символіко-алегоричний тип відображення дійсності, верховенство архітектури в системі мистецтв;
культове призначення мистецтва;
релігійна тематика (співвіднесення з вічністю, з «вищими» ірраціональними силами);
інтерес до людських почуттів, повернення до індивідуальності;
каркасна система побудови соборів, розкішний декор споруд, скульптурне оздоблення;
величні та витопчепі інтер’єри, шкурні орнаменти, кам’яне мереживо різьби, стрілчаті склепіння, кольорові вітражі у вигляді стрілчатих арок.
Таким чином, було проаналізовано та досліджено мистецтво Середньовіччя.
2.3 Специфіка мистецтва Відродження
Відродження – культурна доба між епохами середніх віків та Нового часу. Залежно від історичних умов конкретної європейської країни спостерігалися певні відмінності у виявленні ренесансних процесів. Тому загальний період Ренесансу простягається від останньої третини XIII до кінця XVI століття. В окремих країнах (наприклад, в Англії) Відродження тривало аж до початку XVII століття.
Культура Відродження стала поєднанням нового прочитання античності з новим прочитанням християнства (звідси термін «Відродження»). Митці оспівували досконалу особистість, фізична і духовна краса якої зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики. Філософія Ренесансу утверджувала ідеал гармонійної особистості, яка у своєму розвитку може піднятися до рівня богоподібної істоти. Цінність людини стала визначатися її особистими чеснотами, а не становищем у суспільстві. Людина сприймалася як те, чим вона здатна стати (можливо, невипадково саме в епоху Відродження виникло поняття авторства, розвивалось виконавство як самостійна діяльність).[9]
Відродження – культурна доба між епохами середніх віків та Нового часу. Залежно від історичних умов конкретної європейської країни спостерігалися певні відмінності у виявленні ренесансних процесів. Тому загальний період Ренесансу простягається від останньої третини XIII до кінця XVI століття. В окремих країнах (наприклад, в Англії) Відродження тривало аж до початку XVII століття.
Культура Відродження стала поєднанням нового прочитання античності з новим прочитанням християнства (звідси термін «Відродження»). Митці оспівували досконалу особистість, фізична і духовна краса якої зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики. Філософія Ренесансу утверджувала ідеал гармонійної особистості, яка у своєму розвитку може піднятися до рівня богоподібної істоти. Цінність людини стала визначатися її особистими чеснотами, а не становищем у суспільстві. Людина сприймалася як те, чим вона здатна стати (можливо, невипадково саме в епоху Відродження виникло поняття авторства, розвивалось виконавство як самостійна діяльність) [9].
У цей час починається становлення сучасної науки, передусім розвиток природничого знання. У мистецтві це трансформувалося в утвердження принципів реалізму, зміни як у технічних аспектах живопису та скульптури, так і в їхній тематиці. Художники Ренесансу ретельно досліджували тіло людини і відтворювали його досконалу красу, звільняючи з-під маси одягу, в яку ховалися фігури середньовічної готики. У цей період завдяки відкриттю законів перспективи, світлотіні демонструються можливості живопису щодо передачі тривимірності зображень: площинні, ніби безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному просторові. Цьому також сприяв початок широкого використання олійних фарб з їх великою гамою кольорів та нюансів яскравості.
Монументальна скульптура поступово «відокремилася» від стін храмів, від рельєфів та портиків і «вийшла» на фасади будівель, площі міст, ставши частиною міського ансамблю, самостійним, самодостатнім видом мистецтва. Найпослідовніше і найповніше еволюція Відродження в мистецтві втілилася в Італії, багатій на пам’ятки античної культури. Вершинні досягнення цієї епохи асоціюються із творчістю Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонарроті.
Наприкінці XV століття ідеї Відродження поширилися і яскраво «вибухнули» у країнах Північної Європи, отримавши назву «Північне Відродження». Використання терміна «відродження» щодо мистецтва цих країн досить умовне, оскільки його формування спиралося не так на відроджену античну спадщину, як на ідеї релігійного оновлення. Головна відмінність між італійським та Північним Відродженням полягала в тому, що першому було властиве прагнення до відновлення античної культури, до розкріпачення, звільнення від церковних догм, світської освіченості, тоді як у Північному Відродженні чільне місце посіли питання релігійного вдосконалення, оновлення католицької церкви і її вчення (північний гуманізм привів до Реформації і протестантизму).
Якщо в італійському Відродженні переважали біблійний, історичний жанри, Північному Відродженню властивий розквіт світських жанрів: пейзажу, натюрморту і побутового - по суті, з того періоду почалося становлення стан нового живопису.
Особливої майстерності досягли художники Північного Ренесансу (щонайперше в Нідерландах) у жанрі побутової картини: будь-яка найдрібніша деталь зображувалася з великою ретельністю. Це робило картини дуже захопливими: що більше розглядаєш, то більше знаходиш цікавих деталей. Загалом Відродження відкрило еру нової людини в історії світової культури, що відбилося у світогляді, переконаннях, у всіх сферах діяльності людини. Саме в цей період було закладено основні гуманістичні погляди, розвиток яких є актуальним донині.
Художній стиль бароко підняв образотворчість Відродження на нові висоти, підкреслюючи у своїх пошуках красу деталей, руху, драматизм сюжету. Художники бароко відкрили нові прийоми просторової інтерпретації форми в її вічно мінливій життєвій динаміці. Багато барочних митців служили королям і вельможам, які прагнули до надлишків, і, мабуть, тому наголос цього стилю сконцентровано на величі, помпі та пишноті [9].
Наприкінці 13-го – на початку 14-го сторіччя значна частина італійського живопису за стилем все ще була візантійською, особливо Дуччо з Сієни та Чімабуе з Флоренції, а от П'єтро Кавалліні в Римі за стилем був більш готичним.
В 1290 році Джотто почав малювати в манері, менш традиційній і більше заснованій на спостереження природи. Його відомий цикл фресок у капелі Скровеньї, Падуя ( 1305 р.) вважається початком стилю Відродження.
Інші художники 14-го сторіччя продовжували творити у готичному стилі, серед них значимими можна назвати Сімоне Мартіні та Джентіле да Фабріано.
В Нідерландах, початок використання в живописі олійних фарб замість темпера призвело складності робіт, залежних не від золотих листів та тиснення, а від детального зображення природного світу. В цей період розвинулось мистецтво малювання текстур з максимальним реалізмом. Такі голландські художники як Ян ван Ейк та Гуго ван дер Гус справили значний вплив на живопис Пізньої Готики та Раннього Відродження.
Ідеї Відродження вперше виникли в місті-державі Флоренція, Італія. Скульптор Донателло повернувся до класичних технік, таких як контрапост, та класичних предметів, таких як окрема оголена скульптура, – його друга скульптура Давида була перша окремо стояча бронзова скульптура оголеної людини, створена в Європі з часів Римської імперії. Скульптор та архітектор Філіппо Брунеллескі для натхнення вивчав архітектурні ідеї давньоримських будівель. Мазаччо покращив такі елементи живопису як композиція, індивідуальні вирази та людська форма для малювання фресок, особливо фресок в капели Бранкаччі, що мають на диво велику елегантність, драму та емоцію.[7]
На диво велика кількість значних митців працювала над різними частинами флорентійського собору Санта-Марія-дель-Фйоре (Додаток К) . Купол Брунеллескі був одним з перших дійсно революційних винаходів в архітектурі з часів готичного аркбутану. Донатело створив багато скульптур для собору. Внесок здійснили також Джотто та Лоренцо Гіберті.
Руки, що моляться (Betende Hände) (бл. 1508), малюнок традиції Північного Відродження, в якій Дюрер був видатною фігурою.
До митців Високого Відродження належать такі фігури як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті та Рафаель Санті (Додаток Л).
Митецький розвиток в Італії 15-го сторіччя (наприклад, інтерес до систем перспективи, зображення анатомії, класичних скульптур) зріс протягом 16-го сторіччя, через що 15-те сторіччя іменують «Раннім Відродженням», а 16-те – «Високим Відродженням». Хоча ніякий окремий стиль не характеризує Високе Відродження, найбільше з цим періодом асоціюються Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело та Тіціан, чиї роботи демонструють дивовижну майстерність, технічну та естетичну. Митці Високого Відродження створили роботи такого впливу, що покоління митців в наступні століття звертались до цих робіт для навчання.
Ранній нідерландський живопис розробив (але не винайшов) техніку олійного живопису, яка дозволяла більший контроль у малюванні дрібних деталей реалістичного вигляду – Ян ван Ейк (1366–1441) був важливим у переході від ілюмінованих манускриптів до станкового живопису.
Ієронімус Босх (1450–1516), голландський художник, – інша важлива фігура в Північному Відродженні. Його картини містили релігійні сюжети в поєднанні з гротескними фантазіями, яскравими образами та народними легендами.
Альбрехт Дюрер приніс стиль Італійського Відродження до Німеччини наприкінці 15-го сторіччя та був основною фігурою мистецтва Німецького Відродження.
| Розділ 3 ОСОБЛИВОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА | |
| 3.1 Європейське мистецтво в XIX столітті | |
Дев’ятнадцяте століття – це те століття яке дало початок багато чому новому. Цей період пов’язаний з розвитком виробничих сил, також відбулось остаточне об’єднання науки і техніки,також дев’ятнадцяте століття ознаменувалось початком науково-технічної революції. У розвинутих країнах відбувся промисловий переворот, урбанізація та індустріалізація. Підрахунки американського соціолога і культуролога Питирама Сорокіна показали, «що лише одне 19 ст. ознаменувалась більшою кількістю відкриттів, ніж всі попередні століття», а саме – це 8527. За рахунок цього технічне панування над людством виросло в багато разів.
У 19 ст. було місце таким винаходам як: у вигляді поршневої машини був винайдений колісний пароплав ще й з двигуном (1807 рік), перше виникнення фотографії (1839 рік), відбулось перше передавання телеграфного повідомлення за допомогою електрики на відстань 65 км (1844 рік), побудова першої електростанції загального користування (1882 рік), одержання патенту на радіоприймач (1897 рік) та багато іншого. Також значне місце посіло в 1895 році-відкриття кінематографії,яке дало можливість фіксувати реальність,в різних фільмових сценах.
За допомогою стрімкого розвитку науки і техніки 19-20 століття відбулися зміни в культурному процесі,а саме змінилась і мала вдосконалення культурна система, з’являються нові соціальні верстви населення, також збільшувався інтелектуальний та творчий потенціал населення. Епоха дала можливість розвитку різним літературно-мистецьким течіям,які давали відображення думок,бачень почуттів тогочасного періоду [11].
В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція. У цей період у Європі відбувається так зване протибортсвто трьох на той час популярних стилів мистецтва: романтизму, реалізму та класицизму.
У роки Великої французької революції та імперії Наполеона розцвів талант видатного представника класицизму Жака Луї Давида. У його творчості античні традиції, раціоналізм, властиві класицизму, органічно злилися з політичними реаліями, що дозволяє говорити про революційний характер творчості Давида. Як заклик до революційної боротьби проти деспотизму була сприйнята французькою громадськістю його картина на сюжет римської історії «Присяга Гораціїв» (1784 р.). Найкращим твором Давида вважається картина «Смерть Марата» (1793 р.), написана під безпосереднім враженням від події. Трагізм сюжету, простота і лаконізм композиції, стриманість кольору і скульптурність риси класицизму роблять цю картину справжнім пам'ятником героям революції [11].
У період правління Наполеона Давид написав декілька парадних портретів імператора (той призначив його «першим живописцем імперії»). Помер він у Бельгії, куди вимушений був емігрувати після реставрації монархії Бурбонів.
Класицизм, який трансформувався в академізм, тобто напрям, офіційно визнаний академіями мистецтв, проіснував усе XIX ст., але залишився на узбіччі магістральних шляхів розвитку образотворчого мистецтва.
Наймасштабнішою фігурою у живописі на рубежі XVIII–XIX ст. був іспанський художник і гравер Ф. Гойя, який повернув живопису своєї країни її минулу велич. Перші великі роботи його просякнуті любов'ю до життя.
Найзначнішим явищем романтизму виявився живопис Ежена Делакруа. У 1824 р. він виставляє в Салоні (щорічні виставки, які влаштовуються академією мистецтва у Квадратному салоні Лувра, звідки і походить назва як самих виставок, так і офіційно визнаного напряму в мистецтві – салонне мистецтво) свою картину «Різня на Хіосі», сюжетом якої послужив справжній епізод визвольної війни грецького народу проти турецьких поневолювачів, які вбили в 1821 р. на цьому острові понад 40 тисяч греків. Чітка громадянська позиція Делакруа, незвичайна свіжість живопису і життєвість образів викликали поляризацію думок серед глядачів і знавців – бурхливе захоплення з одного боку («Він – полум'яний геній!») і хвилю обурення з іншого («Це різня живопису») [7].
Найвідоміша картина Делакруа «Свобода на барикадах» (Свобода, що веде народ) також написана по слідах реальної події і викликала такі ж суперечки. Конкретному епізоду вуличних боїв революції 1830 р. художник надав символічного і тому позачасового звучання. Свободу на картині втілює француженка з трикольоровим революційним прапором. Вона поривчасто обернулася до тих, кого кличе за собою на бій, і вся фігура її – героїчний порив. Слідом за нею грізною хвилею рухаються повстанці: майстрові і буржуа, дорослі і діти – символи основних сил революції. Колір, барвисті плями, їх гармонійна єдність стають основою живопису, кольором же створюється і певний настрій. Живописна система Е. Делакруа являла новий крок у розвитку образотворчого мистецтва.
В останній третині сторіччя на грані реалізму і декадансу з'являється новий напрям – імпресіонізм (від французького «імпресьон» – враження). Імпресіонізм зайняв в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух охопив лише 12 років і 8 виставок.
Точкою відліку послужила творчість Едварда Мане. Його картини «Сніданок на траві» й «Олімпія» стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не прилучився. За рік до смерті в 1882 р. він написав одну з найбільш довершених своїх картин — «Бар Фолі-Бержер».
Як ансамбль художників, які захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе у 1874 р., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Група включала в себе Клода Моне, Оґюста Ренуара, Каміля Піссарро, Альфреда Сіслея, Едґара Деґа, Берту Морізо. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне «Враження. Схід сонця» і дало назву творчості цих художників [6].
Імпресіоністи запропонували нове для мистецтва 19 ст. бачення світу і нові принципи малярства. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення – фотографії). З'явилася свіжість і безпосередність в зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішою настановою імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі – на пленері, завдяки чому у своїх картинах і пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, мінливості людських настоїв, багатства фарб природи, передати рух повітря.
Імпресіоністи ввели і нову живописну техніку, відмовилися від змішаних кольорів, почали писати чистими яскравими фарбами, густо наносячи їх окремими мазками (при сприйнятті, оптично змішуючись, для глядача вони давали потрібний тон).
Французький імпресіонізм не підіймав філософських проблем і навіть не намагався проникати під кольорову поверхню буденності. Натомість імпресіонізм зосереджується на поверхневості, плинності миті, настрою, освітленні чи кута зору.
Як і мистецтво ренесансу (Відродження), імпресіонізм будується на особливостях і навичках сприйняття перспективи. Разом з тим ренесансне бачення підривається доведеною суб'єктивністю і відносністю людського сприйняття, що робить колір і форму автономними складовими образу. Для імпресіонізму не так важливо, що зображено на малюнку, але важливо як зображено [11].
Їх картини представляли лише позитивні сторони життя, не порушували суспільних проблем, оминали й такі проблеми як голод, бідність, хвороби, смерть, несправедливий суспільний устрій. Невирішені суспільні проблеми нагадували про себе національно-визвольними війнами у Іспанії, Італії, Російській Імперії, Туреччині, низкою революцій у Франції, що котилися країною майже 100 років.
В бурхливу картину подій 19 століття свій внесок зробили дикий капіталізм, хижацьке використання природних ресурсів Європи і колоніальних країн, болюча проблема рабства і скасування кріпацтва, технічний прогрес і потворна урбанізація. Міфічних персонажів Стародавньої Греції починають тіснити правдиво зображені селяни з «ведмежих кутів» Франції, Нормандії, Північної Італії, пригноблені і обкрадені працівники заводів Британії, Німеччини, Російської імперії. Низка майстрів 19 століття практично оминає досягнення французького імпресіонізму і шукає художньої виразності поза стилістикою імпресіонізму (Арнольд Беклін, Михайло Врубель, Джованні Сегантіні, Адольф Менцель, Кете Кольвіц тощо).
В картинах майстрів 19 ст. знедолені і раби остаточно втратили декоративність, вони страждають неприховано, не ховаючи розгубленості, болю і туги. Нічого декоративного, поетичного в побуті голландських ткачів, європейських і американських рибалок, бідних городян Японії чи мешканців американських провінцій.
Особливе місце в мистецтві 19 ст. посіли твори француза Франсуа Мілле, італійця Джованні Сегантіні, голландця Вінсента ван Гога, Вінслоу Хомера, (зі США). І без туманних натяків картини цих майстрів стають символом виснажливого існування представників народу, важкого сільського життя взагалі, на правдиве відтворення якого нечасто могло спромогтися мистецтво всього 19 століття через панівні позиції академізму, салонного мистецтва, через міцну офіційну підтримку поверхневого і продажного буржуазного мистецтва.
Прискорення історичного процесу приводить у XIX столітті до нового якісного стрибка в порівнянні з початковим періодом Нового часу. Європа пересіла з кінного диліжанса в «Східний експрес», з вітрильника на пароплав і на кінець сторіччя підійшла до того, щоб літати в повітрі і плавати під водою. Телеграф зв'язав європейські країни і США з найвіддаленішими куточками планети. Наука проникла углиб речовини і в таємницю еволюції живої матерії. То був вік науково-технічного перевороту і бурхливих соціальних потрясінь, але разом з тим – найбільших гуманістичних і естетичних завоювань та утопічних помилок розуму [12].
Змінювався сам вигляд світу. Величні собори, розкішні палацові резиденції, скромніші «дворянські гнізда», невеликі поселення ремісників перетворилися в прекрасні, але все ж пам'ятники феодальної епохи, що назавжди пішла в минуле. Носіями нового стали великі промислові міста з їх заводами і фабриками, залізничними вокзалами і лініями метро, особняками багатіїв і нетрищами, доходними будинками і будиночками бідняків, публічними бібліотеками, музеями і комерційними видовищними закладами : театрами, танцзалами, концертними естрадами.
Рівень досягнень і їхня роль в сучасній системі усіх цінностей відображає вже той факт, що при характеристиці XIX ст. часто використовують термін «класичний» – це вік класичного капіталізму (вільної конкуренції), класичної філософії, класичного природознавства, класичної літератури і музики.
Хронологічні межі культурного феномена XIX ст. ширші, ніж календарні. Початок новим культурним процесам поклала Французька революція 1789–1793 рр. Що ж до завершення епохи, то рубежем став початок Першої світової війни в 1914 р.
Ідеї свободи, рівності і братерства, проголошені якобінцями, створили сприятливу атмосферу для боротьби за демократичні перетворення у всьому світі. Минуле сторіччя стало часом буржуазних революцій. В одній Франції їх було декілька: в 1830, 1848, 1870 рр. У 1848 −1849 рр. революціями була охоплена вся Європа. Їх головний результат – становлення буржуазної демократії в більшості європейських країн. Гострота соціальних протиріч, напруження політичних пристрастей було пов'язане не тільки з протиборством буржуазії і дворянства, але і з боротьбою пролетаріату проти буржуазії. Паризька комуна 1871 стала першою пролетарською революцією [12].
Утвердження буржуазних відносин у найбільших країнах, схожість соціально-економічного і суспільно-політичного ладу, складання світового ринку, активні ділові, дипломатичні, революційні, культурні зв'язки, новий рівень засобів комунікації обумовлювали виникнення тенденції зближення культур.
У той же час найістотнішим чинником, який суттєво вплинув на розвиток світової культури, став могутній національно-визвольний рух: боротьба проти нашестя Наполеона в Іспанії і Росії, проти гніту австрійських Габсбургів в Італії та Угорщині, проти османського ярма в Греції і Болгарії, проти російського царизму в Польщі і на Кавказі, об'єднання Німеччини. Дуже різний за складом і цілями у різних країнах цей рух веде до того, що вчені, письменники і художники звертаються у своїй творчості до історичного минулого і культурних традицій власних народів. Усвідомлення кожною нацією своєї значущості, розвиток почуття національної гідності визначав прагнення людей науки і мистецтва вийти на світовий рівень, іти в ногу з часом.
У загальній картині історії XIX ст. існують і взаємодіють тенденції розвитку національних культур і складання загальнолюдської, світової культури.
Наслідки утвердження капіталістичного виробництва і капіталістичних відносин були неоднозначними для культури. З одного боку, імпульс для розвитку отримала наука, оскільки виникла пряма економічна зацікавленість в застосуванні у виробництві відкриттів, винаходів, численнішою стала інтелігенція, зростало міське населення . З іншого ж боку, машинне виробництво створило клас найманих робітників-пролетарів, звело до мінімуму гуманістичний чинник у праці, посилило відчуження працівника від процесу і продукту праці, протистояло світу ідеалів і духовних цінностей [12].
У своїх основах культура XIX ст. спиралася на ідеї і погляди, вироблені в епоху Просвітництва. Це – насамперед гуманізм – що піднявся до розуміння цінності кожної людини як особистості, її права на вільний розвиток, раціоналізм і, особливо, – сцієнтизм (від латинського «сцієнція» – наука), який абсолютизував роль і можливості науки в житті суспільства, а також євроцентризм – що оцінював всі цивілізації крізь призму переваги європейського зразка для всіх інших культур.
Нове місце літератури у суспільстві. XIX ст. – час бурхливого розвитку всіх сфер художньої культури, при цьому їх співвідношення і роль зазнали істотних змін. На перший план висувається література, XIX сторіччя називають її «золотою добою» – як за сузір'ям імен у всіх жанрах, так і за різко зростаючим впливом на суспільство. Завдяки технічному прогресу в поліграфії, збільшенню тиражів й здешевленню друкарської продукції вона стала доступною досить широким верствам населення. З іншого боку, розвиток освіти і підвищення рівня письменності підвищили попит на книгу.
Якщо ще на початку сторіччя вона була доступна лише вузькому прошарку аристократії і дуже багатих підприємців, то на кінець сторіччя вона з'явилася в оселі кожної письменної людини. Змінився і сам письменник, його суспільне становище. Літераторство перетворилося у професію, у автора з'явилася можливість пером заробляти на життя. Бурхливі події початку сторіччя залучили письменників в гущу подій. Стендаль воював в армії Наполеона, Джордж Байрон брав участь в грецькому повстанні проти турків, Шандор Петефі загинув, воюючи проти карателів Миколи I, Лев Толстой обороняв Севастополь, Еміль Золя активно втрутився у справу Дрейфуса… Літератор починає усвідомлювати, як ніколи раніше, свою відповідальність за виховання суспільства. Тема «поет і громадянин» проходить червоною ниткою не тільки в творчості Олександра Пушкіна та Миколи Некрасова.
Як і у всій культурі XIX ст., в літературі відбувається не тільки бурхливий розвиток національних літератур, але й формування світової літератури. Цьому особливо сприяв розвиток художнього перекладу. Про те, що складається всесвітня література, яка не належить окремим націям, а всьому людству, говорили вже сучасники. Так, у поетичній мініатюрі під символічною назвою «Світова література» (1827 р.) [7].
Розвиток художньої культури XIX ст. проходив під знаком боротьби і послідовної зміни чотирьох основних напрямів: класицизму, романтизму, реалізму і декадансу. Всі ці художні стилі, історично змінюючи один одного, але часто і співіснуючи, знайшли вираження у всіх видах мистецтва, але насамперед – в літературі.
Класицизм з його антифеодальним духом і пафосом республіканської громадянськості панував у культурі в революційні роки і перше десятиріччя XIX ст. (пізніше він не зник, але переродився в консервативний напрямок). Він продовжував спиратися на античні традиції, ідеологічну спадщину і зовнішні форми римської архітектури. Характерною його рисою була непорушність певних естетичних норм, в уявленнях чітко розмежовувалося піднесене і низьке, прекрасне і потворне. Рішуче виключалося змішання різнорідних елементів – трагічного і комічного, пафосу і гумору, значного і незначного. Переважали сюжети, в яких втілювалася ідея необхідності підпорядкування індивідуальних, особистих інтересів інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху.
Останнім яскравим злетом класицизму на рубежі сторіч був веймарський класицизм (за назвою міста Веймар – столиці крихітної німецької держави), представлений двома великими іменами — Йоганна Вольфганга Гете і Фрідріха Шіллера. Вони бачили завдання мистецтва в тому, щоб підносити душу, піднімати людину над убозтвом навколишнього світу. П'єси Шіллера «Розбійники», «Підступність і кохання» і особливо пізні драми «Марія Стюарт», «Вільгельм Телль» сповнені героїчного пафосу.
Гостре неприйняття реакції і прози життя, які запанували в суспільстві, породили у 20-ті роки романтичний бунт молодого покоління. Романтизм як такий – не просто художній стиль, подібний класицизму або бароко. Романтизм – суспільний і культурний рух, який охопив багато країн Європи і найрізноманітніші сфери – від філософії і політичної економії до моди на костюми і зачіски. При цьому всіх романтиків об'єднувало одне: «ненависть до дійсності, пекуча потреба тікати від неї» (зі слів англійського письменника Сомерстета Моема) [12].
Романтична література рішуче відмовляється від культу розуму, який проповідувався Просвітництвом і класицизмом. Романтики висували нових героїв – самотніх бунтівників, індивідуалістів, непримиренно ворожих своєму середовищу, які йшли за нестримними стихійними поривами пристрастей, зневажали всіляку холодну розсудливість. Сюжетами творів частіше за все обиралися виняткові події, романтичні герої діяли або в умовах фантастично зображеного середньовіччя, або в екзотичних заморських краях, далеких від буржуазної цивілізації. «Незвичайні герої у незвичайних обставинах» – так можна охарактеризувати основний принцип романтичного мистецтва.
Особливу роль у становленні романтичної концепції особистості зіграло життя Наполеона, високо піднесеного долею і нею ж кинутого у безодню. «Він світу був чужий. Все в ньому було таємницею, день піднесення – і падіння година!» – писав Михайло Лермонтов. Про «загадку» цієї феноменальної особистості розмірковували також Джордж Гордон Байрон, Олександр Пушкін, Генріх Гейне, Віктор Гюґо, Вальтер Скотт.
Романтизму найближчою є поезія. Саме в жанрі романтичної поеми він досяг свого розквіту, оскільки в ній, крім діючого персонажа, присутній і ліричний герой, авторське «я». Найбільш яскраво поєднання героїв з особистістю автора виявилося у творчості видатного англійського поета Джорджа Байрона. З самого початку своєї творчої і суспільної діяльності він закликав до боротьби – і в ліричних віршах, і в політичній промові на захист луддитів (рух руйнівників машин) у палаті лордів. У ліро-епічній поемі «Паломництво Чайльд Гарольда» він викривав реакцію, прославляв боротьбу Іспанії, Італії, Греції. У цьому розчарованому в світському товаристві герої, в центральних образах однойменних східних поем Гяурові, корсарові легко пізнати, зі слів Віссаріона Белінського, «колосальну, горду і непохитну особистість» самого поета. Подібні герої захоплювали уяву сучасників, які бачили в них борців за звільнення людської особистості. Завдяки цьому виникло своєрідне явище у суспільних настроях, яке отримало назву «байронізм».
Духом революційної романтики в російській літературі пройнята поезія молодого Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, в польській – Адама Міцкевича, в угорській – Шандора Петефі, в німецькій – Генріха Гайне, у французькій – Віктора Гюґо [14].
Великим художнім відкриттям романтизму став історичний роман, основоположником якого був Вальтер Скотт. У романах Скотта, «шотландського чародія», як називали його сучасники, минуле ожило, заграло яскравими фарбами. У своїх романах «Айвенго», «Квентін Дорвард», «Роб Рой» та інших він геніально показав зв'язок долі окремої особи з історичною долею народу. Епоха романтизму відмічена багатьма блискучими витворами історичного жанру: Віктор Гюґо («Собор Паризької Богоматері», «93-й рік»), Александра Дюма («Королева Марго», «Три мушкетери») та інших. Молодий північноамериканський романтизм гідно представили романи Фенімора Купера («Останній з могікан», «Слідопит», «Звіробій»), знаменита «Пісня про Гаявату» Генрі Лонгфелло.
У 40-ві роки XIX ст. впливовою течією стає реалізм. Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Як і романтизм, реалізм критикував дійсність, але при цьому він виходив з самої дійсності, в ній же і намагався виявити шляхи наближення до ідеалу. На відміну від романтичного героя, герой критичного реалізму може бути аристократом, каторжником, банкіром, поміщиком, дрібним чиновником, але він завжди – типовий герой у типових обставинах.
Реалізм XIX ст., на відміну від епохи Ренесансу і Просвітництва, за визначенням Максима Горького, є передусім реалізмом критичним. Головна його тема – викриття буржуазного ладу і його моралі, пороків сучасного письменнику суспільства. Чарлз Діккенс, Вільям Теккерей, Стендаль, Оноре де Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людини від людини [15].
Найважливіша риса реалізму – психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Прикладом тут може служити «кар'єра» Жульєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», який переживав трагічний конфлікт честолюбства і честі; психологічна драма Анни Кареніної з однойменного роману Лева Толстого, яка розривалася між почуттям і мораллю станового суспільства. Людський характер розкривається представниками критичного реалізму в органічному зв'язку з середовищем, з соціальними обставинами і життєвими колізіями. Головним жанром реалістичної літератури XIX ст. відповідно стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідає завданню об'єктивного художнього відтворення дійсності.
Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою «Людська комедія». Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя його епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення.
Блискучі зразки соціального роману дали Стендаль («Червоне і чорне»), Гюстав Флобер («Мадам Боварі»), Гі де Мопассан («Життя») у Франції, Чарлз Діккенс («Домбі й син», «Девід Копперфілд»), Вільям Теккерей («Ярмарок пихи») в Англії. У Росії до реалізму прийшов Олександр Пушкін, який «романтизму віддав честь», за ним – Микола Гоголь, Лев Толстой, Федір Достоєвський, Антон Чехов.
У 80-ті роки XIX ст. кризові суспільні явища дістали своєрідне відображення в літературі. Заявила про себе нова течія, яка отримала назву декадентство, або декаданс (в перекладі з французького – занепад). У 1886–89 рр. у Парижі видавався журнал «Декадент», в якому друкувалися поети Шарль Бодлер, Артюр Рембо, Поль Верлен. Декаданс не був чимось єдиним і розпадався на ряд напрямів: натуралізм, символізм, проповідь «чистого мистецтва». Їх об'єднувала опозиція до загальноприйнятої «міщанської моралі», настрій безнадійності, втоми і відчаю, переконаності в занепаді і загибелі культури [13].
Ідейним главою і теоретиком натуралізму напряму став Еміль Золя, автор двадцятитомної епопеї «Ругон-Маккари», його послідовниками – брати Гонкури, Гергарт Гауптман. Вони підходили до життя як вчені-експериментатори і виходили з положення, що доля, воля і духовний світ людини повністю залежать від соціального середовища, побуту, спадковості і фізіології. У натуралізмі риси відвертого декадансу поєднувалися з соціально-критичними, демократичними і соціалістичними тенденціями.
Символізм як заперечення реалізму і натуралізму виник на переломі XIX і XX сторіччя, але коріння його заглиблюється в творчість великого французького поета Шарля Бодлера, який опублікував у 1857 поетичний збірник «Квіти зла», в якому туга за гармонією переплітається з визнанням непереборності зла, естетизацією пороків великого міста. Його епоха уявлялася йому пеклом на землі, в якому зло і пороки набули всесвітніх масштабів, де культура деградує, а духовність підвладна користі і підлості. Туга і страждання – тільки такі настрої може, на його думку, викликати хворе суспільство. Звідси – відхід від реалізму, символи-натяки, за допомогою яких ніби тільки і можливо емоційно та інтуїтивно осягнути «таємниці світу». Символізм виправдовує індивідуалізм і закликає «до повної свободи особистості». Його представники – Поль Верлен, Артюр Рембо, Моріс Метерлінк, Олександр Блок, Андрій Бєлий – стверджували, що пряме зображення реальності, побуту є недостатнім, воно лише ковзає по поверхні життя, не торкаючись його суті.
Близькі до символістів й представники напряму, які проповідували самоцінність художньої творчості, її незалежність від соціальних умов життя, від політики і суспільних рухів. Мабуть, найталановитішим представником цього напряму «мистецтва для мистецтва» на Заході можна вважати англійського письменника і поета Оскара Уайльда, який прославився романом «Портрет Доріана Грея.
Поряд зі згаданим історичним романом XIX ст. привнесло в літературу й інші нові жанри: детектив і фантастику. Біля джерел першого з них стоять Едгар По («Вбивство на вулиці Морг», «Золотий жук») і Артур Конан-Дойл, який першим увів до літератури нового героя – детектива-любителя. Родоначальниками жанру фантастики стали Жуль Верн і Герберт Веллс. Відбувається відособлення дитячої літератури.
У XIX ст. народився новий тип діяча мистецтва – «вільний художник». Цей термін стосується не лише малярів, а й усіх осіб творчої праці – скульпторів, музикантів, артистів. Майстер, який з часів Відродження працював за приватними замовленнями і був частиною прислуги аристократичного двору, тепер отримав можливість орієнтуватися на набагато ширшу й демократичнішу аудиторію. Самі діячі мистецтва набули тепер іншого соціального статусу, інтелектуального рівня, змінились психологічно і навіть зовні. Майстри мистецтв ставали інтелігенцією у сучасному розумінні цього слова. Їх відрізняла не тільки освіченість, відданість ідеалам мистецтва, внутрішня незалежність, але й розвинена громадянська самосвідомість. Для найкращих і найталановитіших з них вільнолюбність була не красивою фразою, а життєвим переконанням [12].
Однак, одержавши «свободу творчості», вони одночасно втратили і свою, хоч і мінімальну, матеріальну забезпеченість. Долю мистецтва стали визначати комерційні закони («продаваність»). Смаки буржуа, які диктували тепер моду, разюче відрізнялися від рафінованого аристократичного смаку, були примітивними, а часто й просто віддавали вульгарністю (порівняй – кіч). Новому, передовому доводилося долати не тільки аристократичні примхи, але й самовпевненість і грубість господаря гаманця. Образ художника, що гинув від голоду в мансарді, але не бажав йти на компроміс, який широко увійшов в той час в світову літературу, був навіяний реальним життям.
Однак поступово у буржуазному суспільстві збільшувалася питома вага освіченого прошарку, попередника сучасного «середнього» класу. Такі люди починають заповнювати художні виставки, концерти, театри, музеї, бібліотеки, які стали доступними. Перед діячами культури виникає нове завдання – просвіщати публіку, впливати на її смаки. З'являються перші газети і журнали, присвячені мистецтву, а з ними неординарного значення набуває художня критика.
Завдяки розвитку засобів зв'язку всесвітні центри мистецтва – Париж, Рим, Відень – стали доступні творчим особистостям різних країн. Видатні ж композитори, виконавці, актори починають відвідувати країни Європи, говорячи сучасною мовою, з гастролями [12].
В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається малярство. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.
У роки Великої французької революції та імперії Наполеона розцвів талант видатного представника класицизму Жака Луї Давида. У його творчості античні традиції, раціоналізм, властиві класицизму, органічно злилися з політичними реаліями, що дозволяє говорити про революційний характер творчості Давида. Як заклик до революційної боротьби проти деспотизму була сприйнята французькою громадськістю його картина на сюжет римської історії «Присяга Гораціїв» (1784 р.). Найкращим же твором Давида вважається картина «Смерть Марата» (1793 р.), написана під безпосереднім враженням від події. Трагізм сюжету, простота і лаконізм композиції, стриманість кольору і скульптурність – риси класицизму –роблять цю картину справжнім пам'ятником героям революції. У період правління Наполеона Давид написав декілька парадних портретів імператора (той призначив його «першим живописцем імперії»). Помер він в Бельгії, куди вимушений був емігрувати після реставрації монархії Бурбонів.
Класицизм, який трансформувався в академізм, тобто напрям, офіційно визнаний академіями мистецтв, проіснував усе XIX ст., але залишився на узбіччі магістральних шляхів розвитку образотворчого мистецтва [12].
Наймасштабнішою фігурою у живописі на рубежі XVIII–XIX ст. був іспанський художник і гравер Ф. Гойя, який повернув живопису своєї країни її минулу велич. Перші великі роботи його просякнуті любов'ю до життя, в них переважають світлі, веселі фарби. Але в 1792 р. Гойя важко захворів (він оглух і майже осліп), що позначилося і на творчості, зробивши її гостро трагічною. Гойєю створені приголомшуючі картини про героїчну боротьбу іспанського народу проти французьких окупантів («Повстання 2 травня 1808 року в Мадриді», «Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року»), серії офортів (гравюр на металі) «Капричос» («Фантазія, гра уяви»), «Діспаратес» («Божевілля»), " Лихоліття війни ".
Ці серії відмічені найскладнішою образністю, багатим філософським підтекстом і справжнім новаторським баченням. Творчість Ф. Гойя мала величезне значення як для формування європейського романтизму, так і для становлення реалізму, з якими і пов'язані головні здобутки європейського живопису XIX ст.
Найзначнішим явищем романтизму виявився живопис Ежена Делакруа. У 1824 р. він виставляє в Салоні (щорічні виставки, які влаштовуються академією мистецтва у Квадратному салоні Лувра, звідки і походить назва як самих виставок, так і офіційно визнаного напряму в мистецтві – салонне мистецтво) свою картину «Різня на Хіосі», сюжетом якої послужив справжній епізод визвольної війни грецького народу проти турецьких поневолювачів, які вбили в 1821 р. на цьому острові понад 40 тисяч чоловік. Чітка громадянська позиція Делакруа, незвичайна свіжість живопису і життєвість образів викликали поляризацію думок серед глядачів і знавців – бурхливе захоплення з одного боку («Він – полум'яний геній!») і хвилю обурення з іншого («Це різня живопису») [12].
Найвідоміша картина Делакруа «Свобода на барикадах» також написана по слідах реальної події і викликала такі ж суперечки. Конкретному епізоду вуличних боїв революції 1830 р. художник надав символічного і тому позачасового звучання. Свободу на картині втілює француженка з трикольоровим революційним знаменом. Вона поривчасто обернулася до тих, кого кличе за собою на бій, і вся фігура її – героїчний порив. Слідом за нею грізною хвилею рухаються повстанці: майстрові і буржуа, дорослі і діти – символи основних сил революції. Колір, барвисті плями, їх гармонійна єдність стають основою живопису, кольором же створюється і певний настрій. Живописна система Е. Делакруа являла новий крок у розвитку образотворчого мистецтва.
Піднесення реалізму як художнього методу почалося у графіці. Велику роль зіграла тут творчість Оноре Дом'є, чиє мистецтво вважається спорідненим з реалізмом самого О. Бальзака. Дом'є завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля-буржуа Луї Філіппа і правлячу буржуазну верхівку Франції. Його карикатури друкувалися в періодичних виданнях і розповсюджувалися окремими відтисками. Коли літографія (різновид гравюри) «Ґарґантюа» – карикатура на Луї Філіппа, який заковтує золото і «віддає» навзамін ордени і чини була виставлена у вітрині, біля неї збиралися натовпи народу. За неї художник був засуджений на 6 місяців в'язниці і великий штраф. У 1834 р. О. Дом'є створив найкращі свої літографії: «Законодавче черево», «Всі ми люди, обіймемось!», «Цього можна відпустити на волю» [16].
У них він дав колективний портрет палати депутатів, викрив бездарність, жадібність і жорстокість з лицемірством влади заможних. Він же створив зображення кривавої розправи влади з робітниками – «Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року», яке було пронизане глибоким трагізмом. Заборона в 1835 р. політичної карикатури змусила Дом'є обмежитися побутовою сатирою.
Позиції реалізму в живописі в середині сторіччя зміцнив Густав Курбе. Навколо його творчості і теоретичних робіт розгорнулися бурхливі суперечки. Так були сприйняті і «Каменярі», і «Похорон в Орнані». На першій картині фігури старого і молодого робітника, вся колірна гама полотна створюють враження сумного, безрадісного життя, заповненого одноманітною, втомливою працею. На іншій картині зображене «товариство» невеликого провінційного містечка Орнан –батьківщини художника – під час поховання на місцевому кладовищі. Контраст урочистості траурної церемонії і нікчемності людських пристрастей навіть перед обличчям смерті викликав і у критики, і у публіки бурю протестів, що зробило Курбе «знехтуваним»: в 1875 р. його картини не були прийняті на Всесвітню виставку. Тоді художник поруч з виставкою на свої власні кошти звів скромне приміщення, назвав його «Павільйон реалізму» і розмістив у ньому 40 робіт, зокрема програмну картину «Майстерня художника». У каталозі до виставки Курбе дав таке обґрунтування принципів реалізму в мистецтві: «Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи бути не тільки художником, але й людиною, одним словом – творити живе мистецтво – таким є моє завдання». Він став членом Паризької комуни, а після її розгрому був вимушений емігрувати до Швейцарії.
Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, стає основним у художників-реалістів, розвиваються також пейзаж і портрет.
У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії. Величезний внесок у нього зробили російські «передвижники» – учасники демократичного об'єднання «Товариства пересувних художніх виставок», створеного в 1871 р. І. М. Крамськой, І. Є. Рєпін, В. І. Суриков, В. Г. Перов, О. К. Саврасов, І. І. Шишкін, І. І. Левітан, А. І. Куїнджі збагатили образотворче реалістичне мистецтво психологізмом, майстерністю соціального узагальнення і поетизацією рідної природи.
В останній третині сторіччя на грані реалізму і декадансу з'являється новий напрям – імпресіонізм (від французького «імпресіон» – враження). Імпресіонізм зайняв в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух охопив лише 12 років і 8 виставок.
Точкою відліку послужила творчість Едварда Мане. Його картини «Сніданок на траві» й «Олімпія» стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не прилучився. За рік до смерті в 1882 р. він написав одну з найбільш довершених своїх картин – Бар «Фолі-Бержер»
Як ансамбль художників, які захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе у 1874 р., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. До цієї групи належали: Моне Клод, П'єр-Оґюст Ренуар, Каміль Піссарро, Сіслей Альфред, Деґа Едґар, Морізо Берту. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне «Враження. Схід сонця» і дало назву творчості цих художників.
Імпресіоністи запропонували нове бачення світу і нові принципи малярства. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення – фотографії). З'явилася свіжість і безпосередність в зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі – на пленері, завдяки чому у своїх пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, багатства фарб природи, передати рух повітря [17].
Імпресіоністи ввели і нову живописну техніку, відмовилися від змішаних кольорів, почали писати чистими яскравими фарбами, густо наносячи їх окремими мазками (при сприйнятті, оптично змішуючись, для глядача вони давали потрібний тон).
Малярське завоювання імпресіоністів стало основою творчості і було підняте на нову висоту постімпресіоністами – так умовно називають художників, розквіт творчості яких настав після і на основі досягнень імпресіонізму. Це були Поль Сезанн, Вінсент Ван Гог, Поль Гоген. Вони вже не були однодумцями, але кожний з них шукав художні засоби і можливості для створення нового мистецтва, для пізнання не зовнішньої, а істинної суті речей. Своїм мистецтвом і життям вони заперечували буржуазний спосіб життя (відмовився від свого середовища син банкіра Сезанн, удачливий комерсант Гоген залишив кар'єру і сім'ю заради живопису і виїхав на Таїті, кинув проповідницьку діяльність Ван Гог). Не знайшовши гармонії в сучасному суспільстві, художники звернулися до природи, але прагнули відобразити вже не мить, а вічність. Творчість Сезанна, Ван Гога і Гогена справила великий вплив на весь подальший розвиток художньої культури [17].
Здобутки XIX ст. у всіх сферах культури виявилися колосальними. Цей період вражає гармонійністю розвитку і величезними результатами творчої діяльності людини у найрізноманітніших сферах. Тенденції, закладені епохою Відродження, досягли зрілості, і люди в повному обсязі відчули їхні наслідки.
У всій складності і, як тоді здавалося, повноті склалася наукова картина світу. Змінилося становище науки в суспільстві, її досягнення стали прямо й усвідомлено впливати на рівень виробництва, всього життя. У масову, а в найрозвиненіших країнах загальну перетворилася письменність.
Регулярними стають міжнародні наукові, літературні, художні контакти, тим самим закладаються основи світової науки, світового мистецтва.
В художню творчість прийшли величезна стильова, жанрова різноманітність. Причому всіх великих майстрів при їх яскравій індивідуальності об'єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Виправдалася пророча думка Стендаля: «XIX сторіччя буде відрізнятися від попередніх віків точним і полум'яним зображенням людського серця».
У надрах культури XIX ст. почалися принципово нові наукові відкриття, були розроблені філософські системи, висунені соціальні теорії, зародилися художні явища, які визначать характер вже наступної епохи [7].
Світлі гасла свободи, рівності і братерства, проголошені Французькою революцією на початку епохи, успіхи в розвитку культури, які множилися з кожним роком, породжували надії на швидке розв'язання людством всіх соціальних, політичних проблем. Однак цього не сталося, і на рубежі XIX–XX ст. серед творчої, наукової інтелігенції стали переважати похмурі, песимістичні і радикальні революційні настрої. Можна пригадати слова героїні видатного французького письменника XIX ст. Гі де Мопассана, які завершують один з його програмних творів: «Ось бачите, яке воно – життя: не таке гарне, та й не так вже й погане, як думається».
3.2. Тенденції розвитку сучасного європейського мистецтва
Враховуючи унікальність XX ст., його технологічну, екологічну, соціально-політичну та духовну своєрідність, вже зараз можна зробити деякі висновки з приводу того стану культури, в якому опинилося людство на рубежі III тис. своєї історії.
На перший погляд здається, що расово-етнічна, лінгвістична, соціально-економічна розмаїтість сучасних народів земної кулі не дає підстав для вживання таких категорій, як «світова культура», або «світова цивілізація XX ст.». Проте за зовнішнім проглядається цілісна картина із загальним сюжетом і навіть провідною ідеєю.
Саме в нашому столітті заявили на повен голос про себе інтеграційні процеси. На планеті майже не залишилося культур, які б існували в ізоляції. Чинники зовнішнього впливу на культуру набули загальнопланетарного змісту, що привело до появи універсальних процесів у галузі духовного життя.
Безумовно, універсалістські тенденції виявляються в кожній національній культурі залежно від конкретних складових історичного досвіду народу, його ментальності, соціального устрою та економічного укладу, що створює в кожному конкретному випадку особливу культурну ситуацію. Зокрема, в XX ст. виразно виявилися дві тенденції.
З одного боку, криза духовності, яка характеризується передусім відчуженням мас від культурних надбань нації зокрема та людства взагалі, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов'язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно одухотвореним.
В океані пароксизмів нашого століття - кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, забруднення та нищення екології, зростаючої егоїзації, роботизації людських індивідів тощо – багато хто починає сприймати культуру як «землю обітовану», як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв'язати гордіїв вузол проблем сучасного людства.
Індустріалізація культури являє собою одну з закономірностей даного століття. Наслідки цього процесу суперечливі в духовному відношенні. Розвинута, з одного боку, техніка репродукування та тиражування робить мистецтво доступним для широкої аудиторії. З іншого – загальнодоступність творів мистецтва перетворює їх на предмет побуту, знецінюючи їх. Полегшеність та спрощеність сприйняття робить не потрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, що різко знижує його вплив на розвиток особистості.
З технічними можливостями відтворення мистецьких творів пов'язана й небезпека поширення «псевдокультури», морально та естетично шкідливої, різноманітного кітчу, розрахованого на невимогливого масового споживача. На жаль, для більшості країн світу, в тому числі й для України, ця небезпека вже перетворилася в загрозливу реальність.
Протягом усього XX ст. відбувається поступовий занепад традиційних релігійних засад культури в масовій свідомості. Передусім це виявляється у концептуальних християнських моральних вимогах любові до Бога та любові до ближнього.
Основні напрями і тенденції розвитку культури ХХ ст. Однією з характерних рис культурного життя XX ст. є виникнення та поширення модернізму. Він виникає як своєрідна світоглядна та художньо-естетична реакція на поглиблення духовної кризи суспільства. При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм модернізму, що інколи набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення.
Розквіт європейського експресіоналізму у цілому завершується на початку 30-х років. Але його ідеї та прийоми продовжують впливати на творчість різних за своїми поглядами діячів культури, адже експресіонізму була властива найхарактерніша для культури XX ст. риса – загострено-контрастне бачення світу. Експресіонізм і сьогодні має коло своїх шанувальників. Ще одним художнім напрямом, який мав довгочасні наслідки та спричинив значний вплив на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм (від франц. cube – куб).
ВИСНОВКИ
Європа надихає: мікс найрізноманітніших талантів – ось що робить континент по-справжньому креативним.
Уже кілька тисячоліть муза трудиться без вихідних. Вона надихає і художників – Леонардо да Вінчі, Вінсента ван Гога, Берту Морізо, Пабло Пікассо, Паулу Модерзон-Беккер, і композиторів, чиї шедеври будуть дивувати наших онуків і правнуків – Баха і «Бітлз», Моцарта і Анне-Софі Муттер. Європейці прославилися як композитори, художники, співаки, але не тільки. Вони ще й майстра складати історії. Чи візьмемо ми кіношедеври Хічкока, Варда, Альмодовара, Вайди. Або книги Остін, Достоєвського, Ліндгрен або Пруста. І не забудемо, звичайно, про Гете!
Головний німецький поет був не тільки універсальним вченим. Чи не страждаючи від низької самооцінки, він добре знав, перед ким слід схилятися. В одному місці «Років мандрівок Вільгельма Мейстера» він пише про Європу, про її «безцінною» культурі, «яка існує вже кілька тисяч років, не раз пережила розквіт і навали варварів, але завжди відроджувалася подібно до птаха Фенікс і давала всі нових і нових геніїв» .
Архітектурних шедеврів в Європі теж чимало – але особливо помітні ті, що створені для демонстрації творів мистецтва. В Європі знаходиться один з найстаріших оперних театрів світу – Teatro di San Carlo в Неаполі. Він був зведений за указом Карла III в 1737 році.
Або візьмемо легендарну Biblioteca Joanina в португальському університетському місті Коїмбра – справжній шедевр бароко. Ніде більше немає стількох пам'ятників архітектури, оперних театрів, драматичних театрів і музеїв, тільки в Європі!
Але Європа не обмежується зберіганням старожитностей. Європейський культурний ландшафт прикрашає і безліч футуристичних будівель. У їх числі – палац культури El Hemisf rico архітектора Сантьяго Калатрава в Валенсії.
Європа це – культура всередині і зовні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Історія європейської цивілізації. Середньовіччя. Замки. Торговці. Поети : пер. з англ. / за ред. Умберто Еко. – Харків : Фоліо, 2018. – 763 с.
Історія світової культури: культурні регіони : навч. посіб. / керівник авт. кол. Лариса Тимофіївна Левчук. – 3-є вид., перероб. і доп. – Київ : Либідь, 2000. – 520 с
Пажак Ф. Ван Гог. Іскріння : пер. з фр. / Фредерік Пажак. – Київ : Нора-Друк, 2018. – 270 с.
Сміт Д. Думати, як Леонардо да Вінчі : пер. з англ. / Деніел Сміт. – Київ : КМ-БУКС, 2018. – 224 с.
Юнгер, М. Д. Пікассо: живопис, що шокував світ : пер. з англ. / Майлз Дж. Юнгер. – Харків : Фабула : Ранок, 2019. – 448 с.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://works.doklad.ru/viw/s5uneJ8Gjzk.html
Європейське_мистецтво [Електронний ресурс]. – Режим доступу https://uk.wikipedia.org/wiki/
Європейські-стилі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://sites.google.com/i.ua/art-9-class/розділ-1/
Історія європейського мистецтва [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://history.vn.ua/pidruchniki/gajdamaka-art-10-class-2018-standard-profile
ВІЧНІ ОБРАЗИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА [Електронний ресурс]. Режим доступу : https://history.vn.ua/pidruchniki/gajdamaka-art-10-class-2018-standard-profile-level/16.php
Європейське Мистецтво [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://estetica.etica.in.ua/yevropejske-mistetstvo-hih-hh-st-ta-jogo-rol/
Європейська_культура_XIX_століття [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/
Французский импрессионизм [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://artchive.ru/exhibitions/537
Романтизм [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ru.wikipedia.org/wiki/romantuzm
Особливості розвитку реалізму XIX століття [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://studfile.net/preview/6489181/
Реалізм [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/Реалізм
Імпресіонізм [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.arthistory.ru/impressionism
ДОДАТКИ
ДОДАТОК А
Іоанн Скот Еріугена
ДОДАТОК Б
Мистецтво Візантії
Додаток В
Споруда в готичном стилі
Додаток Г
Книга Винайдення традицій
Додаток Д
Сандро Боттічеллі
Додаток Е
Мона Ліза
Додаток Ж
Картина Таємна вечеря
Додаток З
Пабло Пікассо
Додаток Й
Вормський собор
Додаток К
Санта-Марія-дель-Фйоре
Додаток Л
Рафаель Санті
1 2