Сучасний літературний процес в Україні
Сучасна людина... Якою має бути вона, щоб вижити у стрiмкому життєвому вирi, не втративши гiдностi? Що найважливіше в житті? Які духовні цінності мають переважати в людській свідомості, щоб вона могла відчувати відповідальність за збереження навколишнього світу?
Саме проблеми формування особистостi хвилюють письменникiв, якi осмислюють сучаснiсть, вплив її на становлення людини. Вони своїми творами долучаються до виховання майбутнього громадянина, здатного не тiльки до споживання, а й до творення i примноження матерiальних та духовних цiнностей. Роль письменника у суспільстві надзвичайно важлива. Письменник – це очі, думки та совість суспільства. Чесність, спроможність хоробро дивитися у вічі дійсності і відкрито говорити правду являють справжнього письменника. Його пильні спостереження, влучні здогадки та передбачення є відгуком часу і в той же самий час – формотворчим елементом історичного періоду та його культурного пласту.
Сьогодні ми з вами спробуємо визначити межі сучасної літератури, осмислити саме поняття «сучасна українська література», розглянути жанри та визначити тематику творів новітніх українських письменників.
«СУЛ – українська література останніх десятиліть, створена сучасними письменниками. У науковій літературі точно не зазначено, від якого моменту українську літературу слід вважати сучасною» (Вікіпедія).
До рамок сучасної української літератури більшість дослідників відносить тих митців, які жили й творили в період, починаючи від другої половини ХХ століття й закінчуючи межею двох тисячоліть, тобто 2000 роком. Однак варто звернути увагу на те, що завершується друге десятиліття ХХІ віку. Минула чверть століття незалежності України, і в цьому часопросторі з’явилася безліч нових імен, а також літературних конкурсів, таких як «Коронація слова», «Спіраль століть», «Книга року Бі-Бі-Сі».
Щоб розібратися в сучасному процесі розвитку красного письменства, у розмаїтій палітрі поетичних збірок, повістей, романів, у калейдоскопі імен, що презентують літературу останніх десятиліть, необхідна класифікація літературного процесу в нашій країні. Літературознавець Р.Харчук зазначає: «На сьогодні в українському літературознавстві існують три основні класифікації сучасної літератури: перша заснована на генераційному принципі, друга – на географічному, третя – на принципі естетичної, стильової орієнтації»
Перші два, на нашу думку, недостатньо відображають внутрішню диференціацію процесу розвитку літератури. Деякі педагоги пропонують розглядати сучасний літературний процес із погляду естетичної, стильової орієнтації.
Цей принцип актуалізує поняття «постмодерн» і «постмодернізм».
«Постмодерн» – соціологічна, історико-філософська концепція сприйняття світу в епоху постіндустріалізму, що спирається на недовіру до традиційних реалістичних концепцій, до істинності відображення реальності людськими органами чуття» (Вікіпедія).
«Постмодернізм» – стиль літературної творчості, що характеризується особливостями, властивими епосі постмодерну.
Формування сучасної української літератури відбувається під впливом важливих подій, що відбуваються в суспільстві.
– 1986 р. – аварія на Чорнобильській АЕС.
– 1991 р. – здобуття незалежності, початок розбудови нової суверенної держави.
– 2004 р. – Помаранчева революція, вибори Президента тощо.
– 2013 – 2014 р. – революція Гідності, окупація Криму, війна в Донбасі.
З’являються болючі теми, які дали поштовх для народження нової генерації митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Юрій Шевельов), тобто вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім; подолати комплекс меншовартості, другорядної ролі в історії.
Основні тенденції (характерні риси) сучасного літературного процесу:
• Перехід від заідеологізованих схем «соціалістичного реалізму» до пошуку нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності.
• Гостра постановка проблем вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуальності.
• Піднесення ролі українського слова в розвитку української нації.
• Звернення до селянської тематики як прояв неповторності української духовності.
• Поява нових форм художнього мислення, форм й структури творчості.
• Повернення заборонених тоталітарним режимом літературно-мистецьких надбань минулих епох як створення нового погляду на історію України (твори Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Дмитра Яворницького; Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Володимира Винниченка, Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари та ін.).
• Знищення штучної «завіси» між розвитком української літератури на «материковій» Україні та в діаспорі. Друк творів письменників-емігрантів (Василя Барки, Уласа Самчука, Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Яра Славутича, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста та ін). .
• Вихід двох антологій української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), де показана багата картина лірики XX ст., художніх систем, уподобань, напрямів.
• Поява нових угруповань та об’єднань, стильових манер і способів образного втілення світосприймання нової незалежної людини, що призвело до невеликої дискусії між митцями старшого й молодшого поколінь (старші – стояли на позиціях служіння Україні та її культурі, захищають традиційну, реалістичну концепцію мистецтва; молодші – критикували радянських митців, пародіювали класичні твори, сміялися зі сліпої віри в псевдоідеали, відкидали «шароварництво» в літературі).
Нині в літературній творчості співіснує кілька поколінь. З передшістдесятників варто назвати Юрія Мушкетика, відомого своїми історичними романами з 1954 року, котрий у 2010 видав роман «Останній гетьман», Віру Вовк, яка в літературі теж із 50-х років ХХ ст., а в 2010 вийшов роман «Тотем скальних соколів», а також Анатолія Дімарова, повість якого «Сповідь стукача» вийшла 2010 року.
Серед активних нині шістдесятників – Валерій Шевчук (1939 р.н.) та Ліна Костенко (1930), до сімдесятників відносимо Василя Шкляра (1951) і Тараса Федюка (1954).
Вісімдесятники: Оксана Забужко (1960), Юрій Андрухович (1960), Юрій Винничук (1952), Ігор Римарук (1958-2008), Василь Герасим’юк (1956), Кость Москалець (1963), Віктор Неборак (1961), Володимир Цибулько (1964), Євген Пашковський (1962), В’ячеслав Медвідь (1951), Олександр Ірванець (1961), Володимир Лис (1950), Галина Пагутяк (1958), Марія Матіос (1959).
Дев'яностники: Сергій Жадан (1974), Іван Андрусяк (1968), Юрій Іздрик (1962), Тарас Прохасько (1968), Іван Ципердюк (1969), Роман Кухарук (1968), Маріанна Кіяновська (1973), Євгенія Кононенко (1959), Андрій Кокотюха (1970).
Двотисячники: Любко Дереш (1984), Тетяна Малярчук (1983), Ірена Карпа (1980), Ірина Шувалова (1986), Катерина Бабкіна (1985), Альбіна Познякова (1983), Григорій Семенчук (1991), Вікторія Гранецька (1981),Люко Дашвар (Ірина Чернова, 1957), Лада Лузіна (Владислава Кучерова, 1972), Ірен Роздобудько (1962), брати Віталій і Дмитро Капранови (1967) та ін.
У період постмодернізму відбувається абсолютна переоцінка не лише літературної класики, але й її функцій. Класика перестає існувати, її підмінюють відносні канони та мода. Неактуальним стає навіть саме уявлення про «велику» літературу. Читацькі інтереси дедалі більше звертаються до «популярної, масової» культури. На думку Т.Гундорової, настали часи, коли сама класика сприймається в обгортці «масової» культури.
Масова література – це, по-перше, література, розрахована на масового, пересічного читача; по-друге, за своїми художніми якостями її твори не сягають рівня класики; по-третє, це низькопробна література, розрахована на невибагливі смаки.
Елітарні твори (від франц. еlite – краще, добірне) вирізняються інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності; часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого й розвиненого читача, який би в процесі знайомства з текстом залучався до «співтворчості». Так, наприклад, Н.Зборовська в статті «Сучасна масова література в Україні як загальнокультурна проблема» пише: «У сфері високої літератури сьогодні активне рефлексування, що загалом відповідає українській ментальності (наприклад, проза Г.Пагутяк). Натомість масова література потребує динамічних і зацікавлюючих історій, як це має місце у прозі Л.Дереша, І.Карпи, Н Сняданко та ін.».
Післячорнобильський світ апелює до ідеї кінця світу, кінця сенсу життя й водночас відкладає його, заманюючи героя-постмодерніста в лабіринт цитат, дискурсивних практик і текстів-пародій. У той же час це блукання у світі порожнеч, колажів-цитат є ниткою спасіння.
Післячорнобильська література, перебуваючи в ситуації історичного зламу, знаходиться в річищі численних експериментів. Американський літературознавець Іхаб Хассан виокремив 11 специфічних ознак, притаманних постмодернізмові:
деканонізація;
деструкція;
фрагментарність;
іронічність;
карнавалізація;
гібридизація;
невизначеність;
зникнення авторського «я»;
принцип вільного поєднання жанрів та стилів;
відсутність самозаглибленості;
принцип творчої спів гри з читачем.
Інший учений із США, Леслі Фідлер, додав ще одну ознаку, на його погляд, найголовнішу: «органічну спорідненість постмодернізму з поп-культурою». Сучасний німецький філософ Арнольд Гелен характеризує постмодернізм як «синкретичну плутанину всіх стилів і можливостей», а український дослідник Ю.Ковалів називає його «стилем художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, з тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії». Попри розмаїтість наукових підходів, незаперечним є твердження, що постмодернізм виник як реакція на модернізм кінця ХІХ – початку ХХ століття. Він стирає межі між високим мистецтвом і масовим, переоцінює традиції модернізму та авангардизму, визнає прогрес як ілюзію. Постмодернізм – це текст у тексті: головне не те, про що твір, а «як» твір конструюється (Е.Андієвська, Є.Пашковський, Ю.Андрухович, О.Забужко).
Шкляр Василь Миколайович.
Український письменник, політичний діяч. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників (деякі оглядачі називають його «батьком українського бестселера»).
Народився в селі Ганжалівка Лисянського району на Київщині, де й пішов до початкової школи. Пізніше родина переїхала до міста Звенигородки, де Василь Шкляр закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю (1968), а відтак вступив на філологічний факультет Київського університету.
Працював у пресі, 1986 року перейшов на творчу роботу.
Писав прозу, видав більше десятка книжок, зокрема романи «Тінь сови», «Ностальгія», збірки повістей та оповідань «Сніг», «Живиця».
Член Спілки письменників України з 1978, Асоціації українських письменників з 1999.
2000-2004 – головний редактор видавництва «Дніпро».
Рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка визнаний лауреатом Шевченківської премії 2011 року.
Твори:
Перший сніг (1977);
Живиця (1982);
Праліс (1986);
Ностальгія (1989);
Тінь сови (1990);
Ключ (1999);
Елементал (2001);
Кров кажана (2003);
Декамерон (українська версія твору Дж. Боккаччо, 2006);
Репетиція сатани (2006);
Черешня в житі;
Залишенець. Чорний ворон (2009);
Маруся (2014);
Чорне сонце. Дума про братів азовських (2015);
Троща (2017).
Нагороди:
2002 – «Коронація слова», перша премія в номінації «Роман» – за роман «Елементал».
2003 – «Спіраль століть», міжнародна премія в жанрі фантастики у номінації «За найкращу україномовну фантастику» (КиївКон-2003, роман «Ключ»).
2011 – Національна премія України імені Тараса Шевченка, за роман «Залишенець. Чорний ворон» (Комітет з Національної премії України ім. Т.Шевченка визначив її лауреатом В.Шкляра в середині лютого).
4 березня 2011 року В.Шкляр звернувся до Президента України Віктора Януковича із заявою, у якій просив «врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника».
У невдовзі потому оприлюдненому указі Президента України В.Ф.Януковича № 275/2011 від 4 березня 2011 року «Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка» Василь Шкляр не згаданий. Подальша доля премії залишається невідомою.
17 квітня 2011 р. у Холодному Яру Василю Шкляру вперше в історії України була вручена Народна Шевченківська премія. Вручення відбулося біля пам'ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупака. Кошти на неї були зібрані меценатами та звичайними громадянами України.
Лис Володимир Савович
Український журналіст, драматург, письменник. Народився 26 жовтня 1950 року на хуторі поблизу села Згорани на Волині. 1977 року закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Служив у війську, працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, у волинській молодіжці, завідував літературною частиною Рівненського музично-драматичного театру. Нині редактор відділу державного будівництва незалежної громадсько-політичної газети «Волинь».
Автор романів
* «Айстри на зрубі»,
* «І прибуде суддя»,
* «Камінь посеред саду»,
* «Маска»,
* «Острів Сильвестра»,
* «Продавець долі»,
* «Романа»,
* «Графиня»,
*«Століття Якова».
Лауреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2000, 2001, 2003 роки).
Володар Гран-прі Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» за роман «Острів Сильвестра» (2008).
Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня (2009). Володар Гранд-коронації Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» за роман «Століття Якова» (2010).
Визнано «Митцем року» на «Людина року Волинського краю – 2010».
У 2012 році увійшов у ТОП-100 впливових людей Волині під номером 46.
Роман «Століття Якова» вважається одним із найкращих творів сучасної української літератури. У 2016 році студія 1+1 створила за романом однойменний серіал (режисер Бата Недич, автор сценарію Андрій Кокотюха). Важко уявити, що довелося пережити нашим прадідам і прабабусям, на чий вік випали найбільш трагічні події української історії XX століття. Головний герой серіалу, житель Західного Полісся, Яків Мех, за сто років життя пережив падіння Російської імперії та УНР; жив під окупацією Польщі, гітлерівської Німеччини і Радянського союзу, поки, нарешті, не став свідком проголошення незалежності України. Відзначаючи столітній ювілей, Яків пригадує своє довге життя: нещасну першу любов, службу в польській армії, війну, злочини сталінсько-більшовицького режиму, друзів, дружину і дітей, всіх тих, кого давним-давно втратив.
Сергій Вікторович Жадан
1 2 3 4