Ім'я файлу: Морально-психологічні аспекти роботи адвоката.docx
Розширення: docx
Розмір: 50кб.
Дата: 25.11.2021
скачати
Розширення: docx
Розмір: 50кб.
Дата: 25.11.2021
скачати
Професійна етика адвокату.
Говорячи про професійну етику адвоката, проблеми, що при цьому виникають, на мій погляд, їх можна підрозділити так. 3 одного боку, йдеться про адвокатську діяльність, що врегульовується чинним законодавством. 3 другого боку, морально-етичні проблеми не регулюються законодавцем, тому термін «професійна етика» виявляється досить штучним. В той же час, професійність може розглядатися як рівень кваліфікації адвоката. Такий підхід розкриває тенденцію до поєднання проблем права та суспільної свідомості в цілому. Дане «поєднання» не можна визнати послідовним, воно є бажаним.
Не вдаючись до аналізу колізії моралі і права, обмежимося лише тим, що морально-етичні принципи, як загальнолюдські, діють опосередковано і можуть впливати чи виражати так звану ментальність національної культури. В сучасних умовах остання може тлумачитися на широкій базі як дії, так і лише мотиву, наміру. Якщо, на погляд деяких вчених, російська ментальність ґрунтується, насамперед, на авторитарності, та українську — слід базувати на колегіальності.
В українській історико-правовій культурі значне місце займали принципи особливої моральності, вони мали особистісний характер. Наприклад, на противагу Т. Гоббсу, який обґрунтовував суспільний договір, щоб, по суті, протистояти природному праву, ряд українських мислителів (Касіян Сакович, Інокентій Гізель, Стефан Яворський та ін.) розглядали дію через почуття сорому, провини як гріха Ф. Прокопович, Я. Козельський, Г. С. Сковорода виділяли природне та громадське право. Просвітницький дух останніх ставив мораль вище права. Наприклад, тілесна смерть вважалася меншим покаранням, ніж духовна, тобто осуд, забуття, презирство тощо. Моральність розглядалася на рівні божественного закону, що формувало особливу національну етику. Провідну рису української ментальності починає визначати феноменологічність, екзистенційність Г.С. Сковорода, наприклад, вважав, що «перемога» в судовому засіданні є абсурдом, оскільки «переможця» не існує.
Виникає відповідна етимологічна проблема чи може бути поєднана морально-етична (екзистенщина) та правова сторони суспільного життя? Зрозуміло, що українське право повинно мати і свою особливу філософію права. Якщо визнати це, то воно вимагає і особливого методу, тобто відповідної логіки права.
Поширюючи загальні проблеми права на розуміння адвокатської таємниці, можна стверджувати, що остання не може розглядатися у відриві від соціально-економічних, політичних, духовних форм сучасного життя суспільства. В той же час, в сучасному праві виділяються дві основні тенденції, а саме всі суспільні відносини регулювати через право; розмежовувати мораль і право. Розглядаючи професійну діяльність адвоката, бачимо, що ці дві тенденції призводять і до різного розуміння адвокатської таємниці. Перша — намагається розширити розуміння її правових аспектів до морально-етичних норм і, звідси, відповідна форма й адвокатської відповідальності, тоді як друга тенденція виявляється у намаганні регламентувати будь-яку діяльність адвоката, передбачивши всі правові наслідки, що й складатиме сучасну адвокатську етику. Професія адвоката і постає такою, в якій перехрещуються і морально-правові аспекти, і чисто правові. На цьому ґрунті й формується професійна етика адвокатів.
В ст. 14 Основних положень про роль адвокатів зазначено, що адвокат, надаючи допомогу клієнтам при здійсненні правосуддя, повинен додержуватись прав людини і основних свобод визнаних національним і міжнародним правом, діяти вільно і наполегливо відповідно до закону й визнаних професійних стандартів та етичних норм.
У Кодексі поведінки юристів у Європейському співтоваристві, прийнятому у жовтні 1998 р, підкреслено роль деонтологічних правил для забезпечення виконання адвокатурою її важливої й особливої ролі у суспільстві. В преамбулі до цих правил зазначено, що адвокат у демократичному суспільстві при виконанні своїх професійних обов'язків вступає в різноманітні відносини, що покладають на нього відповідні обов'язки перед клієнтами, судом та іншими органами влади, адвокатською професією, її окремими представниками, суспільством. Адвокатська професія стала суттєвою запорукою охорони прав людини у відносинах з державною владою. Це і формує особливі вимоги до юридичної деонтології. Існування чітких норм адвокатської етики, які відповідають загальновизнаним міжнародним стандартам, розглядається як необхідна передумова, без якої неможлива довіра до адвокатів.
Забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах реалізуються адвокатами в складній системі правовідносин з різними суб'єктами, яка сама по собі може бути суперечливою. Тому гострою є потреба створення чіткої системи критеріїв правильності вибору того чи іншого варіанта поведінки в ситуаціях зіткнення, суперечності різних обов'язків і прав адвоката. Для інтересів клієнта і для іміджу адвокатури, як правового інституту, важливо, щоб система таких критеріїв була єдиною для всіх адвокатів, певною і передбачуваною. А це досягається закріпленням таких орієнтирів у деонтологічних кодексах або правилах, вироблених і прийнятих адвокатами. В більшості країн вони є єдиними в національному масштабі і відбивають загальноприйняті міжнародні адвокатські деонтологічні стандарти.
Закон України «Про адвокатуру» також передбачає дотримання правил адвокатської етики як одного з основним обов'язків адвоката, які він бере на себе, складаючи Присягу адвоката України. Отже, законодавець визначає і адвокатську етику, тобто гарантує клієнтові певний рівець професійної поведінки адвоката, визначає межу його етичних обов'язків, унеможливлює надмірні претензії до адвоката, захисника, захищаючи їх від необґрунтованого і непередбачуваного притягнення до дисциплінарної відповідальності
Правила адвокатської етики. – К., 1999. – С. 6..
В ст. 9 Правил адвокатської етики закріплюється вимога про дотримання адвокатами принципу конфіденційності, що є необхідною і найважливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких неможливе належне надання правової допомоги. Дані Правила не суперечать чинному законодавству і, зокрема, Закону «Про адвокатуру». Але, оскільки йдеться про адвокатуру як громадське об'єднання, то і конфіденційність розглядається на фоні довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, тобто обмежується деонтологічними вимогами, які піднімаються до рівня дисциплінарної відповідальності. Тоді як відповідальність адвоката слід звузити до суто правового рівня, і лише в такому разі конфіденційність можна розглядати як гарантію захисту прав та свобод клієнта.
Інтереси клієнта захищає ст. 23 Правил, оскільки запроваджує дотримання принципу неприпустимості представництва клієнтів з суперечливими інтересами. Функцію захисту адвокатської таємниці закладено і в змісті статей 25, 26, 57, 71 Правил. Особливо слід звернути увагу на їх розділ IX «Відповідальність за порушення правил адвокатської етики» (статті 77 — 81). Тут може йтися про єдину відповідальність — дисциплінарну. Остання, на мою думку, і виражає ту тенденцію в розумінні адвокатури, що і передбачає широку морально-етичну основу.
Адвокатська етика може не збігатися з поняттям «професійна поведінка адвоката», тому і не дивно, що відповідний документ Американської правничої асоціації має назву «Типові норми професійної поведінки правників», тобто йдеться саме про професійну діяльність, а не загальну культуру професійної етики. Але ж саме професійна діяльність адвоката регламентується законом, тоді як порушення правил адвокатської етики передбачає відповідальність лише у вигляді дисциплінарного стягнення.
Як бачимо в нашому розумінні, етичні норми не суперечать юридичним, але й не можуть їх замінити. На думку С. Сафулька, правила адвокатської етики виражають і підтверджують необхідність їх саме для адвокатської професії.
В цілому, проблеми адвокатури можна було б розглядати і з боку правової реформи в Україні. Наприклад, О. Ющик — перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правової реформи стверджує, що адвокатура є ланкою правозахисту і що саме вона потребує підвищення своєї ролі в суспільстві. В той же час, говорячи про адвокатуру, він не зазначив, що йдеться про відповідне самоврядування, тобто самоврядні органи адвокатів, а не адвокатури. Звідси і мова про посилення ролі адвокатури. Остання, на думку О. Ющика, це «незалежна цілісна професійна самоврядна організація». Саме на розумінні адвокатури як самоврядної структури він наполягає, коли говорить про необхідність створення Національної асоціації адвокатів України (НААУ)
Журнал. Право України. – 2000. - № 5. – С. 78..
Інститут адвокатської таємниці може розглядатися через призму самоврядування, але її правові аспекти вирішуються лише в просторі чинного законодавства і власне професійної діяльності, тому етичні, деонтологічні, тобто проблеми честі адвоката, є похідними. Таким чином, проблему адвокатської таємниці необхідно також переводити в русло правової реформи. В той же час, слід визнати, що адвокатській діяльності притаманні й специфічні відносини з клієнтами. Адвокат завжди виступає довіреною особою того, кому надає правову допомогу, тому і такою важливою стає саме довіра до нього. В ній виражається правова природа відносин адвоката з особами, які до нього звертаються, і, в той же час, розкривається моральна сторона адвокатської діяльності. Саме в такому підході адвокатська таємниця формується і як правовий, і як моральний обов'язок.
Складною є й проблема зв'язку громадського і особистого обов'язку, тобто обов'язку й совісті. Володіння таємницею впливає на вибір позиції адвоката у цивільних справах. Він може навіть відмовитися від захисту інтересів свого довірителя, якщо повідомлені йому факти впливають на можливість підтримання позиції клієнта. Але, вже беручи участь у справі, адвокат зобов'язаний представляти інтереси довірителя, використовуючи всі передбачені законом засоби і способи для встановлення обставин, які є підставою вимог і заперечень клієнта.
Адвокат захищає тим самим права та інтереси свого довірителя і надає йому необхідну юридичну допомогу. Проте, захищаючи будь-які інтереси свого довірителя, він має виробляти і свою позицію, що веде вже до встановлення законності вимог клієнта і, звідси, виявляє моральну сторону спірного інтересу свого довірителя. Володіючи таємницею, адвокат має сприяти створенню необхідних умов для правильного вирішення справи судом, або, іншими словами, позиція його не повинна бути протиставлена здійсненню правосуддя.
Разом з тим, закон може обмежувати участь адвоката, наприклад, в цивільному процесі. Так, ч. 2 ст. 7 Закону «Про адвокатуру» передбачає, що адвокат не має права прийняти доручення клієнта на ведення справи у разі, коли він надає або раніше надавав в ній юридичну допомогу особі, яка звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, свідок, перекладач, слідчий, особа, що провадила дізнання, громадський обвинувач, цивільний позивач, цивільний відповідач, понятий, представник потерпілого, а також коли в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках. Отже, морально-етичні вимоги підкріплюються правовою гарантією збереження таємниці можливого довірителя, клієнта.
Але якщо закон забороняє надання правової допомоги особам з протилежними інтересами, які беруть участь в одній справі, то моральні норми не допускають можливості участі адвоката як процесуального противника і щодо колишніх довірителів, незалежно від тривалості часу з моменту виконання доручення та його характеру.
В той же час, на думку багатьох правознавців, надання правової допомоги інформаційно-довідкового характеру, навіть можливому процесуальному противнику свого довірителя, не може бути перешкодою для прийняття доручення.
Недопустимо також, щоб адвокат, брав участь у справі як представник у спорах, вирішення яких стосується його майнових і особистих інтересів (отримання майна за спадщиною, набуття права власності за договором, обмін жилої площі тощо). Тобто не можна не враховувати те, що особистий інтерес адвоката в результатах вирішення справи викликає у нього особливе ставлення до засобів та методів, які застосовуються при її веденні. З цих же підстав, на думку В.В. Каплана, не бажано приймати адвокатом доручення за наявності у нього родинних (і навіть дружніх) відносин з довірителем чи іншими особами, які беруть участь у справі.
Але якщо попередні питання отримують правову оцінку, то, зокрема, правова позиція щодо аналізу деяких доказів стає ускладненою. Наприклад, аналіз письмових доказів, що стосуються особистої переписки і, особливо, тих осіб, що не беруть участі у справі, тобто саме тут може бути порушена їх особиста таємниця, — тут і виникає дилема використовувати чи не використовувати певні факти.
Вважається недопустимим повідомлення тих чи інших фактів, навіть своїм колегам, при обговоренні спірних або сумнівних моментів справи. Розгляд спірної правової ситуації з відома чи за згодою клієнта може бути прийнятним лише в інтересах справи, що вимагає від адвоката особливої вдумливості, такту та обачливості. Отже, такт, повага до осіб, які беруть участь в цивільному судочинстві, є не лише професійним, а й моральним обов'язком адвоката.
Особливо уважно необхідно ставитися до запиту матеріалів щодо свого довірителя, коли це стосується даних особистого порядку, в такому разі має бути згода клієнта. Щодо запитів стосовно інших осіб, то слід враховувати характер відомостей, які отримує адвокат, їх значення для справи, а також можливість отримання їх через суд.
Адвокат не має права робити запити з метою отримання матеріалів щодо протилежної сторони, якщо вони за своїм змістом ганьблять цю особу (відомості про захворювання, факти інтимного життя, які процесуальний противник намагається приховати з тих чи інших міркувань). Д.П. Ватман зазначає, що слід визнати етично недопустимим використання права запиту з метою розголошення відомостей, які стосуються особистого життя другої сторони, третіх осіб та свідків, навіть, якщо ці дані необхідні для захисту інтересів його довірителя.
Питання про адвокатську таємницю, яке є одним зі складних питань адвокатської етики, в кримінальному процесі вирішується інакше, ніж в цивільному. Тут можливі декілька варіантів поведінки адвоката.
З етичної точки зору бажано, щоб адвокат з початку бесіди з обвинуваченим чи іншими клієнтами роз'яснював, що він не вправі розголошувати довірені йому відомості Трапляються випадки, коли обвинувачений в бесіді віч-на-віч з адвокатом повідомляє, що він вчинив злочин, розповідає подробиці, називає учасників, а на офіційних допитах свою вину заперечує. Адвокат потрапляє у складне становище він має зберігати таємницю, тоді як, з іншого боку, його можуть звинуватити в змові з обвинуваченим. Останнє свідчить, що адвокат вже не в змозі впливати на позицію обвинуваченого.
Ряд адвокатів-правознавців України визнає, що свою правову позицію адвокат повинен узгоджувати з підзахисним, його показаннями, ставленням до пред'явленого обвинувачення. Тобто він не вправі ігнорувати думку підзахисного, не вільний у виборі позиції (крім випадків, коли підзахисний обмовляє себе), але у вирішенні правових питань, вибору тактики і методики захисту він є незалежним.
Адвокат висловлює суду свою думку про докази, їх обґрунтованість чи, навпаки, суперечність, не перекручуючи фактів. В цій ситуації, як зазначає І.Л. Петрухін
Петрухин И.Л. Адвокат и климент: отношения доверия//Адвокат. – 1999. - №1. – С.5, він може порадити підзахисному щиросердно визнати свою вину. Однак це лише порада, не більше. Вмовляти підзахисного чи схиляти його до цього адвокат не має права. Зізнання, викладені в приватній бесіді підзахисним адвокату, не повинні, на думку І.Л. Петрухіна, братися до уваги з таких причин об'єктивно вина підзахисного не доведена, суб'єктивна заява обвинуваченого, який взяв вину на себе, може бути обманом, а перевірити й адвокат не має можливості. Існує думка, що таке розходження позицій підзахисного і захисника допустиме. Захисник і повинен спростувати обвинувачення, спираючись на показання підзахисного і, водночас, звернути увагу суду на обставини, що пом'якшують його вину і відповідальність.
Дискусія щодо позиції адвоката в кримінальному процесі триває і в даний час, але щодо адвокатської таємниці, її збереження, то саме вона і повинна визначати прикінцеві принципи позиції адвоката. Саме таку позицію і виявляє М.М. Михеєнко, коли стверджує, що при запереченні підзахисним своєї вини, захисник не вправі зайняти протилежну позицію.
Коли ж підзахисний заперечує свою вину, яка підтверджується матеріалами справи, а адвокату довірительно розповідає про вчинений ним злочин, то, як зазначає І.Л. Петрухін, треба повідомити підзахисному, що захист буде спиратися на докази, зібрані у даній справі.
Адвокатська таємниця і полягає в тому, що адвокат не вправі без згоди клієнта скористатися отриманою інформацією, він може шукати лише слабкі місця в обвинуваченні й просити суд про винесення виправдального вироку. Адвокат не повинен ігнорувати волю дієздатної людини, яка заперечує проти розголошення адвокатом довірених йому таємниць. І.Л. Петрухін вважає, що розголошення адвокатської таємниці можливе лише в тому разі, коли підзахисний повідомив про можливий небезпечний злочин, вчинення якого можна попередити. На думку С. Арія, адвокат, який отримав достовірні дані про можливий тяжкий злочин, вступає в суперечність зі своїм статусом громадянина.
Особливу ситуацію, на мою думку, розглядає С. Арія, коли говорить про клієнта, який розповідає про деталі підготовки злочину. Зрозуміло, що адвокат порадить відмовитися від його вчинення та вкаже на можливі наслідки. Але як бути адвокату далі? Запобігти скоєнню злочину, розкривши адвокатську таємницю? Яка ж суть останньої у цьому випадку? Отже, знову наштовхуємося на колізію права і моралі. Але саме така ситуація, вважаю, зумовлює необхідність правової реформи і в цьому питанні.
В той же час, відповідальність за розголошення адвокатської таємниці має покладатися й на інших працівників, які працюють разом з адвокатом. Облік, зберігання матеріалів справи повинні виключати можливість доступу до них сторонніх осіб. Гарантією збереження адвокатської таємниці повинно бути притягнення до юридичної відповідальності службових осіб, що прагнуть нею заволодіти, чи яка стала відома їм внаслідок виконання ними службових обов'язків.
Певною формою забезпечення саме конфіденційності є побачення адвоката з клієнтом, яке сприяє необхідному психологічному контактові, відвертості, довірі, створюючи можливості для ведення захисту. В той же час, особливим моральним обов'язком для адвоката стає неповідомлення підзахисному тих відомостей, якими той міг би скористатися, щоб ввести суд і органи слідства в оману.
Отже, адвокатська таємниця формується як морально-етична і правова категорія. Правовий аспект стає домінуючим, оскільки в сучасних умовах змінюється і правовий статус громадянина.
Звернення до правил адвокатської етики при неврегульованості проблем адвокатури може піддати сумніву інститут захисту прав і свобод людини і громадянина, а це, на мою думку, викликає й нове ставлення до проблеми адвокатської таємниці, виявляючи її як морально-етичну проблему українського права в цілому.