Львівський національний університет імені Івана Франка
Доповідь про
« Сергія Олександровича Єфремова. Україна його очима»
Виконала:
Студентка БЛБ-11
Волошин Ольга
Викладач :
Зашкільняк Л.О.
Львів-2022р.
Хто такий Сергій Єфремова ?
Постать академіка Сергія Олександровича Єфремова — легендарна, знаменна і жертовна. Авторитетний учений — літературознавець, український політичний і державний діяч,патріот України, нескорений громадянин суспільства, просякнутого брехнею, цинізмом можновладців, спокусою слави, тотального контролю, кривди та соціальної несправедливості. Зберегти совість, гідність, людяність і християнську мораль в суспільстві так званих класових цінностей і войовничого атеїзму вдалося не кожному, а він — зміг, поклавши на вівтар власної свободи своє життя. Його "Щоденники”, які охоплюють доленосний для української культури історичний період, упродовж якого почали з'являтися виразні ознаки духовного відродження, розкривають суперечливий суспільно-політичний та соціально-психологічний механізм індивідуального перевтілення відомих вчених , письменників, лідерів українських опозиційних партій, їх ідейної адаптації до умов радянської влади. Інтелігентна та вразлива душа Сергія Єфремова чутливо реагувала на будь-які коливання суспільного барометра,фіксуючи мутації людської моралі і гідності. Трагічна доля самого автора "Щоденників” висвітлена в історико-документальних виданнях сучасних українських дослідників причин, обставин та наслідків політичного терору в УРСР 1920 —30-х рр. Немає потреби переповідати його біографію, яка досить повно відтворена упорядниками його праці. Залишаються маловідомими лише обставини перебування академіка Єфремова в таборах Гулагу та його смерті, прихованої сталінськими силами.
Про нього говорили:
І.Гирич переконливо доводив: “С. Єфремов – публіцист. Про це говориться незаслужено мало. Блискучий полеміст, він відгукувався на кожну новину українського життя й антиукраїнські випади чорносотенців та російських лібералів; прекрасний знавець літератури, він володів багатою афористичною, образною мовою”. Дослідник також відзначав особисту мужність та непохитність громадсько-політичної позиції публіциста: “Переконаний ворог більшовиків, він не поїхав на еміграцію, а залишився зі своїм народом. Розправа над ним була запрограмованою, потрібний був лише слушний момент. Він настав через 10 років”.
Варто звернути увагу, що люди, які добре знали С. Єфремова, стверджували, що політиком він не був. З цим можна погодитися, але з суттєвими поправками – він не був політиком у тому сенсі, коли вважають, що політика і мораль несумісні, бракувало йому і далекоглядності. Він не був тим політиком, який переступає через усе, навіть через біблійні заповіді, заради власних амбіцій. Він думав про Україну, про її вільний розвій і добробут, про розквіт її культури. Але він ніколи не був осторонь тих політичних завдань, які ставило життя, сміливо висловлював свою думку в пресі, в програмах близьких йому політичних партій.
Після поразки першої російської революції, в умовах режиму дуалістичної монархії та столипінського “заспокоєння”, С. Єфремов увійшов до міжпартійного об’єднання – Товариства українських поступовців(ТУП), головною силою в якому були радикал-демократи. У 1908-1917 рр. виявив себе одним з найактивніших членів цієї організації. Цікаво, що сам Сергій Олександрович вважав, що ніколи й не був у жодній партії, хоч і в УДРП і в УПСФ вважався лідером партії.
Мабуть просто ці партії він не вважав класичними партіями з залізною дисципліною, партійною ієрархією і централізацією, якими були ліві партії есдеків, есерів та більшовиків. … Мабуть тому і вважав Є. Чикаленко С. Єфремова ніяким політиком, а виконавцем функції “совісті нації”, яку в росіян виконував В. Короленко. … Партією для С. Єфремова була українська ідея, якій він служив вірно і віддано все життя, до самого загину.
Він мріяв про створення за участю активних елементів із середовища радикал-демократів якоїсь єдиної, універсальної української соціалістичної партії “без того вузького доктринерства і догматизму, якими відрізняються соціал-демократи, партії, яка представляла б інтереси всіх трудящих в Україні, і головним чином численного трудового селянства”, вважаючи такий крок “нагальною потребою часу” та висловлюючи побоювання щодо того, що в іншому випадку “в важку добу перелому, коли руйнується старий світогляд і на його уламках творяться основи нового – український народ залишиться без свого найближчого виразника і природного керівника і повинен буде йти за чужими в національному відношенні людьми, які краще і повніше відгукуються на його насущні інтереси в економічній області”.
Єфремовські нотатки засвідчують рішуче неприйняття ним радянської влади, критичне ставлення до політичних заходів і господарської політики більшовиків. Такими є й рефлексії з приводу смерті лідера більшовизму – В.І. Леніна, у записах за січень 1924 р. :
“День почався знов з флага, цим разом з чорною облямівкою. Помер Ленін. Помер, дарма що офіціяльні “правительственные сообщения” казенним стилем промовляли казенні фрази, що йому краще, що він ходить, цікавиться справами, читає, мало не пише і навіть тиждень чи два тому “Їздив на полювання”. … Власне, помер він давно, з рік тому, як не можна вже стало таїтися з хворобою, чи звертати її на “замах есерів 1918 р.”. Ще відтоді це був труп, який жодної не мав ваги в політичному житті й який за живоття обернувся в якісь мощі чи чудотворний образ, що його іменем козиряли за урочистих оказій. Смерть фізична нічого не може взяти з того, що духовно давно вже померло. Але психологічно все таки це подія. Комуністи спантеличились. Обиватель – холодний і байдужий читає пишні оповістки, чухаючи потилицю, з наказу міліції вивішує чорні флаги, тихцем злорадствує і лихословить та натовпом облягає мануфактурні крамниці,збуваючи “червінці”: а ну ж вони покотяться донизу. І хоча фактично нічого не змінилося, але психологічно утворюється грунт може за того “неустойчивого равновесия” в якому перебуваємо, й не зовсім безпечний. Це розуміють “партійці” і виходячи з мітингів після офіціальних славословій, злісно сичать на натовп: контрреволюціонери!... А це зовсім не контрреволюція, а просто збайдужнілі, глибоко перелякані, ні до чого не цікаві люде. І зробили їх такими ті ж самі, що тепер злісно на них нарікають…”
І далі 31 січня:
“Брехня, брехня, брехня… якась вакханалія брехні, ціле море брехні, липкої, крикливої, навіть не натуральної. Знов завзято совітська преса й промовці експлуатують байку про “краще” і зв’язок смерті Леніна з замахом на його есерки в 1918 р. і “шлють прокляття” на голову злочинців, дарма що лікарське повідомлення про причини смерті ніж словцем не згадує, що замах мав будь-які наслідки для здоров’я”.
Вже в першій половині 1920-х рр.. С.Єфремов критично позначив найболючіші точки “соціалізму” по-більшовицьки, дійшовши шляхом спостережень висновків: проста людина в країні Рад поставлена в таку залежність від держави, що перестає існувати як особистість; селянство приречене на вимирання, бо держава забирає всю його продукцію; в громадському житті панують облудлива пропаганда, доноси, провокації, примітивізм, які складають головні риси системи… За таких умов, на думку Єфремова, держава не зможе розвиватися, вона або задушить суспільне життя й сама загине, або суспільне життя знищить державу. Тому він занотовує в щоденник 13 березня 1924 р.:
“Не раз, а може сотні разів ставив я перед себе питання: а може я помиляюсь щодо большевиків; може моя “стара” істота просто не розуміє “нових” вимог часу, може мій “старий” міх “нового” вина не вміщає. Може з мого боку просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до цих “героїв нашого часу”. Тяжкі це питання, і тяжкі переживання… Але коли перед мене стають оті – брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи – то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо воно одверте й щире – можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію – огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скільки ще людей отруїть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трухлява”
Загалом, його потайний щоденник – це вражаючий документ доби, це хроніка морального протистояння інтелігента “старої формації” тоталітарному режиму, це своєрідне балансування між “без надії сподіваюсь” і відчуттям приреченості… Протягом п’яти років – а це була не найгірша пора радянської історії, доба непу, відносної лояльності режиму до своїх опонентів(явних та уявних), “українізації”(хоча й досить декоративної, але все ж таки…) – несприйняття системи у вченого невпинно посилювалось, і водночас зростав песимізм щодо перспектив майбутнього.
Матеріали щотижневих зведень секретного відділу ДПУ УСРР за 1927 р. свідчать, що С. Єфремов знаходився під безперервним наглядом влади. Писали про його ставлення до ювілею академіка Д. Багалія, про небажання співпраці з радянською пресою(“на вопрос Любченко, почему он, Ефремов, не сотрудничает в прессе, он ответил, что не желает писать в продажной прессе”), про ставлення до автокефалії, про зв’язки з науковими колами Німеччини, до якої він посилав у приватне видавництво “Вальтер, Грунтер і К-о” свої праці з історії української літератури, про організацію “Комітета допомоги українським літераторам і робітникам друку”, який існував нелегально, а головою його був С. Єфремов. Київський відділ ДПУ отримав санкцію на обшук у кабінеті Єфремова в зв’язку з тим, що той нібито намагався переслати до Берліна “відомому гетьманцю” Д. Дорошенку полишену в Києві бібліотеку під виглядом обміну книгами з Берлінським університетом, про що Сергій Олександрович писав у листах Дмитру Івановичу. Потім формулювання влади щодо позиції Єфремова стали більш категоричними й загрозливими. У зведенні “Об антисоветской деятельности Ефремова” стверджувалось, що:
( цитую оригінальної мовою, але пробачте за кацапську мову ) *
“академик Ефремов из роли пассивного нашего противника превращается в активного врага, который старается вредить нам в той области, где он работает, т.е в области науки и литературы, особенно в Академии Наук, где он группирует вокруг себя антисоветские елементы. Ефремов в данное время пишет для Германского издания историю украинской литературы… Свой труд, предназначенный специально для заграничного читателя, Ефремов строит так, чтобы показать ему, что Соввласть “душит свободное слово” и вообще всякое проявление свободной мысли. Пишется это эзоповским языком, но так, что не трудно разобрать в чем дело…. Он говорит и о том, что нити развития в будущем связаны будут так крепко, что никому уже не удастся их разорвать… “Внешние условия – пишет Ефремов – переменчивы, лишь бы были силы и желание превозмочь их. И в том, и в другом у представителей новейшего поколения, по-видимому, нет недостатка”.
Радянська влада дуже точно зрозуміла суть думок і настроїв видатного літературознавця, тому висновок був недвозначний: “вполне целесообразно поставить вопрос об изоляции Ефремова”
Я вважаю, Єфремов – рафінований естет і вибагливий критик, він не вкладається у шаблони, бо значно складніший, форматні ший і глибший, він – поза шаблонами і, в певному сенсі, - поза контекстами. Конструюючи історичну пам’ять модерного суспільства, мусимо повертатися до першоджерел. Спадщина С. Єфремова не втрачає своєї естетичної й етичної ваги й дотепер. Варто її лише визбирувати, коментувати та популяризувати, а й переосмислювати наново у методологічному просторі “соціології знання”, “історії ідей”, “історії поколінь”… Своєрідним заповітом звучать нам нині його рядки, написані сто років тому: “Так, письменство – це душа і розум народа, воно проказує стежки, не дає з них зблудити, навчає, як жити краще й веде до того осяйного, недосяжного, але все ж принадного щастя, що зветься – ідеал. Отож найперше і найголовніше, що з нашого минулого виходить – так це наука: любіть рідне письменство, як свою душу народню, і шануйте письменників, як тієї душі творців. Письменство бо вивело нас у люде, воно ж здобуде нам і місце почесне серед народів світа”