1   2   3   4   5   6   7   8   9
Ім'я файлу: Язиката Хвеська_сценарій.doc
Розширення: doc
Розмір: 529кб.
Дата: 23.04.2020
скачати
Пов'язані файли:
Маковійчук есе Тип особистості.docx
аналітична записка.docx
9 веселих ігор для дітей.docx
Внесок Л.С. Виготського в дитячу психологію.doc
Реферат по Трудовому.docx
1 ЛАБА.docx
1.docx

Бойко: … і мені довелося мити це все не шваброю, а руками.
Ірина: Мій ти бідненький.

Бойко: Тоді цей, ну, Середа, до якого ти ходила, дав мені стакан горілки, звелів випити і тоді виштовхав на фіг. Це щоб ти подумала, що мене справді п’яного забрали.
Ірина: А тебе тверезого?
Бойко: Уяви собі!
Ірина: А за що? Хоч пояснили?
Бойко: Все за те саме. Пам’ятаєш, я тобі про наш хід із зниклим трупом казав? Якось вони це вирахували. Причому, гадюки, повторили все слово в слово, як я розповів. Наче були при цьому.
Ірина (обережно): Може, нас тут прослуховують?
Бойко: Для цього я повинен бути шпигуном або торгувати наркотиками. Ні, тут у когось язик сильно довгий. Хтось із наших, точно. Ох, завтра будуть розборки! Вони мені як мінімум замки поміняють!
Ірина мовчить, здогадуючись, хто насправді все розляпав. (Ролбек – в її пам’яті виринають фрагменти всіх телефонних розмов та особистих зустрічей із подругами, під час яких вона розповідала про трюк із прибиральницею та газетними статтями).
45. Редакція газети «Фокус плюс».
Кабінет Рога. В кабінеті, крім редактора, Сєва, Бойко і Бабкін.
Ріг (говорить тихо, але зі зловісними інтонаціями, так, аби його уважно слухали і дослухалися до кожного слова): Не знаю, хто з вас язиката Хвиська, і хто свого язика прив’язати не може. Мене це вже не хвилює. Я визнаю, що ця ідея, Бойко, працювала ефективно і тираж газети справді зріс. Власник задоволений.
Бойко: Ну так переможців же не судять!
Ріг: А я не суджу, бо ви – не переможці. Знаєте, хто переможець? Тьотя Катя наша! Її телефон знайшли в міліції, подзвони і попередили: там усе відомо, що вона завернула таку поганку за сто американських доларів. І в будь-який момент її посадять.
Сєва: От вовки!
Ріг: Ага. І наша тьотя Катя прибігла до мене. Заявила, що в тюрму не хоче. І якщо я або звільню її, або не підніму зарплату, їй буде що розказати, кому треба і де треба!
Бабкін: От відьма!
Ріг: А мені подзвонив невідомий і сказав одне речення: раджу домовитися з вашою прибиральницею. Ось тепер усе!
Трійця журналістів перезирається.
Бойко: І… як?
Ріг: Отак. За рахунок підвищення ставки прибиральниці будуть скорочені ваші зарплати. І тьотя Катя, як мені здається, залишиться працювати тут вічно. Ще вона сказала, що тепер буде мити чоловічий туалет, коли захоче. І вона права: вигнати її за це я не маю права. Тому, шановні колеги, вам доведеться або брати на себе цей труд по черзі, або звільнятися.
Бойко: Ну це, я сподіваюсь, такий жарт?
Ріг: Можеш не сподіватися. Поки що я серйозно. Ситуацію інакше не розв’яжеш.
Бойко: Оперативна комбінація…

Ріг: Це ти до чого?
Бойко: Так, мислю вголос. У міліції все ж таки головаті працюють.
Ріг: Бач, ти їх недооцінив, а я повірив тобі! Все, йдіть працюйте. З новими ідеями поки що не приходьте.
46. Коридор редакції.
Бойко, Сєва і Бабкін проводжають повними ненависті очима тьотю Катю, яка гордо крокує повз них.
Сєва: Знаєте, що я вам скажу, пацани?
Бойко: Уже все сказано…
Сєва: Я серйозно – тепер пляшки ми самі збирати будемо по редакційних смітниках, а не вона (киває в бік прибиральниці).
Бойко: Якби ці копійки нічого не коштували, бомжі б за ці пляшки з пенсіонерами не билися. І не ділили б двори на сфери впливу.
Бабкін: Цікаво, хто це проколовся?
Сєва: Ну, знайдеш ти його чи її. Що від цього зміниться?
Бойко: Не я – сто поцентів.
Бабкін: Аналогічно.
Сєва: Може, фотограф?
Бойко: А йому для чого?
Сєва: А кому від цього користь? Може, вона? (киває на прибиральницю). Їй це вигідно, бач.
Бойко: Вигідно. Тільки вона б не додумалася. Їй хтось підказав. Ви не про це зараз думайте, а про те, кому прибиральницю заміняти. Сірники тягнемо чи монетку кидаємо?
Сєва: Макс, ти що, серйозно?
Бойко: Як ніколи. В мене ще з учорашнього дня з гумором проблеми
Флеш-бек
Бойко, скрючившись, миє підлогу в КПЗ).
Кінець флеш-беку
З кінця коридору чути крик охоронця біля входу:
Охоронець: Мужики, там з вами Бойка нема?

Бойко: Нема!
Охоронець: До тебе прийшли, Макс!
47. Кабінет Швидкого.
Швидкий сидить за столом, навпроти нього – оперативник, худий невисокий і зовні непоказний молодий хлопчина.
Швидкий: І що це означає?
Оперативник: Коля сказав, що не знає.
Швидкий: Ще раз повтори, тільки тепер не жени.
Оперативник: Значить, невідомий чоловік сів до Непопа в машину. Коля бачив його здалеку, від кіоску. Вони приїхали на Поділ, Непоп звелів запинитися на Контрактовій площі і звелів водію піти попити кока-коли. Коли той відійшов подалі, до машини підійшов незнайомий йому чоловік і сів ззаду в машину. Спілкувалися кілька хвилин, після чого незнайомий вийшов і швидко змішався з перехожими. Коля зрозумів, що вже досить пити кока-колу і повернувся назад. Саме тоді, коли він сідав за кермо, Непоп сказав комусь у мобільний: «Через два тижні» і заховав трубку в кишеню.
Швидкий: Отже, в них через два тижні щось буде. (замислено барабанить пальцями по столу). Два тижні, два тижні, два тижні…
48. Сквер біля редакції.
На лавочці Бойко і Костик Зубок п`ють пиво.
Зубок: Ось такі в нас справи, Макс. Нудно. Хіба оце Білий чаклун ваш.
Бойко: А що Білий чаклун?
Зубок: Ну, ти ж дав відмашку, що можна передруковувати типу ексклюзив. Тільки забув, що наша газета районна, а вашу кругом читають. Довелося мені сказати, що це – два різних Білих чаклуни.
Бойко (байдуже): Чого ж ти? Признався б, що передер, і всі стрілки на нас перевів. Тобі геморою менше.
Зубок: Ага, ага, і тоді дядько, який мені бабло платить, скаже: на хріна мені бабло платити, коли ви все з інших газет передираєте. Тепер ось бізнес такий-сякий налагодили.
Бойко (байдуже, без жодної зацікавленості): І що за бізнес?

Зубок: Анонімна громадська приймальня Білого чаклуна. Йому люди листи пишуть на адресу редакції, а в конверт кладуть поштову квитанцію. Бо Білий чаклун дає поради тільки тим, хто перерахував на певний рахунок п’ять гривень.
Бойко (не пожвавлюється): І як?
Зубок: Ніхто не скаржиться. Деякі навіть по кілька разів звертаються. Прикинь, я одній порадив прикласти до лоба свіжий номер нашої газети. Типу Білий чаклун його зарядив, причому – тільки третю сторінку, де реклама нашого грошовитого дядька.
Бойко: Для чого?
Зубок: Голова в неї болить. Прикинь, після того дзвонить і каже – все пройшло! Ну (приречено махає рукою) це так, аби щось робити. Бо загалом нудно в нас.
Бойко: Кіт, чесне слово – помінявся б із тобою, поїхав у твою провінцію і жив би собі. Влаштувався б у вас анонімним Білим чаклуном. Ось ти скаржитись приїхав…
Зубок: Звиняйте, дядьку, я не скаржитись приїхав!
Бойко: А для чого?
Зубок: У відрядження.
Бойко: Знаємо ми твої відрядження! В «зірок» для своєї газети «Наше місто», однієї з двох головних газет вашого району, ексклюзивні інтерв’ю брати! Скільки разів тобі пояснювати, Кіт – я не маю виходів на шоу-бізнес!
Зубок: Ви тут у Києві всі маєте вихід на шоу-бізнес. Он ваша газета чого тільки не пише!
Бойко: Наша газета, Кіт, половину передирає з Інтернету! Вчора б я тобі цієї страшної таємниці не відкрив, сьогодні – пригощайся!
Зубок: Хрін із ним, із шоу-бізнесом. Гори він вогнем, коли вже так пішло! Я до тебе по інших справах. Мені американець потрібен.
Бойко дивиться на просте, як двері, і водночас заклопотане обличчя свого однокурсника, допиває пиво, акуратно ставить порожню пляшку біля лавки.
Зубок: Ти чого так дивишся? Американець мені потрібен.
Бойко: А зулус, на хрін, не підійде?
Зубок: Якщо він американський зулус – підійде. Зулус, Максе, це навіть краще.

Бойко: Тепер давай по порядку. Ще по пиву?
49. Кабінет Непопа.
Інтер’єр. Непоп дивиться на монітор комп’ютера і натискає на клавіші. Він весь занурився в роботу, принаймні, так здається на перший погляд. Постукавши, заходить секретарка.
Секретарка: Вибачте, сказали, це терміново.
Вона підходить до столу і кладе на нього невеличкий пакунок. Непоп мовчки киває, секретарка знову лишає його самого. Коли за нею зачиняються двері, банкір розгортає пакет. В ньому – коробочка, в коробці – дешевий мобільник. Непоп заходить у меню, в «Контактах» записаний один єдиний номер. Банків натискає на кнопку, викликаючи абонента. На тому боці відповідає Невідомий, ми бачимо тільки його губи.
Невідомий: Лінія не прослуховується.
Непоп: Я так і зрозумів. Але все одно говорити буду не довго. Поки що план працює.
Невідомий: Ну?
Непоп: Мій водій Микола – інформатор ментів.
Непоп: Перевірено?
Непоп: Сам не вірив. Це добре.
Непоп: Чому добре?
Непоп: Бо через нього вже злита інформація про те, що через два тижні повинно відбутися щось важливе. Тепер менти на низькому старті.
Невідомий: Правильно. Ми і запланували через два тижні…
Непоп: Дайте закінчити. Напередодні того, що в нас заплановано, Микола випадково довідається про час і місце. Він не знатиме, що саме повинно відбутися, але міліція підніметься в ружьйо. Засідка буде чекати зовсім не там, де все справді відбудеться. А ми тим часом провернемо справу майже в них під носом.
Невідомий: Логічно. Після цього що думаєте робити з водієм?
Нетудимак: Мабуть, вижену.
Невідомий: Я підберу. Корисно мати десь біля себе типа, через якого можна морочити лягавим голови.
Непоп: Запросто. Все, тоді відбій.
Покрутивши у руці телефон, банкір витирає з пам’яті записаний номер, кладе назад у коробку, коробку кидає в кошик для сміття.
50. Сквер біля редакції
Тепер помітно, що Бойко слухає однокурсника уважно. Те, що він розповів, явно зацікавило Максима. Він навіть відставив убік недопиту пляшку пива, йому не до того.
Бойко: Тепер усе с початку, тільки я запитую, а ти відповідаєш.
Зубок: Ага.
Бойко: Основний інвестор вашої газети – будівельна фірма, директора якої звати Григорій Боженко, правильно?
Зубок: Президент.
Бойко: В смислі?
Зубок: Не директор, а президент. Бо директор – це на заводі. А голова – в колгоспі.
Бойко: Нехай так. Цей ваш президент Боженко на короткій нозі з вашим мером, правильно? Чи мер у вас теж президент?
Зубок: Ні. Мер у нас мер. Чортів.
Бойко: Мер чортів?
Зубок: Ну, прізвище таке. Ілля Іванович Чортів, мер нашого міста. Другий раз обирається.
Бойко: І від цього чортового мера залежить, кому віддати тендер на будівництво розважального центру. Скільки у вас населення?
Зубок (гордо): П’ятдесят чотири тисячі. Це без заробітчан.
Бойко: І для чого вам розважальний центр?
Зубок: Мер хоче. Щоб такий, як у Києві. Щоб кінотеатр, більярд, кеглі там всякі і окремо – стриптиз. І щоб люди з Києва до нас їхали. Подумаєш – сто сорок кілометрів! У перспективі він обіцяє трасу від нас до Києва зробити європейського рівня і пустити спеціальні рейсові маршрутки.
Бойко: Це у вас вибори скоро?
Зубок: Чому? Просто дехто може гроші дати. У Чортіва там ще своя частка буде. Коротше, вигідне замовлення. І мій Боженко дуже цей тендер хоче.

Бойко: Та ясно. І для цього йому потрібні гаранти зі столиці, правильно? Ті, хто може поручитися і заявити, що в перспективі зацікавилися проектом.
Зубок: Так точно! У нас же як: дуже важливо, коли з Києва солідні люди приїздять. Політики, бізнесмени, артисти. Приїдуть вони, значить, перед Чортівим щоки понадувають, а привезе їх Боженко. Раз у нього така солідна столична підписка, Чортів йому і тендер віддасть. А за це Боженко всім нам обіцяє цифру, яку я тобі написав на бумажці.
Бойко витягає з задньої кишені штанів папірець, розгортає його, ще раз дивиться на те, що там написано, і ховає назад до кишені.
Бойко: А не обдурить?
Зубок: Як діло вигорить – не обдурить. Бач, послав мене на розвідку і представницькі дав, аби я тут потрібним людей пляшки ставив.
Бойко: Він, Боженко твій, правда думає, що в Києві такі справи досі за пляшку робляться?
Зубок: Ну не приколюйся, Макс! Ми ж ще про негра з тобою не говорили!
Бойко: Цю проблему ми як раз вирішимо. Бери ще пиво, а я людей підтягну (витягає з кишені мобільник, набирає номер). Сєва? Ви де там зараз?
51. Станція бензозаправки.
В мікроавтобусі, на якому приїхав Зубок, сидять Бойко, Сєва і Бабкін. З вікна вони спостерігають за роботою темношкірого хлопця, який вправно заправляє машини і протирає скло кожному клієнту. Час від часу перегукується з колегами. На заправці – невеличка черга.
Бабкін: Годиться?
Зубок: А справжній?
Бабкін: Можеш пальця послинити і потерти його. Правда, він із Конго, але в Америці – такі самі. Звати Марсель, класний чувак. Одружений, двоє дітей, тільки живуть вони на квартирі – теща такого зятя не прийняла.
Бойко (гордо): Це Бабкін його сюди на роботу влаштував!
Зубок: А як?
Бабкін: Мовчки. Написав про нього в газеті. Класна була стаття: «З джунглів Конго у джунглі Києва». Дам потім почитати. Коротше, бездомний він був і безробітний. Тут учився, закохався, одружився. Вдома батьки бідні, живуть у якійсь халупі. Прочитав один, подзвонив, каже: «Як вашого Марселя знайти, на роботу візьму».
Сєва: Тепер ось тут працює, від клієнтів відбою нема. Екзотика, що ти хочеш.
Бойко: Жарти жартами, а цей краще, ніж зулус.
Зубок: Та чого ти при колупався до зулусів? Я тобі так просто, для прикладу сказав.
Бабкін: А тепер, мужики, поясніть мені ще раз тему.
Бойко: Дуже просто: негром прикинутися не можна. Сєва англійську мову знає, тільки ніхто не повірить, що він з Америки. А Марсель ваш цілком за американського бізнесмена проканає. Кіт до свого мера не просто делегацію з Києва привезе, а іноземну делегацію! Знаєш, як це провінційним мерам вставляє?
Сєва: Не думаю, що мер там зовсім ідіот.
Зубок: І правильно, не думай. Тільки це у вас тут і взагалі в великих містах негрів звикли бачити і приймають за своїх. А в нас і Мирослав Джонович Кувалдін з телевізора - солідний іноземець, екзотика. Коротше, якщо ми вмовимо Марселя назватися сином мільйонера з Америки…
Сєва: Чого ж сином? Мільйонером.
Бойко: Прокинься, Сєвич! Сином краще, на мільйонера він не тягне. І безпечніше, між іншим.
Зубок: Правильно. Значить, приїхали, щоки понадували, іноземця показали, інтерес виявили, розповіли пару анекдотів про кулуари Верховної Ради – і до побачення, по своїх справах. Мер нам поляну накриває, і я вам сто пудів кажу – тижня не мине, як він тендер Боженку віддасть. Тільки це рішення приймається, гонорар виплачується на раз-два-три!
Пауза, яку порушує Бабкін:
Бабкін: Макс, ану, покажи ще раз суму.
Бойко витягає з кишені папірець, простягає йому.
Бабкін: Гм, це на всіх?
Зубок: Я ні при чому. Якщо в Боженка це діло з моєю допомогою вигорить, він буде вічним спонсором газети. Я своє і без того матиму.
Бойко: На всіх – це разом із Марселем.
Бабкін: А він мені взагалі до смерті винен, скажете, ні? (киває через вікно на Марселя). Думаєш, йому тут погано? Його ж нагодують, напоять, ну, дамо йому баксів сто… Чи хай двісті…
Сєва: Якщо ти з ним домовишся, то це ділимо на трьох.

Бойко: Правильно. В нашій ситуації не особливо розгуляєшся. Тільки ви не забудьте, чуваки, що все це я придумав.
Бабкін: А Марсель чий?
Бойко: А хто тобі його скинув, коли він подзвонив і почав на життя скаржитися?
Сєва: Е, народ, ви хоч заробіть спочатку ці бабки. Нехай воно реалізується.
Бойко: Золоті слова, Сєвич! Бабкін, гукай сюди свого чорного друга!
52. Траса.
По трасі їде мікроавтобус. У ньому – Бабкін і Сєва, одягнені в офіційні і досить дорогі костюми, Марсель, в костюмі, але без краватки, і Бойко, одягнений по простому. В салоні гримить музика, всім весело.
53. В`їзд до містечка.
Знак, на якому є назва містечка і його герб. Усе це помітно вимите, прикрашене віночками та рушниками. Гостей уже зустрічають просто тут, під цим знаком. Бусик зупиняється, назустріч ідуть дівчатка в національному вбранні із хлібом – сіллю. Гості виходять. Бойко виштовхує наперед Марселя, пояснивши йому на вухо, що треба робити. Марсель підходить, відламує скоринку хліба, вмочує її в сіль, жує, потім підхоплює на руки одну з дівчаток і цілує. Та верещить, і коли Марсель ставить її на землю, повертається і біжить до вчительки, яка приїхала разом з усіма. Вчителька гримає на неї, і дівчинка повертається. Марсель тим часом ламає ще шматок короваю і так само вмочає в сіль. Бабкін з офіційним виразом на обличчі приймає хліб-сіль, загортає в рушник і кладе в бусик. До гостей підходить Боженко.
Боженко: Ну, як доїхали?
Зубок: А чого? Нормально доїхали, пісень співали.
Боженко: Нічого, потім доспіваємо, ввечері. Там Чортів таку діяльність розгортає – мама дорогая! Так, люди, давайте знайомитись.
Зубок: Звичайно, звичайно. Ось, Анатолій Бабкін…
Бабкін: Петрович…
Зубок: Звичайно, а як же – Анатолій Бабкін… Петрович… Словом, Анатолій Петрович Бабкін, помічник народного депутата… Ну, я вам казав по телефону, чий, просили не афішувати, гм…

Боженко: Та воно понятно, що просили. Все розуміємо, приємно (тисне руку Бабкіну і довго її трусить).
Зубок: Це ось Всеволод Стронговський…
Боженко: А по-батькові?
Сєва (поважно): Це зайве. Можна просто Сєва.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

скачати

© Усі права захищені
написати до нас