Суб’єкт злочину загальний, тобто фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Шахрайство, вчинене службовою особою, якщо вона з метою обману чи зловживання довірою, зловживала владою або службовим становищем, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 190 і 364 КК.
Якщо винна особа при шахрайстві з метою обману чи зловживання довірою вчинює інший злочин, її дії належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 190 КК і за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин. Зокрема, самовільне присвоєння влади або звання посадової особи, підроблення документів з метою подальшого їх використання при шахрайстві, а також використання при шахрайстві завідомо підробленого документа диспозицією статті 190 не охоплюється і повинно кваліфікуватися і за ст. 353 чи ст. 358 КК України. [27; с. 357]
Суб’єктивна сторона шахрайства характеризується умисною формою вини у виді прямого умислу і корисливою метою. Суб’єкт злочину усвідомлює, що: а) майно, яким він протиправне заволодіває, є для нього на даний момент чужим і він не має на нього права; б) вилучення цього майна здійснюється всупереч волі його власника чи іншої особи, у володінні якої воно знаходиться, але, незважаючи на це, він бажає ним заволодіти або обернути на свою користь чи користь інших осіб. Особливістю суб’єктивної сторони шахрайства є те, що шахрай усвідомлює уявну добровільність потерпілого щодо передачі йому майна чи права на нього і бажає скористатися цим для одержання чужого майна чи права на нього. Помилка винного щодо належності майна тому чи іншому власникові (наприклад, винний вважає, що майно належить приватній особі, а насправді воно є власністю об’єднання громадян) для правової оцінки вчиненого значення не має.
Яценко С.С. зауважує, що суб’єкт усвідомлює, що він використовує обман чи зловживає довірою для заволодіння чужим майном або правом на нього, і бажає таким чином заволодіти ним. [27; с. 357]
Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправне обернути чуже чи нічийне майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь. В результаті протиправного вилучення чи заволодіння чужим майном або обернення на свою користь нічийного майна винний або інші особи одержують фактичну можливість володіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном як своїм власним, а власник цього майна такої можливості позбавляється. Протиправне вилучення чужого майна в рахунок повернення боргу не може визнаватися злочином проти власності, оскільки у таких випадках не заподіюється шкода об’єктові таких злочинів (праву власності). Не може розглядатися як злочин проти власності заволодіння майном, здійснене всупереч встановленого законом порядку, у випадку, коли винний вважав, що він має право на володіння, користування або розпорядження таким майном.
Відсутній злочин проти власності і у випадку, коли кошти, недостача яких встановлена, витрачались не на особисті потреби службової особи, яке їй було ввірене чи було у її віданні, чи на потреби інших осіб (родичів, близьких, керівництва), н на покриття виробничих витрат у широкому розумінні цього поняття.
1.3. Кваліфіковані види шахрайства
Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є шахрайство: вчинене повторно; вчинене за попередньою змовою групою осіб; що завдало значної шкоди потерпілому; вчинене у великих розмірах; вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки; вчинене в особливо великих розмірах; вчинене організованою групою.
Шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, це заволодіння чужим майном або набуття права на нього шляхом обману чи зловживання довірою, яке вчинене за допомогою незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки [3, c. 241].
Обман під час вчинення цього злочину може виражатись у застосуванні програмних засобів, які дають змогу винному будь-яким чином (шляхом відшукання випадкових цифр, паролів тощо) здійснити несанкціонований доступ до інформації, що зберігається чи обробляється в автоматизованих системах, щоб увести в оману автоматизовану систему і видати себе за того, хто має право в ній працювати і здійснювати відповідні операції. Проникнувши у такий спосіб до відповідної електронної системи, винний здійснює ті чи інші операції, як це робив би той, хто має на це право.
При цьому винний може вплинути на процес обробки інформації, перекрутити її зміст чи знищити, задати необхідну для заволодіння майном чи правом на нього команду, налагодити систему так, щоб вона функціонувала в режимі, який би забезпечив винному або іншим особам незаконне отримання чужого майна чи права на нього [9, c. 86].
Суть шахрайського обману при цьому залишається незмінною, з тією лише особливістю, що реалізується він за допомогою електронно-обчислювальної техніки. Зловживання довірою як спосіб шахрайства з використання електронно-обчислювальної техніки має місце тоді, коли винна особа в результаті довірчих відносин (службові відносини, дружні стосунки тощо) має вільний доступ до здійснення відповідних операцій і недобросовісно використовує ці відносини для неправомірного заволодіння чужим майном чи правом на нього400.
Слід зазначити, що шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, має своїм додатковим обов’язковим об’єктом нормальну роботу ЕОМ, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, а також встановлений порядок їх використання. Тому дії особи, котра вчинила цей злочин, мають кваліфікуватися лише за ч. 3 ст. 190 КК і додаткової кваліфікації за статтями 361-363 КК не потребують [15, c. 165].
Отже, шахрайство істотно відрізняється від інших злочинів проти власності, оскільки здійснюється шляхом обману або зловживання довірою, проте більш детальне визначення цих понять підвищить ефективність розслідування злочину, адже те визначення, яке пропонується Пленумом Верховного Суду України, потребує уточнення, тому що повідомлення неправдивих відомостей передбачає лише словесну форму обману й не охоплює інші види обманних дій. Даний вид злочину динамічний, злочинці постійно вигадують різні варіанти його вчинення. Способів вчинення шахрайства досить багато, що призводить до труднощів працівників правоохоронних органів під час здійснення ними своїх функцій. Подальше вивчення шахрайства та інституту спеціальних знань матиме позитивний вплив на розслідування злочинів у цілому і шахрайства зокрема.
РОЗДІЛ 2
ВІДМЕЖУВАННЯ ШАХРАЙСТВА ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ
2.1 Поняття, основні ознаки та склад злочину «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою»
Говорячи про склад злочину, передбаченого ст. 192 КК України, слід зазначити, що його ознаки у чинному кримінальному законі (власне, як і в КК 1960 року) сформульовано настільки абстрактно та неоднозначно, що згідно з буквою закону він здатен охопити як низку інших кримінально караних діянь, так і безліч цивільно-правових деліктів.
Не аналізуючи різних підходів до розуміння змісту об’єкта та об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 192 КК, слід зауважити, що для правильного вирішення питання про об’єктивні ознаки розглядуваного складу злочину потрібно виходити з такого.
По-перше, оскільки ознаки складу злочину «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою» сформульовано в диспозиції ст. 192 КК неоднозначно (в ній не лише немає чіткої вказівки на ту цінність, яка охороняється розглядуваною статтею, а й взагалі не визначено ознак діяння), то головним критерієм у визначенні основного безпосереднього об’єкта аналізованого злочину має бути місце розташування ст. 192 КК у системі норм Особливої частини КК. Тобто в такому випадку вирішальне значення має не доктринальне тлумачення ознак розглядуваного злочину, а воля законодавця, чітко висловлена ним у процесі систематизації норм Особливої частини КК (його бачення змісту суспільної небезпеки цього злочину) [16, c. 167].
Системний аналіз назви розділу VI Особливої частини КК «Злочини проти власності» та змісту диспозиції ст. 192 КК дозволяє стверджувати, що основним безпосереднім об’єктом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою є право власності як можливість особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.
По-друге, оскільки основним безпосереднім об’єктом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою є право власності, то потерпілим від цього злочину може бути лише власник майна або його законний володілець.
По-третє, певної абстрактності у викладі ознак складу злочину, передбаченого ст. 192 КК, можна уникнути шляхом систематизації форм вчинення цього злочину залежно від повноважень власника чи законного володільця майна, на які відбувається посягання. Можливість такої систематизації пояснюється тим, що, як правило, заподіяння майнової шкоди власнику є результатом порушення лише одного з трьох його повноважень. При цьому слід пам’ятати, що злочин, передбачений ст. 192 КК, не може посягати на ці повноваження у формі: викрадення майна (у такому разі матиме місце шахрайство); знищення майна; пошкодження майна.
Враховуючи викладене, об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 192 КК, може набувати таких форм [4, c. 111]:
протиправне використання чужого (як правило, ввіреного) майна, вчинене шляхом обману або зловживання довірою, внаслідок якого потерпілому було заподіяно значну майнову шкоду.
До проявів протиправного використання чужого майна слід віднести й випадки, коли винний отримує у тимчасове користування чуже майно з використанням при цьому пільг, на які він не має, права, чим заподіює значну майнову шкоду фізичній чи юридичній особі (наприклад, отримує безвідсоткову позику, яка надається певним категоріям громадян, що постраждали від Чорнобильської катастрофи);
протиправне володіння чужим (як правило, ввіреним) майном, вчинене шляхом обману або зловживання довірою, внаслідок якого потерпілому було заподіяно значну майнову шкоду;
протиправне розпорядження чужим (як правило, ввіреним) майном, вчинене шляхом обману або зловживання довірою, внаслідок якого потерпілому було заподіяно значну майнову шкоду;
У кримінально-правовій літературі до форм учинення злочину, передбаченого ст. 192 КК, відносять і деякі інші діяння.
Так, переважна більшість криміналістів переконана, що обертання на свою користь платежів, які мали б надійти фізичній чи юридичній особі за надані послуги, особою, котра не наділена правом їх отримання, є злочином, передбаченим ст. 192 КК (провезення провідником залізничного транспорту, водієм автобуса пасажирів, які не сплатили вартості проїзного квитка, з одержанням від них оплати вартості проїзду; надання можливості окремим особам користуватися без відповідної оплати видовищними послугами з отриманням за це від вказаних осіб вартості наданих послуг тощо).
Поширеною є також думка, згідно з якою за ст. 192 КК має кваліфікуватися й ухилення фізичної особи від сплати обов’язкових платежів (за комунальні й інші майнові послуги, користування транспортом, посвідчення нотаріусами договорів тощо) шляхом обману або зловживання довірою (з використанням підроблених документів, які надають винному пільги щодо сплати тих чи інших платежів; шляхом перекручування умов договору з метою зменшення розміру мита тощо) [22, c. 146].
Способами вчинення розглядуваного злочину є обман і зловживання довірою. За змістом вони аналогічні способам заволодіння майном у разі шахрайства (ст. 190 КК). Різниця полягає лише в тому, що у разі шахрайства обман або зловживання довірою використовуються для заволодіння майном або придбання права на нього, а у разі вчинення злочину, передбаченого ст. 192 КК, – для протиправного використання, володіння або розпорядження чужим майном.
Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 192 КК, є суспільно небезпечний наслідок – настання значної майнової шкоди. Особливістю суспільно небезпечних наслідків цього злочину є те, що майнову шкоду становлять не лише реальні збитки власника майна, а й не одержані власником кошти (упущена вигода). Між діянням у одній із визначених нами форм і суспільно небезпечними наслідками має бути встановлений причинний зв’язок.
Злочин, передбачений ч. 1 ст. 192 КК, є закінченим з моменту, коли потерпілому було заподіяно значну майнову шкоду.
Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 192 КК, може бути фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Якщо заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою вчинено службовою особою з використанням своїх владних повноважень, скоєне слід кваліфікувати за відповідними частинами статей 364, 364-1,365, 365-1 КК.
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 192 КК, характеризується прямим умислом [10, c. 85].
Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є: заподіяння значної майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, вчинене за попередньою змовою групою осіб; заподіяння майнової шкоди у великих розмірах шляхом обману або зловживання довірою.
Заподіяння майнової шкоди у великих розмірах шляхом обману або зловживання довірою – це протиправне використання, володіння чи розпорядження чужим майном, вчинене шляхом обману або зловживання довірою, внаслідок якого потерпілому було заподіяно майнову шкоду, яка у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
2.2. Теоретичні підходи розмежування складів злочину «Шахрайство» та «Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою»
З об’єктивної сторони цей злочин полягає в отриманні винним матеріальної вигоди за рахунок власника або законного володільця майна шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства. За способом вчинення цей злочин є близьким до шахрайства. Однак, на відміну від шахрайства, при його вчиненні не відбувається вилучення чужого майна із фонду власника: винний отримує матеріальну вигоду в результаті використання майна, яке лише мало надійти у розпорядження власника і поповнити його майновий фонд. Тобто він не вилучає майно, а лише не передає його належному власникові чи законному володільцю.
Способами вчинення даного злочину є обман та зловживання довірою. За своїм змістом обман та зловживання довірою як способи вчинення цього злочину аналогічні обману та зловживанню довірою при шахрайстві. Так заподіянням майнової шкоди, відповідальність за яке передбачена ст. 192, охоплюються випадки [5, c. 194]:
незаконного використання чужого майна чи грошових коштів (самовільне всупереч укладеній угоді чи досягнутій домовленості безоплатне використання транспортних засобів чи інших предметів; нецільове використання коштів чи майна іншого власника, отриманих на законних підставах (як попередню оплату за товар чи фінансування певного проекту, орендування приміщень, у т.ч. і житла, або іншого майна, наданого винному його власником чи законним володільцем на зберігання чи залишеного під нагляд, тощо), в результаті чого потерпіла сторона, будучи позбавленою можливості використовувати майно чи кошти у власних інтересах, зазнає майнової шкоди у формі упущеної вигоди;
неправомірного неповернення чи несвоєчасного повернення власнику майна чи грошових коштів, що позбавляє власника можливості використовувати їх за власним розсудом і отримати певний дохід;
ухилення від сплати обов’язкових платежів (перекручування умов договору купівлі-продажу з метою зменшення розміру мита, Користування пільгами (на оплату житла, електричної енергії чи газу, на проїзд тощо)), в результаті чого держава не отримує належних грошових надходжень. Не утворює складу цього злочину ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів, що входять до системи оподаткування. Такі дії за наявності для того підстав слід розглядати як злочин у сфері господарської діяльності і кваліфікувати за ст. 212;
отримання майна чи грошових коштів (кредитів, позик, субсидій та інших соціальних виплат, придбання нерухомості або іншого майна тощо) з використанням при цьому пільг, на які винна особа не мала права (наприклад, отримання безвідсоткової позики, яка надається певним категоріям громадян, що постраждали від Чорнобильської катастрофи; отримання позики для будівництва чи придбання дачних будинків, яка передбачена для ветеранів праці;безоплатне придбання медикаментів чи придбання з 50%-ю знижкою їх вартості, що передбачено для певних категорій громадян);
звернення особою, яка перебуває на службі, на свою користь або користь інших осіб грошових коштів, які є платою за отримані громадянами чи організаціями послуги. Правова оцінка дій винних осіб у таких випадках залежить від того, чи була та чи інша особа наділена повноваженнями на отримання та оприбуткування таких платежів. Наприклад, дії працівників транспорту, які не уповноважені відповідним суб’єктом на одержання коштів як плати за надані послуги, пов’язані з перевезенням транспортом пасажирів або вантажу, і які одержують від фізичних або юридичних осіб гроші за безквитковий проїзд чи за незаконне, без оформлення документів,
перевезення вантажу, утворюють склад злочину, передбаченого ст. 192 КК України. Якщо працівник транспорту уповноважується на отримання коштів за надані послуги, то присвоєння отриманих ним грошових коштів є привласненням чужого майна, оскільки з моменту отримання їх уповноваженою особою вони стають власністю певного суб’єкта (юридичної чи фізичної особи). Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного транспорту, який не є службовою особою, майнової винагороди у значному розмірі за виконання чи невиконання дій з використанням становища, яке він посідає на такому транспорті, слід кваліфікувати
за ст. 354 [11, c. 132].
Якщо заподіяння майнової шкоди шляхом обману супроводжувалось підробленням документів чи використанням підроблених документів, вчинене слід кваліфікувати за відповідними частинами ст. 196 та ст. 375.
За своєю конструкцією склад злочину, передбачений ст. 192, є матеріальним. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є настання в результаті його вчинення значної майнової шкоди. Згідно з приміткою до ст. 192, майнова шкода, заподіяна шляхом обману або зловживання довірою, визнається значною, якщо вона у п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Особливістю суспільно небезпечних наслідків цього злочину є те, що майнову шкоду становлять не лише прямі збитки (витрати) власника майна, а й не одержані власником кошти. За вказаною ознакою цей злочин відрізняється від інших корисливих злочинів проти власності, при вчиненні яких завжди має місце пряма дійсна матеріальна шкода, пов’язана із фактичним зменшенням майнового фонду власника в результаті вилучення з нього майна [17, c. 136].
Натомість, з об’єктивної сторони шахрайство проявляється в зловживання довірою – якщо мав місце обман довіри, яка була виражена потерпілим винному. Використовуючи надану йому довіру винний звертає у свою власність передане йому майно (наприклад, аванс за майбутню роботу, отримане напрокат тощо). Одже, отримання майна під умовою виконання якого-небудь зобов’язання кваліфікується як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала мету його привласнити, а зобов’язання – не виконувати. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі службовій особі у вигляді неправомірної вигоди, маючи намір не передавати їх, а привласнити, то вчинене кваліфікується як шахрайство за ст. 190 КК. Якщо при цьому винний схилив останннього до замаху на давання неправомірної вигоди, то його дії кваліфікуються за сукупністю злочинів за ст. 190 КК і ст. 15, ст. 27 і відповідною частиною ст. 369 КК.
Якщо потерпілий у зв’язку з віком, фізичними чи психічними вадами або іншими обставинами не міг правильно оцінити і розуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу ним майна чи права на нього не можна вважати добровільною. Заволодіння майном засобом зловживання цими вадами або віком чи станом потерпілого за наявності до того підстав, може кваліфікуватися за ст. 185 КК, а заволодіння правом на майно – як недійсна угода.
Якщо винна особа при шахрайстві з метою обману чи зловживання довір’ям вчиняє інший злочин (ст. 353, 358 КК), її дії кваліфікуються за ст. 190 КК і за статтею, яка передбачає відповідальність за цей злочин.
Шахрайство, вчинене службовою особою, якщо вона з метою обману чи зловживання довір’ям, зловживала владою чи службовим становищем, кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей ст. 190 і 364 КК [23, c. 87].
Таким чином, під зловживанням довірою у ст. 190 КК слід розуміти недобросовісне використання винним відносин довіри, які склалися між винним і потерпілим, за для передачі потерпілому неправдивої інформації (початкова мета), введення його в оману (проміжна мета – обман) та заволодіння чужим майном чи правом на нього (кінцева мета).
У тих випадках, коли обман або зловживання довірою виступають лише способом отримання доступу до майна, а саме вилучення майна відбувається таємно чи відкрито, то вчинене не може розглядатися як шахрайство. Такі дії слід кваліфікувати як крадіжку, грабіж або розбій.
1 2 3 4