Ім'я файлу: Курсова робота - Виробнича структура підприємства.doc
Розширення: doc
Розмір: 350кб.
Дата: 06.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
Курсова правельна.doc
Zvit_po_praktitsi-1-1.doc
опд.docx
Лр№4_КІ-19_Квочко.docx
Рисунок 1.3 Структура виробничої структуриРозширення: doc
Розмір: 350кб.
Дата: 06.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
Курсова правельна.doc
Zvit_po_praktitsi-1-1.doc
опд.docx
Лр№4_КІ-19_Квочко.docx
Споріднення елементів виробничої системи. Елементи, які входять до складу виробничої системи, відрізняються за своїми властивостями. Кожен з них, як структурно відокремлена частина системи, виконує тільки йому властиві функції. Водночас функції кожного елемента системи підпорядковані завданням і цілям системи (наприклад, на робочому місці виконуються операції відповідно до завдань, що випливають із закономірностей технологічного процесу, і тим самим підпорядковані основній меті забезпечення ефективного функціонування виробничих систем дільниці, цеху, підприємства в цілому).
Характерна особливість елемента виробничої системи — тісний взаємозв’язок та взаємодія з іншими частинами або елементами системи шляхом:
або послідовного здійснення частини функцій над предметом праці, що виконуються системою в цілому до отримання готового продукту;
або комплексного перероблення однорідної сировини і отримання з неї різноманітних продуктів; або паралельного виконання однорідних, але не однакових функцій з оброблення багатьох видів матеріалів і отримання з них частин готового продукту.[8, 12]
У першому випадку вхід кожного елемента за ходом процесу збігається з виходом попереднього, а вхід і вихід системи в цілому відповідно — з входом і виходом першого і останнього елемента. Таке розташування елементів дає змогу використовувати додаткові корисні властивості, що отримуються на виході попереднього елемента, надходять на вхід наступного у вигляді частини необхідних ресурсів, завдяки чому досягається багаторазове використання частини ресурсів, що витрачені на вході системи. Прикладом такої системи є металургійний завод, де тепло рідинного чавуну з доменної печі використовується як одне з джерел тепла в сталеплавильному виробництві, потім тепло злитків економить енергію для нагрівання їх під прокат у відповідному цеху. Вимоги економічності технології диктують всебічне скорочення перерв у процесі обробки предметів праці під час переходу від однієї стадії до іншої шляхом зосередження всіх елементів в одній системі.
Для систем другого виду характерною є наявність багатьох виходів при одному вході. Комплексні технології глибокого перероблення сировини потребують послідовно-паралельної побудови елементів виробничої системи агрегатно-сепаратного типу. Прикладом може бути хімічний комбінат.
Третій вид виробничих систем відрізняється одним виходом при багатьох входах. Так, на машинобудівному підприємстві використовується одночасно багато різноманітної сировини, матеріалів, способів їх перероблення для виготовлення кінцевого продукту (виробу). Характерною особливістю при цьому є існування трьох взаємопов’язаних послідовних підсистем: заготівельної, що забезпечує первісне змінювання форми матеріалу (металу); обробної, яка пов’язана з отриманням готових деталей із заготовок; складальної, що зайнята з’єднанням окремих деталей у вузли і готовий виріб — машину. Наприклад, заготовки з металу можна отримати різними методами: литтям (відливки), тиском (поковки), штампуванням, механічним обробленням або зварюванням. Подальша обробка заготовок — механічна, термічна тощо здійснюється в різній послідовності і різними робочими інструментами та машинами. Крім того, окремі частини виробу — вузли, агрегати можуть збиратися в підсистемах-елементах (цехах, дільницях) виробничої системи таким чином, щоб бути готовими до початку складання виробу в цілому.
До важливих особливостей виробничої системи третього виду слід також віднести: існування кількох паралельних входів і виходів кожного з її елементів (наприклад, ливарний цех може одночасно подавати заготовки кільком механічним цехам, а кожний механічний цех отримати їх одночасно від низки однорідних і різнорідних цехів свого підприємства, а також зі сторони — безпосередньо з входу системи); надання певних заданих властивостей проміжним продуктам, але відсутність додаткових супутніх властивостей, які можна використовувати в наступних стадіях; можливість затримки проміжних продуктів на стадіях виготовлення у зв’язку з необхідністю впливу сил природи для виділення зайвої енергії (наприклад, охолодження, сушіння).
Остання обставина зумовлює переривчастий (дискретний) характер процесу, у якому вихід попереднього за ходом елемента не може бути суміщений за часом входом наступного. У свою чергу, дискретний характер процесу системи створює об’єктивні передумови для виділення з неї однорідних елементів у відокремлені спеціалізовані виробництва, що виготовляють проміжні продукти для багатьох виробничих систем, де вони споживаються у вигляді вхідних матеріальних ресурсів (заготовок, деталей, комплектуючих виробів) при виготовленні кінцевого продукту. У такий спосіб забезпечується висока концентрація однорідного виробництва, що є умовою технологічного прогресу і підвищення ефективності виробництва.
Виникненню матеріальних зв’язків у виробничій системі передують інформаційні зв’язки, під якими розуміють спілкування і взаємодію людей шляхом обміну усними, письмовими, графічними та іншими видами відомостей. Завдяки інформаційним зв’язкам забезпечується інтеграція елементів системи в єдине ціле, оскільки системоутворюючі елементи пов’язані з рухом інформації. Інформаційні зв’язки на відміну від матеріальних мають прямий і зворотний рух. Якщо прямі зв’язки визначають еталон поведінки системи та її елементів, то зворотні відображають відомості про результати виконання завдань і параметри функціонування елементів. При цьому інформація супроводжує матеріальний потік, що відбиває рух реальних матеріальних ресурсів під час їх перетворення в готовий продукт. Таким чином здійснюються зв’язки внутрішнього стану системи. На «виході» системи виникають інформаційні зв’язки стосовно результатів функціонування, які відображають відомості про кількість, якість, споживчі властивості виробів (послуг), про економічні показники процесів та ін. На підставі отриманої інформації аналізуються, виробляються організаційно-управлінські рішення і здійснюються адміністративно-економічні впливи на систему та її елементи.
Матеріальні зв’язки виробничої системи починаються з моменту виконання замовлення на сировину, матеріали та завершуються відвантаженням готової продукції споживачам. Цикл руху матеріалів охоплює час їх виготовлення, упакування, відвантаження, транспортування від постачальника, складування та зберігання в продуцента кінцевої продукції. Далі ці матеріали у безпосереднього виробника підлягають обробці, складанню, упакуванню і відвантаженню готової продукції споживачам. Матеріальний потік, таким чином, є результатом взаємодії незалежних виробничих систем: постачальника, транспортувальника і продуцента готових виробів. Вони взаємодіють завдяки інформації, яка стає первісним вхідним ресурсом процесу виробництва системи.
Розділ ІІ: Виробнича структура підприємства
Виробнича структура підприємства являє собою систему взаємопов’язаних виробничих, структурних підрозділів, що забезпечують виробничу діяльність відповідно до цілей і завдань.
Структура підприємства включає сталі структурні підрозділи:
основні цехи (заготівельні, оброблювальні, складальні);
допоміжні цехи (інструментальні, ремонтні, енергетичні, дослідні, компресорні, котельні та ін.);
обслуговуючі господарства (складське, транспортне, санітарно-технічне, загальнозаводські лабораторії);
допоміжних відділень;
дільниць;
бригад;
побічні цехи ( переробки виробничої сировини, товарів широкого вжитку);
підсобні цехи (тарний, підготовки основних матеріалів).
ЇЇ визначають такі чинники, як:
− конструктивні і технологічні особливості продукції, що випускається;
− масштаб виробництва по окремих видах виробів;
− спеціалізація підприємства і його кооперація з іншими підприємствами;
− рівень автоматизації та механізації виробничих процесів;
− ступінь охоплення життєвого циклу виробів.
Також охоплює склад виробництв, цехів та господарств, їх технологічну взаємодію, порядок і форми кооперування, співвідношення за кількістю робітників, вартістю устаткування, площею і територіальним розташуванням.
Організаційне формування виробничої структури підприємства базується на взаємозв’язках та відносинах певного складу основних, допоміжних цехів та обслуговуючих господарств виробничого призначення, що зумовлені технологією виготовлення продукції або надання послуг.
Виробнича структура визначає розподіл праці між цехами та обслуговуючими господарствами, формалізує внутрішньозаводську спеціалізацію та кооперування, у галузевому масштабі вказує на міжзаводську спеціалізацію виробництва.
На основі виробничої структури формується загальна та управлінська структури підприємства. Основною вимогою до структури є забезпечення раціональнішого сполучення в часі і просторі всіх елементів та їх ланок виробничого процесу.
2.1 Сутність та елементний склад виробничої структури підприємства
Первісним ланцюгом в організації виробничого процесу та базовим осередком (елементом) виробничої системи є робочі місця, на яких виконуються робітниками (групою робітників) певні операції з виготовлення продукції чи обслуговування виробничого процесу за допомогою необхідного устаткування, інструменту, пристроїв, розташованих на відведеній частині площі.
Сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконується технологічно однорідна робота або різні операції з виготовлення однорідної продукції, створює виробничу дільницю — окрему адміністративну одиницю, очолювану майстром за наявності в зміну не менш 25 робітників.
Цех являє собою територіально та адміністративно відокремлений підрозділ підприємства, в якому основні виробничі і допоміжні дільниці та обслуговуючі служби виконують певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації та кооперування праці. Кількість цехів залежить від конструктивних і технологічних характеристик продукції, що виготовляється, її обсягів та рівня спеціалізації підприємства. Сукупність однорідних цехів на великих підприємствах становить виробництво.
Виходячи з викладеного, можна дати загальне визначення: виробничою структурою називається група робочих місць, підрозділів, господарств виробничого призначення, яка має технологічні та (або) коопераційні взаємозв’язки і розташована на певній площі. Можна виділити різні структурні побудови підприємств: цехову, безцехову, корпусну та комбінатську . (рис. 1)
Рисунок 1: Види виробничих структур підприємств
А – цехова, Б – без цехова, В – корпусна, Г – комбінатська.
Виходячи із сутності і змісту виробничого процесу як сукупності основних, допоміжних і обслуговуючих процесів виробничого призначення, а також ураховуючи призначення та характер продукції, яка виготовляється, або робіт, що виконуються на підприємстві, розрізняють основне, допоміжне, обслуговуюче, побічне та підсобне виробництва, на базі яких створюються відповідні дільниці, цехи та господарства.
Цехи основного виробництва спеціалізуються на виготовленні профільної продукції підприємства, що призначена для задоволення потреб зовнішніх споживачів. Наприклад, на машинобудівних підприємствах до них належать ливарні, ковальсько-пресові, механічні, складальні; на металургійних — доменні, сталеплавильні, прокатні цехи; на взуттєвих та швейних підприємствах — закрійні та швейні.
На великих підприємствах для побудови короткого шляху матеріального потоку та забезпечення ефективності виробничих процесів однорідні за профілем цехи об’єднуються в корпуси.
На підприємствах з невеликим обсягом і відносно простими виробничими процесами доцільно обмежитися дільничною структурою підрозділів, не створюючи цехів.
Основне виробництво, як правило, складається з окремих фаз або стадій, за якими класифікуються відповідні цехи: заготівельні (ливарні, ковальські, пресові, металоконструкцій та ін.); обробні (механічні, деревообробні, термічні, гальванічні тощо); складальні (цехи вузлового складання та загального складання, випробування, фарбування готових виробів і т. ін.).
Допоміжні цехи сприяють випуску основної продукції, виготовляють допоміжні види виробів, які необхідні для нормальної роботи основних цехів (наприклад, виготовлення інструментів, запчастин для ремонту устаткування, виробництво енергії, надання ремонтних та енергетичних послуг). Важливішими з цих цехів уважаються інструментальні, ремонтно-механічні, ремонтно-енергетичні, ремонтно-будівельні, модельні, штампові та ін.
Побічні цехи переробляють відходи основного та допоміжного виробництв і виготовляють непрофільну продукцію або відновлюють допоміжні матеріали для потреб виробництва. Наприклад, цех виробництва товарів широкого вжитку, цех регенерації формовочної суміші, мастил, обтиральних матеріалів тощо.
Підсобні цехи здійснюють підготовку основних матеріалів для основних цехів, а також виготовляють тару для упакування продукції.
Обслуговуючі цехи і господарства виробничого призначення забезпечують нормальну роботу основних та допоміжних цехів шляхом транспортування і збереження сировини, напівфабрикатів, готової продукції, проведення необхідних санітарно-технічних заходів, підтримання благоустрою їх приміщень і території тощо. До категорії обслуговуючих господарств належать: складське господарство, у складі якого різноманітні склади та комори; транспортне господарство, яке формується на базі депо, гаражів, ремонтних майстерень, транспортних та вантажно-розвантажувальних засобів; санітарно-технічне господарство, що об’єднує водопровідні, каналізаційні, вентиляційні та опалювальні пристрої; центральна заводська лабораторія, яка складається з відповідних лабораторій механічної, металографічної, хімічної, пірометричної, рентгенівської тощо.
У виробничу структуру не входять різні загальнозаводські служби, а також господарства і підрозділи капітального будівництва, охорони довкілля, культурно-побутового обслуговування працівників, наприклад, житлово-комунальне господарство, підсобне господарство, їдальні, профілакторії, медичні установи, дитячі ясла, садки, клуби, спортивні та оздоровчі підрозділи тощо.
2.2 Чинники виробничої структури.
У практичній діяльності фахівці, використовуючи термін «виробнича структура підприємства», вкладають у нього дещо глибший зміст. Виробнича структура підприємства являє собою склад виробництв, цехів та господарств, їх технологічну взаємодію, порядок і форми кооперування, співвідношення за кількістю робітників, вартістю устаткування, площею і територіальним розташуванням.
Організаційне формування виробничої структури підприємства базується на взаємозв’язках та відносинах певного складу основних, допоміжних цехів та обслуговуючих господарств виробничого призначення, що зумовлені технологією виготовлення продукції або надання послуг. (рис. 2)
Виробнича структура підприємства залежить від таких чинників:
1. Конструктивні і технологічні особливості продукції. Вид продукції визначає характер виробничих процесів, які, у свою чергу, впливають на склад основних цехів, обсяг виготовлення продукції. Складність конструкції та технології виготовлення виробів визначає відповідний рівень різноманіття виробничих зв’язків та залежності, розгалуженість структури.
Рисунок 2: Схема виробничої структури підприємтва
2. Обсяг випуску продукції. Кількість виробів певного найменування, типорозміру та виконання, що виготовляються чи ремонтуються підприємством або його підрозділами протягом планового періоду визначає формування відповідних за спеціалізацією та потужністю структурних утворень. Збільшення обсягів продукції впливає на диференціацію виробничої структури, ускладнює внутрішньовиробничі зв’язки. Так, на великих підприємствах можуть створюватися кілька однорідних цехів.
3. Номенклатура продукції. Від неї залежить можливість пристосування цехів та дільниць для виробництва тільки певної продукції або більш різноманітної. Вузька номенклатура відносно спрощує виробничу структуру, а широка значно її ускладнює.
4. Рівень і форма спеціалізації та кооперування з іншими підприємствами. Збільшення рівня спеціалізації сприяє однорідності випуску продукції, зменшенню різноманітності цехів, спрощенню виробничої структури. Навпаки, універсальність виробництва ускладнює структуру. Кооперування з іншими підприємствами зменшує різноманітність виробничих процесів, що скорочує склад цехів і спрощує зв’язки.
5. Рівень автоматизації та механізації виробничих процесів. Він виявляється у створенні гнучкіших комплексно-автоматизованих та автоматизованих цехів, які мають високу продуктивність і спеціалізацію.
6. Ступінь охоплення життєвого циклу виробів. Якщо крім підготовки виробництва, безпосередньо процесу виготовлення виробів, їх випробування, складування, транспортування передбачається також сервісне обслуговування в процесі експлуатації, то це зумовлює створення регіональних спеціалізованих підрозділів.
Виробнича структура підприємства динамічна. Вона змінюється в часі під впливом перелічених та інших чинників, які обумовлюють необхідність її вдосконалення. Основною вимогою до структури є забезпечення раціональнішого сполучення в часі і просторі всіх елементів та їх ланок виробничого процесу.
Залежно від спеціалізації всі виробничі структури машинобудівних підприємств можна типізувати таким чином:
Заводи з повним технологічним циклом, які мають у своєму складі всю сукупність заготівельних, обробних та складальних цехів.
Заводи механоскладального типу (з неповним технологічним циклом) з обмеженою кількістю основних цехів, які в основному отримують заготовки від кооперованих підприємств.
Заводи складального типу, які виготовляють кінцеві готові вироби, отримуючи деталі і заготовки від інших підприємств.
Заводи, що виробляють заготовки і, як правило, побудовані на принципах технологічної спеціалізації.
Заводи подетальної спеціалізації, які виробляють окремі деталі, блоки, вузли, підвузли, складальні одиниці.
Виробнича структура підприємства визначає розподіл праці між цехами та обслуговуючими господарствами, формалізує внутрішньозаводську спеціалізацію та кооперування, у галузевому масштабі вказує на міжзаводську спеціалізацію виробництва. На основі виробничої структури формується загальна та управлінська структури підприємства.
2.3. Принципи формування виробничих структур.
Побудова виробничої структури ґрунтується на вимогах принципів просторової організації ідеального процесу, таких як: спеціалізація, пропорційність, прямоточність. Під час побудови оптимальної структури виробничої системи до її складу включаються тільки ті елементи і підсистеми, які забезпечують економію ресурсів.
На машинобудівних підприємствах основні цехи та дільниці формуються залежно від характеру операцій, що виконуються, та ступеня готовності предметів праці за такими принципами спеціалізації: технологічний, предметний або змішаний (предметно-технологічний).
Технологічна форма спеціалізації розвивалася поступово разом з підвищенням технічної озброєності, масштабів виробництва, що спонукало його поділ на фази (стадії) з відокремлюванням відносно самостійних підрозділів.
У разі технологічної форми спеціалізації виробничого підрозділу виконується тільки певна частина однорідних операцій при широкій номенклатурі оброблюваних предметів праці, які виходять з нього в стані напівфабрикату з подальшою обробкою на інших стадіях для того, щоб стати готовим чи частковим продуктом. При цьому використовується однотипне устаткування, іноді близьке за габаритами.
Прикладом цехів технологічної спеціалізації на машинобудівному заводі є ливарний, кувальний, термічний, гальванічний, механічний та ін. У свою чергу, механообробний цех у своєму складі має токарну, фрезерувальну, свердлильну, шліфувальну та інші дільниці. У таких цехах (дільницях), як правило, виготовляється вся номенклатура заготовок або деталей. Складальний цех також може бути віднесений до технологічно спеціалізованих, якщо в ньому складаються всі вироби, що випускаються заводом.
При технологічній спеціалізації виготовлення за конструктивними характеристиками простої однорідної продукції здійснюється шляхом послідовної переробки незмінної за своїм складом сировини. Це визначає послідовне розташування устаткування на певній площі, що забезпечує прямоточний характер просування предметів праці у виробничому процесі.
Розміщення устаткування на механічній дільниці, побудованій на технологічному принципі. Переваги технологічної структури полягають у поширенні регулювання завантаження устаткування, повнішому використанні матеріалів; розширенні можливостей маневрування робітниками завдяки їх високій кваліфікації, універсалізації, обміну досвідом; застосуванні прогресивної технології; більшій гнучкості в разі освоєння випуску нової продукції та розширенні її номенклатури; спрощенні технічного керівництва підрозділом; додатковому системному ефекті за рахунок посилення функціональних, синергійних та спрощених просторових зв’язків.
Недоліки технологічної структури: з причин великої номенклатури збільшуються втрати часу на переналагодження устаткування на інші види продукції і, відповідно, тривалість виробничого циклу; зменшується відповідальність за якість і строки виготовлення виробів у цілому; нераціональні і довгі маршрути руху деталей за групами верстатів, які зумовлені частими змінами складу і послідовності операцій, що внеможливлюють їх розташування за ходом технологічного процесу; ускладнюється та дорожчає внутрішньозаводське кооперування; ускладнюється планування і диспетчерування процесів.
Технологічна структура характерна для одиничного і дрібносерійного виробництв з випуском різноманітної та нестійкої номенклатури виробів. З поглибленням спеціалізації виробництва, а також стандартизації й уніфікації виробів та їх частин технологічний принцип формування цехів, як правило, доповнюється предметним, за якого основні цехи створюються за ознакою виготовлення кожним з них певного виробу або його частини.
Побудова предметної форми спеціалізації передбачає концентрацію в основних цехах усіх операцій з отримання часткових або готових виробів. У таких цехах повністю виготовляються закріплені за ними деталі або вироби вузької номенклатури, наприклад, один виріб, кілька однорідних виробів або конструктивно-однорідних деталей.
Для цехів з предметною формою спеціалізації характерні різноманітність устаткування та оснащення, але вузька номенклатура деталей або виробів. Устаткування добирається відповідно до технологічного процесу і розташовується за ходом послідовності виконання операцій. У такий спосіб втілюється принцип прямоточності. Предметний тип виробничої структури притаманний масовому і великосерійному виробництву.
Переваги предметної форми спеціалізації: розташування устаткування за ходом технологічного процесу дає змогу впроваджувати нову техніку, механізувати та автоматизувати виробничі процеси, створює передумови для організації поточного методу виробництва, що забезпечує скорочення маршрутів руху предметів праці та тривалості виробничого циклу з урахуванням зменшення втрат на переналагодження устаткування, міжопераційних і міжцехових пролежувань деталей; підвищується відповідальність за якість, строки та обсяги виготовлення виробів, які закріплено за кожним цехом та дільницею; спрощується оперативне планування та регулювання виробничих процесів, оскільки всі операції з виготовлення конкретного виробу зосереджені в одному цеху.
Недоліками предметної спеціалізації вважається: збільшення кількості устаткування у зв’язку з необхідністю мати в наявності всі його види для виконання різноманітних спеціалізованих операцій; незавантаженість устаткування з причин зміни обсягів виробництва; неможливість маневрування робітниками внаслідок низької кваліфікації і високої спеціалізації кожного робітника; зниження темпів технологічного прогресу, обмеженість розширення номенклатури та освоєння нової продукції; ускладненість структури виробництва та керування підрозділами.
Практика свідчить, що створення предметно спеціалізованих підрозділів економічно доцільне тільки в умовах великих обсягів випуску обмеженої номенклатури виробів, коли найповніше завантажується устаткування, зменшуються втрати часу на його переналагодження в разі переходу на випуск іншого об’єкта.
Такі цехи, де створюється можливість здійснювати замкнутий (закінчений) цикл виробництва продукції, називають предметно-замкненими. При цьому можливі варіанти суміщення заготівельної та обробної або обробної та складальної стадій (фаз) виробництва (наприклад, механозаготівельний, механообробний, механоскладальний цехи).
Водночас застосування ідеальної предметної структури, наприклад на автомобільному чи будь-якому машинобудівному заводі, недоцільне, бо веде до необхідності в кожному цеху монтувати всі комплекти технологічного устаткування. При цьому неможливо завантажити деякі верстати через невеликий обсяг робіт на дільниці. Тому на машинобудівних підприємствах застосовується змішана структура, за якої заготівельні виробництва та цехи будуються за технологічним принципом (ковальсько-пресовий, чавуноливарний, сталеливарний та ін.), а оброблювальні та випускаючі об’єднуються в предметно-замкнені ланцюги (цехи або дільниці).
Така змішана структура притаманна масовому та серійному типам машинобудівного виробництва. Підприємства, що працюють за індивідуальними замовленнями, використовують технологічну структуру. Підприємства з технологічними переділами (коли сировина послідовно проходить низку стадій зміни стану і форми, наприклад, металургійні чи текстильні) мають також технологічну структуру.
Однак найбільший ступінь суміщення досягається в разі інтеграції декількох стадій виробничого процесу в спеціалізовані підрозділи виробничої системи. Але при цьому об’єднання здійснюється вже на основі функціонального призначення часткових продуктів (деталей) входженням їх як структурних елементів у готовий продукт, що виконують певні функції в ньому. Водночас привабливість високої ефективності такого рішення потребує більшої повторюваності робіт за умови стабільного (тривалий час) процесу та жорсткої пропорційності устаткування потягом усього виробничого циклу.
У машинобудуванні випускається складна продукція в порівняно невеликих обсягах в умовах серійного і дрібносерійного виробництва, виходячи з потреб ринку. До того ж конкуренція зумовлює часту зміну моделей продукції, що не дає змоги повністю завантажити устаткування виготовленням її постійної номенклатурою за весь технологічний цикл.
Розв’язання такої проблеми можливе завдяки застосуванню сучасного устаткування типу обробний центр, що забезпечує обробку предметів за всіма або більшістю операціями технологічного процесу однією установкою. Це дає змогу уникнути чи звести до мінімуму обсяг міжопераційних переміщень деталей, які обробляються, і забезпечити максимальну безперервність виробничого процесу. Виробничі підрозділи (дільниці, цехи) набувають усіх ознак предметної структури в разі оснащеності такими видами устаткування.
Цехова виробнича структура. Під виробничою структурою цеху розуміють склад основних виробничих дільниць, що входять до нього, допоміжних та обслуговуючих підрозділів, а також зв’язки між ними. Така структура відповідно до поділу праці визначає внутрішньоцехову спеціалізацію та кооперування виробництва.
Важливою частиною виробничої структури цеху є допоміжні та обслуговуючі підрозділи. До допоміжних належать дільниці: ремонту устаткування і технологічного оснащення, централізованого заточування інструменту.
До складу обслуговуючих підрозділів входять: складські приміщення (матеріальні та інструментальні комори), внутрішньоцеховий транспорт (візки, електрокари, конвеєри та ін.), а також пункти технічного контролю якості продукції, які відповідно оснащені контрольно-вимірювальними приладами.
У цехах із предметною спеціалізацією можуть бути створені дільниці як з предметною, так і з технологічною спеціалізацією, а в цехах з технологічною спеціалізацією — дільниці технологічні, що сформовані за групами устаткування і габаритами виробів.
У цеховому масштабі просторова побудова дільниць з технологічною спеціалізацією ускладнює управління ними внаслідок розгалуженості мережі прямих та зворотних зв’язків стосовно кожної операції обробки та відповідного предмета праці, оскільки через слабкі внутрішні зв’язки вхід і вихід кожної з них збігаються з входом і виходом дільниці в цілому.
У разі предметної побудови дільниць організація управління значно спрощується внаслідок достатності зв’язків на вході і виході дільниці або елемента. Міжопераційні зв’язки управління при цьому безпосередньо замикаються внутрішніми відносинами між елементами системи.
Предметна спеціалізація цеху передбачає його формування на базі кількох предметно-замкнених дільниць, кожна з яких спеціалізується на випуску відносно вузької номенклатури виробів, що мають подібні конструктивно-технологічні ознаки, і реалізує закінчений цикл їх виготовлення за принципом прямоточності.
На практиці виділяють три види предметно-замкнених дільниць з виготовлення:
конструктивно і технологічно однорідних деталей (наприклад, шліцевих валиків, втулок, фланців, шестерень та ін.);
конструктивно різнорідних деталей за однаковою технологією (операціями і їх маршрутами обробки). Наприклад, дільниця круглих деталей, дільниця плоских деталей та ін.;
усіх деталей вузла, підвузла дрібної складальної одиниці або всього виробу (застосовується покомплектна система оперативно-виробничого планування, де планово-обліковою одиницею є вузловий комплект).
Можливості побудови структури дільниць за предметною спеціалізацією перевіряються з допомогою класифікації предметів праці (деталей), що закріплені за цехом. Розроблені методи класифікації деталей, що обробляються, за конструктивно-технологічними ознаками використовуються для організації предметно-замкнених дільниць. В основу класифікації покладені ознаки, які визначають тип і технологічний маршрут обробки деталей. Наприклад, у машинобудуванні деталі розподіляються за такими основними ознаками: формою, габаритами, технологічним маршрутом обробки, конструктивним типом.
У свою чергу, кожна з ознак визначає певні технологічні параметри обробки: тип устаткування, розмір та потужність, послідовність обробки, характер технологічного оснащення.
Такий метод класифікації дає змогу підбирати групи однорідних деталей, що обробляються за однаковими або подібними технологічними процесами, для формування предметно-замкнених дільниць.
2.4. Типи побудови виробничних структур
Виробнича структура підприємства повинна бути:
по-перше:гнучкою, динамічною і постійно відповідати мінливим умовам зовнішнього середовища;
по-друге: мати здатність до ефективної самоорганізації виробничих підрозділів по мірі зміни завдань, що стоять перед підприємством.
Залежно від форми спеціалізації, виробничі підрозділи підприємства організуються за наступними типами виробничої структури – технологічний, предметний, змішаний (предметно-технологічний).
Кожен вид виробничої структури характеризується наступними ознаками:
характер побудови цехів і дільниць, тобто їх спеціалізації;
масштаб виробництва, характером розташування обладнання;
характером транспортних потоків.
Преший тип побудови виробничої структури – технологічний.
В основу створення цехів таких підприємств покладено технологічний принцип, коли цехи виконують комплекс однорідних технологічних операцій з виготовлення або обробці самих різних деталей для всіх виробів заводу.
Технологічна структура зумовлює чітку технологічну відособленість. Отже, устаткування розташоване не по ходу технологічного процесу, а по групах. Наприклад, на текстильних підприємствах організуються прядильні, ткацькі, оздоблювальні цехи; на металургійних - доменні, сталеплавильні, прокатні. Всередині цехів за принципом технологічної однорідності створюються ділянки. При такій структурі цехи і ділянки виконують певні операції на обладнанні, розташованому у однотипних групам. Цей тип виробничої структури спрощує керівництво цехом або ділянкою: майстер, що відповідає за групу однорідних верстатів, може всебічно вивчити їх; при надмірній завантаженні одного верстата робота може бути передана на будь-який звільнилася верстат. Технологічна структура дозволяє маневрувати розстановкою людей, полегшує перебудову виробництва з одного номенклатури виробів на іншу, що особливо важливо в умовах ринкової економіки. Але, не дивлячись на це даний вид виробничої структури, вважається самим не ефективним, що пов'язано з неминучістю частих переналагоджень обладнання, так як на кожному з них обробляються різні видипродукції, обмежуючи цим можливість застосування спеціальних верстатів, інструментів, пристосувань. Це веде до пролежування деталей в очікуванні своєї обробки, подовженню циклу виробництва, зниження фондовіддачі, коефіцієнта використання устаткування за часом, продуктивності праці. Крім того, при технологічній виробничій структурі немає відповідальності за якість кінцевої продукції, так як кожен цех, ділянка виконує частину технологічного процесу. Зростають транспортні перевезення, зустрічні вантажопотоки, оскільки обладнання розставлено не по ходу технологічного процесу.
Не дивлячись на неефективність такої побудови виробничої структури, її застосування неминуче в умовах одиничного. Недоліки цього типу в тому, що керівництво цеху несе відповідальність тільки за певну частину виробничого процесу, не відповідаючи за якість деталі, вузла, виробу в цілому. Важко розташувати обладнання по ходу технологічного процесу, тому що в цеху виготовляють найрізноманітніші вироби. Технологічна спеціалізація цехів збільшує тривалість виробичого циклу. Організація основних цехів по технологічному є ознакою характерною для підприємств, що випускають різноманітну і нестійку номенклатуру виробів.
Другий етап побудови виробничої структури – предметний.
В основу створення цехів таких підприємств покладено предметну ознаку, коли цехи спеціалізуються на виготовленні певної обмеженої номенклатури виробів, застосовуючи при цьому самі різні в технологічному відношенні процесі та операції, використовуючи саме різноманітне обладнання.
Предметний тип побудови виробничої структури підприємства є найбільш прогресивним, оскільки предметна спеціалізація дозволяє організувати предметно-замкнуті ділянки в серійному виробництві і потокові лінії в масовому виробництві.
Предметний тип виробничої структури - найпрогресивніший. Але його застосування в чистому вигляді можливе лише у великосерійному і масовому виробництві. Усі цехи і ділянки спеціалізуються з предметного принципом, що дозволяє розташувати обладнання по ходу технологічного процесу, застосовувати високопродуктивні верстати, інструменти, штампи, пристосування. Але, перш за все устаткування в цехах при використанні предметного принципу розташовують у порядку послідовного виконання технологічних операцій. Воно тут різнорідно і призначене для виготовлення окремих деталей або складових частин виробів. Цехи поділяються на окремі предметні ділянки, наприклад, ділянки з виготовлення валів шестерень, поршнів. Устаткування встановлюється так, щоб забезпечити прямолінійний рух деталей, що закріплюється за ділянкою. Деталі обробляють партіями, час операції на окремих верстатах не погоджено з часом операцій на інших. Деталі під час роботи зберігають біля верстатів і потім транспортуються усією партією. Предметні ділянки прагнуть по можливості здійснити закінчений (замкнутий) цикл виробництва виробів. Такі ділянки (цехи) називаються предметно-замкнутими. Як правило, вони оснащені всім комплексом обладнання, необхідних для виготовлення продукції. Замкнутий цикл виробництва досягається при поєднанні в одному і тому ж цеху різноманітних технологічних процесів. З цілої низки причин це не завжди можливо. У машинобудуванні найчастіше в одному предметному цеху суміщають оброблювальну і складальну стадії виробничого процесу. Науково-технічний прогрес, що виявляється у застосуванні нових ресурсозберігаючих технологій і комплексної механізації та автоматизації виробництва, призводить до територіального зближення окремих стадій виробничого процесу і до відмови від відокремлення їх в окремих цехах.
У міру збільшення масштабу виробництва відбувється поглиблення технологічної спеціалізації з урахуванням габаритів обладнання або продукції, що використовується, чи інших ознак.
При виборі типу організації слід пам’ятати. Що він зумовлюється умовами виробництва. Головним тут є, преш за все, тип виробництва (масовий, серійний, індивідуальний), спеціалізація підприємства (предметна, технологічна або предметно-технологічна), характер і номенклатура продукції, що випускається.
При традиційному підході до визначення структури та організації роботи цехів загальний обсяг робіт розчленовується на окремі операції з виготовлення деталей або у роботі виробів. Ці роботи концентрувалися на ділянках, побудованих за технологічним принципом.
Структурна схема організації виробничого процесу полягає в тому, що якщо ділянки, сформовані з верстатів однакового технологічного призначення, то при такій структурі виникають численні прямі і зворотні зв’язки між технологічно-спеціалізованими ділянками для виготовлення деталей.
При використанні предметно-замкнутої структур в цеху є ділянки, побудовані за принципом подетальної спеціалізації при перетині зовнішніх і внутрішніх зв’язків. Кінцева мета виробничої системи складається з цілей відособлених ділянок, що випускають продукцію.
Орієнтація ділянок на кінцевий результат скорочує виробничі зв’язки, спрощує порядок планування і управління ходом робіт. Такий метод організації виробництва називається програмно-цільовим.
Сутність даного підходу полягає у формуванні цілей та їх досягнень за допомогою спеціальних програм та ресурсів.
Програмно-цільовий метод передбачає таку побудову організаційних структур систем планування та управління цехами і ділянками, яке супроводжується наступними процесами:
- цільовий (подетально або предметної) – спеціалізація ділянок, що здійснюється за допомогою конструктторсько-технологічного класифікатора деталей з урахуванням їх відносносної трудомісткості при формуванні завантаження кожної ділянки;
- уніфікацією і типізацією технологічних маршрутів або процесів за рахунок зосередження в кожному підрозділі таких однорідних деталей або виробів, які б забезпечували одно спрямованість їх рухув процесі виробництва;
- перебудовою виробничої структури ділянок, цехів під їхню цільову спеціалізацію відповідно оптимальним організаційно-технологічним маршрутом виготовлення деталей, закріплених за кожною ділянкою.
В основі формування виробничих ділянок в цеху лежить класифікація предметів, що виготовляються в цеху, і закріплення їх за певними групами робочих місць. При цьому деталі або вироби групуються за конструктивно-технологічними ознаками з урахуванням параметрів, що характеризують міру близкосту конструктивно-технологічних груп.
Критерій економічної ефективності та доцільності вибору того чи іншого типу виробничої структури знаходить вираження в системі техніко-економічних показників. До числа таких показників відносяться:
склад виробничих цехів і обслуговуючих господарств, їх спеціалізація;
розміри виробничих цехів і обслуговуючих господарств за чисельністю персоналу;
потужність обладнання;
питома вага різних видів спеціалізації цехів, дільниць (предметних, технологічних, предметно-технологічних);
співвідношення між основними, допоміжними і обслуговуючими підрозділами по кількості обладнання та займаних площ у кожному з них;
продуктивність праці;
тривалість виробничого циклу;
собівартість основних видів продукції;
протяжність транспортних маршрутів;
вантажообіг підприємства загальний і за видами транспоту;
інші показники з урахуванням специфіки галузі.
Розділ ІІІ: Оцінка ефективності та удосконалення виробничої структури підприємства
Будь-яка організація не буде працювати ефективно, якщо в ній немає чіткого розподілу обов'язків та персональної відповідальності.
Організаційна структура являє собою внутрішньо системний порядок, форму організаційних відносин і елементів. Вона створюється суб'єктом управління для оптимізації зв'язків і відносин[1].
Складність полягає в тому, щоб правильно розподілити функціональні обов'язки, забезпечити добре виконання їх співробітниками, побудувати структуру таким чином, щоб вона відповідала вимогам навколишнього середовища, якщо ж ні, то на основі аналізу і оцінки розробити заходи для найбільш швидкого і з мінімальними витратами проведення її реорганізації тощо.
Також ефективна виробнича структура дає можливість як узгодженого взаємодії всіх відділів, служб та посадових осіб відповідно до прийнятих планами, так і можливість самореалізації всіх працівників, які забезпечують розвиток, прогрес організації.[18]
З метою оптимізації виробнича структура підлягає аналізу за такими показниками:[19]
− розміри виробничих ланок (обсяг випуску продукції, чисельність, вартість основних фондів, потужність енергетичного обладнання);
− ступінь централізації окремих виробництв (співвідношення обсягів робіт спеціалізованих підрозділів до загального обсягу робіт даного виду);
− співвідношення між основними, допоміжними та обслуговуючими виробництвами (частка відповідних виробництв за кількістю робітників, устаткування, розміром виробничих площ, вартості основних фондів);
− пропорційність виробничих ланцюгів, що входять до складу підприємства (за виробничої потужності та трудомісткості);
− рівень спеціалізації окремих виробничих ланцюгів (частка предметно, подетально і технологічно спеціалізованих підрозділів, рівень спеціалізації робочих місць за коефіцієнтом закріплення операцій);
− ефективність просторового розташування підприємства (коефіцієнт забудови, використання площі виробничих площ або території);
− характер взаємозв’язків між підрозділами (визначається кількістю переділів проходження предмета праці до готового продукту, протяжністю транспортних маршрутів, вантажооборотом між переділами).
На підставі аналізу цих показників формують варіанти виробничої структури.
Найраціональніший з них вибирають за такими критеріями: 17, 19
максимальна можливість спеціалізації цехів і дільниць, пропорційність їх побудови;
відсутність дублюючих та надмірно дрібних побудов;
безперервність і прямоточність виробництв;
можливість розширення та перепрофілювання виробництва без його зупинки.
На промислових підприємствах удосконалення виробничої структури здійснюється за такими основними напрямками:[17]
1.
1 2 3