1   2   3   4   5   6   7   8   9
Ім'я файлу: Язиката Хвеська_сценарій.doc
Розширення: doc
Розмір: 529кб.
Дата: 23.04.2020
скачати
Пов'язані файли:
Маковійчук есе Тип особистості.docx
аналітична записка.docx
9 веселих ігор для дітей.docx
Внесок Л.С. Виготського в дитячу психологію.doc
Реферат по Трудовому.docx
1 ЛАБА.docx
1.docx

Рикалов: Тільки коротко.
Чортів (до Зубка): Повтори, що ти сказав.
Зубок (затинаючись): Ну, значить, Марселя Вашингтона викрали невідомі і вимагають викуп. Наказали не дзвонити в міліцію і в жодному разі не повідомляти американське посольство. Попросили тільки прямий контакт із його батьком. Ну, наче все…
Рикалов: Звідки інформація?
Зубок: Максим… той, що з нами приїздив… Він Марселя до себе ночувати забрав, бо не хотів у такому стані самого пускати…
Рикалов (перебиває): У нього охорони не було?
Зубок: Не знаю… Він же сюди без охорони приїхав… Мене самого з ним тільки ось познайомили…
Рикалов: Скільки вимагають?
Зубок: Не знаю я… Мені Макс дзвонив із автомата, каже – з домашнього та мобільного боїться, можуть слухати. І говорив коротко.
Рикалов: Чому він саме тобі подзвонив?
Зубок: Ну як… Ми ж разом тут були… І потім, він сам розгублений…
Чортів (стукає кулаком по столу): Не треба було його відпускати! Ось чуло моє серце! Або сказати Товкачу, щоб машину міліцейську до самого Києва в супровід дав!
Рикалов: Ми б вирішили проблему… І що тепер?
Чортів (до Зубка): І що тепер?
Зубок: Не знаю…

Рикалов (безнадійно махаючи рукою): Ти нічого не знаєш! Добре, я спробую свої київські зв’язки підняти… Хоча, якщо була команда нікого не підключати…
Чортів: Як той казав, часи вже тепер не бандитські, нє? Не будуть же його різати на шматки, для чого міжнародний скандал. І бабла багато не запросять, вони ж розуміють – краще трошки, зате надійно… Ну, не лимон же…
Рикалов: Як це взагалі могло статися і чому саме зараз? Коли… (раптово замовкає, дивиться на небажаних свідків розмови).
Чортів: Значить, я вас не затримую. Всі питання потім вирішимо, а ми тут ще трошки той…
Все зрозумівши, Боженко і Зубок швиденько виходять із кабінету.
Рикалов: А я все ж таки свисну декому, хай послухають-понюхають по столиці…
69. Квартира Бойка.
Ірина, повернувшись із роботи, застає чоловіка в кімнаті біля початої пляшки коньяку. Він виглядає дуже задоволеним. Ірина кидає сумочку на підлогу, скидає туфлі і нависає над чоловіком.
Ірина: Скільки вже це терпіти? З мене подруги сміються – не можу мужа в руки взяти! Три дні, як чопок, а сьогодні що – знову якесь свято?
Бойко: Ой, я тебе прошу, мені так погано…
Ірина: А мені добре? Думаєш, мені оце добре, коли ти через свої вибрики знову без роботи!
Бойко: Зате через мої вибрики, як ти кажеш, ми ще, слава Богу, живі і здорові.
Ірина (підозріло): Ти про що? Куди знову вляпався?
70. Ванна кімната квартири Бойка.
Максим та Ірина лежать у ванні, повній піни. Ірина регоче, Максим дивиться на неї переможцем.
Ірина: І що тоді?
Бойко: А тоді я придумав, ніби нашого негра вкрали. Потім, через добу, подзвонив туди і сказав: усе хокей, батько-мільйонер без скандалу переказав потрібну суму на якійсь рахунок, Марселя відпустили, тепер тато заховав його в посольстві, а завтра син повертається назад у Америку. Всі контакти з ним обмежені, так що нехай дочка мера, пані Чортіва, лупить головою об стінку!

Ірина: А як вона сюди прискаче?
Бойко: Так її американці в посольство і пустили! Знаєш, яка там зараз ситуація? Вони є терористів бояться. А ця тітка страшніша за будь-якого терориста!
Ірина: А повірять?
Бойко: Куди діватися? Перевірити це все одно неможливо. А ось бабки наші ми з них через пару днів скачаємо по-любому! А ти кажеш – чоловік поганий!
Ірина: Ге-ній! (цілує його в маківку).
71. Квартира Бойка.
Максим уже спить. Ірина примостилася біля телефону, набирає номер.
Ірина: О, Ксюх, ти ще не спиш? Вибач, мені не терпиться, тут такі діла закрутилися…

72. Офіс Ірини.
Ірина говорить по робочому телефону.
Ірина: І знаєш, Катюх, як мій Макс усе це розіграв?
73. Коридор офісу Ірини.
Ірина говорить по мобільному телефону.
Ірина: Прикинь собі, Танюх, ця страхолюдина запала на негра, думаючи, що він…
74. Кафе.
Ірина сидить за столиком, поруч із нею – якась із її подружок. Ірина захоплено говорить і жестикулює руками.
Ірина: От як би ти, Настю, із цієї ситуації вибралася? Ну скажи – виходу нема і голову можуть відірвати реально, скажи?
75. Вулиця Києва.
Ірина іде по вулиці і на ходу говорить по мобільному.
Ірина: … а Макс придумав таке віртуальне викрадення! І не підкопаєшся, Олюнь! Хай доведуть, ні, хай доведуть! А кому воно треба? І звідки дізнаються, ну хто, хто розкаже?
76. Робочий кабінет Рикалова.
Рикалов сидить, поклавши ноги на стіл, і слухає співбесідника на тому кінці дроту. Нічого не говорить, лише киває. Нарешті каже: «Значить, отак. Добре, дуже добре», і кладе трубку. Повільно підводиться, витягає цигарку, замислено крутить її в пальцях, потім жмакає, кидає просто на підлогу і стрімко виходить із кабінету.
77. Вулиця Києва.
Бойко на ходу витягає з кишені мобільний телефон і чує в трубці голос Зубка.
Бойко: А, здоров, здоров!
Голос Зубка: Ну, є якісь новини?
Бойко: А що новини? Полетів наш Уошингтон – джуніор до своєї Америки і більше сюди його батько не пустить. Він узагалі, як я бачу, з вітром у голові, ага. Тому все так і склалося в нас…
Голос Зубка: Ну, це все добре… А в нас усе по-старому. Тут новини є, фінансові. Гриша що обіцяв, те й робить, що б там у нас у всіх не сталося. Тільки ти можеш приїхати сам сюди. Раз-два, туди-назад, вирішимо всі питання, по сто грам і до роботи. Як?
Бойко: А чого ж? Коли, хоч завтра?
Голос Зубка: Ну, давай хоч завтра…
На тому боці Зубок кладе трубку і ми бачимо, що він сидить на дивані в якійсь кімнаті, а поруч із ним примостилися Чортів і Рикалов. Трошки далі стоїть Боженко, червоний від розгубленості та злості одночасно. Зубок зацьковано дивиться на всіх.

78. Автовокзал у містечку.
Старенька, зразка 70-х років ХХ століття забудова. На привокзальному майдані трошки пошарпаних ЛАЗів та «Ікарусів» і багато невеличких рейсових маршруток. Із однієї такої виходить Бойко, роззирається. Йому привітно махає рукою Зубок. Але не встиг Бойко зробити кілька кроків назустріч другові, як ззаду підійшли двоє в цивільному.
Чоловік: Громадянин Бойко?
Бойко: Ну?
Чоловік: Вам доведеться пройти з нами.
Бойко: Куди?
Другий чоловік: Іди краще сам, бо понесемо. А це гірше – на ношах понесемо.
Бойко: Які ви добрі.
Краєм ока він бачить, як Зубок тихцем тікає подалі звідси.
79. Тюремна камера.
Бойко сидить на стільці, прикутий наручниками до батареї. Навпроти нього походжає начальник міліції Товкач. Біля стіни стоїть, склавши руки на грудях, Рикалов.
Бойко: Слухайте, ви це що – серйозно?
Товкач: А ми тут, хлопче, всі люди серйозні. І зовсім без почуття гумору, робот така. А ти тут жартувати надумав. Серйозних людей з толку збивати.
Бойко: Ні, давайте розберемося…
Товкач: Не перебивай старших! Ми і розбираємося. Значить, ситуація з «плюсами» і «мінусами». Спочатку «плюси». Їх мало, але вони є: Оксана Іллівна, якій завдано моральної травми, нічого не знає. Тобто, вона знає, що її коханого вкрали бандити, що його атец заплатив викуп і що той назавжди полетів до Америки з нашої лихої країни. Коротше, кіно без хепі-енду. Поплаче і перестане. Зате вона не знатиме, хто над нею так пожартував.
Бойко: Та вона тут ні до чого!
Товкач: Охоче вірю. Далі – ще один «плюс». У тебе, синок, є чудова можливість признатися просто тут, як ти допомагав невідомим тобі бандюкам у організації викрадення американського громадянина.
Бойко: Е, ви що! Нічого собі струя!
Рикалов не витримує, відділяється від стіни, підходить до Бойка і одним ударом вибиває з-під нього стілець. Бойко падає, Рикалов копає стілець ногою і повертається на своє місце.
Бойко: Чого він?
Товкач: Він без настрою. Бо в нього із мером нашого міста була певна домовленість, яку через обставини, про які не знає Оксана Іллівна, довелося розірвати. Це ж усе бізнес, синок. А ти цей бізнес обговняв…
Бойко: Давайте нормально поговоримо!
Товкач: А з тобою, синок, поки що нормально говорять. І якщо ти напишеш зізнання, ми тобі тут, спокійно, оформляємо справу і термін покарання. Тебе треба на якійсь час від суспільства ізолювати, бо ти, синок, небезпечний тип. Відморозок ти, синок. Гірший за відморозка.
Бойко: Та я правда нічого не знаю! Давайте, я все поясню…
Товкач: А тепер я тобі про «мінуси» скажу. Якщо ти відмовляєшся тут, спокійно в усьому признаватися, я віддаю тебе ось цьому дяді. Ти з ним знайомий, правда? І забуваю за тебе, що характерно. На одну добу, або на дві. Але тобі однієї вистачить. Знаєш, в у чому ти після цього признаєшся? Он у мене ціла купа нерозкритих злочинів. Там і на сексуальному грунті є. Можеш забути про історію з негром, її справді не було. Зате після доби, яку ти проведеш в гостях у оцього дяді, я тобі букет реальних справ намалюю, ти їх підпишеш тремтячою рукою, дряпаючи язик об вибиті зуби, і ляжеш у лікарню, де будуть лікувати все, що тобі поламають. Але лікуватимуть погано – в нас ґвалтівників не дуже люблять. Бачиш, скільки мінусів?
Бойко: Ви це що, серйозно?
Товкач: Я ж кажу – в нас із почуттям гумору погано.
Бойко (після паузи, ковтаючи слину): Я можу подумати?
Товкач дивиться на Рикалова. Той жує губами.
Рикалов: Такі рішення швидко не приймаються. Хай посидить тут до ранку. Глібе Георгійовичу, буде кричати, стукати, проситися – до ранку нехай не реагують. Аби рішення стало більш виваженим.
Товкач: Розумно. Бач, синку, цей дядько досвідчена людина. Він знає, як у кімнатках із гратами треба рішення приймати!
Вони виходять. Брязкають двері. Бойко залишається сам.
80. Квартира Бойка.
Пізній вечір. Ірина нервує, ходить по кімнаті. Дзвінок телефону змушує її здригнутися, вона швидко хапає трубку:
Ірина: Ало, Макс, ти де?
Голос Зубка: Та нє… Це не Макс… Це Кіт Зубок, Ірко, пам’ятаєш, я у вас на весіллі…
Ірина: Знаю, знаю! Що сталося?
Голос Зубка: Тут таке діло… Проблеми в Макса…
81. Вулиця Києва.
Шалига їде в своїй машині додому. Він пізно затримався на роботі і дуже втомився. Начальник карного розшуку заглиблений у свої думки, коли у кишені дзвонить мобільник.
Шалига: Я слухаю.
Голос Ірини: Вибачте, що пізно, добрий вечір, це Іра Бойко, пам’ятаєте мене?
Шалига: Бойко? Ага, вас забудеш.
Голос Ірини: Ви мені ще свою картку дали…
Шалига: На свою голову, бачу. Що там у вас?
Голос Ірини: У Максима знову проблеми.
Шалига: Та він у вас ходяча проблема!
Голос Ірини: Може стати не ходячою!
81. Квартира Бойка.
Шалига сидить на дивані, сьорбає каву. Ірина запитально дивиться на нього.
Шалига: От уміє ваш чоловік у історії влазити!
Ірина: А що робити?
Шалига: Нічого! Горбатого могила виправить!
Ірина: Не треба!
Шалига: Ясно, що не треба. І тріпатися про це так само не треба, бо всіх засміють, потім не відмиєшся. Коротше, спробую приватним порядком, поки не почалося…
Ірина: Що почалося?
Шалига: Це приказка така… Я знаю там начальника міліції, наче нормальний дядько… Хоча ваш чоловік із будь-кого ненормального зробить… Добре, пару дзвінків – і поїдемо.
Ірина: Куди?
Шалига: Туди! Ви в мене будете як артилерія… Красива жінка – завжди секретна зброя. Ох і повезло ж вашому чоловікові з жоною! Добре, давайте сюди телефон…


82. Кабінет Товкача.
Рикалов сидить за столом господаря кабінету, сам Товкач примостився на підвіконні. Вони курять і обговорюють ситуацію, що склалася.
Товкач: Чого ти визвірився? Я ж не знав, що у київських колег до нашого хлопчика оперативний інтерес? То-то він такий нахабний! Добре, що ти його відразу із собою не забрав, хоч не попсували твої ці…
Рикалов: Ми можемо якось розрулити ситуацію?
Товкач: Вважай, це тобі київський карний розшук у писок наплював.
Рикалов: А тобі?
Товкач: А мені – ні! Тобто, мені постійно хтось плює, тому різниці нема ніякої, я все одно працюю.
Рикалов: Поки я цього хочу.
Товкач: Слухай, я так добре тебе знаю, що тобі вигідно, аби мене на моєму місці ніхто не займав! А Чортіву – тим більше! Так що, дядьку, давай по-хорошому! Я теж хочу цього Бойка по сраці відшмагати, але йому, по-моєму, вже без того все зрозуміло.
Рикалов: Ти хочеш сказати, що хлопчик більше не буде?
Товкач: А ти хочеш сказати, що розхитав оцю гойдалку, аби хлопчиків поганих виховувати? Скажи краще, що тебе жаба задавила – не вийшло з Чортіва чогось на свою кишеню отримати.
Рикалов: Давай закриємо тему, добре?
Товкач: Давай. За ним приїдуть, з рук у руки передам. Бач, значить справді важлива пташка, раз сам Паша Шалига за ним їде…
83. Міський відділ міліції.
З приміщення виводять Бойка в наручниках. Шалига чекає на нього біля своєї машини. В салоні тихенько сидить Ірина. Товкач знімає з Бойка наручники і підштовхує його до Шалиги. Той, у свою чергу, одягає на нього свої і кивком голови наказує сісти в машину.
84. Будинок Чортіва.
Інтер’єр. У великій залі біля каміну сидить у кріслі мер. Перед ним стоїть із винуватим поглядом Зубок. Мер не дивиться на Костика, медитативно спостерігає за тим, як горить вогонь. Нарешті, не повертаючи голови, спокійно промовляє.
Чортів: Повісити б тебе за одне місце, але воно тобі ще знадобиться. Ти дров наламав – тобі, як той казав, і новий садочок садити. Фірма Боженка свою роботу отримає, раз він аж так уже постарався. А мені зять все одно потрібен, і станеш ним ти. Не хочеш – Гришу на хрін із пляжу, хай ще він тобі морду начистить… І хай тільки моя доця хоч раз на тебе поскаржиться – каструю і викину, ясно? Мовчиш – значить ясно. Он там квіти стоять, троянди, букет у зуби – і марш свататись!
Зубок (тихо): А коли ми того… не сумісні…
Чортів: Значить, постараєшся добренно. І будете сумісні, бо взагалі нічого в цьому житті більше не зможеш! Все, вперед, за орденами!
85. Квартира Бойка.
Максим та Ірина на кухні з’ясовують стосунки.
Бойко: А я думаю, хто ж це в нас така хвеська язиката! Тобі, виходить, і слова сказати не можна!
Ірина: Ну я ж нікому, тільки парі подружок…
Бойко: А ти хіба забула, що Київ – це велике таке село, де на Борщагівці чхнеш, а на Троєщині тобі «на здоров’я» скажуть! Це вже не перший раз таке, тільки я чогось не міг подумати на рідну жінку! Язика собі відкуси!
Ірина: Гадина ти! Якби не я, ти б зараз гнив знаєш де!
Бойко: Якби не твій язик поганий, як б туди не потрапив ніколи!
Ірина: Я тебе витягла – хоч би подякував!
Бойко: А лягавий цей, Шалига, що – за «спасибі» оце раз мене відпустив, потім другий раз вошкався?
Ірина: Ти на що це натякаєш? Ах ти ж скотина такая!
Сварку припиняє дзвінок телефону. Бойко зриває трубку з апарата.
Бойко: Слухаю!
Голос у трубці: Це я слухаю! Вже дві години вас слухаю! Третя ночі, в нас тут діти сплять! Якщо зараз не припините волати – міліцію викличу! Так і знайте, все!
Бойко (слухаючи в трубці короткі гудки, тихо): Та пішли ви всі…


86. Двір десь у центрі Києва.
У дворі стоїть старенький, нічим не примітний «Жигуль». Біля машини прогулюється Петро Швидкий. Він поглядає на годинник, явно чогось чекаючи. Нарешті в двір забігає оперативник, підбігає до Швидкого.
Оперативник: Все, товаришу майор! Ось тут! (показує стиснутий кулак).
Швидкий: Ну, не тягни кота за хвіст! Що там у тебе?
Оперативник: Коротше, Коля маякнув. Сьогодні о тринадцятій на сороковому кілометрі Житомирської траси! Там кемпінг є, ось у тому кемпінгу все й станеться!
Швидкий: Сам буде?
Оперативник: Коля каже – сам особисто. І банкір наш, і Муса…
Швидкий: Муса?
Оперативник: Це ім’я називав Непоп, а Коля почув!
Швидкий: Переплутати нічого не міг?
Оперативник: Мене там не було, тільки ж Коля такий переляканий – навряд чи збреше.
Швидкий (дивиться на годинник): Одинадцята п’ятдесят сім… От перестраховщики, майже впритик домовляються, аби ми не встигли крутонутися. Нічого, пацани, ми все встигнемо. Піднімай наших у ружйо!
Оперативник: Всі тільки чекають команди!
Швидкий: Місце зустрічі блокувати в радіусі п’яти кілометрів. Щоб ні миша, ні муха мені, ясно?
Оперативник: Так точно, товаришу майор! Ми їх прищучимо?
Швидкий: Куди ж дінемося?
87. Кабінет Непопа.
Непоп говорить по телефону з Невідомим.
Непоп: Менти клюнули.

Невідомий: Точно?

Непоп: Точніше не буває.

Невідомий: Місце зустрічі?

Непоп: Змінити не можна! Як домовлялися, в них просто під носом! А вони всі в цей час будуть ловити мишей і мух на сороковому кілометрі Житомирської траси, ха-ха-ха!
88. Невеличке кафе в центрі Києва.
Кафе практично порожнє. Інтер’єр. Людей у залі – бармен за стійкою і Максим Бойко, біля якого стоїть порожня чарка, чашечка з кавою і попільничка. У ній багато недопалків.
Бармен: Це, звичайно, не моя справа. Ви клієнт і платите. Але, по-моєму, вам уже досить.
Бойко: Тобі шкода?
Бармен: Мені нічого не шкода. Просто тут менти зовсім поруч і можуть забрати. Вам воно треба?
Бойко: Мені треба ще сто грамів горілки. І прокрути ще раз «Владимирский централ».
Бармен: Музику поставлю, а горілки не дам.
Бойко: Тоді зви свого директора, я йому на тебе поскаржуся.
Бармен: Він скаже міліцію викликати. Воно вам треба?
Бойко: Тоді налийте мені, будь ласка, ще сто грамів горілки ось сюди (підсовує бармену порожню склянку). Я не хочу пити вдома і не хочу пити сам, бо лікарі називають це алкоголізмом. Я правильно сказав?
Бармен зітхає і бере пляшку. В цей самий час до кафе заходить молодий хлопець, череп якого старанно поголений і аж блищить. У руці він тримає спортивну сумку. Відвідувач сідає за столик у кутку і замовляє кави, сумку ставить біля себе на стілець.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

скачати

© Усі права захищені
написати до нас