Курсова робота
з дисципліни "Соціальне страхування"
Тема роботи: «Соціальне страхування в системі ринкових відносин»
План
Вступ
Поняття соціальне страхування та його теоретичні засади
1.1 Сутність соціального страхування
1.2 Теоретичні основи соціального страхування
Сучасне соціальне страхування та процес його становлення
2.1 Процес еволюції соціального страхування
2.2 Напрями соціального страхування в Україні
2.3 Вплив світової кризи на соціальне страхування в Україні
Шляхи покращення функціонування механізму соціального страхування в Україні
3.1 Головний напрям вдосконалення
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
соціальний страхування криза
Соціальне страхування - одна з найдавніших категорій суспільних відносин. Зародившись у період розкладання первіснообщинного ладу, воно поступово стало неодмінним супутником суспільного виробництва. Початковий зміст розглянутого поняття пов'язаний із словом “страх”. Власники майна, вступаючи між собою у виробничі відношення, переживали страх за його цілість, за можливість знищення або втрати в зв'язку зі стихійними лихами, пожежами, грабежами й іншими непередбаченими небезпеками економічного життя.
Ризикований характер суспільного виробництва - головна причина занепокоєння кожного власника майна і товаровиробника за своє матеріальне благополуччя. На цьому грунті закономірно виникнула ідея відшкодування матеріального збитку шляхом солідарної його розкладки між зацікавленими власниками майна. Якби кожний окремо узятий власник спробував відшкодувати збиток за свій рахунок, то він був би змушений створювати матеріальні або грошові резерви, рівні по розміру вартості свого майна.
Тим часом життєвий досвід, заснований на багаторічних спостереженнях, дозволив зробити вивід про випадковий характер настання надзвичайних подій і нерівномірності нанесення збитку. Було помічено, що число зацікавлених господарств, часто бувають більше числа постраждалих від різних небезпек. За таких умов солідарна розкладка збитку між зацікавленими господарствами помітно згладжує наслідки стихії й інших випадків.
При цьому чим більша кількість господарств бере участь у відшкодуваннях збитку, тим менша частка засобів доводитися на частку одного учасника. Так виникнуло страхування, сутність якого складає солідарне відшкодування збитків.
В умовах сучасного суспільства страхування перетворилося в загальний універсальний засіб страхового захисту усіх форм власності, прибутків і інших інтересів підприємств, організацій, фермерів, орендарів, громадян.
Термін “страхування”, що виражає перерозподільні відношення, із приводу відшкодування збитку, варто відрізняти від інших значень цього слова. Зокрема, вираз “страхування” (страховка, підстрахування) іноді вживається в значенні підтримки в якій справі, гарантії удачі в чому-небудь, забезпечення безпеки людей при проведенні небезпечних робіт, при виступах гімнастів і акробатів, а також запасу тривкості і надійності споруджень і механізмів і т.д. У даному випадку цей термін вживається в значенні інструмента відшкодування збитку.
Перерозподільні відносини, властиві страхуванню, повязані, з одного боку, із формуванням страхового фонду за допомогою заздалегідь фіксованих страхових платежів, з іншого боку - із відшкодуванням збитку з цього фонду учасникам страхування. Оскільки зазначені перерозподільні відношення повязані з рухом грошової форми вартості, економічна категорія страхування є складовою частиною категорії фінансів. Специфічність фінансових відношень при страхуванні перебуває в ймовірному характері цих відношень. Імовірність збитку лежить в основі побудови страхових платежів, за допомогою яких формується страховий фонд. Використання засобів страхового фонду вимушено з настанням і наслідками страхових випадків.
Ці особливості страхових відношень включають їх у самостійну сферу фінансових відношень.
РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ МОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ ТА ЙОГО ТЕОРИТИЧНІ ЗАСАДИ
1.1 Сутність соціального страхування
Закон України про страхування дає чітке визначення: «Страхування – це вид цивільно – правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів» [ 17 cт 1.].
Соціальне ж страхування під собою розуміє страхування, у якому страхувальником виступає громадянин держави, а страховиком відповідно – держава. Соціальне страхування є невід’ємним елементом соціальної політики країни.
Соціальна політика об'єктивно є найбільш значущою сферою інтересів сучасного суспільства і найважливішою частиною діяльності будь-якої держави. Вибір визначень соціальної політики у закордонній і вітчизняній науці досить великий. Звертає на себе увагу той факт, що більшість закордонних учених виходять із індивідуального підходу в соціальній політиці, крім того, розглядають її як безумовну функцію суспільства, а не держави. При цьому характерним є таке визначення: «Соціальна політика - діяльність і принцип суспільства, що формують спосіб, за допомогою якого воно втручається і регулює відносини між індивідами, групами, громадами, соціальними установами. Ці принципи та дії є результатом звичаїв і цінностей суспільства та значною мірою визначають розподіл ресурсів і рівень добробуту людей» [ 18 c.14]
Одним із основних інструментів соціальної політики, який використовується суспільством і державою для вирішення проблеми нерівності особистих доходів людей, що виникає не через різницю в продуктивності праці й ефективності виробництва, безперечно, є соціальне забезпечення (соціальний захист).
Соціальне забезпечення, у свою чергу реалізується на рівні двох підсистем - соціального страхування та соціальної допомоги, критеріями поділу яких є методи врахування (неврахування) соціальних ризиків, розходження в джерелах фінансування і способах організації.
Так, підсистема соціального страхування традиційно розглядається як особлива організаційно-правова форма соціального захисту, що діє як автономний і самостійний механізм для акумуляції коштів з метою компенсації або мінімізації окремих видів соціальних ризиків. Саме соціальне страхування є основним і визначальним елементом системи соціального захисту в соціальній ринковій економіці, а соціальна допомога - допоміжним, оскільки механізм соціального страхування фактично будується на основних принципах соціальної ринкової економіки. У ньому поєднуються ринковий підхід і державне регулювання, підтримуються та розвиваються конкурентне середовище, соціальне партнерство, рівень розвитку якого залежить від характеру і ступеня « зрілості» основних суб'єктів трудових відносин.
У міру засвоєння та розвитку культури соціального страхування (самовідповідальності й солідарної взаємодопомоги) досягаються і цілі більш високого рівня: зниження тиску матеріального нестатку, підвищення якості трудового життя, трансформація рутинного трудового життя в змістовні, творчі й соціально захищені його форми.
У своїх базових документах - Статуті, деклараціях, конвенціях, рекомендаціях - Міжнародна організація праці (МОП) створила струнку систему рекомендацій з організації національних систем соціального захисту, що передбачає:
визначення цілей і принципів соціального захисту;
рольові функції держави і соціальних суб'єктів;
визначення рівнів соціальних гарантій;
організаційні, фінансові та правові механізми.
До кола найважливіших цілей соціального забезпечення, і зокрема соціального страхування, МОП відносить:
гарантовану й адекватну заміну втраченого доходу, реалізацію права на досягнення свого матеріального добробуту і духовного розвитку в умовах свободи і достоїнства, економічну стійкість і рівні можливості;
гарантований і широкий доступ до служб медичного обслуговування;
• наявність гарантованих основних фінансових ресурсів. Позиція МОП щодо системи соціального страхування полягає
в тому, що порівняно з іншими методами колективного соціального забезпечення (наприклад, соціальною допомогою або корпоративними системами) даний інститут захисту має ряд важливих переваг:
залучення трудящих (від яких потрібне здійснення внесків) - матеріально і морально - до процесу захисту їх здоров'я і працездатності;
створення спеціалізованих (а тому і високоефективних) страхових установ, що займаються винятково організацією профілактики, медичним обслуговуванням, наданням грошових виплат, що забезпечуються однієї і тією самою організацією;
гарантія певних прав (і відповідно збереження самоповаги у тих осіб, які здійснюють внески), що захищає від довільних рішень органу, відповідального за виплату допомоги;
гарантія виплат шляхом виділення певних ресурсів і розподілу витрат протягом тривалого періоду згідно зі страховим (актуарним) розрахунком.
Високий і надійний рівень соціального захисту, що досягається в соціальному страхуванні, забезпечується гарантіями основних фінансових ресурсів. Це передбачає наявність зусиль основних соціальних суб'єктів (роботодавців і працівників) щодо втілення в життя комплексу заходів, що передбачають обов'язкове поєднання механізмів забезпечення мінімального рівня допомоги і механізмів відшкодування втраченого заробітку.
Підсумовуючи все вищезазначене, підкреслимо, що наявність у державі системи соціального страхування є одним із проявів цивілізованого громадянського суспільства. Необхідність соціального страхування зумовлена такими причинами:
наявністю громадян, які не беруть участі у суспільно корисній праці, а тому не можуть утримувати себе за рахунок заробітної плати;
наявністю громадян, які є дієздатними, але не мають можливості реалізувати свою дієздатність.
Соціальне страхування впливає на підвищення ефективності діяльності підприємства через матеріальне забезпечення та охорону здоров'я працівників. Воно створює необхідні економічні передумови для збереження працездатності економічно активної частини населення і забезпечення умов для нормального існування в разі втрати працездатності.
Соціальне страхування є фінансовою категорією, яка виражає економічні відносини, що виникають у процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту шляхом формування фондів грошових коштів та їх використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасової втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також для охорони здоров'я.
Соціальне страхування - система відносин, що передбачає надання громадянам страхового захисту у випадку втрати можливості працювати або настання хвороби.
Соціальне страхування поділяється на добровільне соціальне страхування та загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Добровільне соціальне страхування - система відносин щодо повної або часткової компенсації застрахованим особам (в окремих випадках членам їх сімей) втраченого заробітку (внаслідок неможливості брати участь у суспільній праці), а також витрат на лікування (внаслідок настання хвороби), що здійснюється за рахунок коштів фондів, що формуються із добровільно сплачених застрахованими особами та/або роботодавцями страхових внесків.
Добровільне соціальне страхування здійснюється на основі загальних принципів страхування.
Загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що передбачає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом
Залежно від страхового випадку є такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування:
1)пенсійне страхування;
страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;
медичне страхування;
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності;
страхування на випадок безробіття.
1.2 Теоретичні основи соціального страхування
Особливе місце серед численних теорій, предметом яких є соціальні, правові й економічні аспекти страхування, займає теорія розподілу і відшкодування шкоди. її автор, німецький вчений А. Вагнер (середина XIX ст.), визначив мету страхування як зменшення шкідливих наслідків окремих непередбачених подій для майна окремої особи за допомогою організації страхової установи.
Слід звернути увагу на принципові моменти даного підходу, що повною мірою відповідають природі соціальних ризиків:
страхування покликане боротися зі шкідливими наслідками непередбачених подій - ряд соціальних ризиків виявляє себе не відразу, вони мають віддалені несприятливі наслідки для здоров'я працівників, їх працездатності, а також життя;
необхідність організації страхової установи - соціальні ризики вимагають не просто об'єднаних зусиль роботодавців і працівників, але й організації спеціалізованої, постійно функціонуючої установи, покликаної вирішувати комплекс завдань (оцінка ризиків, збір і розподіл фінансових ресурсів для компенсаційних виплат, а також оплати медичних і реабілітаційних заходів);
важливість групування випадків для громадян, яким загрожує однакова небезпека, має істотне значення для соціальних ризиків, оскільки різноманіття їх видів і характеристик вимагає відповідної класифікації з позиції організації спеціалізованих медичних і реабілітаційних служб, а також справедливого розподілу фінансового страхового тягаря на страхувальників.
Слід відзначити широту підходу Вагнера при розгляді організації страхування з позиції не тільки комерційного підприємства, але й «загальної потреби» (що можна висловити сучасною правовою мовою як «публічну потребу»), коли «індивідуальний момент відходить назад, соціальний - уперед», і тим самим проголошує ідею «соціальної солідарності».
У даному випадку такі установки повною мірою відповідають широко відомому гаслу страхування; «усі - за одного, один - за всіх», виконання якого покликане реалізовувати соціальну функцію страхування щодо підтримки застрахованих осіб і недопущення бідності у випадках виробничого травматизму і професійної захворюваності.
Учень А. Вагнера Г. Пеш розглядав соціальне страхування як форму вищої солідарності, що тільки й може привести до перемоги над однобічним класовим егоїзмом за допомогою трьох засобів: вирівнювання інтересів, любові до батьківщини та релігії.
Ще одна значуща теорія, застосовна до системи соціального страхування, була запропонована італійським економістом А. Гоббі. У її основу покладено категорію евентуальної потреби, що входить у коло завдань страхування, крім необхідності відшкодування прямої безпосередньої майнової шкоди, також і покриття інших видів витрат, включаючи соціальні, тобто втрати доходу через втрату працездатності внаслідок хвороби, нещасного випадку або втрати можливості знаходити кошти до існування (старість, смерть годувальника).
Важливим моментом теорії евентуальної потреби є ідея класифікації потреб за видами (майбутня, невідома і випадкова), а також організації розподілу пов'язаних із цим витрат між безліччю осіб, що зазнають цих ризиків.
Соціально-філософська доктрина субсидіарності (від латинського слова «субсидіум» - субсидія, допомога, підтримка), або, як її ще називають, оптимальної підтримки, тісно пов'язана з доктринами природних прав людини та правової держави. Предмет її розгляду - розподіл компетенції і владних повноважень між органами державної влади та структурами цивільного суспільства. Джерела формування даної доктрини пов'язують з ім'ям Кетте-лера, єпископа Майнца (Німеччина), що у 60-ті роки XIX ст. розробив теоретичні основи устрою федеративної держави і її взаємодії з громадянським суспільством.
Організаційні, правові й економічні механізми побудови субсидіарних відносин базуються на децентралізації владних повноважень і розподілі компетенції, функцій і відповідальності між окремими суб'єктами. Втручання держави можливе тільки тією мірою та у тих сферах, де професійні групи або інші суспільні структури не можуть повноцінно виконувати свої обов'язки. Звідси - основна цільова функція державної влади, що полягає в координації діяльності громадського життя, а її наглядова функція використовується як додаткова.
У сфері соціального захисту цей підхід реалізується в механізмах самоврядування організацій соціального страхування. Залучення основних соціальних суб'єктів (працівників і роботодавців) до управління страховими установами сприяє значному ослабленню суспільних конфліктів у цій досить напруженій сфері соціальних відносин.
Наприкінці XIX - початку XX ст. ідеї субсидіарності були розвинуті вченими-католиками в тріаді індивідуум-суспільство-держава, де вищою цінністю та самодостатністю характеризується індивідуум. Суспільство та держава, на їх думку, існують тільки завдяки людині та для людини. Права і свободи особи при цьому є джерелом усіх прав та обов'язків держави і громадянського суспільства. Субсидіарність означає, що кожен індивід, кожна спільнота людей повинні мати можливість займатися діяльністю, якою вони здатні займатися.
Виходячи з даних постулатів, у рамках доктрини субсидіарності ставиться і вирішується ряд взаємозалежних питань щодо організації оптимальної підтримки членів суспільства:
якими є допустимі рамки втручання суспільства і держави в особисте життя індивідуума;
яким є оптимальний обсяг опіки держави стосовно суспільних структур, родини й особистості;
якими є механізми забезпечення права на самовідповідальність особистості та суспільних структур, тобто механізми, що стосуються можливості самостійно виконувати завдання та функції життєзабезпечення.
Ще однією доктриною (розроблялася О. Контом, Л. Дюгі, Л. Буржуа, Е. Дюркгеймом), що істотно вплинула на формування інституту соціального страхування, є доктрина солідарності (солідаризму),. Поняття «солідарність» означає взаємозв'язок і взаємну відповідальність індивіда і суспільства.
Солідарність спирається на укорінену у суспільній свідомості моральну установку на взаємодопомогу людей. Вважається, що в будь-якому суспільстві його члени взаємозалежні, а отже, повинні відповідати один за одного і допомагати один одному.
Зміст і форми солідарності (сімейна, професійна, сусідська, общинна, міська, національна) визначають внутрішню структуру суспільства, те, що його підтримує.
Соціалізація суспільства проходить у руслі посилення соціальних властивостей людини (жаль, співпереживання, причетність) як антитези асоціальним її характеристикам (відокремленню, агресивності, ворожості). При цьому солідарність у суспільстві значною мірою визначається взаємозв'язком різних етапів людської праці (О. Конт), а також поділом і кооперацією праці (Е. Дюркгейм), що спонукають членів соціальної групи внаслідок суспільних потреб і інтересів брати на себе моральні зобов'язання не тільки не шкодити іншим, але й надавати їм сприяння.
В одній з основних своїх робіт «Про поділ суспільної праці» Е. Дюркгейм ставить мету: довести, що всупереч деяким теоріям поділ суспільної праці забезпечує соціальну солідарність або, іншими словами, виконує інтегруючу функцію за допомогою соціалізації й об'єднання суспільств. Для обґрунтування цього положення Е. Дюркгейм у своїх теоретичних дослідженнях поєднує між собою форми організації праці, типи суспільств і характерні для них види солідарності.
Суспільство, де кожен індивід виконує спеціальну функцію відповідно до поділу суспільної праці, нагадує живий організм, і Дюркгейм називає новий тип зв'язків між індивідами, створюваний поділом праці, органічною солідарністю. Почуття органічного зв'язку із суспільством виникає з усвідомлення взаємної залежності професійних функцій індивідів. При цьому якщо в архаїчних (« сегментарних ») суспільствах соціальна солідарність ґрунтується на повному розчиненні індивідуальної свідомості в «колективній свідомості» (« механічна солідарність »), то в розвинутих (« організованих ») соціальних системах вона ґрунтується на автономії індивідів, поділі функцій, функціональної взаємозалежності і взаємному обміні («органічна солідарність»).
Одна з можливих організаційних форм, що дозволяє найбільш вдало пом'якшувати антагоністичні протиріччя праці і капіталу, на думку Е. Дюркгейма, - професійні корпорації, що є прообразом нових органів суспільної солідарності.
Привнесення ідеї солідарності в проблематику обговорення природи публічної влади, публічного і приватного права привело Л. Дюгі до висновків про взаємну соціальну залежність людей і соціальну норму, що з неї випливає (будь-який соціальний акт, що порушує соціальну норму, обов'язково викликає протестну соціальну реакцію), причому соціальна норма сприяє об'єднанню людей у спільноти і структури громадянського суспільства.
Однією з базових цінностей цього комплексу солідарних взаємовідносин у суспільстві є довіра
1 2 3