2.2. Гарантії, що забезпечують здійснення трудових прав громадян
Закон України проголошує Україну соціальною державою, тим самим виявляє цілий ланцюг норм щодо соціально-трудових прав громадян. Згідно з її положеннями держава складає умови для переповненої реалізації громадянами права на працю, гарантує рівні перспективи у роду діяльності, виборі фаху та створює платформу професіонального здобуття освіти, кваліфікації та перекваліфікації кадрів згідно з громадськими потребами. Права людини задовольняються системою гарантій у державі, а точніше правовими та організаційно-правовими засобами і способами, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав та виконання обов'язків, передбачених законодавством [4, c. 125].
Задум про постачання державних гарантій трудових прав проводиться поспіль в КЗпП. Виявлення державних гарантій трудових прав громадян, захист прав та інтересів робітників і роботодавців характеризується намірами трудового законодавства. Проте, нормативне формулювання поняття «гарантії» у чинному КЗпП України не існує. А втім, виходячи зі змісту розділу VIII КЗпП «Гарантії і компенсації», легко дійти висновку, що в даній події під гарантіями розуміють, здебільшого, грошові платежі, які забезпечують робітнику цілком або частково заробітну плату за той час, коли він з тих чи інших(серйозних) причин, які передбачені законом, не зміг виконати свої трудові обов'язки. Однак, таке тлумачення гарантій у трудовому праві є надто обмежений і не збігається з рівнем розвитку наукових поглядів з цього питання [4, c. 90]. Варто зазначити, що поняттям «гарантії» огортаються не лише грошові платежі, які несуть гарантійні риси (гарантійні виплати і гарантійні доплати), але також і ті способи, засоби, умови та вимоги, котрі зобов’язуються здійснити трудові права робітників, що є повністю справдженим і збігається з сучасним рівнем розвитку науки трудового права.
Прихильники науки трудового права посилаються на загально-правове тлумачення правових гарантій, а також визначають ці правові гарантії у трудовому праві саме як «правові (головним чином норми права) та організаційно-правові (в основному діяльність, яка має правове значення) засоби та способи, за допомогою яких у суспільстві забезпечуються вступ в трудові правовідносини, безперешкодна реалізація, охорона і відновлення (у випадку порушення) трудових прав, наданих працівникам законодавством» [19, c. 113].
Захист трудових прав виконується в передбаченому законом порядку. Це можна розтлумачити як те, що він виконується у певних визначениз законом формах.
Форма захисту – це сукупність внутрішньо узгоджених і врегульованих законом заходів по захисту трудових прав та законних інтересів.
Форми захисту трудових прав та інтересів робітників можна поділити на два види: юрисдикційну та неюрисдикційну.
Юрисдикційна форма захисту трудових прав – діяльність уповноважених державою органів по захисту порушених або суперечливих суб'єктивних прав. Важливість юрисдикційної форми захисту проявляється у оскарженні особою права чи законного інтересу, її звернення до державних або інших компетентних органів, яким законом довірено обов'язок прийняття необхідних заходів для поновлення порушеного права і закінченого правопорушення. У межах юрисдикційної форми виділяють загальний і спеціальний порядок захисту трудових прав та охоронюваних законом інтересів громадян. Загальний порядок полягає у судововому захисті. Судова форма є найефективнішою формою захисту трудових прав і гарантується Конституцією України. Поміж спеціальних форм захисту трудових прав та законних інтересів виділяють адміністративний захист, який несе за собою захист органами прокуратури, а також іншими державними органами, які здійснюють нагляд за дотримання трудового законодавства. Доречно буде віднести пов’язати з цим розгляд особистих трудових спорів в порядку підпорядкованості. Йому необхідно здійснюватися в порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян», а також розгляд індивідуальної трудової суперечки в комісії по трудових спорах.
Неюрисдикційна форма захисту являє собою діяння робітників по захисту зламаних суб'єктивних прав, котрі складаються ними незалежно, без звернення до державних або інших кваліфікованих органів. Неюрисдикційні форми захисту трудових прав та законних інтересів працівників передбачені трудовим законодавством. До них належать:
громадський захист, який здійснюють виборні профспілкові органи;
самозахист;
примирно-третейські процедури, які застосовуються при вирішенні колективних трудових спорів.
Основною ознакою неюрисдикційних форм захисту є сприяння сторонами спору у досягненні компромісу шляхом одержання взаємного рішення, а не вирішення спору. Якщо ж публічний захист порушених трудових прав або оспорюваних легальних зацікавленостей постійно був властивий для трудового права, то примирно-третейські процедури, котрі зазвичай використовують при схваленні колективних трудових спорів, а також самозахист, є відносно новими у трудовому праві. Примирні процедури також мають бути застосовані при схваленні персональних трудових спорів. Однак, чинний КЗпП України надає комісії по трудовим спорам юрисдикційні функції, а це не є правильно. Комісія по трудових спорах змушена здійснювати функцію примирення робітника і роботодавця. Варто пітримати позицію Лазора В.В. про те, що за умов ринкових відносин та пріоритету договірного методу регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними відносин, які виникають у процесі застосування найманої праці, комісія з вирішення індивідуальних трудових спорів повинна бути постійно діючим примирним органом [22, c. 37-38].
Самозахист як неюрисдикційна форма захисту – діяльність самого робітника із захисту трудових прав та інтересів, котра виконується із реалізацією певних форм способів захисту, що не заборонені законом, з ціллю припинити порушення права, поновити порушені права та відшкодувати заподіяння шкоди без звертання до кваліфікованих органів. Юридичним глуздом здійснення самозахисту робітником трудових прав є ст. 55 Конституції України.
Згідно з ч. 5 ст. 55 Конституції України кожен може будь-якими засобами, не забороненими законом, захищати власні права і свободи від порушень і протиправних посягань. Хоча, у КЗпП ця форма захисту є не врегульована. Чинне трудове законодавство вміщує у собі всього декілька норм, котрі наділяють робітника правом здійснювати самозахист. Це стосується:
відмови від виконання своїх робочих обов’язків, яка не є передбаченою трудовим договором (ст. 31 КЗпП);
відмови від виконання своїх робочих обов’язків, котрі прямо погрожують життю чи здоров'ю робітника, за винятком подій, коли здійснення певних робочих обов’язків передбачено трудовим договором, який був укладених між роботодавце та робітником (ч. 5 ст. 153 КЗпП, ст. 6 Закону України «Про охорону праці»);
розірвання трудового договору працівником за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (ч. 3 ст. 38 КЗпП).
1 2 3 4