1   2   3   4   5   6   7   8   9
Ім'я файлу: Язиката Хвеська_сценарій.doc
Розширення: doc
Розмір: 529кб.
Дата: 23.04.2020
скачати
Пов'язані файли:
Маковійчук есе Тип особистості.docx
аналітична записка.docx
9 веселих ігор для дітей.docx
Внесок Л.С. Виготського в дитячу психологію.doc
Реферат по Трудовому.docx
1 ЛАБА.docx
1.docx

Ріг: Добре, я запитаю Бойка (він підкреслено ввічливий). Максиме Степановичу, я зізнаюся перед колективом: ідея з Білим чаклуном допомогла збільшити тираж нашої газети на десять тисяч примірників лише в Київському регіоні. Дані по всій Україні мені ще не давали. Так, за цю ідею всі її автори та розробники отримали невеличкі грошові премії. Але на Бога! (редактор починає підвищувати голос). На Бога, Бойко, для чого було давати тим, хто хоче поспілкуватися з Білим чаклуном, телефон дільничного інспектора міліції! Він провів розслідування і поскаржився начальству! В мене вже була з цього приводу розмова не буду казати, з ким!
По рядах пробіг легкий смішок.
Ріг: Смішно вам? Пожартували? Від нас вимагають спростування. Я насилу переконав їх, що це помилково переплутана одна цифра в номері телефону, і це ми дамо в газеті найближчим часом.
Голос: Вибачте, ми надрукуємо в газеті номер Білого чаклуна?
Бойко: Здорово! Тираж знову виросте!
Ріг: Чому так сталося, Максиме?
Бойко: На цього дільничного скаржилися люди. Є лист, під яким підписалося тридцять дві особи. Бере хабарі, покриває торговців наркотиками на прилеглій території, заплющує оці на притони, грубий, часто його бачили при виконанні нетверезим. Писати статтю – безперспективно. Ми порадилися і вирішили, що дати його телефон тим, хто виловлює Білого чаклуна – єдине, чим ми можемо допомогти в цій ситуації.
Ріг: Значить так, народні месники – за чотири дні йому дзвонило сорок вісім чоловік. Думаю, з усіх досить. Це невдалий жарт, Бойко, і за нашою діючою системою я штрафую весь ваш відділ. На суму, яку ви отримали в якості премії.
Бабкін: Правильно. Гроші повертаються в сім’ю.
Ріг: І про гроші: від нас вимагають нових сенсацій. Ви знаєте, хто наш власник і як він може в один момент зменшити фінансування. Ми не можемо щотижня давати про Білого чаклуна. Це, з рештою, набридне. Правильно?
Недружний хор відповідає ствердно.
Ріг: Я радий, що ви мене правильно зрозуміли. Тільки завдання я вам ускладню.
Бабкін: Мені вже страшно.

Ріг: Правильно. Бо про інопланетян на Лисій горі писати дуже просто. Якщо ми це робимо, пані та панове, мені потрібна ілюстрація. Не фото якогось місцевого дядька, який за сто грамів і пиріжок бачив зелених чоловічків і дозволив себе з цього приводу сфоткати. Нормальна ілюстрація: пишемо про інопланетян – їх і фотографуємо. Кіро, ви писали про хлопчика з хвостом?
Кіра (тихо): Я.
Ріг: Не маю нічого проти, але якщо буде наступного разу дівчинка з рогами – вказуйте хоча б приблизну адресу, вік цієї дівчинки і давайте фото не її бабусі, а самого феномена. Є.
Кіра (ще тихіше): Є…
Ріг: Конотопенко, Ігор, це у вас була тітонька, в якої сусіда – вовкулака?
Конотопенко: Так я ж…
Ріг: Так ви ж! Наступного разу мені потрібне фото не сусідської собаки, яка гавкає на двері перевертня, а самого перевертня. Бажано – розмова з ним.
Конотопенко: Розмова не проблема, а хто захоче позувати?
Ріг: Вирішуйте проблему. Я даю вам повну свободу дій. І все, всі вільні. Головного не сказав, уже вибачте: убивча сенсація власнику потрібна вже на цьому тижні.
Бойко: А якщо ні?
Ріг: Він летить за кордон у неділю. Буде потім за три тижні. І якщо встигне підписати відомості на зарплату, в наступний понеділок ми її отримаємо. Треба пояснювати, від чого залежить його рішення?
Сєва: Це… типу… шантаж…
Ріг: Це ринкова економіка, колеги. Чекаю з геніальними ідеями.
Журналісти виходять з кабінету, тихо перешіптуючись.


  1. Редакційний туалет


Бойко, Сєва і Бабкін курять, згуртувавшись біля підвіконня. Попіл струшують у порожню банку з-під розчинної кави.
Сєва: Хріново.
Бабкін: Не те слово.
Бойко: Понеділок.

Сєва: Що я дома скажу?
Бойко: Скажеш – пограбували. Підійшли на вулиці, попросили закурити, оклигав – гіпс.
Бабкін: Для натуральності справжній гіпс начепи. Походиш так місяць. Чого ти, місце в транспорті даватимуть, як пораненому.
Сєва: Це не смішно. Для чого ти, правда, Макс, народ на того мента нацькував?
Бойко: Не було б мента, щось би інше випливло. Тираж падає незалежно від всіх дільничних разом узятих. Нас би по-любому нагнули.
До туалету, широко та з усієї люті прочинивши двері, заходить прибиральниця баба Катя.
Бойко: А якби ми тут пісяли? Це ж кімнатка з літерою «Ме»…
Тьотя Катя: Всі ви тут на букву «Ме»! Ме-ме-ме, інтелігенція! (жбурляє відро в закуток). Куди швабру діли?
Бойко: Продали, тьоть Кать. З баблом зовсім фонар. Ми вам нову купимо, їй Богу!
Тьотя Катя: Собі купиш, буква «ме»! Все, я заяву буду писать! А ви після себе будете по черзі мити! От куди швабру засунули? Фотограф ваш бачив сьогодні, один він тут нормальна людина! А знаєш, чого?
Бойко: Чого?
Тьотя Катя: З села того шо! Від землі! Не такий, як ви, завжди біля нього смітник чистий! А ви всі під себе любите!

Сєва (обережно): А ви в жіночому дивилися?

Тьотя Катя: Сам піди подивись! Розумний дуже! (виходить).
Деякий час колеги мовчать.
Бабкін: Звільняється. Гадом буду – звільняється.
Сєва: Ага. Раз на два місяці вона звільняється.
Бабкін: Цей раз, схоже, до кінця піде. Вона відрами не завжди кидається. Слухайте, а що, фотограф і правда не смітить?
Сєва: Він постійно в чужі смітники все своє кидає. Гамбургери тільки він і жере. Кругом упаковки накидані.
Бабкін: Бач, як просто сподобатися прибиральниці.
Сєва: Це дуже важливо – подобатися прибиральниці! Скажи, Макс? Е, ти чого?
Бойко дивиться в одну точку перед собою.
Сєва: Макс, що таке? Тебе так тьотя Катя налякала?
Бойко: А правда – де швабра?
Бабкін: О, тепер ти ще заведи…
Бойко: Її бачили – і тепер її нема. Але її бачили…
Сєва: Оце вставило мужика!
Бойко: А я знаю.
Бабкін: Де швабра?
Бойко: Здається, я знаю.


  1. Кабінет головного редактора.


Ріг сидить за столом і намагається зрозуміти, що хоче сказати Бойко. З цієї сцени видно, що вони вже досить давно розмовляють, і поки що ідея Максима до редактора не дійшла.
Ріг: Поки що я бачу в цьому лише ризик.
Бойко: Ризик мінімальний.
Ріг: Ложний виклик міліції – знаєш, що за це буває?
Бойко: Хай доведуть. З інопланетянами ми теж ризикували, а тут буде фотографія. Доказ, розумієте? Ми ж тільки цього і хочемо. А серіал я вам гарантую.
Ріг: Фотограф не погодиться.
Бойко: Тут уже вам вирішувати. Преміальний фонд доведеться потрусити. Думаю, за сто баксів погодиться. А тьоті Каті і півсотні вистачить.
Ріг: Ну да, з нею ж треба щось вирішувати… Вона бере за горло. Ти береш за горло. Всі ви берете мене за горло.
Бойко: Так результат же!
Ріг: Добре, давай сюди фотографа. Сам усе йому поясниш.


  1. Вулиці Києва.


По вулицях на великій швидкості мчить міліцейська машина з увімкненої сиреною. На неї озираються водії і перехожі.


  1. Скверик неподалік від редакції.


Кущі. Поруч стоїть редакційний фотограф Володя Смик. Неподалік біля бровки тротуару зупиняється міліцейська машина. З неї вистрибують оперативники в цивільному і швидко йдуть до Смика, який махає їм рукою.
Смик: Сюди, сюди!
Той, хто явно виглядає старшим групи, показує своє посвідчення.
Капітан: Капітан Середа, карний розшук. Що у вас тут сталося, нічого не бачу.
Смик: Я й сам нічого не бачу. Дивне щось. Схоже, тіло хтось забрав.
Капітан: Яке тіло? Не морочте голову, давайте по порядку.
Смик: Ось, дивіться!
Він витягає з кишені цифровий фотоапарат, показує оперативникам останні кадри. На них зображена жінка, яка лежить під кущами в калюжі крові. Обличчя її не видно.
Смик: Бачите, у мене тут нас позначається і дата. Двадцять хвилин тому це було!
Капітан: Що «це»?
Смик: Ну, труп. Жіночий. Розумієте, ми сюдою на роботу ходимо. Он там я працюю, будь ласка, мої документи. В мене це професійне, розумієте? Іду, бачу – під кущем хтось лежить. Підійшов, нахилився – труп!
Капітан: Що професійне?
Смик: Миттєва реакція, розумієте? Спочатку про роботу думаю. Ну, матеріал для кримінальної хроніки…
Капітан: Знаю вашу газету. Погана вона. Сенсацій шукаєте.
Смик: А як же? У кожного своя робота. Значить, фото я зробив, тоді по мобільник, ось він, дивіться, розряджений. Забув поставити на зарядку. Значить, я відійшов, до найближчого автомата побіг, «нуль два» дзвонити. Повернувся – а трупа нема. Був (підсовує фотоапарат майже під ніс капітанові) і вже нема.
Капітан: І ви нікого не додумалися поставити тут поруч? Чи попросити, аби хтось міліцію викликав, поки ви тут постоїте?

Смик: Слухайте, я не кожен день трупи знаходжу. Я взагалі покійників боюся. І детективів не люблю.
Капітан: Про чому тут…
Смик: При тому! Розгубився, хіба не ясно? Жінка, вся в крові, не ворушиться…
Капітан: Так розгубився, що сфоткати встиг?
Смик: Професійні рефлекси, кажу ж вам! Ось у вас же є якісь рефлекси!
Капітан: Показав би я рефлекси! Так, значить, зараз ваші покази запишуть. (до опергрупи) Давайте, вперед, починаємо!
Оперативник (дивиться кудись за спину Середи): Опс!
Капітан: Ти чого?
Оперативник: Оно – здрасьтє, я ваша тьотя!
Поруч із міліцейською машиною зупиняється мікроавтобус із телевізійниками. З іншого боку підкочує легкова машина, з якої так само виходять люди з телекамерами та мікрофонами.
Капітан (до Смика): А це що таке?
Смик (знизує плечима): Рефлекси…


  1. Телевізійний репортаж у випуску новин.


На телеекрані – студія новин. Ведуча починає випуск:
Ведуча: Добрий вечір! В центрі міста зникають трупи. Так, в усякому разі, заявляє чоловік, який, ідучи сьогодні вранці на роботу, наткнувся на тіло жінки. Потерпіла не подавала ознак життя і була закривавлена. Свідком виявився фотограф популярної газети «Фокус плюс», який спрацював професійно: зробив кілька фотографій, а вже потім побіг викликати міліцію. З мобільного телефону він це зробити не міг: не помітив, як трубка розрядилася. Поки свідок шукав телефон-автомат і дзвонив, минуло близько двадцяти хвилин. За цей час тіло встигло безслідно зникнути. Докладніше – в репортажі наших кореспондентів.


  1. Кабінет Павла Шалиги.


Випуск новин начальник карного розшуку дивиться в своєму кабінеті. Не витримавши, бере пульт і роздратовано вимикає телевізор. Потім переводить погляд на капітана Середу.
Шалига: Ну?

Середа: Нічого. Жодних слідів. Є якісь дрібні часточки крові. Аналіз уже зробили: людська, третя група, резус позитивний.
Шалига: Значить, труп піднявся сам і полетів на небо?
Середа: Ви з самі розумієте, що це ідіотизм.
Шалига: Ідіотизм. І ми виглядаємо в ньому головними ідіотами. Що фотограф?
Середа: А нічого фотограф. Стоїть на своєму: ішов, побачив, зробив фото. Побілка розряджена, ми перевірили – правда. Знайомим на телебачення маякнув – теж правда, але за це не посадиш. З їхньої газетки тут же прибігли. Ось, навіть візитку один дав. Типу, в разі чого – дзвоніть.
Шалига простягнув руку, Середа передав йому візитку.
Шалига (читає): Бойко Максим. Кореспондент. «Фокус плюс», щоденна газета. Мать її! (кидає візитку на стіл). Що не так?

Середа: Писати ми їм не заборонимо.

Шалига: Правильно. Начальство нас відпістонить – і ми теж не заборонимо, скажи? (Середа знизує плечима). Відпістонить. І не раз. В усіх позах. Володю, що не так?

Середа: В смислі?

Шалига: Давай по порядку. Труп був?

Середа: Не знаю.

Шалига: Не так – тіло було?

Середа: Було. Є фотографія. Наші специ кажуть – не підробка.

Шалига: Куди це тіло могло зникнути? Хтось забрав?

Середа: Може бути.

Шалига: Тоді чому слідів нема?
Міліціонери дивляться один на одного. Видно, що вони нічого не розуміють.


  1. Газетний кіоск.


Пенсіонери, службовці, студенти та інші перехожі вистроюються в невеличку чергу, аби купити свіжий номер «Фокуса плюс». Газету розгортають на ходу.


  1. Інший кіоск.


Кіоскерка відповідає черговому покупцеві: «Фокуса» сьогодні вже немає.


  1. Сквер.


На лавці сидять пенсіонерки. Одна з них тримає газету і читає вголос:
Пенсіонерка: Вже третій день наша славна міліція не може з`ясувати, куди ж подівся жіночий труп, що зник просто серед білого дня майже в центрі Києва. Як ми вже писали, тіло випадково виявив наш фотокореспондент і зробив фотографію. Вже під вечір того ж дня працівники міліції відмовилися коментувати ситуацію. Яких заходів вони живають для розслідування цього злочину, поки що так само не відомо.


  1. Офіс


Працівники звичайного офісу зібралися довкола столу, за яким сидить їхня колега і читає вголос «Фокус-плюс»:
Дівчина: … І хоча з того часу минуло вже п’ять днів, відповідь керівництва МУВС міста однозначна: поки не буде знайдене тіло, прокуратура не може порушити кримінальну справу. Тобто, в життя втілюється відомий сценарій «Немає тіла – немає справи». Але це означає…


  1. Речовий базар.


Реалізатори відійшли від своїх торгівельних точок, аби послухати, як одна продавщиця, що торгує джинсами, читає вголос черговий номер «Фокуса»:
Продавщиця: ... на жаль, це означає лише одне: непрофесійність нашої міліції і небажання працювати. Від того часу, як просто серед міста у невідомому напрямку зник жіночий труп, минув уже цілий тиждень, а руху в цій справі і досі нема. Дивно, що фотографію наші правоохоронці не вважають за доказ того, що закривавлене тіло справді було знайдене…


  1. Кабінет головного редактора.


Ріг витягає з сейфа пляшку коньяку, ставить на стіл перед Бойком, поруч ставить дві чарки, розливає коньяк, розгортає шоколадку.
Ріг: Ну, давай.
Бойко: Ваше здоров`я!
Випивають, відламують шматки шоколаду, жують.
Ріг: Поки що інвестор задоволений. За ці вісім днів, що ми з номера в номер даємо продовження історії про зниклий труп і різні версії, тираж газети зріс на п'ятнадцять тисяч. І це – тільки по Києву. Інформації з регіонів ще не маємо. Молодець.
Бойко: А ви не вірили! Нашим же людям тільки таке давай!
Ріг: Хвилює інше: це ж треба якось закінчити.

Бойко: Правильно. Робимо перерву, народ дійсно трошки втомився від цього.
Ріг: А скажи мені (наливає ще по одній) ось таке: якщо ми залишимо цю історію без закінчення, нас ніхто не зрозуміє. Ми тіло знайдемо чи воно в нас зникне назавжди.
Бойко: Знайти було б краще. Але для цього треба грохнути тьотю Катю.
Ріг: Тоді думай ще. Поки ми тему припиняємо, хай щось інше читають. Максиме?
Бойко: Я готовий (підносить чарку).
Ріг: Я не про це. Витоку інформації не буде?
Бойко: За кого ви мене маєте? Щоб я здох!
Випивають.

  1. Квартира Бойка.


Спальня. Світиться лише нічник. Ірина гладить Максима по голові, грудях. Потім підводься на лікті, дмухає йому в обличчя.
Бойко (не розплющуючи очей): Угу-у-у…
Ірина: Спиш?
Бойко: Ага-а-а…
Ірина: Все хочу запитати: це правда, що від міліції трупи тікають?
Бойко: Еге-е-е-е…
Ірина: Максику, я серйозно… Ну, не спи, алло!
Бойко (розплющує одне око): Не сплю. Але хочу.
Ірина: Так це правда чи ні?
Бойко: Правда. А ти про що?
Ірина: Про ці всі пригоди з трупом. Я газет не читаю, як жінка журналюги, а тут навіть підсіла. Ти ж там центровий…
Бойко: Ага, смішна історія.
Ірина: Чому смішна? Що смішного?
Бойко (розплющує обидва ока): Я від себе тащуся, Ірко. Це ж я все придумав. (далі його розповідь показана флеш-беком). Тираж у нас падає, прибиральниця звільняється. Ну і наїхала на нас: мовляв, я швабру бачила, а тепер її нема!...
21. Ванна кімната в квартирі Бойка.

Ірина сидить на краю ванни, в яку набирається вода, і з захватом говорить по радіотелефону.
Ірина: … і ти прикинь, Ксюх, з трупом такий самий принцип діє. Його бачили, але його нема! Ну от нема і все! Що вони зробили, знаєш?
22. Кухня в квартирі Бойка.
Ірина говорить по міському телефону, одночасно варячи собі каву.
Ірина: Це, Катюх, тільки мій міг додуматися. Вони, знаєш, дали прибиральниці п’ятдесят баксів, вона лягла під кущами. Вона довольна, як слон! А Смик, фотохудожник їхній, клацнув її і ментів викликав! Це ж треба придумати, нє, ну ти оціни!
23. Вулиця
Ірина йде по вулиці і говорить по мобільному телефону.

Ірина: Оціни, Танюх! Далі – справа техніки. Сенсація на всю країну є, це раз. Всі її обсмоктують, і газета їхня в центрі уваги – це два. Тираж, кажуть, росте, це три. О, бач, ти сама знаєш, що «Фокус» тепер – центрова газета!
24. Офіс, у якому працює Ірина.
Інтер’єр. Ірина сидить за робочим столом, теревенячи по службовому телефону.
Ірина: Ні, там усе нормально. Писати про це скоро перестануть, інші теми знайдуться. Правильно, Танюх, ніколи не читай газет. Ага, і «ящика» не дивись, да… А що міліція? Заяви нема, трупа нема, а раз так – то і справи нема. Тут же головне – мульку запустити, знаєш, сенсацію таку, жирну, з кров’ю. Ну да, в нас же люблять…
25. Кафе.
Кафе, де Ірина завжди обідає. Вона закінчує розмову по мобільному.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

скачати

© Усі права захищені
написати до нас