Міністерство освіти і науки України
Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка
РЕФЕРАТ
ТЕМА: Розвиток архівної науки в Україні в 20-30-х рр. ХХ ст.
Студента 3 курсу
Історичного факультету
Спеціальності: Середня освіта історія
Бобрика Івана Сергійовича
Перевірив: Кандидат історичних наук, доцент
Олійник Сергій Васильович
Кам’янець-Подільський 2021
Зміст
Вступ 3
Розділ 1. Архівна наука часів революції та у перші десятиліття СРСР 5
Розділ 2. Архівна справа Західної України 12
Висновки 16
Список використаних джерел та літератури 17
Вступ
Актуальність. Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю кращого вивчення розвитку архівної науки у 20-30-ті рр. XX ст.
Українська національно-демократична революція 1917–1920 рр., під час якої відродилася Українська держава. Дала поштовх виробленню державної політики в архівній галузі, розробленню проекту Національного архіву, офіційному заснуванню Національної бібліотеки, Української академії наук та Історичної секції в її структурі.
Зі встановленням радянської влади в Україні почалася націоналізація архівів і зрештою було проведено архівну реформу на засадах централізації. Після включення України до складу СРСР на її територію було остаточно поширено схему архівного будівництва РФСРР. Політика коренізації (або "українізації") спочатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи й архівознавства. У цей період закладалися наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів.
Але нажаль з остаточним утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час ще більше централізовувалася архівна система, яка підпорядковувалася Народному комісаріату внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців.
Усі ці дані кажуть про дуже цікаву епоху світового архівознавста та звичайно українського архівознавства, яка на жаль досі не до кінця дослідженна. Тому це все зумовлює велику актуальність мого дослідження.
Хронологічні межі охоплюють період України з 1917 по 1930-ті рр.
Предмет дослідження – Українська архівна наука 20-30-хх рр. XX ст.
Мета роботи полягає в дослідженні розвитку архівної науки в хронологічний період 20-30-ті рр. XX ст..
Для реалізації поставленої мети поставлено такі завдання:
розкрити стан та розвиток української архівної справи у перші десятиліття СРСР.
розкрити характерні особливості розвитку архіву у Західній Україні
Практичне значення роботи. Матеріали роботи можуть бути використані під час підготовки студентів різних факультетів до семінарських та практичних занять. А також для написання статтей та доповідей.
Структура роботи. Робота складається 2-х розділів. Доповнюють працю вступ, висновки, список використаних джерел і літератури.
Розділ 1. Архівна наука часів революції та у перші десятиліття СРСР
Поворотним рубежем в історії архівної справи в Україні стала Українська революція 1917-1920 рр., відновлення Української держави.
З одного боку, за умов першої світової війни, революційних подій, ліквідації старого адміністративно-політичного апарату та формування нових державних структур архіви зазнали численних втрат. З іншого боку, проголошення Української Народної Республіки (УНР), заходи Центральної Ради щодо збереження архівів, підвищення їхньої ролі і значення в незалежній державі знайшло конкретний вияв у створенні восени 1917 р. Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Центральної Ради (з січня 1918 р. – Народного міністерства освіти УНР) на чолі з відомим істориком О.С.Грушевським. Основними напрямами діяльності цього відділу в архівній галузі були: реєстрація архівів в Україні, складання описів відомих архівів, розширення діяльності існуючих архівних комісій і утворення нових, врятування приватних архівів та архівів установ, які були під загрозою знищення. Не залишалися поза увагою уряду УНР питання реєстрації українських документальних матеріалів в архівосховищах Росії і повернення їх в Україну. З ініціативи Секретаріату народної освіти восени 1917 р. у Петрограді було створено комісію, яка почала реєстрацію “предметів та документів історичного минулого України в фондах петроградських архівів, музеїв і приватних колекціях”. До складу комісії входили відомі вчені: Ф.Вовк (очолював комісію), М.Макаренко, П.Стебницький, С.Тройницький, В.Щавинський, П.Потоцький та ін.
Уряд Центральної Ради надавав важливого значення розбудові системи державних архівних установ. У березні 1918 р. при Головному управлінні Генерального штабу було засновано Державний військово-історичний архів (очолював Я.Жданович). На цей архів покладалися функції архівного управління, яке мало організувати військово-історичні архіви в Україні. Державний військово-історичний архів порушував питання про збирання і зберігання архівів російських військових частин та штабів, дислокованих у свій час в Україні, архівних фондів ПівденноЗахідного і Румунського фронтів колишньої російської армії, а також численного архівного матеріалу про українізацію військ, формування українських військових частин. Однак план Державного військово-історичного архіву через відомі причини не вдалося втілити в життя. Програма уряду Центральної Ради, спрямована на збереження старих та створення нових архівів і архівних фондів, не передбачала докорінного реформування архівної справи.
Проект архівної реформи в Українській державі був розроблений за правління гетьманського уряду П.Скоропадського. Проведення загальної архівної реформи державного характеру запропонував Архівно-бібліотечний відділ, відроджений при Головному управлінні мистецтв і національної культури. Його очолив відомий історик і архівіст В.Модзалевський. Основний зміст реформи полягав у проголошенні державної власності на архівні документи. Архівні справи всіх відомств, які втратили актуальність для поточного діловодства, ставали власністю держави. Центральною установою архівної системи мав стати Національний архів (НА) Української держави (або Головний державний архів). Крім НА, в Києві передбачалося створити губернські архіви. У НА, на думку ініціаторів реформ, мали зосереджуватися документи загальнодержавного характеру, які відображали діяльність головних державних установ, а в губернських архівах – справи і документи губернських інституцій. Як видно, ідеї централізації архівної справи, витоки якої сягають у 19 ст. (проекти централізації архівів, розглянуті у попередньому параграфі), одержали конкретизацію в реформі, розробленій в Україні у 1918 р. Вона передбачала функціонування в системі архівних установ місцевих управлінських органів. Автори проекту реформи (В.Модзалевський, Д.Багалій, В.Іконников, І.Каманін, О.Левицький) пропонували створити в губерніях архівні комісії зі статусом “державних інституцій” для керування архівною справою на місцях. Саме на ці архівні комісії, призначені Головним управлінням, покладались обов'язки розбирання архівних документів, виділення і відбір тих, які мали передаватися до НА, або до губернських архівів.
Програму архівної реформи, зокрема створення НА, не вдалося реалізувати ні урядові П.Скоропадського, ні Директорії УНР.
В умовах військових дій та частих змін місця осідання уряд Директорії УНР не випускав з поля зору діяльність архівів. У січні 1919 р. за постановою Ради Народних Міністрів (за підписом І.Огієнка) у відання Головного управління мистецтв та національної культури передавався Київський центральний архів давніх актів, а на його утримання виділялось понад 66 тис. карбованців. Головна увага уряду Директорії була зосереджена на збереженні архівних матеріалів, зокрема військових архівних фондів, збиранні документів УНР.
6 жовтня 1919 р. у Кам'янці головний отаман С.Петлюра видав наказ Головної команди війська УНР, в якому заборонялося знищувати військово-історичні документи і надавалося право секвестру для державного архіву. Справа охорони архівів на місцях покладалась на військових начальників і комендантів.
Важливим етапом формування військово-архівних фондів стала архівна діяльність українських інституцій на еміграції, зокрема в Польщі. У Тарнові (центрі державного осідку УНР) було засновано Головний військово-історичний архів, який з літа 1921 р. став центром зосереджування воєнно-історичних матеріалів, вивезених українською еміграцією на чужину.
Відповідно до Закону УНР від 1 вересня 1921 р., передбачалося утворити за кордоном (з місцем тимчасового перебування у Відні) Музей-архів визволення України, завданням якого було збирати, упорядковувати, охороняти історичні документи та пам'ятки визвольної боротьби української нації. У 1922 р. при Міністерстві освіти було створено Архівну комісію для “перебирання історичних матеріалів для Музею-архіву визволення України”. Архівна комісія переглядала архівні фонди міністерств, щоб виявити і відібрати документи історичного значення.
Підсумовуючи огляд розвитку архівної справи періоду визвольних змагань в Україні і відновлення її державної незалежності, відзначимо такі моменти: головна увага урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії у складних умовах війн та революції зосереджувалася на врятуванні архівних матеріалів, реєстрації архівів в Україні та українських архівних документів за кордоном. Важливе значення мала спроба архівної реформи у 1918 р., яка полягала у проголошенні державної власності на архівні документи, централізації архівів, створенні НА Української держави та підготовці архівних кадрів.
Щодо архівного розвитку перших десятиліть СРСР то варто сказати, що зі встановленням радянської влади в Україні архівне будівництво здійснювалося за декретом РНК РРФСР “Про реорганізацію і централізацію архівної справи” (1918 р.). Ідея централізації управління архівною справою, її одержавлення відповідали схемі централізації та ідеологізації всього суспільного життя. У січні 1919 р. у Харкові в складі Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) Наркомосвіти УРСР було створено архівно-бібліотечну секцію на чолі з В.Барвинським – всеукраїнська установа по керівництву архівною справою. Пошуки шляхів удосконалення керівництва архівними установами і партійнодержавного контролю за їхньою діяльністю вели до реорганізації архівних органів управління. Рішенням Наркомосвіти УРСР у липні 1919 р. архівну секцію ВУКОПМИС було перейменовано на Головне управління архівною справою, підпорядковане позашкільному відділові Наркомосвіти УРСР. Головне управління архівною справою розробило проект загальної архівної реформи в республіці, яка передбачала створення Всеукраїнського архівного фонду, організацію мережі центральних і місцевих архівних установ, підготовку кадрів для архівної системи. У серпні 1919 р. був заснований Всеукраїнський Головний архів у Києві, де зосереджувалися фонди київського, подільського і волинського генерал-губернатора, київського губернатора і губернського правління, губернського жандармського управління, попечителя Київського учбового округу.
Практичні заходи щодо реформування архівної галузі, централізації та націоналізації архівної справи почали здійснюватися після остаточного встановлення в Україні радянської влади. Основи архівної політики радянського уряду було викладено у “Тимчасовому положенні про архівну справу”, затвердженому РНК УРСР 20 квітня 1920 р. Всі архіви, в т.ч. і приватні документальні зібрання, оголошувалися загальнонародним надбанням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих установ і організацій передавалися у повне розпорядження архівних секцій при губнаросвітах, встановлювалася відповідальність у законодавчому порядку за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР покладалося на Архівний відділ ВУКОПМИСу, реорганізований у квітні 1921 р. у Головне архівне управління при Наркомосвіті УРСР (Головарх). У вересні 1921 р. народний комісар освіти затвердив Положення про Головарх, його штати і колегію. До складу колегії Головарху увійшли М. Скрипник, Д.Багалій, В.Веретенников, М.Довнар-Запольський. Головарх здійснював загальне керівництво архівною справою в Україні, а на місцях створювалися губернські архівні управління (губархи).
Централізація передбачала концентрацію документів, логічним завершенням якої розглядалася загальнодержавна централізація зберігання і організація використання архівних документальних матеріалів. У 20-30-х роках розгорнулася практична централізація документів в архівосховищах і організація центральних архівів республіки: Центрального архіву революції у Харкові (січень 1922 р.), Центрального історичного архіву ім. В.Б.Антоновича у Києві (травень 1922 р.), Центрального архіву праці (1925 р.), Всеукраїнського центрального фотокіноархіву (1931 р.). Постановою РНК УРСР “Про охорону архівів” від 31 жовтня 1922 р. оголошувалося створення єдиного Державного архівного фонду (ЄДАФ).
Хоч принцип централізації архівної справи передбачав звільнення архівів від відомчого контролю, але вже в 20-і р. набув нового тлумачення. На перший план висунулися управлінсько-контролюючі аспекти централізації, а державні (партійнополітичні) інтереси домінували над науковими. Це позначилося на організаційній перебудові системи управління архівами республіки. З січня 1923 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) затвердив “Положення про Центральне архівне управління”, за яким Головарх при Наркомосі УРСР реорганізовано в Українське центральне архівне управління (Укрцентрархів) при ВУЦВК. Укрцентрархів здійснював загальне керівництво архівною справою в республіці. Місцевими органами Укрцентрархіву були губархіви при президіях губвиконкомів, при яких створювали губернські історичні архіви для зберігання, впорядкування і наукового розроблення місцевих архівних матеріалів.
Адміністративно-територіальні реформи в Україні в 20-30-і рр. супроводжувалися не тільки перебудовою мережі центральних і місцевих архівних установ (організація окружних у 1925 р., місцевих у 1930 р., обласних у 1932 р. архівних управлінь, створення крайових, державних обласних історичних, міських і районних архівів), але й вирішенням практичних питань охорони архівів і архівних фондів, концентрації документів, опрацюванням методик їхнього опису, класифікації, зберігання та використання.
Для архівної системи УРСР, як і в цілому для СРСР кінця 20-30-х рр., характерним було зміцнення командно-адміністративних методів управління архівами. Посилення адміністративно-командної системи обмежувало права республік. Неодноразові спроби керівництва архівною службою Російської Федерації створити союзний орган управління архівною справою зустріли рішучий опір українських архівістів. Через протидію України лише у квітні 1929 р. було створено ЦАУ СРСР. Партійно-державна диктатура в архівній галузі, яка опиралася на репресивний апарат ОДПУ – НКВС, привела до повного одержавлення архівів. Партійно-урядові органи організовували кампанії по “чистці” архівів (так звані макулатурні кампанії) і архівних кадрів. Репресії 20-30-х років мали негативний вплив на розвиток українського архівознавства. Наступ партійної ідеології на українське архівознавство знайшов вияв у “нищівній критиці” науковців-архівістів на сторінках архівознавчих видань “Радянський архів” та “Архів Радянської України”, звільненні з роботи досвідчених архівістів і заміні їх членами партії, в арештах архівістів, починаючи з керівного складу. Ворожими марксистсько-ленінській ідеології було визнано погляди відомих українських теоретиків-архівістів В.Веретенникова, В.Романовського, В.Барвинського. У 30-і рр. були заарештовані і перебували під слідством сотні архівістів, безпідставно звинувачених у зв'язках з білоемігрантськими, контрреволюційними військовоофіцерськими, націоналістичними організаціями, в т.ч. В.Романовський, О.РябінінСкляревський, В.Новицький, С.Гаєвський, О.Грушевський, П.Федоренко та ін.
Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну політизацію і одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи НКВС – наймогутнішому карально-репресивному органові. В 1938 р. уряд СРСР прийняв постанову передати управління архівами і мережу архівних установ НКВС СРСР. Центральне архівне управління СРСР було реорганізоване в Головне архівне управління НКВС СРСР, якому підпорядковано архівні установи союзних республік. Нове підпорядкування архівної системи в СРСР викликало зміни в організації управління архівною справою в УРСР. З березня 1939 р. відання архівними установами передавалося НКВС УРСР. Центральне архівне управління УРСР було перетворене на Архівний відділ НКВС УРСР (з червня 1941 р. – Архівне управління НКВС УРСР). Центральні і обласні історичні архіви підпорядковувалися відповідно народному комісару внутрішніх справ УРСР та начальникам управлінь НКВС областей, міські і районні архіви – начальникам міських і районних відділів НКВС. Наслідком включення архівів у систему органів НКВС була строга централізація і секретність. Засекреченими виявилися не тільки документи, які складали державну або військову таємницю, але й відомості про роботу самих архівів. Складалися секретні архівні путівники (під грифом “для службового користування”), секретні збірники документів.
Розділ 2. Архівна справа Західної України
В архівній справі Західної України, Буковини та Закарпаття у 1920-1930-х рр. відбувалися важливі зміни. Для розвитку архівної галузі цих регіонів у зазначений період характерним є: прийняття державних законів щодо архівів, розбудова мережі державних архівів, формування органів для управління архівами, контроль за діяльністю відомчих архівів.
Так, у Західній Україні організація архівів та принципи порядкування в них здійснювалися відповідно до декрету про утворення державних архівів та опіку над архівними матеріалами, прийнятого польським урядом 7 лютого 1919 р. Для керівництва архівами при Міністерстві віросповідання і громадської освіти був утворений Відділ державних архівів як центральний архівний орган. Відділ здійснював і науково-технічний нагляд за архівами міських і гмінних установ та громадських організацій, забезпечував охорону документів, готував інструкції, правила щодо комплектування архівів, зберігання та використання документальних матеріалів.
Згідно з декретом 1919 р., на західноукраїнських землях був створений Державний архів у Львові на базі документів колишнього намісництва та Земський архів на основі документальних фондів крайового архіву гродських і земських актів. Земський архів проіснував до 1933 р., коли його фонди увійшли до складу Державного архіву у Львові. Одночасно при управлінні міста Львова існував Міський архів стародавніх актів, заснований ще в середині 13 ст.
Архіви створювалися у тих місцях, де зосереджувалися великі документальні комплекси як результат діяльності адміністративних і судових установ, громадських організацій. У воєводських центрах Луцьку, Станіславі (нині – Івано-Франківськ) і Тернополі державних архівів не було, а документи зберігалися при установах та організаціях. Така архівна система існувала в Західній Україні до її включення до складу УРСР.
Архіви Буковини, зокрема Крайовий державний архів, створений 1907 р. у Чернівцях, зазнали значних втрат під час першої світової війни (Буковина була ареною військових дій) та розпаду Австро-Угорської імперії. Перший історичний архів Буковини на початку 1918 р. практично був ліквідований разом з імперськими державними установами. Трагічною виявилася доля Крайового архіву після включення Північної Буковини разом з Хотинським повітом Бессарабії до складу Румунії. Архівні документи через відсутність приміщень довго зберігалися у вологих підвалах, де вони псувалися. У 1924 р. матеріали Крайового архіву розмістили у кількох кімнатах адміністративного палацу Буковини. У зв'язку з переміщенням документів Крайового архіву багато архівних справ було пошкоджено або втрачено. Найціннішими у науковому відношенні документальними комплексами були архіви колишніх адміністративних установ, зокрема Окружного управління Буковини (1786-1854 рр.), Крайової управи Буковини (1854-1918 рр.), Адміністрації Буковини (1918-1923 рр.) та ін.
Важливу роль в архівному будівництві краю відіграла Комісія державних архівів Буковини, створена у Чернівцях за наказом Міністерства освіти Румунії в 1924 р. До роботи в Комісії, яку очолив відомий румунський історик і політичний діяч І.Ністор, залучалися професори університету, викладачі гімназій і ліцеїв. Завданнями Комісії були концентрація архівних документів та організація окружного державного архіву.
Прийнятий в Румунії 1925 р. Закон “Про організацію державних архівів” визначив статус і завдання державних архівів, у т.ч. і Чернівецького. Державні архіви країни підпорядковувалися Міністерству освіти, а керівництво ними здійснювала Генеральна дирекція державних архівів Румунії, яка перебувала в Бухаресті. Для керівництва державними архівами в окремих регіонах створювалися регіональні дирекції. Чернівецька дирекція державних архівів мала зосереджувати і зберігати документи Буковинського краю. Згідно з Законом, органи державної влади, військові, церковні й громадські установи зобов`язані були передавати до державних архівів документи, непотрібні для поточного діловодства, після їхнього тридцятирічного відомчого зберігання, а також передбачалося передання відомчими архівами всіх історичних документів до 1881 р. включно. Закон гарантував забезпечення державних архівів приміщеннями.
Архівні фонди адміністративних і судових установ зберігалися в Державному архіві в такому порядку, як надходили, разом з довідковим апаратом. В архіві існували інвентарні описи, тематичні і географічні покажчики. Архівісти описували документи, перекладали їх на румунську мову, надавали довідки. Державний архів здійснював контроль над діловодством установ та відомчим зберіганням документів, затверджував розроблені номенклатури справ, проводив обстеження архівів різних установ, перевіряв якість відбору архівних справ, призначених до знищення. Крім матеріалів відомчих архівів, Державний архів поповнювався історичними документами, придбаними у приватних осіб.
У 1938 р. Комісію державних архівів було реорганізовано у Чернівецьку регіональну дирекцію державних архівів, яка керувала архівною справою до середини 1940 р., коли Північна Буковина і Хотинський повіт Бессарабії ввійшли по складу УРСР.
Архіви Закарпаття після його приєднання до Чехословаччини були підпорядковані новій адміністрації Підкарпатської Русі (урядова назва автономного Закарпаття). Керівником земської архівної служби в краї на початку 1920-х рр. був призначений М.Радвані, якому крайова адміністрація доручила перевірити всі архіви Закарпаття. Результатом обстеження стану архівів були ґрунтовні звіти М.Радвані, на основі яких відомий архівіст видав в Ужгороді в 1922 р. книгу, що давала характеристику найзначніших архівосховищ Закарпаття: комітатських архівів, архівів привілейованих міст Берегова, Мукачева, Ужгорода, архіву Мукачівської єпархії та ін. Комітатські архіви були розрізненими і розкиданими по всьому краю; документи зберігалися в хаотичному стані у переповнених приміщеннях, потребували впорядкування та обліку. Відтак М.Радвані вважав за необхідне об'єднати комітатські архіви і створити єдиний архів Підкарпатської Русі й взяв участь у підготовці проекту єдиного крайового архіву. У травні 1923 р. він очолив Крайову архівну комісію, основним завданням якої була організація крайового архіву. Комісія порушила питання перед Міністерством шкіл та освіти Чехословаччини про будівництво приміщення для крайового архіву. Наприкінці 1920-х рр. архіву було виділено кілька кімнат та підвальні приміщення у жупному адміністративному будинку, куди звозилися документи різних архівів Закарпаття. У спорудженому в 1936 р. будинку Крайового управління для архіву спеціально відвели обладнані приміщення з металевими стелажами. Значних втрат крайовий архів Закарпаття зазнав під час окупації краю в роки другої світової війни.
Висновки
Підсумовуючи викладене, потрібно по-перше зазначити що, після утворення СРСР (1922 р.) в Україні остаточно було запроваджено схему архівного будівництва РРФСР. Також поряд з державними архівами в центрі і на місцях створювався окремий архівний фонд КП (б) У, який повністю підлягав ЦК РКП (б) — ВКП(б) на правах архіву обласної парторганізації. Проте варто також зазначити, що були і позитивні кроки на шляху становлення архівної системи в Україні за радянської доби.
По-перше, було створено досить широку мережу архівних установ, по-друге — забезпечено її державне фінансування, по-третє — організовано підготовку архівістів, по-четверте — сформовано Державний архівний фонд. Водночас утвердження тоталітаризму і режиму одноособової влади, надмірна централізація архівної справи, її передача у відання наркомату внутрішніх справ, що був карально-репресивним органом, ідеологічна доктрина партійно-класового підходу до відбору документів для зберігання в архівах та використання їх з позицій революційної доцільності призвели до негативних перекосів і деформацій в розвитку архівної системи і самої галузі.
Щодо Західної України то потрібно зазначити що протягом років, у яких вони перебували під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини, відбувалися процеси централізації в архівній галузі, що знайшло конкретний вияв в організації центральних органів управління державними архівами, концентрації документів і створенні державних крайових архівів. Діяльність архівів регулювалася державним законодавством. Архівні установи очолювали видатні діячі науки і культури, які відігравали важливу роль в архівному будівництві Галичини, Буковини та Закарпаття.
Список використаних джерел та літератури
Архівна періодика в Україні 1919–1938 рр. : історія, проблеми, значення // Зб. пр. Наук.-дослід. центру періодики / НАН України, Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, Наук.-дослід. центр періодики. – Львів, 2000. – Вип. 7. – С. 30–90.
Боряк, Г. В. Сукупна архівна спадщина України: до проблеми змісту понять Державного і Національного архівного фонду / Г. В. Боряк // Архіви України. – 1995. – № 4–6. – С. 42–61
Клювак В. Державний архів у Львові в міжвоєнний період 1918–1941 рр. / Володимир Клювак. – 2007. – Вип. 9. – С. 62–79.
Ляхоцький В. Питання архівної справи, охорони пам’яток культури і мистецтва в діяльності І. Огієнка / Володимир Ляхоцький. – 2000. – Вип. 2. – С. 48–63.
Макієнко О. Охорона земських архівів на Слобожанщині в 1920-х роках / Олексій Макієнко. – 2009. – Вип. 10. – С. 82–91.
Матяш І. Б. Архівна наука і освіта в Україні 1920-1930-х років / Держкомархів України. УДНДІАСД. - К., 2000. - 591 с.
Мищак І. Джерела з історії архівної справи в Україні (1943 – середина 1960- х рр.) / Іван Мищак. – 2003. – Вип. 6. – С. 7–12.
Московченко Н. З історії створення науково-довідкового апарату Харківського історичного архіву (1880–1930-ті рр.) / Наталія Московченко. – 2002. – Вип. 5. – С. 103–110.
Нариси історії архівної справи в Україні : навч. посіб. для вузів / за ред. І. Б. Матяш. – К. : КМ Академія, 2002. – 448
Прилепішева Ю. Підготовка та публікація довідкових видань про склад та зміст фондів архівних установ України (1946–1991 рр.) / Юлія Прилепішева. – 2002. – Вип. 5. – С. 110–125.