1.2. Види та зміст договорів в цивільному праві
Різноманітність форм та видів договорів вимагає їх певного впорядкування і, отже, класифікації, що здійснюється за різними ознаками. Найважливішою є класифікація за такими ознаками: розподіл обов'язків між сторонами (односторонні та двосторонні); наявність зустрічного відшкодування (відплатні та безоплатні); момент виникнення договору (реальні та консенсуальні). Розрізняють також: договори основні і додаткові; основні та попередні; договори, укладені на користь контрагентів та на користь третіх осіб; договори речові та зобов'язальні тощо.
Певна класифікація за правовими наслідками здійснюється на такі групи договорів, як: договори про передачу майна у власність чи інше речове право (купівля-продаж, міна, дарування тощо); договори про передачу майна у тимчасове користування (оренда, лізинг, прокат тощо); договори про надання послуг (доручення, комісія, перевезення тощо); договори на виконання робіт (зокрема підряд); договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні тощо); договори про спільну діяльність (установчий договір тощо), інші групи договорів, виділені за окремими критеріями.
Договори односторонні та двосторонні. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. До односторонніх договорів можна, зокрема, віднести договори доручення, дарування, займу.
Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Двосторонніми є більшість цивільно-правових договорів. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
Договори відплатні та безоплатні. До відплатних належать договори, за якими кожна зі сторін має отримати від контрагента певне відшкодування (наприклад, при купівлі-продажу, підряді тощо). Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Більшість цивільно-правових договорів є відплатними. До безоплатних треба віднести договори безоплатного користування, дарування, у деяких випадках – доручення (коли воно здійснюється безоплатно).
Договори реальні та консенсуальні. Консенсуальними є договори, що набувають сили з моменту досягнення сторонами згоди, а реальними – договори, що визнаються укладеними з моменту, коли на підставі досягнутої згоди здійснюється виконання за договором – передача контрагенту певного майна. Більшість цивільно-правових договорів є консенсуальними. Реальними є договори займу, зберігання, перевезення вантажу тощо [30, 469].
Доречно підкреслити, що наведені класифікації договорів є, певним чином, умовними, оскільки за домовленістю сторін договору в окремих випадках однорідні договори можуть виявитись у різних групах класифікації.
Договори основні та додаткові. Суть поділу договорів на основні та додаткові полягає у тому, що додаткові договори є залежними від основних, слідують за ними, і в разі визнання недійсним основного договору недійсним є і додатковий. Проте визнання недійсним додаткового договору не впливає на дійсність основного договору. Додатковими, зокрема, є всі договори, що спрямовані на забезпечення виконання зобов'язань (зокрема договори застави, поруки тощо). Про певну самостійність додаткового договору свідчить те, що він визнається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма суттєвими умовами договору. Суттєві умови додаткового договору можуть міститися і в основному договорі, однак у будь-якому разі йдеться про два договори.
Договори основні та попередні. ЦК України вперше легально дано визначення поняття попереднього договору, хоча у господарській практиці та звичаях ділового обороту такий вид договору давно відомий. Відповідно до ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, – у письмовій формі.
Сторона, що необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (терміну), встановленого попереднім договором, або якщо жодна зі сторін не направить другій стороні пропозицію щодо його укладення.
Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором [30, 470].
Договори, укладені на користь контрагентів і третіх осіб. Відповідно до ст. 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь не контрагента за договором, тобто сторони, що бере участь в укладенні договору, а третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.
Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.
З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.
Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.
Договори речові та зобов'язальні. Сутність розмежування цих видів договорів полягає в тому, що об'єктом речових договорів є не дії зобов'язаної особи, а безпосередньо речі, коли договір породжує у контрагента речове право, зокрема право власності. Речовий договір, отже, має бути реальним, оскільки при таких договорах відсутній розрив у часі між укладенням договору і виникненням речового права, і договір спрямований не на виникнення зобов'язання з передачі речі, а саме на передачу речі.
Цивільне право розрізняє такі різновиди договорів, як публічні та договори приєднання.
Відповідно до ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).
Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.
Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).
У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.
Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.
Умови публічного договору, що суперечать ч. 2 ст. 633 ЦК України та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.
Згідно зі ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише приєднанням другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які, звичайно, мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору [30, 472].
Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.
Зміст договору становлять умови, що визначаються на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, що є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Власне, це ті умови, на яких сторони погодилися виконувати договір.
Сторони мають право укласти договір, в якому є елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких є у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку.
Якщо у договорі відсутнє посилання на типові умови, такі умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту відповідно до ст. 7 ЦК України.
Зміст договору як підстави виникнення цивільно-правового зобов'язання визначається тими правами та обов'язками, які взяли на себе учасники договору відповідно до умов договору, закріплені і сформульовані у договорі.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними є умови, що формують договір у цілому та його окремі види. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Отже, поряд з визначенням предмета договору, істотними є ті умови, що встановлені законом. Наприклад, законами визначаються істотні умови договорів оренди державного і комунального майна, концесійних договорів, договорів про розподіл продукції, зовнішньоекономічних контрактів тощо. Істотними є також умови, які хоча прямо і не вказані в законі, але є необхідними для договорів даного виду, наприклад, ціна в сплатних договорах, строк у договорах майнового найму тощо.
Ціна у договорі встановлюється за домовленістю сторін.
У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), що встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
Зміна ціни у договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. За загальним правилом договір набирає чинності з моменту його укладення. Проте сторони можуть домовитися і встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Істотними закон визначає ті умови, на внесенні яких до договору наполягає сторона договору. Це можуть бути будь-які умови, наприклад, умови щодо забезпечення виконання зобов'язань, щодо порядку виконання та прийняття виконання за договором тощо.
Нарівні з істотними умовами договорів цивільно-правова доктрина також виділяє звичайні та випадкові умови. За відсутності легального визначення цих понять (на противагу істотним умовам) існують різні точки зору та різна класифікація звичайних та випадкових умов. Узагальнюючи висловлені точки зору, треба сказати, що звичайними є ті умови договору, які базуються на диспозитивних нормах закону або звичаях. Їх внесення до тексту договору не є обов'язковим, їх наявність чи відсутність не впливає на факт укладення договору, вони не потребують окремого погодження, однак стають обов'язковими для сторін у силу самого факту укладення договору. Такими умовами можуть бути, наприклад, умови щодо відшкодування завданої шкоди, порядку розгляду спорів – за відсутності таких домовленостей у договорі ці питання будуть вирішуватися відповідно до загальних норм права. Випадковими вважаються ті умови договору, які хоч і не мають значення для укладення договору, але набувають юридичного значення лише у разі їх включення до самого договору (на противагу звичайним умовам, що стають обов'язковими у силу самого факту укладення договору). Випадковими, як правило, розглядаються умови щодо питань, які або взагалі не врегульовані законодавством, або певним чином виходять за межу нормативно встановлених диспозитивних норм, але щодо яких існує домовленість сторін договору.
Важливе значення при укладенні і виконанні договорів, а особливо у разі вирішення спорів, має тлумачення умов договору. ЦК Української РСР 1964 р. не містив легального визначення поняття тлумачення умов договору, що мало наслідком різні підходи при вирішенні спорів за договорами. Новий ЦК України заповнив цю прогалину в законодавстві і визначив загальні підходи до тлумачення договорів. Відповідно до статей 213 та 637 ЦК України зміст договору може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін тлумачення змісту договору може бути здійснено за рішенням суду. При тлумаченні змісту договору береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин договору, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини договору зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін [30, 474].
Якщо за зазначеними правилами немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета договору, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо у договорі немає посилання на ці умови.
Отже, договір може розглядатися як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; і, нарешті, як форма, яку відповідне правовідношення приймає.
При цьому найбільш важливим значенням терміна "договір" є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити сутність, значення і характерні риси договору. Тому, найбільш вдалим здається визначення договору як домовленості двох або кількох суб'єктів цивільного, спрямованої на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.
1 2 3 4 5 6 7 8