1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23
Ім'я файлу: Посібник Стрельніков, Брітченко.doc
Розширення: doc
Розмір: 1642кб.
Дата: 23.11.2022
скачати

3.2. Використання комп’ютерних
телекомунікацій у вищій освіті


За своїми потенційними можливостями, обумовленими їх дидактичними якостями, комп’ютерні телекомунікації є винят­ково своєчасними і перспективними для використання в сфері вищої освіти.

У сучасному інтегрованому співтоваристві студенти вже не можуть навчатися ізольовано, обмежуючись традиційним до­сить замкнутим соціумом: викладачі, друзі, родина. Телекомуні­кації розкривають вікна в широкий світ. Студенти одержують доступ до найбагатших інформаційних ресурсів мереж і можли­вість працювати спільно над цікавим для них проектом зі сту­дентами з інших країн, у рамках телеконференцій – обговорюва­ти проблеми практично з усім світом. Подібна перспектива співробітництва і кооперації створює найсильнішу мотивацію для їх самостійної пізнавальної діяльності в групах і індивіду­ально. Спільна робота стимулює студентів знайомитися з різни­ми точками зору на досліджувану проблему, до пошуку додат­кової інформації, до оцінки одержуваних власних результатів. Викладач стає керівником, координатором, консультантом, до якого звертаються не за посадою, а як до авторитетного джерела інформації, як до експерта. Обговорення проміжних результатів у групі, дискусії, «мозкові атаки», доповіді, реферати мають іншу якість, оскільки вони містять не тільки матеріал підруч­ників і офіційних довідників, а й точки зору партнерів по про­екту з інших регіонів світу, їх дані та інтерпретацію фактів, явищ. Телекомунікації (електронна пошта, телеконференції) до­зволяють студентам самостійно формувати свій погляд на події, що відбуваються у світі, усвідомлювати багато явищ і досліджу­вати їх з різних точок зору, нарешті, зрозуміти, що деякі з проблем можуть бути вирішені тільки спільними зусиллями.
Це – елементи глобального мислення. Величезне море інформа­ції в Інтернеті відкриває перед студентами можливість підбору необхідного матеріалу як доповнення до наявного в підручнику, у довідниках.

Дидактичні функції телекомунікацій наочно показують, які унікальні педагогічні задачі вдається вирішувати за їхньою до­помогою. Дидактичними функціями є зовнішній прояв власти­востей засобів навчання, використовуваних у навчально-вихов­ному процесі з певною метою. Тобто, мова йде про їх призна­чення, роль і місце в навчальному процесі.

Телекомунікації виконують важливі для вирішення сучасних педагогічних проблем дидактичні функції. Звичайно, просте встановлення зв’язку між двома комп’ютерами, що знаходяться один від одного на якійсь відстані (що за наявності технічних умов не складає ніяких труднощів) – ще не вирішення педагогіч­ної проблеми. Лише коли технічні можливості телекомунікації поєднати з проектною діяльністю, заснованої на пошукових, дослідницьких методах, навчання буде дуже ефективним і перс­пективним. Коли можливості телекомунікацій, глобальної мере­жі Інтернет (електронної пошти, телеконференцій, технологій гіпертексту, мультимедійні технології) були поєднані з чітко розробленою програмою дистанційного навчання, ситуація кардинально змінилася.

Коли телеконференції також були інтегровані в програму практики студентів (особливо відео конференції), у практику підвищення кваліфікації вчителів, справи стали розвиватися ще успішніше. Накопичений досвід застосування телекомунікацій у різних сферах освіти показав, що цей вид інформаційних технологій дає змогу:

  • організовувати різноманітні спільні дослідницькі роботи студентів, викладачів, науковців з різних наукових і навчальних центрів одного або різних регіонів чи навіть різних країн;

  • забезпечувати оперативну консультаційну допомогу ши­рокому колу тих, хто навчається, з науково-методичних центрів;

  • створювати мережі дистанційного навчання і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів;

  • оперативно обмінюватися інформацією, ідеями, планами, темами спільних проектів, розширюючи в такий спосіб свій кру­гозір, підвищуючи свій культурний рівень;

  • формувати в партнерів (студентів, викладачів) комуніка­тивні навички, культуру спілкування, що передбачає вміння ко­ротко й чітко формулювати власні думки, терпимо відноситися до думок партнерів, вміння вести дискусію, аргументовано до­водити свою точку зору, а також слухати і поважати думку партнера;

  • прищеплювати навички справді дослідницької діяльності, моделюючи роботу наукової лабораторії, творчої майстерні;

  • розвивати уміння добувати інформацію з різноманітних джерел (починаючи від партнера у спільному проекті, закінчую­чи вилученими базами даних), обробляти її за допомогою найсу­часніших комп’ютерних технологій, зберігати і передавати на яку завгодно далеку відстань, у різні кінці планети;

  • створювати справжнє мовне середовище (в умовах спіль­них міжнародних телекомунікаційних проектів, телеконферен­цій звичайних, а також аудіо- і відеоконференцій, чатов), що сприяє виникненню природної потреби в спілкуванні іноземною мовою і звідси – потреби у вивченні іноземних мов;

  • сприяти культурному, гуманітарному розвитку студентів на основі залучення до широкої інформації культурного, етніч­ного, гуманістичного плану.

Такими є дидактичні функції телекомунікацій, обумовлені їхніми дидактичними можливостями.

Спільні дослідницькі проекти студентів, викладачів різних регіонів країни дають змогу здружити студентів на основі спів­робітництва, вирішення спільними зусиллями найрізноманітні­ших практично важливих проблем, ближче познайомитися з культурою, традиціями інших народів.

Комп’ютерні телекомунікації, інформаційні ресурси і послу­ги Інтернет за умови правильного їх використання дозволяють здійснити принципово новий підхід до навчання і виховання студентів, який:

  • базується на широкому спілкуванні, зближенні, стиранні меж між окремими соціумами; на вільному обміні думками, ідеями, інформацією учасників спільного проекту, на цілком природному бажанні пізнати нове, розширити свій кругозір;

  • має у своїй основі реальні дослідницькі методи (наукові чи творчі лабораторії), що дозволяють пізнавати закони приро­ди, основи техніки, технології, соціальні явища в їх динаміці, у процесі вирішення життєво важливих проблем, а також особли­вості різноманітних видів творчості в процесі спільної діяль­ності груп учасників;

  • базується на широких контактах з культурою інших народів, з досвідом інших людей;

  • закономірно ініціює розвиток гуманітарного освіти, ак­центує увагу на моральних аспектах життя і діяльності людини, на стані і збереженні навколишнього середовища;

  • стимулює розвиток як рідної мови учасників співробіт­ництва, так і оволодіння іноземними мовами, якщо мова йде про міжнародні проекти;

  • сприяє надбанню студентами і педагогами різноманітних супутних навичок, що можуть виявитися дуже корисними в житті, у тому числі і навичок користування комп’ютерною технікою і технологією.

Телекомунікації – могутній засіб навчання і пізнання. Як від­значала професор Університету Рівер Фоллс Керол Беглі, щоб засоби нових інформаційних технологій виявилися ефективними в навчанні, вони мають сформувати певну систему, яка перед­бачає інше розуміння: а) сутності навчання; б) ролі викладача і студентів у цьому процесі; в) взаємин викладача і студентів; г) оснащення робочих місць викладача і студентів. Основним завданням телекомунікацій в освіті є перетворення процесу навчання [20].

Комп’ютери й електронні телекомунікації забезпечують дос­туп до акумульованого знання як у текстовій, так і в графічній формах. Телебачення, відео, відеодиски, комп’ютерна графіка надають студентам можливість одержання образної інформації. Давно відомо, що образна інформація засвоюється краще, ніж текстова (скажи мені – і я забуду, покажи мені – і я запам’ятаю, дай мені діяти самому – і я навчуся). Багато проектів інтегрують вербальну і графічну інформацію, звук і анімацію. Студенти вищої школи XXI століття мають демонструвати своє розуміння ідей, фактів, концепцій, теорій, а не тільки запам’ятовувати їх. Для цього буде потрібно створення відповідних умов виклада­чам і студентам. Викладачам прийдеться кооперуватися один з одним, щоб студенти, застосовуючи гіпертекстові середовища й інтерактивні мультимедіа, могли успішно працювати над своїми проектами. Вони будуть усе більш активно утягуватися в пошу­кову і дослідницьку, творчу діяльність, розвивати свої знання на основі використання джерел інформації з усього світу.

3.3. Проектування і реалізація навчання
в мережі Інтернет і Інтранет


Важливим елементом системи відкритої освіти є мережні навчальні курси, що займають особливе місце в технологічній підсистемі педагогічної системи освітнього процесу. Педагогіч­на система, у якій реалізується навчально-виховний процес від­критої освіти, в інваріантній своїй частині складається з таких елементів, як мета освіти, зміст освіти, викладач, студенти, тех­нологічна підсистема, яка включає засоби, методи і форми на­вчання. Навчання в мережі Інтернет істотно відрізняється від традиційного за всіма цими параметрами, а саме воно може розглядатися як цілеспрямований, організований, інтерактивний процес взаємодії студентів з викладачами, між собою і з засо­бами навчання, причому хід цього процесу не залежить від їхнього розміщення в просторі і в часі.

Мережний курс можна визначити як дидактичний, програм­ний і технічний інтерактивний комплекс для навчання переваж­но в середовищі Інтернет чи Інтранет. Місцезнаходження сту­дентів і викладачів не має значення, головне, щоб вони мали комп’ютер і вихід у мережу. Навчання не має чітких часових меж, тобто немає необхідності збиратися усім разом у визначені години. За допомогою курсу в мережі можна досить ефективно реалізувати весь дидактичний цикл щодо вивчення дисципліни, яка містить віртуальні лекції, семінари, практичні заняття, іспити і так далі.

Навчання з використанням мережного курсу можливе в оч­них, заочних і дистанційних формах одержання освіти, у вищих навчальних закладах і закладах післядипломної освіти. Та най­більш ефективним на сучасному етапі розвитку технологій на­вчання воно може бути з гуманітарних і соціально-економічних дисциплін за дистанційної форми освіти.

Доцільно виділити переваги і недоліки навчання в мережі Інтернет і Інтранет. До переваг можна віднести: гнучкий графік організації навчального процесу в часі; незалежність від місце­знаходження викладача і студентів; інтенсифікацію навчання завдяки електронним органайзерам, закладкам, автоматизовано­му пошуку навчальної інформації, автоматизованому конспекту­ванню; можливість тотального контролю за навчальною діяль­ністю студента; прилучення до роботи з інформаційними техно­логіями студентів і викладачів; індивідуалізацію навчання; авто­матизований тестовий контроль; підвищення комунікації за ра­хунок дидактичної взаємодії студентів між собою і з виклада­чами; відкритість до запровадження нових методів навчання (методу проектів і інших); реалізація принципу наочності пред­ставлення навчального матеріалу завдяки засобам мультимедіа; можливість залучення додаткових комп’ютерних навчальних програм і віддаленого доступу до обчислювальних ресурсів.

Недоліками навчання в мережі Інтернет і Інтранет, на думку деяких авторів [1], є: додаткові вимоги до інформаційної культу­ри викладачів і студентів; складне і дороге матеріально-технічне забезпечення навчального процесу; необхідність доступу в Інтернет; велике фізіологічне й інтелектуальне навантаження на студентів і викладачів під час навчання.

Проектування і реалізація навчання в мережі передбачає де­кілька етапів, практична реалізація яких у вищому навчальному закладі може здійснюватися паралельно: 1) розробка дидактич­них вимог до навчання в мережі; 2) розробка технічних вимог до навчання в мережі; 3) розробка структури навчання в мережі; 4) вибір інструментів для реалізації навчання в мережі; 5) роз­робка вимог до викладачів; 6) розробка методики підготовки викладачами навчального матеріалу, підручників для навчання в мережі; 7) розробка методики викладання для викладачів; 8) розробка методики навчання в мережі для студентів. Слід відзначити, що не обов’язковим є дотримання перших двох ета­пів за умови використання вже існуючих інтегральних засобів розробки і використання навчання в мережі.

На основі сучасних досліджень [1] можна виділити такі сім функцій навчання в мережі – інформаційна (розкриває зміст навчання, викладений у друкованій формі і за допомогою всіх можливих засобів мультимедіа); управління навчальною діяль­ністю студента (є засобом планування, підготовки і проведення навчання); стимулювання (закріплює і стимулює навчання, під­вищує зацікавленість студентів навчальним матеріалом, можли­востями його використання в професійній діяльності, сприяє ви­робленню навичок роботи з додатковою літературою, довідни­ками, ресурсами Інтернет тощо); вправ і самоконтролю (забезпе­чує міцне і стійке засвоєння знань і умінь, що досягається за допомогою вправ, повторень, систематизації, організації контро­лю і самоконтролю); координації (установлення взаємозв’язку між структурними елементами мережного курсу з метою най­більш повної реалізації навчально-виховних задач і розвитку особистісних якостей фахівця); раціоналізації (економить час і сили викладача і студентів у контактний і неконтактний пері­оди); виховна, або світоглядна (передбачає розвиток у студентів наукового світогляду, наукового і творчого мислення, культури професійної діяльності, цілісного ставлення до наукових знань і на основі всього цього формування емоційно-мотиваційної сфе­ри; ефективність виховання в процесі навчання залежить від того, наскільки об’єктивно можливості навчального предмета використовуються викладачем і реалізуються в дидактичному наповненні курсу). Щодо останньої виховної функції, слід від­значити слабку розробленість проблеми виховання за цього ти­пу навчання, адже здебільшого головну роль у вихованні відво­дять особистості викладача, його вмінню та технологіям подачі навчального матеріалу, його особистому ставленню до науки, загальній культурі, ставленню до студентів, ціннісним орієнта­ціям.

3.4. Принципи дистанційної освіти


У багатьох країнах світу, серед яких Великобританія, Канада, США, Китай, Індія, дистанційна форма навчання дуже поши­рена. У цих країнах не тільки поняття Distance Education, але й абревіатура DE стала загальновживаною і не потребує розшиф­ровки.

Організаційні структури дистанційної освіти на Заході до­сить різноманітні і складають: відділення дистанційного нав­чання в класичних університетах; національні відкриті універ­ситети, прообразом яких служить British Open University; кон­сорціум університетів, який поєднує і координує діяльність декількох навчальних закладів (NTU); віртуальні університети, які з’явилися недавно і не мають ще визнаного статусу; центри дистанційного навчання «Європейська школа кореспондент­ського навчання» (ЕШКО).

Парадигма дистанційної освіти, яка визначає ціннісні орієн­тації організаційної діяльності, технології, методи навчання, заснована на принципах, які забезпечують взаємозв’язок всіх аспектів дистанційної освіти – технологічного, організаційного, педагогічного і ціннісного. Розглянемо принципи дистанційної освіти як системи, відмінної від класичної освіти.

Найважливішим з них є принцип відкритості, згідно з яким: кожен, хто досяг необхідного віку (18 років), має право на одер­жання освіти без будь-яких іспитів і тестування; прийом до ви­щого навчального закладу здійснюється протягом усього року, відсутні фіксовані терміни зарахування; студент вибирає місце навчання, адже технології дистанційної освіти передбачають здійснення навчального процесу поза навчальними аудиторіями; освіта стає доступною для малозабезпечених.

Другий принцип дистанційної освіти – гнучкість, який озна­чає наступне: кожен студент самостійно вибирає навчальні бло­ки, орієнтуючи себе на кінцеву мету; він вільно вибирає термін навчання; навчальний процес поділений на модулі (блоки).

Третій принцип дистанційної освіти – активізація навчаль­ної діяльності студентів. Відповідно до цього принципу: студент може використовувати свій практичний досвід і наявні знання для засвоєння нових знань; навчальний процес будується на вирішенні практичних проблем; широко застосовуються активні форми навчання – ділові ігри, групові дискусії, тренінги, «круглі столи» тощо.

Четвертим принципом є принцип адекватності технологій навчання моделі дистанційного освіти, адже він конкретизує загальнодидактичний принцип педагогічної доцільності застосу­вання нових інформаційних технологій.

П’ятий принцип дистанційної освіти – мобільність навчан­ня, що полягає в створенні: інформаційних мереж; баз і банків знань і даних для дистанційної освіти, що дозволяє студенту самостійно коректувати програму навчання у відповідності зі своїми потребами й інтелектуальним рівнем.

Шостий принцип дистанційної освіти – індивідуалізація на­вчання, який передбачає: врахування індивідуальних особли­востей студента при виборі термінів навчання і навчальних блоків; забезпечення індивідуальної взаємодії тьютора і студен­та як безпосередньо, так і за допомогою сучасних інформацій­них засобів; можливість навчатися поза навчальною групою, поза аудиторією, але за умови контролю закладу дистанційного навчання.

І особливо варто виділити такі два принципи дистанційної освіти як гуманізм, який полягає в спрямованості освітнього процесу безпосередньо на людину, створенні необхідних умов для успішного набуття всіма студентами високого рівня знань, і реальна альтернативність, не антагоністичність дистанційної освіти до існуючих форм освіти. Саме ці два принципи й обумовлюють успішне функціонування всіх вищеназваних.

Вивчення попиту на вищу освіту в країнах Заходу показало, що існують цілі сегменти ринку, які не охоплені класичною системою вищої освіти. Сюди відносяться дорослі люди, які бажають підвищити кваліфікацію, поглибити спеціалізацію або одержати вищу освіту, не покидаючи місця перебування. За даними федерального департаменту США, у країні тільки 43 % студентів молодші 25 років, інші 57 % – дорослі люди, яким складно відвідувати вищі навчальні заклади через їхню зай­нятість [11].

Останнім часом істотно зріс попит на другу вищу освіту. Державна комісія США з освіти провела опитування серед зако­нодавців штатів і посадових осіб про перспективу системи ви­щої освіти. За результатами опитування було з’ясовано, що важ­ливою є альтернативна освіта, здійснювана у відриві від вик­ладача, 80 % опитаних назвали цей напрямок як «важливий» і «дуже важливий» [8]. У той же час сучасна держава, безумовно, зацікавлена в тому, щоб освічених людей у країні було якнай­більше, і це цілком обґрунтовано. Наприклад, у США люди, що мають вищу освіту (їх 25 % населення), виробляють близько 54 % валового національного продукту.

На думку ряду експертів, з розвитком інформаційних тех­нологій на дистанційні форми освіти людина буде відводити до 40 % свого навчального часу, поєднуючи їх із традиційними формами очних занять (40 %) і самоосвітою (20 %).

На основі сучасних досліджень [30] можна виділити такі принципи дистанційного навчання як підсистеми дистанційної освіти: принцип створення студентами освітньої продукції з навчальних предметів (основою дистанційного навчання твор­чого типу є передбачуваний освітній продукт, що буде створе­ний студентами – його вид, форма і термін створення передбача­ється метою навчального процесу); принцип відповідності зов­нішнього освітнього продукту студента його внутрішньому особистісному розвитку (для оцінки результатів дистанційного навчання студент має створити як мінімум два освітніх продук­ти – на початку і наприкінці вивчення навчального предмету, щоб зафіксувати рівень розвитку); принцип пріоритету діяльно­го змісту над інформаційним (зростання обсягу освітніх інтер­нет-ресурсів, можливість доступу до світових культурно-істо­ричних досягнень людства змінює роль змісту освіти, перено­сячи акцент на діяльність студента, на технологію, за допомо­гою якої він створює необхідну освітню продукцію); принцип креативного характеру навчальної діяльності; принцип індивіду­альної освітньої траєкторії студентів у відкритому освітньому просторі; принцип відповідності освітніх процедур телекомуні­каційній технології (дистанційні телекомунікації мають свою специфіку, що накладає обмеження на освітній процес, а необ­хідність застосування тих чи інших технологій навчання вима­гає пошуку адекватних їм телекомунікаційних технологій); принцип відкритої комунікації стосовно створюваної студента­ми освітньої продукції (можливість демонстрації студентами продуктів своєї освітньої діяльності збільшує кількість потен­ційних web-читачів, що створює широкі можливості для обго­ворення, розвитку й експертної оцінки творчих досягнень сту­дентів); принцип пріоритету у критеріях оцінювання дієвих результатів дистанційного навчання над інформаційними.

3.5. Заперечення можливості повного переходу вищої школи на технології дистанційного навчання


Повний перехід вищої школи на технології дистанційного навчання створює ряд небезпек: зниження ролі педагога, що веде за собою негативні наслідки для особистісного і профе­сійного становлення молодої людини; змішування знань і інфор­мації, що також веде до обезлюднення знань; відриву непідго­товленої молодої людини від реального світу в умовах вірту­альної реальності, створеною мережею Інтернет.

Зупинимося на першій небезпеці – зниження ролі педагога у реалізації особистісного і професійного становлення студента. Історичний розвиток людства засвідчує, що педагог має не лише вчити, а й виховувати. Педагог є суб’єктом, носієм не тільки інституціолізованого, а й живого знання, без якого неможлива повноцінна освіта [6].

У багатьох культурах Вчителя поважають і шанують, інколи більше, ніж батька й матір: батькам людина завдячує фізич­ним, земним існуванням, тобто тимчасовим життям, а настав­нику – життям духовним і вічним. Згідно Маймоніда, викла­дач, який залишає вихованців наодинці чи займається з ними іншою роботою, а не навчанням, або взагалі байдуже, неохоче й несумлінно з ними навчається, належить до категорії тих, про яких сказано: «Проклятий той, хто робить Божу справу з обманом» [7, с. 24].

Як зазначає В. П. Зінченко, педагог не транслює своїх знань, а дарує їх, ділиться ними; є провідником, який вводить учнів в освітній простір, у світ знання й світ незнання; сприяє форму­ванню пізнавальних потреб і відповідної мотивації. Подібна по­зиція педагога веде до становлення студента як повноцінного суб’єкта навчальної діяльності, формування пізнавальних потреб, мотивів навчання, формування цілей, рефлексії, прак­тичної свідомості. Педагог є творцем освітнього простору, поза яким освіта неповноцінна [7, с. 23–24].

Викладач виконує функцію посередника між студентами і навчальними предметами, наукою. Справедливо вважається, що поганий викладач є всього лише транслятором підручника, програми, стандарту освіти. Хороший викладач – актор, який розігрує інституціолізовані знання, персоніфікуючи їх і обрам­ляючи життєвим контекстом. Студенти мають сприймати педа­гога не тільки як посередника, а як безпосереднє джерело знань, як персоніфіковане знання. В такому випадку істотно збільшу­ється коефіцієнт довіри до педагога і до того, що він повідомляє.

Абсолютизація технологій дистанційного навчання веде до відчуження студента від особистості педагога, що не проходить безслідно. Студент втрачає «розкіш людського спілкування» з викладачем, втрачає зразок, який він може наслідувати. У заоч­ній чи дистанційній освіті студент втрачає також освітній прос­тір, до якого входять ровесники, однокурсники, тобто втрачає соціальний контекст, в якому краще й швидше виявляються особисті успіхи й невдачі. Освіта, навчальна діяльність, як і будь-яка інша, містить в собі не лише когнітивні, оперативно-технічні аспекти, а й живу комунікацію, яка породжує емоції, почуття, переживання, афекти і сприяє особистісному і профе­сійному зростанню.

Освіта стимулюється не лише мотивами навчання, здобуттям знань, а й мотивами спілкування. Серед останніх важливу роль відіграють мотиви залучення, входження до кола наукової шко­ли, наукового співтовариства, для чого необхідним є безпо­середнє спілкування.

Тому для дистанційної освіти необхідна система компенса­ційних заходів, завдання осмислення, вироблення й реалізація яких не є безнадійними. Адже мова йде про дорослих людей, які вже мають досвід спілкування, хоча б із кількома улюбленими шкільними вчителями.

Уявлення про роль викладача буде повнішим, якщо його порівняти з диктором. Викладач дає знання і формує відношен­ня, диктор – інформацію. Знання є складовою частиною освіт­нього простору, інформація – нічиєю. У диктора, навіть дуже доброго, неминучою є фальш. За зовнішньої краси у його мові немає особистого, пережитого знання, воно не може народитися у даний момент; відсутні ефекти співучасника пізнання, «сам зрозумів, нарешті, а ви ще не зрозуміли», «корисної недорікос­ті», «ходіння колом» у важких місцях тощо. У таких ефектах завжди присутня особистість.

Диктор виразно читає чужу писемну мову, а педагог поро­джує свою усну. Для дистанційної освіти суттєвою є проблема стилю, адже дуже багато підручників, створених вченими, написані їх власною, важкою для студентів мовою, не мовою освіти, а мовою науки.

Диктор перетворює знання в інформацію, тому його слід використовувати, наприклад, для повідомлення довідкової інформації, для виразного читання ілюстративного матеріалу. Викладач, навпаки, оживляє інформацію, перетворює її в знан­ня. Причина цього у різній ідентифікації. Диктор у кращому ви­падку ідентифікує себе з текстом, вкладає себе в текст. Викла­дач ідентифікує себе зі студентами, вкладає себе в них. Варто студентам помітити некомпетентність чи навіть деяку невпев­неність диктора при читанні професійного тексту, як ефект нав­чання різко знижується. Він знижується і за зайвої самовпев­неності. Тоді вже краще хай студент сам читає текст. З викла­дачем, який зізнається в нерозумінні тієї чи іншої проблеми, подібного не відбувається. Його нерозуміння продуктивне, воно є викликом студенту і закликом до спільних роздумів. Інша справа, що «потік свідомості» викладача, структурований ним в аудиторії через інтонацію, паузи, міміку, жести, ілюстрації, за­питання, прояв емпатії й симпатії, дивування, тощо, які викли­кають зворотний зв’язок з боку слухачів, може бути організо­ваний і деякими іншими засобами. Наприклад, своєрідним коментарем за кадром, додатковими ілюстраціями, тематичними і логічними контрапунктами, вставними резюме окремих роз­ділів. Подібна робота може бути лише частково виконана диктором.

А. Ф. Лосєв так писав про це: «Найціннішим для мене є живий розум, жива думка, таке мислення, від якого людина стає здоровою і бадьорою, радіє і веселиться, а розум відповідно стає мудрим і простим водночас. Заходячи до аудиторії, я багато ра­зів спостерігав сонний і немов стомлений вираз облич студентів, безрадісне їх відчуття, безвідрадну нудьгу. Але коли я ставав за кафедру і починав говорити, то часто помічав: обличчя у сту­дентів оживали, на них з’являлася знаюча посмішка. В аудиторії замість мертвої тиші виникав творчий шумок, раптом виникало бажання висловитися, запитати, з’являлися запал, весела думка. Перехід від незнання до знання був для мене завжди предметом і таємної, і явної насолоди, чи то в інших, чи в самого себе. Жива думка робить людину бадьорішою, здоровішою, водночас і сильнішою, і м’якшою, менш замкнутою, так мов радість живої думки поширюється всім тілом і навіть зачіпає глибини психіки. Жива думка сильніша всього і краща всього, від неї робиться тепліше на душі, а життєва справа стає ефективнішою і легшою, сильнішою і скромнішою» [15, с. 14].

Таким чином, технології дистанційного навчання у вищій школі знижують роль викладача, що веде за собою негативні наслідки для особистісного і професійного становлення студен­тів. Крім того, неможливо навчити людину деяким професіям виключно за допомогою технологій дистанційного навчання. Дистанційно не можна навчити не лише лікувати чи танцювати, а й вчити дітей чи керувати людьми. Саме у ситуації правової необґрунтованості необхідне вироблення етичних правил, які забороняли б поширення дистанційної освіти у галузях, де таких заборон немає.

Розглянемо другу небезпеку – змішування знань і інформа­ції. Інформаційного буму, яке переживає зараз людство, не уникнула й вища освіта, яка все частіше будується за типом «шведського столу знань» (Е. Фромм). В. П. Зінченко так конкретизує дану ситуацію: «Що? Де? Коли? Веселі! Кмітливі! Знавці! Хочу все знати! Запитуй! Відповідаємо! І так без кінця. Відбувається змішування істинного розуміння, ерудованості й інформованості. Їх межі все більше розмиваються, як межі знань та інформації» [7, с. 29].

Н. Л. Мусхелішвілі й Ю. А. Шрейдер [18] справедливо від­значили, що знання визначити неможливо, так як це є первинне поняття. Вони дали приклад чотирьох метафор знань, які є в культурі: антична метафора воскової таблички, на якій відбива­ються зовнішні враження; більш пізня метафора посудини, що наповнюється нашими зовнішніми враженнями чи текстом, який несе інформацію про ці враження (у цих двох метафорах знання невіддільне від інформації: головний засіб навчання – пам’ять); метафора Сократа допомоги в пологах: у людини є знання, які вона не може усвідомити сама, їй потрібен помічник, котрий маевтичними методами може допомогти народити ці знання; євангельська метафора вирощування зерна: знання виростають у свідомості людини як зерно в ґрунті, а це значить, що знання не детермінуються зовнішнім повідомленням; вони виникають як результат пізнавальної уяви, стимульованої повідомленням, посередником (у двох останніх метафорах визначено місце педа­гога як посередника; той, хто пізнає, є не «приймачем», а джерелом власного знання).

А. М. П’ятигорський [25] відрізняє подію знання, знання про подію, знання про подію знання. Бачимо, що середній член – знання про подію – ближче до інформації, а перший і третій є знанням у істинному значенні слова, тобто знання як подія, від якого один крок до свідомості. Знання як подія мають такі властивості, які роблять їх функціональними органами індивіда – суб’єктивність, афективність, обдуманість.

Розвиваючи ідеї С. Л. Франка про живе знання [28], В. П. Зін­ченко [7, с. 29] бачить його своєрідним інтегралом: знання до знання (передзнакові форми знання, світосприйняття, світо­відчуття, неконцептуалізовані образи світу, підсвідомі узагаль­нення й висновки, підсвідома пам’ять-звичка, операціональні й предметні значення, життєві поняття невідомого нам поход­ження, тощо), тобто «неявне знання» (М. Полані); знання як таке (форми знання, існуючі в інституціалізованих освітніх системах, в науці); знання про знання (відрефлексовані форми знань: «На тім стою й не можу інакше», – говорив М. Лютер; «Знаюче знання», – говорив І. Г. Фіхте); незнання: згідно з Я. А. Коменським, це «недостатність знань в душі, яке скла­дається з трьох частин: (1) розум, (2) знання, (3) недостатність чи відсутність» [10]; незнання свого незнання, яке, згідно з Коменським, є джерелом бездумності, самонадіяності; знання про незнання (зваблююча сила: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю») є джерелом потреби у знаннях, початком мудрості (Я. А. Коменський).

Особливим видом знання (чи незнання) є таємниця. «Таєм­ниця є знання про незнання деякого знання, або точніше, таєм­ниця – емоційне переживання незнання деякого знання». Знання про незнання містить дещо більше, ніж просто знання. Це став­лення до знання, усвідомлення наявності чи відсутності знань. Між іншим, є проблема, яку слід не тільки вирішити, а усвідо­мити й тримати в свідомості. В. П. Зінченко ставить у цьому зв’язку ряд запитань: «Яке завдання має вирішити освіта – фор­мування міцних знань чи відкриття знань про незнання? Чи обидва? І, нарешті, яке завдання вона вирішує насправді?» і, від­повідаючи на них, вказує, що названі види знань не є «чистими культурами». Це швидше, домінанти цілого знання. Але з цими домінантами доводиться стикатися і їх слід враховувати в освітній практиці. Адже у певному чи в чистому вигляді, тобто взяті окремо, вони мають в собі небезпеку перетворення у форми закінченого невігластва [7, с. 30].

Знання, на відміну від інформації, завжди чиїсь, комусь належать, їх не можна купити (як диплом), відняти у знаючого (хіба що разом з головою), а інформація є нейтральною, без­суб’єктною, її можна купити, нею можна обмінюватись чи викрасти, що часто й відбувається. Знання, стаючи загальним надбанням, збагачує знаючих, а інформація в такому випадку знецінюється. Відмінність знань і інформації відчуваємо й у мові. Якщо є жага знань, то є й інформаційний голод. Знання вбирають у себе, всмоктують, ними впиваються, а інформація пережовується чи ковтається. Жага знань, напевно, має духовну природу. Ввійти до світу знань, теж саме що й у світ мистецтва, набагато важче, ніж у світ інформації. З психологічної точки зору зрозуміло (хоч хтозна чи виправдано), що людина незрів­нянно більше прагне до інформації, ніж до осмислених знань. Мотив «хліба і видовищ» є досить сильним [7, с. 31].

Межа між знаннями та інформацією проходить саме лінією смислу, що є п’ятим виміром буття (три координати фізичного простору плюс час, плюс смисл), тобто хронотоп як деяка пере­творена, афективно забарвлена форма життєвого простору і життєвого часу. Смисл набуває різних форм знань: операційних, перспективних, предметних, вербальних, концептуальних тощо. Знання мають значення, а інформація має, у кращому випадку, призначення. Знання мають цінність per sе, а інформація, у кра­щому випадку, це засіб, який має ціну, але не цінність. Знання ж не мають ціни, вони мають життєвий і особистісний смисл.

В. П. Зінченко наводить ще одне пояснення: «Є суб’єкт, який породжує знання, і є користувач, споживач, який використовує інформацію. Їх відмінність не повинна оцінюватись в термінах «гірше», «краще». Це просто її фіксація. Звичайно знання й інформація виконують важливі функції знаряддя у поведінці й діяльності людини. Інформація – предмет тимчасовий, перехід­ний, що швидко псується. Вона як яйце, яке дороге до Христо­вого дня. Інформація – такий засіб, який, як палицю, після вико­ристання можна викинути. Із знанням не так. Знання, звичайно теж засіб, але такий, що стає функціональним органом індивіда. Воно змінює того, хто пізнає. Як палицю його не викинеш. Як­що продовжити цю аналогію, то знання є посохом, який допо­магає йти ділі світом знання й незнання» [7, с. 31].

Тепер зупинимося на ще одній серйозній небезпеці дистан­ційного навчання – відриву студента від реального світу у мережі Інтернет. В організації інтерактивного телебачення (Ін TV) є можливість ілюзії про повне чи єдине знання, якого, зви­чайно, не існує. Відомо, що наші теорії, картини світу, міфи потрібні нам лише до того часу, доки їх не змінять нові й кращі варіанти. Прекрасна якість людини полягає в тому, що за повної суперечності, щоб не сказати хаосі, в своїх знаннях і свідомості, вона здатна діяти. А дія, діяльність, експеримент, практика, час­то є раціональнішими, ніж люди, що їх здійснюють. Віртуальна реальність створює можливості трансформації образів без зу­силь спостерігача. У психології подібні ефекти мають різні наз­ви: «маніпуляція образами», «mental rotations», візуальне мис­лення тощо. «Віртуальний калейдоскоп», який реалізується на моніторі, не може привести до таких відкриттів, за які нагоро­джують Нобелівською премією – образ подвійної спіралі гене­тичного коду людини, бензольне кільце чи планетарна модель атома. Для таких результатів необхідна самостійна і важка робота, а для того, щоб побачити власне відкриття на екрані, його вже треба мати.

Для створення ефективної технології інтерактивного телеба­чення у системі вищої освіти слід спочатку уявити, куди, у який світ вона поведе студентів. На перший погляд відповідь проста: у сферу знань. Щоб подолати ілюзію простоти, слід окреслити її контури і вказати в цій сфері можливе місце для входу в неї майбутнього суб’єкта навчальної, пізнавальної, а потім і практичної діяльності.

Порівняння гіпотетичної сфери знання, яка є складнішою за Всесвіт (семіосфери), з Інтернетом, можливостями технологій інтерактивного телебачення, мультимедіа приводить до виснов­ку, що семіосфера, як і людська свідомість, має смислову побу­дову, а Інтернет є, у кращому випадку, мережею перцептивних і концептуальних значень (а не павутиною смислів), що обплута­ла весь світ і приваблює до свого електронного середовища все більше й більше людей. Здавалося, найпростіше – ідентифіку­вати Інтернет з семіосферою, або, навпаки, визнати, що Інтернет є звалищем, в якому трапляються перли, хоча відносно їх цінності й оригінальності висловлюються цілком обґрунтовані сумніви. Семіосфера, Інтернет, як і інформаційна модель в системі управління, можуть як з’єднувати суб’єкта, спостеріга­ча, користувача із зовнішнім, предметним світом, так і відділяти від нього. Віртуальна реальність у цьому значенні шкідлива. У семіосфері передбачена можливість людині зайняти стійку осо­бистісну позицію. В Інтернеті легко втратити себе, стати його додатком (так, як людина стає додатком машини). Тільки замість Бога з машини ми можемо отримати Бога із цифри. Звичайно, Інтернет – прекрасний засіб, який вже використовується «у мирних цілях». Добре, якби він таким і залишився і не закривав собою предметний світ, людські цінності і значення [7].

Звичайно, Інтернет полегшує інформаційний пошук, є замін­ником спілкування, гарним довідником. Це засіб для того, хто знає своє незнання, вже володіє «вченим незнанням» (Н. Кузан­ський) [13]. Для просто незнаючого Інтернет забезпечує рух по горизонталі, а не в глиб.

3.6. Резюме: напрямки досліджень
можливостей дистанційного навчання


Серед напрямків науково-практичних досліджень в дистан­ційному навчанні виділяються такі: розробка концепції базис­ного навчального плану, що враховує не тільки очні, а й асинхронні форми навчання з використанням телекомунікацій, визначення нормативів навчальних годин, що припускають використання в навчанні інтернет-технологій і ресурсів; ство­рення навчальних програм, що передбачають різні форми спо­лучення очного і дистанційного навчання, що забезпечують співвідношення індивідуальних і загальних навчальних програм, використання мережних ресурсів; інтеграція прогресивних педа­гогічних форм і методів навчання з інформаційними техно­логіями і телекомунікаціями, створення типології дистанційних навчальних курсів, проектів, конференцій, олімпіад і так далі; створення інтерактивних особистісно орієнтованих електронних підручників, навчальних web-квестів, освітніх сайтів та інших форм організації відкритої освіти; розробка телекомунікаційних технологій навчання, що забезпечують планування освіти сту­дентів; формування систем дистанційної діагностики, контролю й атестації, тестування, документообігу тощо; підготовка кадрів, зміна системи підвищення кваліфікації, що припускає перехід від очних курсів до використання інтернет-технологій для про­фесійного самовдосконалення [30].

Обсяг названих завдань і необхідний науковий рівень їх вирі­шення вимагають організації комплексних міждисциплінарних досліджень, від результатів яких буде залежати наукова обґрун­тованість і якість навчальних програм, курсів, електронних під­ручників і засобів дистанційного навчання у вітчизняних вищих навчальних закладах.

Література


  1. Андреев А. А. Теоретико-методический подход к проекти­рованию и реализации сетевого обучения / Андреев А. А.
    // Интернет-технологии в открытом образовании (Мате­риалы семинара 2 ноября 2000 года, Москва). – М. : Совер­шенство, 2000. – С. 20–24.

  2. Беспалько В. П. Слагаемые педагогической технологии
    / Беспалько В. П. – М. : Педагогика, 1989. – 190 с.

  3. Волов В. Т. Современное состояние и перспективы раз­вития дистанционного образования в России / Волов В. Т.
    // Инновации в образовании. – 2001. – № 4. – С. 5–11.

  4. Гершунский Б. С. Философия образования для XXI века (в поисках практико-ориентированых образовательных кон­цепций) / Гершунский Б. С. – М. : Совершенство, 1998. – 608 с.

  5. Гершунский Б. С. Россия и США на пороге третьего тысячелетия / Гершунский Б. С. – М. : Совершенство, 1999. – 265 с.

  6. Зинченко В. П. Живое знание. Психологическая педагогика: материалы к курсу лекций / Зинченко В. П. – Самара : Самарский государственный педагогический университет, 1999. – 315 с.

  7. Зинченко В. П. Дистанционное образование: к постановке проблемы / Зинченко В. П. // Педагогика. – 2000. – № 2. – С. 23–34.

  8. Ильин Г. В. В зеркале собственной истории / Ильин Г. В.
    // Высшее образование в России. – 1997. – № 1. – С. 25–30.

  9. Информационные технологии в науке и образовании. МКИТО-2001: Материалы международной научно-практи­ческой Интернет-конференции, 9–15 сентября 2001 г. – Шахты : Изд-во ЮРГУЭС, 2001. – 92 с.

  10. Коменский Я. А. Педагогические сочинения / Комен­ский Я. А. – Каунас : Швиеса, 1986. – 487 с.

  11. Конев В. А. Культура и система образования. Архитекто­ника образования в культуре нового времени // Конев В. А. Человек в мире культуры. – Самара : Самарский государ­ственный педагогический университет, 1996. – С. 78–96.

  12. Крейнан Дж. Интернет : энциклопедия / Крейнан Дж., Хебрейкен Дж. ; пер. с англ. – С.Пб. : Питер, 2000. – 555 с.

  13. Кузанский Н. Сочинения : в 2 т. / Кузанский Н. – М. : Мысль, 1979. – 512 с.

  14. Леонтьев А. А. Педагогическое общение / Леонтьев А. А. – 2-е изд. – М. : Издательский центр «Эль-Фа», 1996. – 93 с.

  15. Лосев А. Я считаю себя человеком мысли / Лосев А.
    // Литературная газета. – 1998. – № 45. – С. 14.

  16. Мамардашвили М. К. Лекции о Прусте: психологическая типология пути / Мамардашвили М. К. – М. : Ad Marginem, 1995. – 550 с.

  17. Моисеева М. В. Введение в компьютерные коммуникации
    / Моисеева М. В. // Информатика и образование. – 1993. – № 4. – С. 31–38.

  18. Мусхелишвили Н. Л. Знание и виртуальная реальность
    / Мусхелишвили Н. Л., Шрейдер Ю. А. // Виртуальная реальность в психологии и в искусственом интеллекте. – М. : Совершенство, 1998. – 268 с.

  19. Надточий И. Л. Информационные и Internet-технологии в образовании : учеб. пособие / Надточий И. Л. – Челябинск : Изд-во ЮурГУ, 1999. – 76 с.

  20. Новые педагогические и информационные технологии в системе образования: Учебное пособие для студентов педа­гогических вузов и системы повышения квалификации педагогических кадров / под ред. Е. С. Полат. – М. : Изда­тельский центр «Академия», 2001.

  21. Пигров К. С. Социальная философия. Пропедевтический курс лекций для студентов гуманитарных специальностей / Пигров К. С. – Самара : Издательство Самарского государ­ственного педагогического университета, 1996. – 160 с.

  22. Полат Е. С. Дистанционное обучение / Полат Е. С. – М. : Владос, 1998. – 190 с.

  23. Полат Е. С. Дистанционное обучение. Каким ему быть?
    / Полат Е. С., Петров А. Е. // Педагогика. – 1999. – № 7. – С. 29–34.

  24. Политика в области образования и новые информационные технологии // Информатика и образование. – 1996. – № 5. – С. 1–20.

  25. Пятигорский А. М. Мифологические размышления / Пяти­горский А. М. – М. : Akademia, 1996. – 162 с.

  26. Развитие компьютерных технологий в дистанционном обучении / В. В. Семенов и др. – М. : НИИ ВО, 1999. – 67 с.

  27. Современное состояние и развитие правовой информати­зации высшей школы / В. А. Индюшкин, В. Г. Попова, Е. А. Ремизова [и др.]. – М. : НИИВО, 1999. – 40 с.

  28. Франк С. Л. Сочинения / Франк С. Л. – М. : Правда, 1990. – 607 с.

  29. Хафкемейхер Х. Internet / Хафкемейхер Х. – М. : Слово, 1998. – 64 с.

  30. Хуторской А. В. Научно-практические предпосылки дис­танционной педагогики / Хуторской А. В. // Открытое обра­зование. – 2001. – № 2. – С. 30–35.

  31. Янушкевич Ф. Технология обучения в системе высшего образования / Янушкевич Ф. – М. : Высшая школа, 1986. – 133 с.

  32. Carol A. Twigg. Navigating the Transition / Carol A. Twigg.
    // Educom Review. – November/December, 1994. – P. 16–24.

  33. Carol A. Twigg. The Changing Definition of Learning / Carol A. Twigg. // Educom Review. – July/August 1994. – P. 18–27.

  34. Education & Technology. Reflections on Computing in Classrooms / Ed. by Charles Fisher, David C. Dwyer, Keith Yocam. – San Franscisco, 1996. – P. 3–27.

  35. Gerald L. Gutek. Education and Schooling in America, 3-rd edition. – USA, 1992. – P. 25–26.

  36. Gilbert Alan D. The Virtual and the Real in the Idea of a University // Proceedings of «The Virtual University?» Sympo­sium – The University of Melbourne, 1996. – P. 16–34.

  37. Guy R. Lefrancois. Psychology For Teaching. – 7-th edition. –USA, 1991. – P. 25–28.

  38. Phillip С. Schlechty. Schools for the 21-st Century. – San Franscisco, 1990. – P. 14–24.

  39. Research on Cooperative Learning: an international perspective / Robert E.Slavin, Scandinavian Journal of Educational Re­search. – Vol. 33. – 1989. – № 4. – P. 3–12.

  40. Robert L. Hohn. Classroom Learning and Teaching. – Long­man, 1994. – P. 7–16.

  41. Ron Miller. What Are Schools For? Holistic Education In American Culture. –Vermont, 1992. – P. 21–24.

  42. Structuring Cooperative Learning: Lesson Plans for Teachers
    / Roger T. Johnson, David W. Johnson and Edythe Johnson Holubec. – Interaction Book Company, 1987. – P. 12–28.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

скачати

© Усі права захищені
написати до нас