2.3. Середньовіччя і сучасність
«Може, до мене щось не доходить, але я ніяк не второпаю, чому цьому добродієві знадобилося аж тридцять сторінок, щоб описати, як він перевертається з боку на бік у ліжку, перед тим, як заснути» [13, с.5]. Такими словами майже століття тому редактор французького видавництва Оллендорф відмовив Марселеві Прусту в публікації його роману «На Сванову сторону».
На щастя, романові Умберто Еко «Ім'я троянди» випав на долю далеко кращий видавничий дебют. Але перша сотня сторінок роману з їх неспішним ритмом середньовічної хроніки, вичерпною оповіддю про історичні події, богословськими дискусіями, детальним описом монастиря і порталу церкви — нелегке випробування для читача. Автор свідомо пішов на це — за його власними словами, «якщо хтось хоче ввійти в монастир і прожити в ньому сім днів, він мусить пристосуватися до його ритмів» [14, с. 21].
Про роман «Ім'я троянди» сказано вже дуже багато, а це небачена річ для такого відносно недавнього твору. Коло його шанувальників напрочуд широке – це аматори детективного жанру і трилерів, професори літератури та історії, ентузіасти постмодерністської літератури, математики, лінгвісти та багато інших. Важко знайти інший сучасний твір, який мав би таких різноманітних читачів. Хтось сприймає його як історичний детектив, хтось бачить у ньому окультний роман під знаком Апокаліпсису. Іншим він здається критикою середньовічного світогляду з погляду сучасності, семіотичною відповіддю на питання про універсали у формі «роман з ключем».Одне слово, скільки читачів має цей роман - стільки й тлумачень. Адже, як говорить сам Еко, роман – це машина для генерування інтерпретацій.
Спершу Еко хотів помістити дію своєї детективної історії в сучасне середовище; та його інтерес до середньовіччя розсудив інакше. Термін «середні віки» з'явився в добу Відродження для позначення «темних» часів, своєрідного «тунелю» між величчю античної культури та пишнотою і багатством ренесансної доби. Відтак протягом довгого часу біч-о-біч існували два стереотипні уявлення про Середньовіччя — як про період тотального занепаду і запустіння, грубих звичаїв і неуцтва з одного боку, і як про ідилічну добу палкої віри і куртуазного кохання, — з другого. Обидва стереотипи розглядали цю добу як щось далеке, давно минуле, від чого не залишилося й сліду.
Однак XX століття, зокрема завдяки працям теоретиків школи АнналівМарка Блока, Люсьєна Февра, Жака Ле Ґоффа, переосмислило цю епоху. Середньовіччя постає як ключ до розуміння сьогоднішніх наших проблем, як місце зародження багатьох суспільних і культурних явищ сучасного світу. Саме в такому ключі підходить до цієї епохи автор роману «Ім'я троянди», який вважає середні віки «дитинством» західної цивілізації, «до якого нам слід вертатися, щоб відродити нашу пам'ять» [14, с. 45].
Еко не просто описує чотирнадцяте століття, він кидає читача в саму його гущу, його текст немов воскрешає навколо приголомшеного читача середньовічний світ. Читач знайомиться з історичними особами, які жили в той час, — Бернардом Ґі, Убертином з Казане, Михаїлом з Чезени. Перед ним простягається широка панорама історичних подій, релігійних і суспільних рухів. Вправності у цьому авторові не позичати. Адже він сам зізнається: «Сучасний світ мені відомий тільки з телевізійного екрану, а середньовіччя я знаю безпосередньо» [9, с.и 33].
Тому описано цей світ не «ззовні», не очима сучасної нам людини, а зсередини - автор намагався вести оповідь так, як міг справді писати про це бенедиктинець XIV століття. Текст рясніє латинськими висловами, посиланнями на авторитети, явними і прихованими цитатами з найрізноманітніших авторів. До цього непомітно домішано цитати сучасних авторів та алюзії на набагато пізніші від Середньовіччя, а іноді й сучасні нам культурні реалії. Усе це разом складає майстерний візерунок твору.
Роман починається вступом від «автора». Еко використовує давній літературний прийом — він «зрікається» авторства, передаючи його через низку посередників німецькому ченцеві XIV століття на ім'я Адсон з Мелька. Відтак слово переходить до цього гіпотетичного автора, який на схилку свого життя оповідає дивовижну історію, яку йому трапилось пережити замолоду. Топос фіктивного авторства використовували немало інших письменників, зокрема Сервантес та Мандзоні, які прагнули таким чином надати своїй оповіді більшої правдоподібності. А тут цей прийом має насамперед на меті показати, як «кожна історія зроджується з іншої історії» [10, с.18].
Дія в романі розгортається на тлі, характерному для жанру готичного роману. Неприступний монастир, понура махиня Вежі, недоступна і таємнича бібліотека у вигляді лабіринту, моторошні смерті монахів, моторошна подорож через оссарій, оповідь про привид Адельма, що з'являється на цвинтарі, — усе це сприяє створенню атмосфери напруженого очікування, тривоги і страху, типової для готичного роману. Чимало ключових подій стаються вночі або в густому тумані, посеред монахів, які затято оберігають свої похмурі секрети. Ще однією вказівкою на готичний жанр є ім'я першого загиблого ченця, Адельма з Отранто, в якому вчувається алюзія на один із перших готичних романів, «Замок Отранто» Гораса Волпола.
На початку оповіді Вільгельм і його відданий учень прибувають в бенедиктинський монастир на півночі Італії. Тут має відбутися важлива зустріч, і Вільгельмовим завданням є приготувати умови для безперешкодного її проведення. Та на заваді стає трагічна подія, що сталася в монастирі, — смерть одного з молодих ченців. З'ясувати її причини абат доручає Вільгельмові. Розслідуючи гіпотетичне вбивство, Вільгельм з Адсоном занурюються в заплутаний лабіринт підступних інтриг, політичних махінацій, затаєного невдоволення, напружених конфліктів, потаємних пороків та абсурдних забобонів, якими сповнене життя монахів. У міру розгортання історії напруження наростає, гине ще один монах, потім ще, і ще. Отже, перед нами — детективний роман з елементами готики.
Нишпорячи всюди, Вільгельм натрапляє на слід якоїсь таємничої Книги, і відчуває, що все крутиться саме навколо неї. Наприкінці виявляється, що це втрачена напівміфічна книга Аристотеля, друга частина його «Поетики», де він утверджує сміх як важливий спосіб ставлення до дійсності. Дехто, мабуть, здивується — чому стільки пристрастей навколо якоїсь книги?
Це переносить нас у філософський пласт роману. Річ у тім, що твори Аристотеля відіграли вирішальну роль в ту переломну добу. Упродовж раннього Середньовіччя християнське богослов'я черпало досвід переважно з платонізму, а Аристотель з його логікою і натурфілософією здавався надто приземленим і матеріалістичним для тлумачення основ християнської віри.
Середньовічний світогляд великою мірою ґрунтувався на вченні Августина, який твердив що першорядним об'єктом пізнання є лише Бог, і лише через Нього можна пізнавати все інше. Аристотель же пропонував вивчати світ незалежно від Бога, не визнавав створення світу в часі та особистого безсмертя і твердив, що філософ повинен змагати до щастя в земному житті. Не заперечуючи загалом існування Бога, він вказував інший, кружний шлях до Нього, через пізнання навколишнього світу. Тому Церква з недовірою ставилася до його вчення. Одначе починаючи з XII століття арістотелізм в західноєвропейській думці починає поступово витісняти платонізм. Це зумовлене не лише дедалі ширшим ознайомленням західноєвропейських інтелектуалів зі спадщиною Аристотеля, переважно через їх арабські переклади, а й насамперед внутрішнім імпульсом до глибшого вивчення природи і навколишнього світу. Вивчення спадщини Аристотеля помалу ставало основою університетської освіти. Щоб мінімалізувати негативні наслідки арістотелізму для християнського богослов'я і використати натомість позитивні його аспекти, видатний представник схоластики і систематизатор богослов'я Тома з Аквіна проводить розмежування між цариною віри і цариною вивчення природи, що відтак привело до відокремлення філософії від богослов'я [24, с.27].
Цей світоглядний перелом означав кардинальну зміну вектора ціннісних орієнтацій — «з небес на землю», за влучним висловом Жака Ле Ґоффа. Дві системи цінностей, які змагалися між собою в ту добу, символічно показані на початку «Ім'я троянди»: наближаючись до абатства, середньовічна людина Адсо задирає голову догори, зачудовано милуючись обрисами Вежі й символічно тлумачачи її пропорції, тоді як людина нового часу Вільгельм дивиться собі під ноги, помічаючи сліди коня, зламані галузки й волосини з кінської гриви в кущах, чим допомагає ближнім в цілком земній і буденній справі — знайти коня. Середньовічні люди були настільки заглиблені у споглядання божества, кожен у доступний йому спосіб, що цілком нехтували земним світом, а це, як не парадоксально, висушувало корені християнської віри, в основі якої лежить любов не лише до Бога, а й до ближнього і до створеного Богом світу. Утвердження нового світогляду, який переносив людську увагу на навколишній світ, відбулося і завдяки святому Францискові, який проповідував радісну прославу Бога у його створіннях. Тому не дивно, що нова людина Вільгельм — не лише філософ-аристотелік, а й чернець-францисканець [33, с.10].
Ще одним важливим філософським питанням тієї доби був так званий спір про універсали. Чи універсали, тобто ідеї, існують об'єктивно, а чи є лиш плодом людського ума? Дві крайні течії, реалізм і номіналізм, відповідали на це питання по-різному. З погляду реалізму ідеї — єдина об'єктивна реальність, тому предметом вивчення може бути лише загальне в об'єкті, адже воно становить його субстанцію, натомість випадковими, акцидентальними ознаками можна цілковито знехтувати. Пізнати загальне означає пізнати все. Номіналізм же захищає часткове, індивідуальне, стверджуючи, що загальне — це лише абстракція, штучний конструкт, створений людським умом, який не охоплює всієї повноти природи в об'єкті. Крайній вияв реалізму, авторитарний ультрареалізм, характерний для Августина та Ансельма, твердить, що людський розум неспроможний пізнати ці ідеї, виходячи з досвіду. Істину наперед дано нам через одкровення й традиційні авторитети, тому пізнання полягає не в дослідженні навколишнього світу, а у вивченні авторитетних джерел, в яких уже все давно сказано.
Цей погляд виражений у постаті ідеологічного супротивника Вільгельма, Хорхе з Бургоса: він вболіває через те, що нова доба «щосили шукає — словом і ділом, у містах і в замках, у величавих університетах і в кафедральних церквах - нових дописок до слів істини, перекручуючи смисл цієї істини, яка вже й так багата всіма можливими схоліями і потребує лиш відважного захисту, а не глупого помноження» [44, с. 6].
Хорхе, який уособлює середньовічний світогляд, так завзято ховає книгу Аристотеля від інших, бо вона виправдовує сміх, а сміх, який сіє сумнів, — це загроза авторитетам. Він боїться, що, розвінчавши авторитети, сміх знищить самі підвалини, на яких спочиває світ Середньовіччя. Цікаво, що абатство разом з чудовою бібліотекою, яке теж уособлює Середньовіччя, гине саме від руки свого ревного оборонця, який є прямим призвідником пожежі.
Натомість Вільгельм, послідовник номіналіста Оккама, відмовляється беззастережно приймати авторитети і шукає істину, спостерігаючи за навколишнім світом. Номіналістично звучать і останні слова роману, цитата з середньовічної поеми Бернарда з Клюні, яка дала назву романові: "Statrosapristinanomine, nominanudatenemus" - «вчорашня роза зостається в імені, голі маємо ймена». Але Вільгельм усвідомлює, що теж став на непевний шлях, адже номіналізм, доведений до свого логічного завершення, провадить не лише до втрати віри в Бога, а й до зневіри у пізнанні істини, показуючи, що будь-який видимий лад у світі є лише конструктом людського розуму. Вільгельм не може не визнати, що перед ним неминуче встає ще одна дилема: номіналізм неспроможний примирити абсолютну індивідуальність реальності з універсальністю науки, в яку він палко вірить. Не зостається нічого іншого, як перестати ставити метафізичні питання і задовольнитися наукою як засобом вирішення утилітарних завдань. «Єдиною істиною є навчитися звільнятися від нездорової пристрасті до істини», сумно говорить він у кінці роману, і радить своєму учневі: «Бійся, Адсо, пророків і тих, хто готовий померти за істину, бо зазвичай вони чинять так, що багато інших помирають разом з ними, часто ще до них, а іноді й замість них» [45, с.34].
Чи можна сказати, що роман однозначно виносить вирок Середньовіччю, звеличуючи натомість модерні часи? Навряд. Роман просякнутий ностальгією за багатьма прекрасними речами, які воно породило, — монастирською книжною культурою, схоластичними диспутами, мистецькими звершеннями, глибоким символізмом, пристрасною вірою. З другого боку, символічним є те, що всі починання Вільгельма з Баскервіля, людини «модерної», від дорученої йому політичної місії до намагань погасити пожежу в бібліотеці, зазнали повного краху [41, с.39].
Хоч у самому кінці роману «з причини надміру чеснот верх беруть пекельні сили», усе ж цей текст не залишає після себе ані песимістичного враження, ані екзистенціального розпачу. Вільгельм — як і його альтер-еґо Умберто Еко — по-справжньому любить людей, і навіть коли його охоплює гнів через їх неуцтво, він завжди ставиться до життя та людей з гумором, розумінням і почуттям міри.
Як історик середньовічної літератури, У. Еко присвячує свої роботи дослідженню проблем Середньовіччя. Він постійно проводить паралелі із сьогоденням і стверджує, що в «Середньовіччі — корені всіх наших сучасних «гарячих» проблем».Такі проблеми кінця 70х років, як протистояння двох ідеологічних систем, гонка озброєнь, екстремістські рухи, загальний стан страху й непевності і спонукали У. Еко написати роман про далеке минуле та про сьогодення.
Письменник показує, що час Вільгельма Баскервільського і час його автора – одна епоха, і від середніх віків до наших днів ми вирішуємо одні й ті ж питання. Поміщаючи в середньовічний простір твору героя, що вийшов далеко за межі своєї епохи, автор тим самим відмовляється визнавати поступальний хід історії до цивілізації. «Молодь не хоче здобувати знань, ученість занепадає, цілий світ ходить догори ногами, сліпі провадять сліпих і штовхають їх у прірву, птахи падають ще не злетівши, осел грає на лірі, а воли танцюють…Усе зійшло з путі істиної» [15, с. 250]. Це підкреслює відмінність роману Еко від традиційного історичного роману, який завжди відтворював рух, розвиток, прогрес.
Отже, в романі Умберто Еко читач постійно стикається із зображенням таких актуальних проблем сучасності як: агресія, аморальність, наркоманія та гомосексуалізм, правий та лівий екстремізм, несвідоме партнерство жертви та ката, проблеми книгосховищ, створених з метою не допустити читача до «шкідливих» книг, протистояння різних типів культури.
2016-й рік виправдовує всі прикмети, пов'язані з високосним роком. За перші неповні два місяці ми втратили Мішеля Турньє, Харпер Лі, Умберто Еко. Здається, ніби йде ціле покоління авторів, і йде разом, аби не було нудно «там».
2016-й буде першим роком без Умберто Еко. На жаль, 19 лютого 2016 року письменник покинув цей світ. Звістка про смерть інтелектуала виявилася надто несподіваною, адже письменник працював до останнього дня. 27 січня в тижневику «Еспрессо», з яким він співпрацював впродовж кількох десятиліть, вийшла його традиційна колонка. Протягом цього року він готував до виходу збірку есе, що друкувалась в журналі з 2000 року.
Еко писав, що вибрав ті твори для публікації в книзі, які об'єднані темою феномена «розгубленого суспільства». Письменник описав його симптоми: крах ідеології, відмова від історичної пам'яті, суспільство, в якому самовизначення означає виставлення себе напоказ. «Розгублене» – це те, що характеризує розгубленість і сум'яття нашого часу .
Насправді велична людина, письменник, філософ, учений… Чомусь здавалося, що він не піде ніколи, настільки глобальними, глибокими та справедливими були його думки та висловлювання. Складно уявити світове інтелектуальне життя без нього. Книги Умберто Еко не є «легкою літературою», проте шанує їх широке середовище – від студентів до політиків.
«Італійський письменник Умберто Еко був видатним мислителем ХХ століття» – про це сказав прем'єр-міністр Італії Маттео Ренці, який вшанував пам'ять померлого письменника і висловив співчуття його рідним. «Еко являв собою рідкісний приклад європейського інтелектуала», – зауважує італійський прем'єр. «Він об'єднував мудрість минулого і неймовірну здатність передбачати майбутнє» [51, с. 1].
Працівники італійської газети «Репуббліка» написали про те, що світ втратив одну з найважливіших фігур сучасної культури. «Усім буде не вистачати його погляду на світ» [52, с.2].
Українці також не залишились осторонь цієї трагедії, а вшанували світлу пам'ять письменника. Музикант Святослав Вакарчук прокоментував повідомлення про смерть У. Еко на своїй сторінці в соціальних мережах: «Umberto Eco passed away…Thank you for being my teacher…». «Умберто Еко загинув…Дякую за те, що були моїм учителем» [53, с.1].
Депутат Верховної Ради із фракції Блок Петра Порошенка – Мустафа Наєм прокоментував звістку про смерть письменника так: «Ковток чистого повітря в переповненому, тісному вагоні сучасних філософів, мислителів, письменників і публицистів» [54, с.1].
«Умберто Еко зробив вагомий внесок в розвиток літератури і став всесвітньо відомим завдяки своїм глибоким філософським шуканням, що простежувались в кожній його роботі. Світ запам'ятає його назавжди», журналіст – Богдана Романова [55, с.3].
Кожен, хто читав хоча б один твір або есей Еко, знає, що він – доглибно-іронічний автор, а це не може не приваблювати. Навіть вбиваючи героїв, Еко робить це не епічно, як Дюма-батько, а з чорним гумором. Тільки у його романах персонаж гине тому, що з'їдає книжку (та ще й не будь-яку, а трактат Арістотеля про комедію), Христос може сміятися, а «торгівля мріями» – це бізнес.
Автор «Імені троянди» навчив нас, що кінця історії не існує – як на рівні епохи, так і для окремої людини. Ось чому вже у травні світ побачить нова збірка есеїв Еко, а хороші книжки, як відомо, живуть значно довше за своїх авторів.
ВИСНОВКИ
Ім'я Умберто Еко — одне з найпопулярніших імен у сучасній культурі Західної Європи. Умберто Еко — семіотик, естетик, історик середньовічної літератури, критик й есеїст, теоретик та практик постмодернізму, талановита й багатогранна особистість.
Усебічне звернення, аналіз подій негативних особливостей в епоху Середньовіччя настільки глибоке, що дозволяє говорити автору про живучість у наш час. Доказом цього є визнання і процес вибачення Папи Римського за події доби Середньовіччя. І це можливо дозволяє нам зробити припущення, що У. Еко випередив події (роман надруковано в 1980-му році, XX ст.), а факт пробачення Папи Римського — XXI ст.
У першому розділі доведено, що як історик середньовічної літератури, У. Еко присвячує свої роботи дослідженню проблем Середньовіччя. Він постійно стверджує і доводить, що в Середньовіччі — корені всіх наших сучасних «гарячих» проблем.
Такі проблеми кінця 70-х років, як протистояння двох ідеологічних систем, гонка озброєнь, екстремістські рухи, загальний стан страху і непевності, внутрішньоцерковні перипетії і спонукали У. Еко написати роман про далеке минуле і про сьогодення.
У ході дослідження даної теми ми керувались позиціями італійських дослідників: Ч. Дзаккаріа, Е. Берджеса, Д. Манганеллі, Д. Ребекіні, А. Елканна, а також російських й українських: Ю. Лотмана, О. Костюкович, Л. Улицької, О.Щербитко, М. Масімової. Особливо відмічаємо унікальну українську дослідницю М. Прокопович (диссертація «Середньовіччя Умберто Еко», травень 2008 рік)
Унаслідок вивчення джерел зарубіжних й українських критиків доведено, що праці, присвячені розкриттю постмодерністського роману «Ім'я троянди», не торкаються теми, що й спонукало актуальність обраної теми.
Як писменник теоретик і практик постмодернізму У. Еко талановито використовує прийоми елітарної та масової літератури.
Простежено, що елітарна та масова література — два потоки характерні для сучасного літературного процесу. Елітарні твори вирізняються інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності; часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого і розвиненого читача, який би у процесі знайомства з текстом залучався до співтворчості.
Зауважимо, що масова література — це розважальна й дидактична белетристика, яка друкується великими накладами і є складовою «індустрії культури». Такі твори передбачають спрощене, «комфортне» читання, їхні типові ознаки — пригодницький або звульгаризований романтичний сюжет, який має зовнішню напружену динаміку і часто щасливий фінал — «хепі-енд».
Яскравим прикладом такого роду творчості є роман У.Еко «Ім'я троянди», написаний в провокаційному для високої культури жанрі детективу. Він включає декілька смислових пластів, доступних різній читацькій аудиторії.
М. Прокопович у своїй монографії зазначає, що екзотичний колорит і захоплююча кримінальна інтрига забезпечують інтерес до роману масової аудиторії. А значний ідейний заряд у сполученні з іронічністю, і грою літературними асоціаціями зацікавлює інтелектуалів. Крім того, загальновідомо, наскільки популярний сам по собі жанр історичного роману в нашій країні й на Заході.
У роботі доведено, що для широкої аудиторії «Ім'я троянди» — складно побудований детектив в історичних декораціях, для вужчої — філософськокультурологічний роздум про природу і призначення літератури, її співвідношення з релігією, місце того й іншого в історії людства, і гостра політична сатира, і філософський трактат, і витончена пародія.
Надзвичайна популярність роману Еко в різних країнах світу, як серед представників інтелектуальної еліти, так і споживачів «масової культури» свідчить про те, що письменнику вдалось вирішити у творі одне з найскладніших творчих завдань: поєднати глибоку пізнавальність та етичний зміст із захоплюючою фабулою та зрозумілим, не дивлячись на складний матеріал, стиль викладення. Саме тому роман адресований всім: від юнацтва до філософів-інтелектуалів.
Визначено, що роман «Ім'я троянди» побудований за розважально – детективною фабулою, насправді досліджує глибокі історико – філософські проблеми, веде шляхами роздумів про сутність та механізм пізнання, моральні та світоглядні засади людства. Тому ми дозволяємо собі припущення, що історичний роман поєднується з інтелектуальним детективом.
У ході дослідження проаналізовано, що роман «Ім’я троянди» – це детектив англійського типу: замкнутий простір, суворо обмежена ним кількість осіб, на яких може впасти підозра; а звідси й жадана можливість залучити читача до гри загадок.
У процесі подальшого дослідження простежено втілення історичної правди та вигадки в романі. Доведено, що через описи, художні деталі, розвиток сюжету письменник подає читачам реалії італійського життя епохи Середньовіччя, що є історично достовірним.
Доведено, що роман «Ім’я троянди» є точним путівником по Середньовіччю. Історична правда простежується в декількох планах: захоплююча пригодницька розповідь про життя Італії XIV століття; історично достовірне занурення в реалії італійського Середньовіччя, реконструкція середньовічної ментальності.
Центральною історичною подією роману є невдала спроба примирення Папи та імператора, який шукав прихильників серед францисканців. Протистояння правителів, Людовіка Баварського та Іоанна ХХІІ розпалювало релігійну війну в Італії.
Докладніше показує автор внутрішньоцерковну боротьбу. Кардинальним питанням цього протистояння, що віобразив основний соціальний конфлікт епохи, було питання бідності та багатства.
Ці ідеї породили криваву ворожнечу. Епоха «вільного тлумачення» Біблії загрожувала церковному світоустрою. Також у творі згадуються історичні особистості, серед яких Убертин Казальський, Бернард Гі. Навіть у Вільгельма є історичний прототип – англійський церковний учений Вільгельм Оккам, названий у тексті «другом» головного героя; історичне співвідношення минулого з сучасним життям через ряд аналогій та порівнянь створює своєрідну «історичну антиутопію».
У романі використовуються типові для літератури Середньовіччя образи. Ключові символи роману – бібліотека, рукопис, лабіринт посилаються на творчість аргентинського письменника X. Л. Борхеса, чия особистість особливо шанується Еко.
Образ бібліотеки-лабіринту у творі символізує складний шлях до пізнання істини.
Так як Еко відомий медієвіст, йому не склало великих труднощів написати про добу якою він захоплювався. Утім, «Ім’я троянди», як бачимо, роман не більшою мірою історичний, ніж детективний. Еко змальовував не перевдягнену сучасність, а той «всезагальний стан», який просто не поділяється на минуле, сучасне й майбутнє.
У другому розділі проаналізовано зв'язок похмурої епохи Середньовіччя з сучасністю. Завдяки такій обізнаності в його романі «Ім’я троянди» читач постійно стикається з історично-аргументованим зображенням Середньовіччя в його перегуках із сучасністю, коли йдеться про правий та лівий екстремізм, несвідоме партнерство жертви та ката, проблеми книгосховищ, створених з метою не допустити читача до «шкідливих» книг, протистояння різних типів культури.
Середньовіччя постає як ключ до розуміння сьогоднішніх наших проблем, як місце зародження багатьох суспільних і культурних явищ сучасного світу. Саме в такому ключі підходить до цієї епохи автор роману «Ім'я троянди», який вважає середні віки «дитинством» західної цивілізації, «до якого нам слід вертатися, щоб відродити нашу пам'ять».
Протягом десятиліття роман У. Еко був у першому рядку бестселлерів. Таким чином, можна довести, що цей роман щодо жанру детективу продовжив традиції Артура Конан-Дойля, Едгара По, Агати Крісті… І став справжнім взірцем для багатьох талановитих письменників, які продовжили традиції, і з ними життя роману У. Еко. Доказом успішного розвитку цієї теми є романи Дена Брауна «Янголи і демони» і Джіл Грегорі «Книга імен».
1 2 3 4 5