією, спеціальністю, виконувати певну трудову функцію, доручену роботу, але без позбавлення права на працю як такого.
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНО–ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ОСІБ, ЩО СТРАЖДАЮТЬ ПСИХІЧНИМИ РОЗЛАДАМИ
Серед українських вчених, які займалися дослідженням проблеми захисту прав осіб із психічними розладами слід відзначити М. Ясинок, А. Мезенцева, Н. Шахман, О. Шершеля, однак у даних роботах увага здебільшого приділялась окремим питанням процедури надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, і досить нерозкритими залишились питання щодо повноти охоплення міжнародними актами прав осіб з психічними розладами, відповідності національного законодавства міжнародним стандартам. Не буде новиною думка, що найважливішим міжнародним стандартом є Загальна декларація прав людини. Як резолюція Генеральної Асамблеї, цей текст сам по собі не має юридичної сили, але на практиці він справляє великий вплив. Встановлені Декларацією права на життя, свободу й особисту недоторканність, на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, яке необхідне для підтримання здоров’я й добробуту її самої та її сім’ї [4], є основними стандартами прав людей, та осіб із психічними розладами зокрема.
Психічно хворі мають право на професійну, гуманітарну допомогу. Вони повинні бути захищеними від експлуатації, поганого відношення і приниження, у відповідності з етичними стандартами Гавайської декларації, переглянутої і ухваленої Генеральною асамблеєю Всесвітньої психіатричної асоціації у Відні 1983 році. На VIII Всесвітньому конгресі з психіатрії в Афінах 17 жовтня 1989 року Виконавчий комітет Всесвітньої психіатричної асоціації подав на розгляд Генеральної асамблеї Хартію прав психічно хворих пацієнтів. Ця Хартія продовжує і доповнює Гавайську декларацію. Вона містить положення «про особи, яких затримано з приводу проблем психічного здоров’я або на основі їх психічного розладу». Генеральною Асамблеею ООН було прийнято Декларацію про права розумово відсталих осіб, яка проголошує права осіб з інтелектуальною недостатністю.
Цей документ розроблений з метою визначення рівних та особливих прав осіб з розумовою відсталістю. Декларація доводить державам, що піклування про громадян, які є найбільш вразливими щодо зловживань та порушення прав, має бути пріоритетом. Дотримання прав людини по відношенню до таких осіб вимагає особливої уваги і організації належної системи допомоги та захисту [5]. Основні вимоги до забезпечення прав осіб з психіатричними діагнозами викладено у Принципах ООН захисту осіб, які страждають на психічні розлади і покращення охорони здоров’я у психіатрії, які прийняті у 1991 році. Але чомусь одразу виникає запитання: чи ця «особлива увага», зазначена у Принципах ООН захисту осіб, які страждають на психічні розлади, і «пріоритет піклування» про дану категорію осіб не роблять їх навпаки певним чином дискримінованими в суспільстві, адже надмірна увага також шкідлива? Також значне зацікавлення викликає регіональна Європейська конвенція про захист прав людини і її основних свобод. Дана конвенція разом з Європейським судом з прав людини забезпечує захист прав осіб з психічними розладами.
Відповідно до Конвенції нікого не може бути позбавлено волі, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як е) законне затримання психічно хворих. Пункт 4 Конвенції закріплює, що кожний, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним [6]. Зрозуміло, що не є законним затримання особи лише тому, що її погляди або поведінка відхиляються від норм, які переважають у конкретному суспільстві [2]. У Конвенції не вказано, що саме слід розуміти під словом «психічно хворі». Цьому терміну не можна дати чітке тлумачення, як зазначалося Комісією Європейського Суду з прав людини.
Значення цього терміна постійно розширюється разом з новими досягненнями у галузі психіатрії, появою більш гнучких методик лікування, змінами у ставленні суспільства до психічних захворювань, зокрема дедалі більше зростає розуміння проблем психічно хворих пацієнтів Сьогодні у світі найбільше використовують терміни «розумова відсталість» (Mental Retardation) чи «інтелектуальна недостатність» (Mental Disability), і можна зауважити, що дані визначення викликають певні асоціації, що несуть негативний відтінок. Щодо законності, то природа такого позбавлення волі вимагає перегляду його через прийнятні проміжки часу. Однак важливо, щоб дана особа мала доступ до суду та можливість бути вислуханою особисто або через будь–яку форму представництва, інакше це означатиме, що особі не було надано можливості скористатися основними процесуальними гарантіями, що мають застосовуватися у справах щодо позбавлення свободи [1]. Медична громадськість світу, розуміючи масштаб досліджуваної проблеми, продовжує наполегливо перейматися охороною психічного здоров’я. Наприклад, у 2005 році у Гельсінки (Фінляндія), відбулася Міжнародна конференція Всесвітньої організації охорони здоров’я, де було прийнято «Європейську декларацію з охорони психічного здоров’я. Проблеми та шляхи їх вирішення» та «Європейський план дій з охорони психічного здоров’я. Проблеми та шляхи їх вирішення».
Конференція закликала державні структури, відповідальні за питання охорони здоров’я, прийняти науково обґрунтовані комплексні стратегії охорони психічного здоров’я і розглянути шляхи і способи розробки, здійснення і подальшого розвитку таких стратегій з врахуванням існуючих в окремих державах конституційних структур та обов’язків [7]. З усього вищесказаного можна зробити висновок, що в світі встановлено суттєві гарантії захисту прав осіб, що страждають психічними розладами. Але основні проблеми полягають у приведенні норм певного національного законодавства до відповідних загальновизнаних принципів для забезпечення ефективного правового захисту даної категорії осіб. Проте надмірна увага не додає таким особам почуття захищеності, а, навпаки, виокремлює їх з суспільства, роблячи «не такими, як усі».
Наявність психічної хвороби не завжди веде до зміни правового становища хворого, воно залежить від особливостей і ступеня розладу психічної діяльності. Ст. 3 Закону України “Про психіатричну допомогу” визначає, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим законом та іншими законами України. Отже, якщо особа не перебуває на обліку у психіатра, то вважається, що за нею не було зафіксовано будь-яких проявів розладу психіки [9]. Адже сама по собі наявність психічного захворювання ще не свідчить про те, що людина не відповідає за свої дії. Можна навести багато прикладів талановитих людей із психічними розладами: Сальвадор Далі, Пабло Пікассо, Андре Бретонг. Чезаре Ломброзо в книзі “Геніальність і божевілля” наводить довгий список великих людей цього світу, які страждали різними розладами душевної діяльності (Ампер, Гете, Свіфт, Гоббс, Батюшков та ін.) [12]. У цьому випадку ми можемо говорити про людину з певними психічними розладами, які не становлять суспільної небезпеки. Сучасна психіатрія часто стикається з проблемою, що не всі захворювання можна легко діагностувати [13]. Наприклад, при шизофренії складність полягає в тому, що втрата людиною трудових навичок відбувається в останню чергу. Хворий на шизофренію деколи може здатися недосвідченому спостерігачеві (слухачеві, читачеві тощо) дуже цікавою особистістю, що жваво поєднує те, що не поєднується, чи співає про те, про що інші бояться навіть говорити, тощо. Досі тривають суперечки, де ж проходить межа між неординарністю мислення та патологією.
У ряді міжнародних актів сказано, що кожна людина, яка страждає на психічні розлади, має право, наскільки це можливо, жити і працювати в суспільстві. Тому не потрібно виділяти таких людей в певну особливу категорію, а дати їм відчути себе потрібними. Ось, що на мою думку, повинні пропагувати міжнародні стандарти щодо захисту прав осіб з психічними розладами.
Так, в ст. 3 цієї Хартії зазначено, що кожна людина має право на фізичну недоторканність і недоторканність психіки. З огляду на те, що це право становить одне з найбільш значимих благ у системі європейських цінностей, то його реальне забезпечення не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особистості, а й забезпечує демократичний розвиток держави і суспільства. Отже, як ми побачили, цьому праву відводиться вагома роль у міжнародному праві й у теорії прав людини, оскільки право кожного на фізичну і психічну недоторканність — одне з найбільш значимих благ людської цивілізації. Щодо визначення поняття права на особисту недоторканність як суб'єктивного права кожного громадянина, то в науці існують різні визначення і тлумачення цього поняття. Поняття і зміст права на особисту недоторканність як права індивідуального з огляду на існуюче різноманіття міжнародних угод, спрямованих на його гарантію, не завжди піддаються точному тлумаченню і класифікації. Крім того, після того, як вчені знайшли принципово новий підхід до класифікації прав і свобод людини, відображеній у Хартії ЄС, визначити точне поняття і зміст розглядуваного права стало ще складніше.
Отже, ми бачимо неоднаковий переклад та відповідно і тлумачення сутності та зміст права на особисту недоторканність. Незважаючи на це, ми вважаємо правильним виходити з офіційного перекладу тексту Хартії про основні права ЄС, в якому йдеться про право на особисту недоторканність (ст. 3). На підтвердження цього зазначимо, що філологи розуміють під недоторканністю «збереження в цілісності, захищеність від усякого зазіхання» [5, 329], тому вважаємо, що цей термін більш повно відображає зміст закріпленого в ст. 3 Хартії «Right to the integrity of the person». З цього приводу ми погоджуємося з думкою В. Тум, який зазначає, що немає істотної різниці в тому, як саме закріплено право на цілісність особистості — чи як на право як таке, чи як на особисту недоторканність, оскільки, на його думку, право на недоторканність є синонімом права на цілісність [6, 66]. На наш погляд, право на особисту недоторканність означає право людей зберігати фізичний і психічний складники свого організму в недоторканності та право на повагу цієї цілісності з боку держави і третіх осіб, тобто право на все, що стосується поваги й гарантії недоторканності індивіда. Так, В. С. Олійник відмічав, що право на особисту недоторканність — це гарантована державою і закріплена нормами конституції і деталізована в поточному законодавстві природна можливість кожного діяти чи утримуватись від дій з власної волі, не порушуючи при цьому прав і свобод інших людей та користуватися особистою недоторканністю, тобто не бути безпідставно затриманим, заарештованим чи триматися під вартою у кримінальному, адміністративному, оперативно-розшуковому напрямах діяльності та претендувати на відшкодування збитків при порушенні права [7, 11]. Спираючись на зміст ст. 3 Хартії ЄС, Н. Г. Васильєва визначає право на цілісність особистості як право людини на реалізацію й захист приватної сфери — зони особистої недоторканності, в якій індивід має бути захищеним певними правовими межами від несанкціонованого втручання в його автономію, гідність та організм.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я психічні та поведінкові розлади є надзвичайно розповсюдженими і вражають до 25 % всіх людей в певні періоди їх життя. Кожна четверта сім’я має хоча б одного члена, який страждає на розлади психіки та поведінки. Зрозуміло, що особи, які страждають психічними розладами, мають користуватися тими ж правами й свободами людини, що й всі інші громадяни. Вони не повинні бути об’єктом дискримінації на основі психічного захворювання [3].
У ст. 14 Конвенції “Про захист прав людини і основоположних свобод” зазначено: “Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою” [7].
ВИСНОВОК
Першим підлягає прискіпливому аналізу законодавство країни у площині захисту прав людини. «Людині з психіатричним діагнозом в Україні надзвичайно важко реалізувати свої громадянські права через стигматизацію з боку суспільства, архаїзм системи психіатричної допомоги і небажання органів влади реагувати на випадки службового недбальства та зловживань. На жаль, гарантовані державою права залишаються декларативними, а ті державні органи, які мали б захищати права людини, на справді, як і за радянських часів, орієнтовані на захист системи».
За чинним законодавством, особа з психічним розладом може добровільно звернутися за медичною допомогою і бути госпіталізована в психіатричний заклад, але залишити останній за власним бажанням не може. Вирішують це питання виключно лікаріпсихіатри. При цьому до 90% пацієнтів психіатричної лікарні дають добровільну згоду на госпіталізацію, але під час перевірок за являють членам комісії, що не хочуть лікуватися.
Гострою проблемою є практичне застосування таких правових понять, як дієздатність і недієздатність. Дієздатність – це передбачена нормами права здатність людини самостійно своїми усвідомленими діями реалізовувати права, обов’язки і нести відповідальність. На переконання громадських активістів і правозахисників позбавлення дієздатності у нашій країні є рівнозначним громадянській смерті особи, оскільки позбавляє її можливості захищати свої права особисто. Опікун, який призначається недієздатній людині, може бути не лише фізичною, а і юридичною особою, що викликає конфлікт інтересів і створює поле для зловживань. Складно уявити, що медичний заклад або інтернат, у якому перебуває людина з психічним розладом, виступає її опікуном і подає до суду позов на самого себе за порушення прав підопічного. Поняття правосуб’єктності, правоздатності та дієздатності мають ґрунтуватися виключно на поняттях честі і гідності людини, навіть якщо в її поведінці проявляються певні психічні розлади. Наразі ж юридична невизначеність цих понять в Україні і прогалини у законодавстві створюють умови для порушення майнових і процесуальних прав громадян із психічними розладами.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» особа, у встановленому законом порядку визнана недієздатною, госпіталізується до психіатричного закладу за згодою або на прохання опікуна. Подання щодо неконституційності цього положення аргументоване тим, що госпіталізація особи до психіатричного закладу без її згоди і позбавлення можливості покинути цей заклад за власним бажанням за нормами міжнародного права прирівнюються до позбавлення свободи. Згідно з Конституцією України позбавлення свободи може бути застосоване лише за рішенням суду. Наразі це подання перебуває на розгляді в Конституційному суді. На переконання омбудсмена, якщо особа, визнана судом недієздатною, перебуває у стані, який дозволяє лікарю об’єктивно оцінити можливість надання її згоди на поміщення до психіатричного закладу, можливість такої особи усвідомлювати та передбачати свої дії, лікарі мають отримувати таку згоду і нести відповідальність за оцінку стану особи.
Чинний Цивільнопроцесуальний кодекс України дозволяє суду не викликати в судове засідання особу, щодо якої розглядається питання про позбавлення дієздатності, якщо суддя має висновки лікарської комісії про те, що особа не здат на усвідомлювати і контролювати свої дії і може становити загрозу для себе або оточуючих. Людина дізнається про те, що її визнано недієздатною, коли рішення набуває законної сили. З цього часу вона не має права самостійно оскаржити таке рішення, і звертатися до суду в її інтересах може лише опікун. Тому в конституційному поданні Уповноваженого з прав людини порушено питання про можливість таких осіб брати участь у судових засіданнях, самостійно звертатися до суду й оскаржувати рішення суду першої інстанції про визнання недієздатності. Конституційний суд України на це подання відповів відмовою.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Альтернативний звіт «Виконання в Україні Конвенції про права осіб з інвалідністю ООН» [Електронний ресурс]. – К. : ВГО «Коаліція», 2012. – Режим доступу : http://inteldisabilities-coalition.org.ua/index.php/component/ars/ repository/publikations/ publikations-1/altzvit-doc
Гавайська декларація II від 10 липня 1983 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
1 2 3