Ім'я файлу: Теорія держави та права.docx
Розширення: docx
Розмір: 323кб.
Дата: 16.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
Міжнародне кримінальне право.doc
Розширення: docx
Розмір: 323кб.
Дата: 16.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
Міжнародне кримінальне право.doc
За походженням: норми моралі формуються поступово, в процесі суспільного життя на основі уявлень про добро і зло, справедливість, честь, безчестя, мають неофіційний характер і можуть передаватися із покоління в покоління; норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні норми, що закріплюють повторювальні відносини та ідеї, які визнає і захищає держава, і мають офіційний загальнообов’язковий для всіх осіб характер.
За сферою регулювання: моральне регулювання поширюється на відносини, які не піддаються зовнішньому контролю, на відносно вузьку сферу між особового спілкування – кохання, дружбу, взаємодопомогу тощо; норми права регулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення.
За формою виразу: норми моралі не мають офіційно фіксованих норм виразу і можуть міститися у релігійних заповідях, традиціях, ритуалах тощо; Право ж має ознаку інституціоналізованості, його норми набувають формального виразу в нормативних актах та приписах, встановлених державою, - законах, указах, постановах, наказах та ін.
За ступенем деталізації: норми моралі не містять точних, деталізованих правил поведінки, вони виступають як принципи проголошення безособової повинності формування бажаної поведінки; норми права є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену поведінку, яка реалізується через механізм правового регулювання.
За засобами забезпечення виконання та специфікою санкцій: додержання моралі забезпечується внутрішнім переконанням, громадською думкою, громадським впливом, соціально-психологічними стереотипами; право охороняється та гарантується примусовою силою держави. Порушення правових норм тягне за собою юридичну відповідальність.
Взаємодія права і моралі полягає в тому, що право пройняте нормами моралі, ґрунтується на них. І право і мораль мають подібні, хоча і не тотожні системи оцінки – обидві нормативні системи засуджують протиправні вчинки.
31. Право і звичай
Звичай – це правила поведінки, що склалися внаслідок однакового багаторазового вирішення типових ситуацій протягом тривалого часу.
Відмінності звичаїв від правових норм:
1. За походженням – звичаї завжди формуються досить тривалий проміжок часу. Норми права можуть формуватися значно скоріше. Відповідно відмирання звичаю поступове, а норма права скасовується одномоментно.
2. За зовнішньою формою. Норми права мають письмовий характер. А звичаї – усний.
3. За засобами забезпечення. Норми права забезпечуються всіма мірами державного впливу (і юридичними санкціями), а звичаї – суспільною думкою, суспільним тиском.
4. За характером і способом їхньої дії на свідомість і поведінку людей. Право регулює взаємини між суб’єктами з погляду їх юридичних прав і обов’язків; правомірного – неправомірного, законного – незаконного, караного – некараного, а звичай підходить до людських вчинків з позиції добра і зла, похвального і ганебного. Іншими словами у них різні оцінні критерії, соціальні мірки.
5. За характером і порядком відповідальності за порушення.
6. По рівню вимог, що пред’являються до поведінки людини
7. За сферами дії. Звичаєвий простір набагато ширше правого, їх межі не співпадають.
8. Різні історичні долі. Звичай старший, він завжди існував і буде існувати у людському суспільстві, тоді як право виникло лише на певному ступені соціальної еволюції і в майбутньому їх долі можливо розійдуться.
Єдність:
1. Вони є різновидами соціальних норм, які створюють в сукупності цілісну систему нормативного регулювання і через це володіють деякими загальними рисами , в них єдина нормативна основа.
2. Переслідуються одні і ті ж самі цілі і задачі – впорядкування і вдосконалення суспільного життя, внесення в нього організації начал, розвиток і збагачення особи, захист прав людини, затвердження ідеалів гуманізму, справедливості.
3. Один і той же суб’єкт регулювання – суспільні відносини (тільки в різному об’ємі)
4. В якості нормативних явищ визначають межі належних і можливих вчинків суб’єктів.
5. У філософському плані є надбудовані категоріями, обумовлені перш за все економічними, а також політичними, культурними і іншими домінуючими чинниками, що робить їх соціально однотипними в даному суспільстві або в даній формації.
6. Право і звичай виступають в якості фундаментальних загально історичних цінностей, показників соціального і культурного прогресу суспільства, його творчих і дисциплінуючих начал.
32. Право і політичні норми
У процесі розвитку суспільних відносин політика є одним із чинників формування права. Політика – це відносини між державними утвореннями, великими соціальними групами, етносами, націями, верствами населення, класами, конфесіями, партіями, громадянськими організаціями з приводу тих чи інших соціальних подій. Названі соціальні об’єкти реалізують власні інтереси як у політичних так і неполітичних формах. Центральним елементом втілення тих чи інших інтересів у життя є державна влада, тому політична боротьба ведеться за вплив на державну владу або за її завоювання. Історія людства так само як практика сучасного державного будівництва, демонструє чимало прикладів домінування політики над правом, проведення її в поза правових формах. У деспотичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах Індії, Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархіях Азії та Північної Африки,радянському суспільстві пріоритет політики над правом забезпечувався відповідно обожнюванням волі правителя, спільними актами партійних і державних органів. Політичне насильство ставало змістом законів, звичаїв, прецедентів судових органів, законодавчі акти нерідко набували не правового змісту.
Співвідношення між політикою і правом істотно змінилася в період буржуазних революцій і формування громадянського суспільства в Європі та Північні Америці, коли поряд з ідеями рівності, прав і свобод людини сформувався принцип верховенства права, його пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами людини. Таким чином співвідношення політики, права та законодавства залежить від ступеня розвитку громадянського суспільства, його можливості впливати на формування політичного курсу держави та додержання прав і свобод людини.
Право і політика мають єдине джерело розвитку і функціонування – суспільні відносини передусім відносини власності на підставі яких виникають політико правові зв’язки.
Право і політика мають нормативну природу. Вони формуються у вигляді визначених напрямків діяльності (політика), прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин (право). Усі політичні норми, ідеї, програми знаходяться у співвідношенні конкуренції, в той час як у системі права всі підпорядковуються тим, які мають найвищу або вищу юридичну силу.
Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функціонування і цінності орієнтації, що відбивають інтереси і потреби соціальних суб’єктів. Ця обставина робить законодавство як форму виразу права засобом захисту інтересів суспільства. Шляхом прийняття нормативних актів реалізується міжнародна, національна, культурна, екологічна, економічна та інша державна політика. При цьому кожна держава існує в межах певних міждержавних політичних відносин.
В умовах, коли панує принцип верховенства права , будь-які дії суб’єктів політики повинні підкорятися його вимогам.
33. Право і релігійні норми
Релігійні норми – це правила поведінки, які формуються на основі віри у надприродні явища та регулюють відносини віруючих з іншими особами, з суспільством, з державою, з Богом.
Розмежування:
1. Релігійні норми базуються на внутрішньому авторитеті – голосі сумління, а правові 0 на зовнішньому, оскільки вони захищені державою.
2. За способом встановлення та закріплення. Реліг норми виникли в процесі історичного розвитку суспільства протягом досить тривалого часу та фіксувалися в усній та письмовій формі. Норми права встановлювалися за спец створ процедурою і набувають формального виразу в нормативних актах та приписах.
3. Релігійні норми адресовані віруючим відповідної конфесії, і правові – всім членам суспільства і мають ознаку загальнообов’язковості, незалежно від згоди або визнання їх з боку суб’єктів права
4. В реліг нормах приписується внутрішня поведінка, яка може виявлятися й у зовн вчинках, а в праві – зовн, хоча і внутрішній стан може мати велика значення.
5. Виконання приписів релігійних норм забезпечується не тільки загрозою передбачених ними санкцій, а засобами морального впливу – правопорушник розглядається як «грішник» перед Богом, а правові норми містять точно встановлені вичерпні види санкцій – штраф, позбавлення волі та ін.
Ступінь обов’язковості релігійних норм порівняно з правом у співвідношенні.
1. Релігійні норми є первинними, загальнообов’язковими для всіх, а правові норми не можуть їм суперечити (Іран, Афганістан, Пакістан).
2. правові норми є первинними, а релігійні норми не мають переваги перед правовими і додатковими щодо регулювання суспільних відносин (Єгипет, Таїланд)
3. Правові норми є первинними, а релігійні норми існують лише для віруючих відповідної конфесії (Індія, Україна, Росія).
34. право і корпоративні норми.
У регулюванні суспільних відносин значну роль відіграють норми об’єднань громадян, або корпоративні норми – документи нормативного характер, що розробляються політичними партіями, громадськими організаціями, профспілками, фондами рухами та іншими організованими спільнотами з метою реалізації інтересів своїх членів. Предметом регулювання корпоративних норм є відносини, які неможливо або недоцільно регулювати правом. Ці норми визначають правовий статус названих організацій, встановлюють їх мету і завдання, умови членства, порядок формування і компетенцію їх органів, гарантії додержання норм, специфіку санкцій і засади взаємодії з державою.
Механізм дії та ознаки корпоративних норм мають велику схожість з правовими:
Вони є правилами поведінки людей;
Текстуально закріплені у відповідних актах-докуметнах;
Є системою норм;
Ухвалюються за відповідною процедурою;
Забезпечуються за допомогою організаційних заходів і санкцій;
Поряд з цим корпоративні норми істотно відрізняються від норм права. Розмежування між ними проводиться за такими критеріями:
За суб’єктом якому вони адресовані: корпоративні норми поширюються тільки на членів даної спільноти, мають локальний характер, тоді я к правові характеризуються ознакою загальнообов’язковості.
За спрямованістю: корпоративні норми висловлюють волю членів організації або їх керівних органів, а правові – погоджені інтереси різних суб’єктів суспільних відносин.
За способом встановлення і набрання чинності: корпоративні норми створюються в процесі організації і діяльності спільноти на відповідних з’їздах, зборах конференціях, засіданнях і набувають чинності після їх легалізації, правові приписи встановлюються державними органами, що мають нормотворчу компетенцію, і набувають чинності у передбачений законодавством строк.
За формою зовнішнього виразу: корпоративні норми закріплюються в статутах, програмах, положеннях, рішеннях громадських організацій, тоді як правові фіксуються у відповідних нормативних актах – законах, указах, постановах, та ін.
За ступенем визначеності заходів впливу: корпоративні норми на відміну від правових безпосередньо не пов’язані з діяльністю держави і гарантуються на випадок їх порушення організаційними та примусовими заходами впливу, передбаченими статутами, положеннями цих недержавних організацій.
За специфікою санкцій: додержання вимог корпоративних норм гарантується такими санкціями як догана, зауваження, попередження, виключення із організації; санкції правових норм включають штраф, виправні роботи, позбавлення волі та ін.
Незважаючи на те, що корпоративні норми поступаються правовим за юридичною силою, обов’язковістю, сферою дії, вони дуже важливі для функціонування громадського суспільства, оскільки виражають активність, ініціативу людей, поширюють свій вплив поза межи правового регулювання.
Співвідношення норм: В деяких випадках застосування корпоративних норм санкціонується державою, що надає їм властивості юридичних норм; Як правило в усіх корпоративних нормах є загальне зобов’язання додержуватися вимог правових норм, боротися з правопорушеннями.
Корпоративні норми слід відрізняти від правових, які містяться в локальних нормативних актах підприємств, господарських товариств.
35. Правоутворення: поняття та етапи
Правоутворення – це відносно тривалий процес формування юридичних норм, який починається з виникнення певних суспільних відносин, усвідомлення в необхідності їх правових регулювань та закріплення відповідних правових норм.
Процес правоутворення складається з 3 етапів:
1. Виникнення певних постійних суспільних відносин, які об’єктивно потребують врегулювання. На цій основі виникає потреба визнання загальної обов’язковості і охорони важливих і сталих суспільних відносин.
2. Усвідомлення суспільства про загальні підходи до врегулювання вже існуючих суспільних відносин.
3. Спеціальна діяльність уповноважених державних органів щодо закріплення цих правил поведінки в певних джерелах. Надання їм юр сили. Право закріплення відбувається шляхом санкціонування – надання загальнообов’язковості і захисту з боку держави найбільш загальним і важливим правилам, що об’єктивно народжуються в суспільстві. Спочатку державне санкціонування обмежується наданням юр сили судовим рішенням, звичаям. Договірним відносинам. Згодом шляхом нормотворчості держ органів з’являється писане право (законодавство).
Певний вплив на формування права справляє правонаступництво, тобто зберігання і перенесення з часом у правову систему норм та інститутів, які застосовувалися на попередньому історичному етапі. У більшості країн має місце і запозичення норм та інститутів права інших держав. Використання санкціонованих державою звичаїв, норм, моралі, релігії, громадських організацій, також є поширеним явищем при формуванні різних правових систем. Переважна більшість правових норм має моральний зміст і вони є одночасно нормами моралі, санкціонованими державою. Один із стародавніх способів формування права є санкціонування звичаїв. Будь-яка національна правова система може адаптувати норми міжнародного права. Це відбувається через їх санкціонування уповноваженими державними органами. Об’єктом правозакріплення виступають і нові суспільні відносини, повторення яких потребує правового закріплення і захисту. Особливо важливе значення для формування права має правова наука. Ефективний вплив на суспільні відносини справляє тільки та правова система, яка побудована на основі наукових відходів до її формування. Право закріплення – організаційно врегульовану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку і вимоги справедливості набувають правової форми, що виявляється у певному джерелі права.
36.Поняття форми права. Форма і джерело права. Види джерел права.
Право як цілісне суспільне явище офіційно формулюється, існує та розвивається в певній формі, що безпосередньо відповідає фундаментальній ознаці права – формальній визначеності. Форма права - сукупність визнаних конкретною державою офіційно-документальних способів зовнішнього виразу та закріплення правових норм. Поряд з категорією форма права вживається термін джерела права. В юриспруденції склалися такі підходи до розуміння терміна «джерела права»:
Джерела виникнення права як соціального явища, сила, що творить право;
Пам’ятки історії, літератури, судові справи та звичаї, що існували історично та мали значення для чинного на той час права;
Певний вид діяльності державної влади з утворення правових норм;
Матеріали, взяті за основу того чи іншого законодавства;
Способи зовнішнього виразу, існування та перетворення права.
В радянській правовій науці спочатку сформувався матеріалістичний підхід до пояснення джерел права, під якими розуміли матеріальні умови життя суспільства, спосіб виробництва, рушійні продуктивні сили та ін. Матеріалістичний підхід поступово трансформується у формально-матеріалістичний, а згодом – у суто формальний до поняття «джерело права». Під останнім починають розуміти зовнішню форму виразу права, що призводить до ототожнення понять «форма права» та «джерело права». При цьому в літературі застерігалося проти повного ототожнення цих категорій і вказувалося, що застосування поняття «джерело» розкриває не сутність питання, а є даниною юридичній традиції, що зберігається в галузевих юридичних науках, які використовують цей термін для назви того, що сучасна теорія права виражає поняттям «форма».
Поняття форма права вказує на те, що право як соціальне ціле має власний зміст, який становлять правові норми та принципи, що пов’язані між собою та утворюють відповідну структуру права – сукупність правових норм, інститутів, галузей права. Зміст права формується внаслідок повторювальності певних суспільних відносин і визначений наперед конкретно-історичними умовами, тенденціями та перспективами розвитку суспільства. Зміст права порівняно з формою права має визначальне значення.
Найпоширенішими джерелами (або формами) права в більшості правових систем є:
Нормативно-правовий акт – це офіційний документ прийнятий компетентними суб’єктами правоутворення у визначенх законом порядку і формі, який містить норми права;
Нормативно-правовий договір – це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Ця форма права поширена в міжнародному, конституційному, трудовому праві тощо;
Правовий звичай – це визнане державою правило поведінки, яке склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування протягом тривалого часу. Звичай стає правовим тоді, коли він санкціонується, тобто офіційно схвалюється державою.
Правовий прецедент – принцип покладений в основу рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи, що в майбутньому стає загальнообов’язковим правилом при розгляді всіх аналогічних справ. Розрізняють судовий прецедент, який формується вищими судовими інстанціями, та адміністративний прецедент, який створюється вищими органами управління.
Первинні джерела права містять правові норми, що мають обов’язкову юридичну силу для судів та інших правозастосовних органів . У країнах романо-германського права до таких джерел відносять нормативно-правові акти та санкціоновані звичаї, при чому приорітет однозначно належить нормативно-правовим актам.
Вторинні джерела права. До них відносять судові прецеденти та правову доктрину. Ці джерела відіграють допоміжну роль та не є достатньою юридичною базою для ухвалення судових рішень. На нинішньому етапі розвитку національної правової системи домінуючим джерелом права в Україні виступає нормативно-правовий акт, останнім часом зросла роль такого джерела права як міжнародно-правові договори, на законодавчому рівні джерелом права в Україні визнано також звичаї. Нещодавно Україна визнала практику Європейського суду з прав людини, тобото його прецедент не право, джерелом права України.
37. Нормативно-правовий акт як джерело права
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 18