Міністерство освіти і науки України
ДВНЗ «Приазовський державний технічний університет»
Соціально – гуманітарний факультет
Кафедра філософських наук та історії України
РЕФЕРАТ
З дисципліни «Філософія»
На тему: «Суспільство як світ природи та культури»
Виконав:
Ст.гр.ТУР-19
Пахомов О.О.
Перевірила:
доцент, канд. філос. наук Холодинська С.М.
м. Маріуполь, 2021 р.
ЗМІСТ
ВСТУП
1. Поняття суспільтва у філософії
1.1 Різні визначення суспільства
1.2 Теорії суспільства
2. Роль географічного природного середовища у житті суспільства
2.1 Природній фактор народонаселення
3.Унікальне явище культури для розвитку суспільства
3.1 Етимологія слова культура у значенні суспільства
3.2 Структура культури
3.3 Функції культури
4. Етапи взаємодії природи і суспільства
4.1 Вплив географічного середовища
4.2 Перехід від екодосліджень до проблематики екології людини
4.3 Причина складного опису змісту екології людини
4.4 Ретроспектива екології людини
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
"Кожна людина - у душі філософ" - це майже риторичне твердження все ж має в собі глибокий зміст. Оскільки уявляти або мислити про речі, які містяться поза межами безпосереднього сприйняття, за явищами навколишнього світу, є незаперечною властивістю людської природи, не залежною від її волі. Однак цей процес роздумування про світ, його явища, підстави буття речей може бути не лише спонтанним, а й керованим. І якщо спонтанність тут, хаотичність є підставою побутового філософствування , то кероване роздумування, намагання пізнати світ і місце людини в ньому, взаємовідносини між людиною і світом - прерогатива власне філософії як науки.
Головним завданням вивчення якої - зробити спробу вступити в поле мислення, зрозуміти об'єктивні та суб'єктивно - людські підстави і внутрішню необхідність вироблених в історії форм і напрямків філософствування, які індукують це поле. Однак як і в індивідуальному житті кожної окремо взятої людини процес становлення світоглядних ідеалів і пошуки шляхів їх досягнення складний і суперечливий, так і в загальному історично-еволюційному розвитку людства простежуються найрізноманітніші тенденції розвитку філософської думки.
Тому філософію не можна вивчати, акцентуючи увагу лише на змісті тієї чи іншої філософської концепції. Адже концепції - то ще не філософія, про що було відомо вже Платону, вони - продукт філософії, яка, в свою чергу, - є активністю, діяльністю для створення цього продукту. Саме цю діяльність, активність і слід засвоювати.
1. Поняття суспільтва у філософії
Поняття «суспільство» в філософії має не одне визначення.
Суспільство – найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складаються в процесі їхньої життєдіяльності.
Соціальна філософія, як одна із галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізм його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії. Духовні основи суспільства.
1.1 Різні визначення суспільства
Історично визначеними типами суспільств були: первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне.
Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні фактори, які обумовлюють розвиток людського суспільства:
- праця (специфічно людська діяльність);
- спілкування(колективний характер діяльності і життя);
- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).
Суспільство ще визначається як сукупність форм і способів взаємодії і об’єднання людей. В такому широкому значенні суспільства включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно – космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії.
Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними внутрішніми суперечностями – між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. ЦІ зв’язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одна з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші абсолютизують її (ідеалістичні вчення). В новий час, особливо в ХVІІ- ХVІІІ ст., значного поширення набула натуралістична концепція суспільного життя. Натуралізм як філософський принцип вимагає пояснювати соціальні явища винятково дією природної закономірності: фізичної, біологічної, географічної. Натуралізм вищі форми буття зводив до нижчих, а людину – до рівня тільки природної істоти. Головний недолік полягає в нехтуванні якісною своєрідністю людини, в приниженні людської активності, у запереченні людської свободи.
1.2 Теорії суспільства
На відміну від натуралістичних концепцій, ідеалістичні вчення відривають людину від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Ідеалістичне розуміння історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора в людському бутті. На практиці це означає дотримуватися просвітницького принципу : «Думки правлять світом».
В певних теоріях визначається первинність індивідуального начала в суспільстві (М. Вебер,Т. Парсонс, П. Сорокін), в інших – вихідних є надіндивідуальні соціальні структури (Е. Дюркгейм, К. Маркс).
Суспільство – це перш за все самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища врешті – решт є результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв’язків і взаємодії. Суспільство як система здатне до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою.
В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття «суспільство» пов’язане з інформаційною революцією, новим баченням світу. Запровадження інформаційно – комп’ютерних технологій у всіх сферах суспільства і життєдіяльності людини закладає основи формування нової інформаційної цивілізації, яка радикально змінить матеріальне виробництво, світогляд, побут, освіту, спілкування і мистецтво. Формується загальнопланетарна цивілізація на засадах єдності і неподільності світового співтовариства, відносної незалежності і рівності народів і культур.
2. Роль географічного природного середовища у житті суспільства
Одним із найважливіших понять соціальної філософії є поняття географічне середовище. Людина живе на Землі в межах і саме тут реалізовує свої творчі сили. Ця зона називається географічним середовищем. Географічне середовище – це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених на даному етапі розвитку суспільства у процес суспільного життя, що є необхідною умовою існування і розвитку суспільства. До географічного середовища належать земна кора із корисними копалинами, ґрунти, луки, ліси, води, болота, рослинний і тваринний світ, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто частина природи . яка є об’єктом діяльності людини і насамперед виробництва. Із розвитком виробництва географічне середовище розширюється, до його складу залучаються дно океанів, різноманітні родовища, космічний простір.
На перших етапах розвитку суспільства важливе значення мали багатий рослинний і тваринний світ, родючість ґрунтів, сприятливий для життя людини клімат, багато інших важливих складових. І це зрозуміло, навіть життя як явище природи могло виникнути лише за сприятливих умов. У подальшому географічне середовище, його умови або прискорювали, або гальмували розвиток суспільства.
Закономірно, що географічне середовище суттєво впливає на саму людину. Умови життя формують стиль і способів життя людей, їхню психологію, звичаї, традиції, форму одягу, специфіку харчування.
На ранніх етапах розвитку суспільства географічне середовище відігравало провідну роль. Із розвитком виробництва, культури все більшого значення набувають стан економіки, виробництва, науки, техніки, освіти, культури в цілому. Для прикладу можна порівняти темпи і рівень соціального розвитку, наприклад Японії і Китаю або Німеччини і Росії.
Люди давно помітили залежність розвитку суспільства від географічного середовища. Французький філософ – просвітитель Шарль Монтеск’є (1689 – 1755) вважається засновником географічного детермінізму як окремого напрямку в розвитку філософської думки. Він розвинув ідею про провідну роль географічного середовища, зокрема клімату вжитті людини, культури й історії народів.
2.1 Природній фактор народонаселення
Поряд із природнім середовищем значною мірою природнім фактором розвитку суспільства є народонаселення, постійне відтворення людей. Цю сторону природи людини вивчає демографія. Вона досліджує динаміку чисельності населення, міграцію, сім’ю, її склад і розвиток, народжуваність, смертність, зайнятість, пропорції складу населення за віковими, статевими та іншими ознаками, вступ до шлюбу розлучення. Об’єкт дослідження демографії – демографічна система, до складу якої входять люди і демографічні відносини. Дослідниками суспільства, економістами, соціологами, політиками часто використовується поняття демографічна ситуація. Це насамперед такий стан демографічних процесів, як народжуваність і смертність, вступ до шлюбу і розлучення, склад і розміщення населення на території у відповідний період часу. Демографічна політика – система спеціальних заходів, спрямованих на досягнення у майбутньому бажаного для суспільства типу або рівня відтворення населення. Рівень народжуваності залежить від таких факторів: економічний, медичний, соціальний, правовий, психологічний, етичний, екологічний, тип культури. Демографи вбачають причини зниження народжуваності:
1) теорія «перешкод» - незабезпеченість молодої сім’ї житлом, побутові труднощі, відсутність роботи, низькі зарплати, екологічні умови;
2) теорія зміни ціннісних орієнтацій – зміна системи загальних уявлень про те, як людина має жити, якими мають бути її квартира, меблі, одяг побутова техніка, харчування, і в тому числі скільки дітей мати;
3) теорія витіснення потреб в дітях - ці потреби витісняються іншими потребами: освіта, утвердження себе в роботі, в творчості, в бізнесі і т. д.;
4) інтегративна теорія або теорія народжуваності як адаптивної реакції сім’ї до всієї сукупності умов життя людей - вплив середовища на народжуваність.
3.Унікальне явище культури для розвитку суспільства
Термін ”культура” є одним із найпоширеніших філософських понять. Він вживається в політичному лексиконі та публіцистиці, в галузі духовного життя і в побуті, при аналізі художніх явищ і у філософських дослідженнях. Фахівці займають різні, нерідко протилежні позиції щодо визначення змісту цього терміна. Перші його визначення відносять до 1871 року і пов’язують з ім’ям англійського вченого Едуарда Тейлора. Нині таких визначень існує багато.
У 50-ті роки американські культурологи Анрі Кребер і Антоні Клакхом називали 164 визначення поняття культури і близько 100 спроб теоретичного обґрунтування культури. Згодом, через двадцять років, французький культуролог Анрі Моль наводить вже 250 варіантів визначення культури. У сучасній філософії їх є близько 500. Ця обставина свідчить про пильну увагу дослідників до проблем, пов’язаних з культурою, а водночас і про відсутність у них згоди стосовно трактування проблем культури.
3.1 Етимологія слова культура у значенні суспільства
Етимологічно термін ”культура” походить від латинського словаcultivire–обробляти, опрацьовувати, вдосконалювати, поліпшувати.І спочатку воно означало ”оброблення ґрунту, його культивування”. Звідси – ”агрокультура”. Пізніше слово ”культура” дістало більш узагальнене визначення. Культура – це все те, що створене людством, тобто ”друга природа”, надбудована над природою натуральною. У цьому плані культуру і все розмаїття, що до неї належить протиставляють природі, всі складники якої мають натуральне походження, тобто такі, що людиною не створені і не можуть бути нею створеними, як от: моря і ріки, гори і ґрунти, повітря та вода тощо. Отже, слово ”культура” формувалось у прямій опозиції до слова ”натура”. І таке розуміння культури на буденному рівні свідомості залишається і сьогодні. Але воно потребує істотних уточнень.
По-перше,недолік приведеного визначення культури полягає в тому, що далеко не все, що створено людиною, можна віднести до культури. Заміна стріли вогнепальною зброєю, винахід газових камер для знищення людей – не може бути культурою. Тож у понятті “культура” повинен бути присутнім ціннісний критерій. Що це за критерій? Що таке цінність? Етимологічно зміст цього слова дуже простий і цілком відповідає самому терміну: цінність – це все те, що люди цінують. Але таке розуміння слід уточнити. І зробити це краще всього через поняття “значущість”. Значущість більш широке поняття, ніж цінність. Воно включає в себе не тільки цінність, але й шкоду. Війни, злочинства, хвороби дуже значущі для суспільства і особистості, але ніхто ці явища не називає цінностями. Цінність є позитивна значущість. Таким чином, культура – це сукупність створених людиною цінностей. Світ культури – це світ цінностей. Світ антикультури – це світ антицінностей.
По-друге,приведене трактування культури не придатне для філософського аналізу, оскільки культура при цьому ототожнюється з суспільством в цілому і не виявляє власної специфіки. Річ у тім, що суспільство є також тим, що створено людиною. Його в готовому вигляді в природі не існує. Ось чому поняття “культура” обмежують до сукупності матеріальних та духовних цінностей, які створені внаслідок людської діяльності. Розуміння культури як системи матеріальних та духовних цінностей, відмежовує культуру від природи і водночас не дозволяє ототожнювати її з суспільством. При такому підході культура виступає як певний аспект суспільства.
По-третє, розуміння культури як того, що створено людиною, сприймається однобічно, лише як щось зовнішнє щодо людини.Але ж сама людина, сума її знань, навичок – це також елемент культури. Один бік людської діяльності – це обробка природи людьми, другий бік – обробка людей людьми.
Ще видатний римський філософ Марк Туллій Ціцерон висловив думку про те, що дух, розум треба обробляти так само, як селянин обробляє землю. Культурна людина на відміну від дикуна – це людина, у якої внутрішнє життя, поведінка, манери і зовнішність ”обтесані”, ”оброблені”. Тому не буде перебільшенням сказати, що культура представляє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як суспільної істоти.
По-четверте, недолік визначення культури, як всього створеного людиною полягає і в тому, що науковці випускають з уваги діяльність людини. Відомо, що людська діяльність відмінна від способів тваринної життєдіяльності. Вона включає складну й багатоманітну систему механізмів, вироблених поза біологічними формами. Їх у природі не існує. Вони ”оброблені” людиною Ось чому ”предметне” розуміння культури необхідно доповнити ”процесуальним”. У такому разі культура розглядатиметься як спосіб організації й розвитку людської життєдіяльності, представлений у предметах матеріальної й духовної праці. Проте такий підхід розгляду культури як способу діяльності породжує питання: чи всяка дія людини є культурною? Історія людства знає чимало жахливих дій, що виконувались людиною, але які неможливо віднести до культурних. Наприклад, сталінський геноцид проти малих народів, фашистська політика і практика Гітлера, політичний геноцид і різні форми расизму. Минуле й сучасне містить у собі чимало актів некультурного змісту. Нині все наполегливіше стає необхідність розмежування діяльності на таку, що є культурною, і їй протилежну.
Отже, культуру можна визначити як сукупність усіх видів твочої діяльності людини й суспільства, а також результатів цієї діяльності, втілених у матеріальних і духовних цінностях.
3.2 Структура культури
Оскільки до сфери культури належать результати людської діяльності (тобто певні матеріальні цінності, надзвичайно різноманітні за своєю матеріальною формою) та способи, засоби, методи самої людської діяльності (також дуже різноманітні, проте вже мають такі що не матеріальну,а духовну форму), то розрізняють культуру матеріальну й культуру духовну
Матеріальна культура охоплює дуже різноманітне коло речей, у середовищі яких, власне, й протікає все життя як кожної окремої людини, так і суспільства в цілому. Під матеріальною культурою розуміють сукупність будь-яких матеріальних цінностей, створених людством протягом історії, що збереглися донині. До матеріальної культури відносять: знаряддя і засоби виробництва, техніку, технологію; культуру праці й виробництва; матеріальний бік побуту; матеріальний бік навколишнього середовища.
До духовної культури належить сфера виробництва, розподілу й вжитку найрізноманітніших духовних цінностей. Галузь духовної культури включає всі результати духовної діяльності людства: науку, філософію, мистецтво, мораль, політику, право, освіту, релігію, сферу керівництва суспільством і управління ним. До духовної культури разом з цим належать також і відповідні установи, організації, заклади (як от – наукові інститути,ВУЗи, школи, театри, музеї, бібліотеки, концертні зали тощо), які у своїй сукупності забезпечують функціонування духовної культури.
Поділ культури на духовну і матеріальну є відносним. Дуже часто неможливо однозначно віднести ті чи інші явища, де галузі матеріальної чи духовної культури. Одними своїми гранями вони належать до культури матеріальної, іншими – до культури духовної. Так, зокрема, виготовлення знарядь праці чи будь-яких предметів, що задовольняють матеріальні потреби людей і суспільства (а це елементи матеріальної культури), неможливі без участі людської думки і, таким чином, цей процес належить до сфери духовної культури, одночасно належачи й до матеріальної культури. З другого боку: продукти духовного життя – ідеї, художні твори, суспільні норми – знаходять своє вираження в певній речовій матеріалізованій формі, тобто в рукописах, книгах, картинах, нотах, кресленнях тощо. Вже через це вони включають у коло елементів матеріальної культури.
Духовна культура – важливий чинник суспільного прогресу. Її рівень визначає ступінь інтелектуального, естетичного, художнього та морального розвитку суспільства. З поняттям ”культура” пов’язаний процес набуття знань та досвіду в тій чи іншій галузі діяльності, засвоєння людиною певної системи цінностей, визначення власної лінії поведінки.
Кожна людина вже з дитинства перебуває під впливом певної культури, а точніше – певного культурного середовища з тим або іншим (високим чи низьким) рівнем культури, опредмеченої у відповідних цінностях чи антицінностях. Виховання і навчання людини полягає в її прилученні до культури, у засвоєнні нею накопичених суспільством знань, умінь, навичок, а також духовних цінностей і норм поведінки тієї країни, в якій вона живе. Характер виховання й освіти, що притаманна суспільству на певному щаблі його розвитку, є показником рівня культури даного суспільства.
Існує певна типологія культур.Так, зокрема, виокремлюють культуру: національну (українську, російську, французьку, тощо); регіональну (слов’янську, американську, африканську і т. д.); культуру певних соціальних суб’єктів. Вирізняють також певні культурні епохи: культура античної епохи, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т. ін. культури. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура тощо, а також офіційна культура.
3.3 Функції культури
Культура як суспільне явище виконує певні функції. Серед основних такі: перетворювальна, пізнавальна (гносеологічна), комунікативна, регулятивна або нормативна, функція емоційного регулювання життєдіяльності людини, ціннісно-орієнтаційна, які органічно взаємопов’язані між собою. Але на думку багатьох культурологів, інтегруючою функцією культури є людинотворча функція
Перетворювальна функція. Культура є знаряддям творчої діяльності людей з метою задоволення їхніх різноманітних потреб і потреб суспільства. Ця функція здійснюється людьми за допомогою різних засобів виробництва, наукових досліджень тощо;
Пізнавальна, або гносеологічна функція. Культура, яка концентрує в собі кращий суспільний досвід багатьох поколінь людей, іманентно накопичує знання про світ, таким чином сприяючі його пізнанню і освоєнню;
Комунікативна функція. Культура – це єдиний механізм передавання суспільного досвіду від одного покоління до другого, від епохи до епохи, від однієї держави до другої. Через це не випадково культуру вважають суспільною пам’яттю людства. Спадкоємність культурної традиції не повинна перериватися, бо це призводить до втрати суспільної пам’яті.
Регулятивна або нормативна функція.У сфері праці, побуту, міжособових відносин культура так чи інакше впливає на поведінку людей і регулює їх вчинки, дії і навіть вибір матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.
Функція емоційного регулювання життєдіяльності людини.Вона знаходить свій вияв у виробленні і застосуванні різноманітних форм емоційного настрою і знімання психологічних напруг, які виникають у процесі розумової та фізичної праці, побутових відносин людей. Засобами емоційного регулювання є співи, танці, ігри, кіно, телебачення тощо.
Ціннісно-орієнтаційна функція.Культура як система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби й орієнтації. За рівнем і якостями знань, а також за моральними якостями оцінюють рівень її культури. Моральний та інтелектуальний зміст, як правило, виступає критерієм відповідної оцінки.
Людинотворча, або гуманістична функція.Це інтегруюча функція. Культура єспособом і засобом саморозвитку індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою “олюднення” самої людини, мірою людяності її ставлення до природи, суспільства, інших людей, до самої себе. Культура є тим виміром людського буття, який відповідає зарозвиток людини як людини. Усе, що створене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі здібності і властивості людини, відображує її історичний досвід, потреби, цінності. Саме в процесі предметної діяльності, в історичному процесі соціального життя створюється тіло цивілізації і культури – світ людини, світ її сил, можливостей.
Отже, культура невіддільна від людини як соціальної істоти. Те повсякденне розуміння, з яким ми зустрічаємося, говорячи “це – некультурна людина”, – невірне з філософської точки зору. Тут правильно було б сказати, що людина погано вихована або недостатньо освічена. 3 філософської точки зору, людина завжди культурна, тому що вона є соціальна істота, а суспільства без культури не існує. Ступінь же розвиненості культури може бути різним залежно від умов, у яких розвивається людство, від можливостей, які воно має. Таким чином, культура служить мірою розвитку людини.
4 Взаємодія природи і культури
4.1 Вплив географічного середовища
Суспільство початку 21 століття, мабуть, усвідомило свій нерозривний зв'язок з географічною оболонкою Землі й, у свою чергу, з її біосферою. До цього, у ранні епохи історії людства, процвітали ідеї якщо й не абсолютного, те дуже важливого й у якихось аспектах визначального впливу географічного середовища на динаміку суспільства й формування його етнічної розмаїтості (Монтеск'є) або безмежно потужної сили техногенезу, прирівняного до геологічних сил (Вернадський, Ферсман). У вульгарно-матеріалістичній літературі останніх десятиліть перше розглядався як географічний детермінізм історичного процесу, друге - як вираження безмежної могутності людського знання, якому немає перешкод. Недооцінка географічної обумовленості історичного процесу викреслила з нашої історичної науки багато важливих сторінок: недостатньо враховувалися розміри території й демографічні характеристики, ігнорувалася сама людина як творець історичного процесу, як це ні парадоксально в марксистській літературі, мало уваги приділялося вивченню продуктивних сил суспільства; животіння тягнули палеоантропологія, археозоологія, археоботаніка, історія техніки, були відсутні скільки-небудь послідовні спроби зрозуміти й охарактеризувати економічну локальну інфраструктуру в рамках первісного й середньовічного суспільств. Безмежна віра в людське знання й людське діяння привела до ще більш жалюгідного результату - необоротним екологічним кризам, які в більшому або меншому ступені охопили всю нашу планету.
4.2 Перехід від екодосліджень до проблематики екології людини
Який був перехід від загальекологічних досліджень до розробки проблематики екології людини і як ця остання формувалася поступово в надрах загальної екології? Всупереч, що панувала на протязі останніх десятиліть у нашій літературі точці зору, відповідно до якої ранок сьогоднішнього дня є вже історія ввечері, я думаю, розуміння історичного процесу зі скільки-небудь адекватною його оцінкою можливо лише при відомої хронологічної віддаленості, тобто новітня історія взагалі не існує як наукова дисципліна, що трактує правильності в суспільній динаміці, і зрозуміти ці правильності можна тільки придивившись до них здалеку. Тому й у трактуванні переходу від загальної екології до екології людини ми змушені опиратися на спостереження, що лежать на поверхні, а не на глибинну еволюцію ідей, що побачимо пізніше, через якийсь проміжок часу. Напевно, не стільки руйнування, нанесені людством природі, тому що екологічні кризи, як ми переконаємося в ході подальшого викладу, мали місце задовго до сучасності, скільки зворотний вплив цих руйнувань на людське суспільство (забруднення середовища - отруєння води і їжі, атомні вибухи й катастрофи - уроджені каліцтва й ракові захворювання й т.д.) провокувало поступове створення екології людини спочатку як системи ідей про характер взаємодії природи й суспільства й потім уже перенесення цієї системи на історичний процес. Зрозуміло, подібна послідовність відбиває більше логіко-гносеологічний підхід, чим конкретно-історичний, тому що екологія людини будувалася із самого початку представниками різних областей знання, серед яких історики й археологи посідали не останнє місце. Тому в цьому випадку справедливо сказати, що вона не тільки відбиває сьогодення, але й акумулює минулий досвід людства.
4.3 Причина складного опису змісту екології людини
У чому ж справа й чому окреслити зміст екології людини виявляється настільки складним? Причина єдина - відповідь на питання полягає у двоїстій природі самої людини і якоюсь мірою, що виникає із цього двоїстій природі людства. Про двоїсту природу людини - біологічної й соціальної, біосоціальної, соціально-біологічної - написані гори томів, але серед що писали й пишуть немає єдності, як немає єдності й в оцінці й найменуванні процесу, що привів до формування сучасного людства, - був те антропогенез або антропосоціогенез. І на цю невизначеність є свої причини, обумовлені специфікою людства в порівнянні з усіма іншими видовими сукупностями тварин. Починаючи з Т. Добжанского, репродуктивний бар'єр уважається одним з основних фізіологічних ознак виду. Чи можна думати, що між сучасними людьми й неандертальцями мав місце цей самий генетичний бар'єр? Наявність перехідних форм, відоме співіснування неандертальців і сучасних людей протягом декількох тисячоріч, зустрічальність у просторі говорять скоріше проти репродуктивної ізоляції. Якщо ж вона не мала місця, те, отже, обидві форми належали одному виду, як і вважає зараз західноєвропейська й американська наука, або у всякому разі не були типовими видами. Якщо це був один вид, то він був якийсь дивний, що інтенсивно еволюціонував у часі, вид, далекий від мономорфності, у межах якого вхідні в нього популяції ставилися до різних щаблів еволюційного розвитку. А морфологічні розходження між расами - вони дуже масштабні при порівнянні з розходженнями локальних форм усередині інших видів. А розселення - мабуть, тільки воша може зрівнятися щодо цього з людиною, але вона розселилася разом з ним. Все сказане демонструє чималу специфічність сучасного людства, на закономірності розвитку якого не можна дивитися, як ми дивилися на закономірності розвитку грибів, метеликів, оселедців, крокодилів і білих ведмедів.
4.4 Ретроспектива екології людини
Будь-яке знання має хронологічну ретроспективу, історичні взаємини суспільства й природи представляють собою таку ретроспективу в границях екології людини. Зрозуміло, історичні ролі суспільства й природи в цій зв'язці неоднакове - суспільство виступає як активна діюча сила, тоді як природа в більшості історичних ситуацій представляє собою плацдарм, на якому розігрувалися екологічні події. Як у бої, плацдарм визначає розміщення сил, але їхнє угруповання й вибір напрямку вирішального удару належать полководцеві. Лише в епоху палеоліту й особливо на самих ранніх етапах історії людства напрямок зміни клімату, а за ним і бойовиська послідовно визначали напрямку технологічного розвитку, для більше пізніх періодів стихійні лиха відігравали роль часто дуже сильних, але локальних збурювань. Що покласти в основу періодизації непростих взаємин між суспільством і природою? Формаційний принцип, настільки популярний у нашій літературі? Крім внутрішньої суперечливості формаційної періодизації (синхронне існування рабовласницької й азіатської формацій), зовсім очевидно, що вона опирається на еволюцію соціальних форм і представляє собою щодо цього досить чуйну конструкцію, що дійсно відбиває основні етапи цієї еволюції. Головні явища в еволюції техніки, послідовність розселення, наростання чисельності людства, періоди освоєння природного середовища не збігаються з нею. Первіснообщинна формація охоплює суспільства з ручним рубилом і єдиними кам'яними знаряддями - і розвинені колективи епохи бронзи із землеробством, скотарством, багатим інвентарем із бронзи, різноманітним домобудівництвом. До феодальних структур варто відносити феодальні комуни, дрібні держави й князівства Європи початку нашого тисячоріччя й сучасні державні утворення з добре збереженими феодальними інститутами. Різниця між капіталізмом і соціалізмом у рівні розвитку виробництва й характері освоєння простору досить невиразна. До всього сказаного варто додати, що хронологічні границі між формаціями досить невиразні, що породило паралельно в літературі велика кількість міркувань про нерівномірність історичного процесу, причинах затримки прогресивного розвитку, суспільствах, регресивного типів. Є й ще одне міркування, що є найважливішим, хоча ми й приводимо його останнім, - періодизація динаміки соціальних форм навряд чи може розглядатися як періодизація динаміки всього суспільства; не тільки відносини людей у виробництві й споживанні, але й продуктивні сили суспільства, включаючи сам людський компонент як продуктивну силу, становлять основу суспільного розвитку, і саме тому, періодизація в рамках формаційного підходу неодноразово зазнавала критики.
ВИСНОВОК
1.Культура – це сфера специфічної діяльності людини те, що відрізняє олюднений, гуманізований світ від усього іншого.
2.З яких позицій не підходити до визначення шляхів розвитку суспільства: економіки, соціальної, політичної і духовної сфер – вирішальним фактором завжди буде сама людина і, в першу чергу, її культурний розвиток.
3.Культура – це історично розвинена система створених людиною матеріальних і духовних цінностей, соціокультурних норм, способів організації поведінки і спілкування, а також обумовлений способом матеріального виробництва процес розвитку суттєвих сил людини.
Зі сказанного у рефераті випливає, що сукупність людських популяцій у всіх їх проявах і впливах на природу є безумовно предмет екології людини. Природа в тій мері, у якій вона впливає на людське суспільство, теж повинна розглядатися в параметрах. Однак, крім цих двох істотних компонентів знання, є ще один, котрий займає особливе місце: мова йде про біологію людських популяцій, що хоча й пов'язана з їхнім соціальним життям, але поводиться самостійно стосовно фактора середи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Гинзбург В.В., Трофимова Т.О. Палеоантропологія Середньої Азії. - К., 1972
2. Гохман І. І. Населення України в епоху мезоліту й неоліту: Антропологічний нарис. - К., 1986.
3. Рогинський Я.Я. Проблеми антропогенезу. - К., 2000
4. Алексєєв В.П. Палеоантропологія земної кулі й формування людських рас. - К., 2003
5. Данильян О.Г. , Тараненко В.М. Основи філософії. – Нд., 2010
6. Коваль П.С. Основи філософських знань і релігієзнавства. – Нд., 2013