Ім'я файлу: ІНДЗ. Даниленко А.С. Ім курс. 151 зпо група..docx
Розширення: docx
Розмір: 66кб.
Дата: 28.03.2023
скачати
Пов'язані файли:
Методика лінгвістичних досліджень.docx
Розширення: docx
Розмір: 66кб.
Дата: 28.03.2023
скачати
Пов'язані файли:
Методика лінгвістичних досліджень.docx
Міністерство освіти і науки України
Уманський педагогічний університет імені Павла Тичини
Факультет філології та журналістики
(Факультет іноземних мов)
Кафедра практичного мовознавства
ІНДЗ
(індивідуально-дослідницьке завдання)
на тему
«Стан української мови на початку XXI»
Студентки І м курсу 151 зпо групи
Даниленко Анастасії Сергіївни
Викладач:
канд. філол. наук, професор
Цимбал Наталія Андріївна
Умань - 2023
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………...2
І. Національна мова – чинник геополітичної безпеки………………………….3
ІІ. Сучасна етномовна ситуація в Україні……………………………………….6
ІІІ. Поняття мовної політики та її основні віхи в Україні
в роки незалежності……………………………………………………………….10
3.1. Сутність мовної політики та її складники……………………………10
3.2. Основні риси мовної політики незалежної України………………...12
ІV. Динаміка вітчизняного мовного законодавства наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. ………………………………………………………………………………17
V. Сучасний стан української мови………………………………………………24
ВИСНОВОК………………………………………………………………………...31
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………..34
І. Національна мова – чинник геополітичної безпеки
Кожна суверенна держава дбає про дотримання своїх кордонів, якими визначена територія, де вона самостійно вирішує власні внутрішні й зовнішні політичні питання. Ідеться перш за все про кордони териториторіальні, політичні й економічні, однак не меншу вагу для безпеки держави, для гарантування невтручання інших держав у її внутрішні справи та незалежності в справах міжнародних є спроможність відстояти кордони культурні, інформаційні й мовні.
Сьогодні питання кордонів для України неоднозначне. З одного боку, українство прагне до відкритих м’яких кордонів із Західною Європою, з іншого – відчуває нагальну потребу якнайчіткішого визначення, зміцнення і захисту своїх східних меж. Порушено не тільки територіальний суверенітет держави, а й суверенітет інформаційний. В інформаційному просторі межі України були надто аморфними протягом усіх років її незалежності, держава не контролювала потоки інформації ззовні, перш за все – з Російської Федерації. Так само не вибудовувала вона й культурний та мовний кордони, а події останніх років підтвердили, що для України ризик втратити контроль над 6 певною територією прямо пропорційний до рівня її русифікації. В умовах військової агресії та економічної кризи національній мові, попри поширену думку, має бути приділена особлива увага.
Пропагована певний час модель «дві мови – одна нація», яка мала нібито зняти гостроту соціального конфлікту на мовному ґрунті, який нагнітали окремі політичні сили в попередні десятиліття, позірно притлумила, але насправді не могла і не вирішила «українське національне і мовне питання», адже аби стати єдиною нацією потрібно мати те, що об’єднає її представників, які часто належать до різних етнічних груп. Таким об’єднавчим чинником зазвичай стає національна ідентичність, яка консолідує суспільство, гуртує його в умовах, коли необхідно протистояти зовнішній загрозі або вирішити внутрішні проблеми. Стержнем її є національна мова – активна ознака належності до кола «своїх», засіб самоідентифікації як представника певної нації1 . Те, що мова – важливий чинник національної безпеки, відомо вже давно. Здавалося б, минули ті часи, коли в Україні про символьну й захисну функцію національної мови говорили тільки митці слова.
У ст. 6 Закону України «Про основи національної безпеки України» (2003–2018) було зазначено, що до пріоритетних національних інтересів України, крім іншого, належить і «забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспіль ного життя на всій території України» , а загрозою національній безпеці та інтересам України в соціальній та гуманітарній сферах є прояви моральної і духовної деградації суспільства (ст. 7), до яких, безперечно, мають належати і прояви зневаги до державної мови.
У чинному нині Законі України «Про національну безпеку України» фундаментальними національними інтересами проголошені державний суверенітет, територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства й держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення, інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами (ст. 3) . Про культуру й національну мову не йдеться, хоча саме вони є тією базою, яка дає можливітсь суспільству злагоджено рухатися до досягнення поставлених економічних і зовнішньополітичних цілей.
Коли національна мова, що стала державною, завдяки належній державній підтримці реалізує свою символьну, ідентифікаційну й об’єднавчу функції, у суспільстві зменшується ризик прояву сепаратистських настроїв й зростає рівень інформаційної безпеки держави. В іншому ж випадку суспільству не уник нути мовних конфліктів.
В Україні за всі роки незалежності не було дієвих спроб реалізувати потенції української мови як державної. Ставка на політичні та економічні питання із відкладанням культурного, освітнього й мовного як надто дражливих і витратних, а тому таких, що не на часі в економічно слабкій молодій державі, – запорука політичного програшу. До мовного питання в Україні зверталися здебільшого тоді, коли потрібно було відволікти увагу загалу від неспроможності чинної влади вирішити проблеми в економіці та зовнішній політиці. Однак виключно політичні інтереси можуть об’єднати політичну партію, тільки економічні – підприємства чи економічні союзи, але не націю. Поняття держава і нація тісно пов’язані. Тільки нація може створити державу і захистити її від зовнішньої загрози, єдність нації – це запорука мобілізації, зокрема й до лав збройних сил, національна ідентичність – запорука виконання свого патріотичного обов’язку, зокрема й військового. Основою для всезагального об’єднання не може бути політичне переконання або економічний інтерес, властиві зазвичай тільки певним групам населення. Поняття «національного економічного інтересу» та «національної політики» надто абстрактні, щоб стати особистісно цінними для окремих представників суспільства. Єдність у масштабах держави забезпечують найперше мова й культура.
Національна мова – важливий вимір національної безпеки держави, один з найфективніших чинників об’єднання суспільства. Якщо це ігнорувати й надалі консервувати умови для поширення мови колишнього колонізатора, то Україна ризикує розвиватися не як незалежна, а як постколоніальна держава19. Сьогоднішня ситуація навколо української мови небезпечна в багатьох аспектах: для мовної системи, бо вона й далі зазнає деструктивних впливів російської мови; для носіїв мови, які, втрачаючи свій самобутній лінгвістичний код, виявляються нездатними збе регти свої національну ідентичність; для держави, громадяни якої стають значно сприйнятливішими до інформаційної пропаганди з боку держави-агресора, що знижує здатність суспільства до мобілізації перед зовнішньою загрозою, а отже, загрожує її суверенітету.
ІІ. Сучасна етномовна ситуація в Україні.
Для соціолінгвістичних студій центральним є поняття мовної ситуації, яку досліджують у тісному зв’язку з етнічним складом населення. Її визначають як «ситуацію взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі чи регіоні з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення в певний момент історичного розвитку або ж «притаманний суспільству спосіб задоволення комунікативних потреб за допомогою однієї або кількох мов». Мовну ситуацію характеризує низка ознак: кількість мов, які функціонують на певній території, ступінь їх спорідненості, розподіл за сферами функціонування, форми існування, соціальний і державний статус, кількість і демографічні ознаки носіїв, комунікативна потужність та ін. Залежно від особливостей мовні ситуації поділяють на моно- й мультилінгвальні (одномовні й багатомовні), збалансовані й дисгармонійні, гомогенні й гетерогенні (залежно від рівня спорідненості мов, які функціону ють), ендоглосні й екзоглосні (залужно від домінування місцевої чи «імпортованої» мови) тощо.
Дослідники здебільшого характеризують українську мовну ситуацію як білінгвальну, оскільки на території України «конкурують» дві комунікативно й демографічно потужні мови, українська й російська, а також різні форми координованого та змішаного українсько-російського білінгвізму. Крім того, соціолінгвісти відзначають її територіальну неоднорідність, що обґрунтовано розцінюють як тривожний симптом.
Реальну картину мовної ситуації в Україні можна побачити тільки завдяки соціологічним і соціолінгвістичним дослідженням. Однак перші не передбачають лінгвістичних засад її аналізу, а тому не можуть давати якісної оцінки реального стану мови, другі в Україні ще тільки набирають обертів. Але вже сьогодні між ними відчутні розбіжності. Хоча соціологи настійливо заявляють про масовий характер двомовності в Україні, лінгвісти цієї думки не поділяють. Так, дослідивши мовну поведінку киян, С. Соколова, дійшла висновку, що серед тих, хто під час опитування заявив про вільне володіння українською й російською мовами (72,34%), менше половини почувають себе однаково впевнено, спілкуючись обома, решта ж віддають перевагу одній із них, що свідчить про дисгармонійний білінгвізм і навіть дає підстави для тверджень про диглосію.
Характеризуючи етномовну ситуацію в Україні, важливо відзначити, що, крім росіян, тут проживають і представники інших народів. Питання про їх кількість також неодноразово ставало предметом політичних маніпуляцій: говорили про 130–140 народів, часом навіть ототожнюючи їх із поняттям «національна меншина». До них зараховували корейців, узбеків, мордвинів, казахів, латишів, таджиків, башкирів, туркменів та ін. – загалом близько сорока етнічних груп чисельністю від тисячі до десяти тисяч осіб, переважно робочих мігрантів, які розпорошені по містах України. «Ще до «міфічних народів», за застарілим переписом 2001 року, належать до 80 одиниць, ті, які за чисельністю налічують від однієї-трьох до кількох десятків осіб. Серед них: алеути – 6 осіб, юкагири – 12, євреї середньоазіатські – 13, ітельмени – 18, тофалари – 18, долгани – 26, одиничні представники півночі Росії: енці, нганасани, мансі, тувинці та ін. Отож бачимо, що понад 120 одиниць iз перепису – мігранти або поодинокі представники різних національностей»35. Проблема з визначенням кількості «народів», які проживають у державі, пов’язана з тим, що для цього немає чітко сформульованих критеріїв, як і для визначення «національної меншини».
З’ясувати мовну ситуацію в Україні також непросто. Пов’язано це, з одного боку, з українсько-російським білінгвізмом і суржиком, з іншого – з асиметричністю національного і мовного самовизначення українців. За даними Всеукраїнського перепису 2001 р., українську мову вважають рідною 67,5% населення України (це на 2,8% більше, ніж у 1989 р.), російську – 29,6% (це на 3,2% менше порівняно з 1989 р.), частка інших мов, які були названі рідною, становила 2,9%. Показо во, що не всі декларували рідною свою національну мову. Тільки 85,2% українців назвали рідною українську, 14,8% – російську. Серед росіян 95,9% назвали рідною російську, 3,9% – українську. Представники інших національностей переважно називали рідною мову своєї національності (молдавани, кримські татари, угорці, румуни, гагаузи), але був значний відсоток і тих, хто вважав рідною іншу мову, переважно – російську (30,3% болгар, 83% євреїв, 43,2% вірмен, 88,5% греків, 58,7% татар, 37,6% азербайджанців, 54,4% грузинів, 64,7% німців), а 71,0% поляків – українську. Отже, на час перепису російську мову вважали рідною не тільки етнічні росіяни, а й значна частина представників інших національних меншин та представників титульної нації України.
Тож поняття рідної мови не збігається з мовою повсякденного спілкування чи мовою, якою найкраще володіє респондент. Воно багатозначне, а отже, дає тільки загальне уявлення про реальну мовну ситуацію в державі. Однак кращої альтернативи для соціолінгвістичних досліджень знайти поки не вдалося, як і нав’язати всім респондентам однакові критерії для визначення цього поняття. Тому питання про рідну мову залишається одним із базових у дослідженнях мовної ситуації. З’ясувати, як змінилося мовне самовизначення українців після 2001 р., дають змогу дані проведених масових регіональних і загальнодержавних соціологічних опитувань.
Особливе занепокоєння викликає територіальна, демографічна і комунікативна асиметрія мовної ситуації в Україні: розподіл між українськомовним і російськомовним населенням різниться залежно від віку й рівня освіти, місця проживання й сфери спілкування.
Від часу Революції Гідності суспільний запит на українську мову повільно, але зростає. Перш за все через усвідомлення її як символу й основи української державності. Однак, як зауважує В. Кулик, «це символічне поцінування не супроводжується масштабним переходом до вживання української мови в повсякденному житті чи бодай додаванням її до активного комунікативно го репертуару. Більшість російськомовців не бачать підстав переходити на українську, вважаючи, що їхня належність до української нації базується на вільному виборі, а не якихось етнокультурних характеристиках». Здавалося б, така позиція загалом відповідає демократичним цінностям сучасного європейського суспільства з його настановою на свободі вибору й самовираження особистості. Однак поширеність мови колишнього колонізатора залишає Україну в його інформаційному полі, сприяє подальшому розмиттю національної ідентичності й ослабленню патріотичних настроїв та робить чутливою до політичних маніпуляцій.
ІІІ. Поняття мовної політики та її основні віхи в Україні в роки незалежності.
3.1. Сутність мовної політики та її складники.
Хоча термін «мовна політика» почав набувати популярності тільки в ХХ ст., саме явище свідомого втручання в мовну ситуацію в країні було відоме вже давно. Очевидно, що величезні імперії минулого, як, наприклад, Персія, Мідія, Ассирія, Римська імперія, об’єднуючи різні народи, мали забезпечувати донесення владних розпоряджень місцевому населенню, а отже, була потреба перекладу місцевими мовами й визначення та підтримки транскордонних мов.
Серед українських мовознавців одним з перших про мовну (а саме «рідномовну») політику почав писати І. Огієнко. Він вважав, що «рідномовна політика – стара, як сам світ, бо повстала вона ще відтоді, коли люди вперше зачали творити організовані громади». З часом «кожний народ виробляв собі певну реальну практику, щоб найвірніш забезпечити своїй рідній і літературній мові найкращий і найлегший розвиток, щоб не принести їм найменшої шкоди й найкоротшої затримки в їхнім розвою», але наука про мовнуполітику «чи про рідномовні обов’язки – наука наймолодша, створена головно за останній час»78. Наприкінці ХІХ і ще помітніше – на початку ХХ ст. інтерес до проблем мовного планування й регулювання наростав у зв’язку з інтенсивними соціальними змінами. Революції і війни змінили кордони на політичній карті Європи, з’явилися нові нації і відродилися деякі старі. «Утвердження нових держав за тих років відбувалося паралельно зі зміною статусу мов: мови підкорених народів з досить вузьким функціональним полем після проголошення державної незалежності здобували статус державних». Ідеться, наприклад, про болгарську, сербську, чеську, хорватську, словенську. «Балканізація» карти Європи (як відтоді почали називати її фрагментацію) відбувалася в умовах розквіту націоналізму, невід’ємним складником якого є боротьба за національну мову. «Початком політичної консолідації нації скрізь було мовне питання: вимога вибороти рідній мові загальні демократичні права. Від проголошення державної незалежності для більшості народів розпочинається період фактичної деколонізації, тому декларативна зміна статусу рідної мови потребує практичних заходів. Такі заходи передбачають розвиток освіти рідною мовою, створення національних терміносистем, кодифікацію правописних норм, збільшення обсягу книжкової продукції тощо».
Оскільки мова все виразніше переходила з виміру культурного в політичний, підтверджуючи свою роль вагомого внутрішньо- і зовнішньополітичного чинника, у наукових колах посилювалося обговорення питання про сутність мовної політики, її складники і можливі вектори. Однак проблема виявилася настільки багатоаспектною, а мовні ситуації країн, їх історико-культурні передумови й моделі регулювання настільки різними, що й єдиного погляду навіть на базові поняття досі вироблено не було. Тому перш ніж говорити про мовну політику держави, зокрема України, треба окреслити, що вкладено в це поняття.
Поняття мовного менеджменту й мовного маркетингу нові в соціолінгвістиці, вони виникли у відповідь на поглиблення інтеграції галузей наукового знання. Мовний менеджмент «відповідає за здійснення регулятивно-контрольної функції держави у сфері мовних відносин в умовах культурного, етнічного розмаїття, політичного та ідеологічного плюралізму і динаміки розвитку суспільства» і покликаний визначити «конкретні механізми розробки і впровадження мовнополітичних рішень, функції і повноваження центральних і регіональних державних органів у сфері регулювання мовних відносин і спрямований на досягнення позитивного результату».
Мовна політика має широке коло завдань: юридичних, адміністративних, наукових, освітніх та економічних. До основних питань мовної політики належать розроблення законодавчої бази для врегулювання мовних відносин, встановлення статусного мовного режиму в державі, адміністративне регулювання вживання мов у публічній сфері, розроблення чи вдосконалення писемності для безписемних народів, планування, прогнозування й забезпечення мовного розвику, зокрема щодо функціонування державної мови, вивчення громадянами мови міжнаціонального спілкування, формування чи боротьби з негативними наслідками бі- або полілінгвальності, сприяння розвитку мов, удосконалення літературного стандарту, зокрема правописного, стандартизація термінологічних систем і контроль запозичень, розроблення навчальних програм і укладання навчальної літератури та ін. Реалізують мовну політику законодавчі й виконавчі органи державного управління, комітети у справах освіти, преси, масової комунікації, видавничої справи, кіномистецтва, дослідницькі центри, зокрема мовознавчі інститути Академії наук, служби перекладів, культури мови й ін., суспільні організації, політичні партії, асоціації вчителів, науковців, письменників, журналістів тощо.
1 2 3 4