1   2   3   4   5
Ім'я файлу: 74208.docx
Розширення: docx
Розмір: 140кб.
Дата: 26.04.2020
скачати

1.2. Становлення У.Еко як вченого, дослідника, письменника

Про Умберто Еко сказано вже дуже багато, насамперед, — славетний письменник, видатний філософ, учений-семіотик, публіцист, який пише на актуальні теми, чи ретельний дослідник явищ масової культури. Усі ці іпостасі органічно поєднуються в ньому, підживлюючи одне одного і створюючи гармонійне ціле.

Умберто Еко народився 5 січня 1932 року у невеликому містечку Алессандрія, що розташоване у П'ємонті. П'ємонтійцям притаманне загострене відчуття незалежності, їм властива радше флегматична вдача французів, ніж бурхлива пристрасність італійців. Еко часто згадував своє п'ємонтійське походження як джерело свого унікального темпераменту: «Деякі риси залишаються основою мого світогляду: скептицизм і відраза до риторики. Ніколи не перебільшувати, ніколи не виголошувати пишномовних фраз» [35, с. 30].

Його батько, Джуліо Еко, бухгалтер і ветеран трьох війн, походив з сім'ї, де було тринадцятеро дітей. Еко полюбляв розповідати, що дідусь його був знайдою і своє прізвище «Еко» — акронім від excaelisoblatus,тобто «даний небесами» — одержав завдяки «винахідливості муніципального службовця». З любов'ю згадував Умберто також свою бабусю і твердив, що власне вподобання до абсурдного він великою мірою запозичив від неї.

Коли вибухнула Друга світова війна, Еко з матір'ю перебралися в невелике п'ємонтійське село в горах. Там Еко мав нагоду спостерігати за перестрілками між фашистами та партизанами і шкодував, що замолодий, аби брати в них участь.

Оскільки батько вважав, що син має стати правником, після закінчення класичного ліцею Умберто вступив до Туринського університету. Однак, як це бувало з багатьма великими письменниками, він покинув правознавчі студії і проти волі батька зайнявся середньовічною філософією та літературою. Свою дипломну роботу, (яка і стала першою опублікованою книгою автора, але доповненою і розширеною) захищену 1954 року, він присвятив Томі Аквінському. [22, с. 39].

Отже, інтерес молодого науковця до проблематики Середньовіччя окреслився з самого початку його кар'єри. Хоч згодом його наукові інтереси дуже розширилися, Еко знов і знов повертався до цієї теми. Епоха Середньовіччя, сповнена потужної культурної енергії, прихованої під жорсткими стереотипними культурними кодами, для Еко набула вартості метафори не менш складної сучасної реальності, яку він завжди вважав найважливішим об'єктом досліджень. А питання інтерпретації тексту, поставлене святим Томою, привело Еко до семіотики, теорії знаків та інтерпретації, яка стала центром його інтересів. Науковим керівником Еко був відомий італійський філософ Луїджі Парейзон, який значною мірою вплинув на уявлення учня про інтерпретацію та естетику.

Закінчивши університет, Умберто входить у світ журналістики — обіймає посаду редактора культурних програм в італійській державній телерадіокомпанії у Мілані. Це дало йому чудову нагоду досліджувати сучасну культуру очима мас-медій. Саме тоді починають з'являтися статті та нариси, які пізніше увійдуть до збірки «Відкритий твір».

З 1956 року Умберто Еко починає читати лекції в рідному університеті. Через три роки автор працює головним редактором публіцистики у великому міланському видавництві Бомпіані; цю посаду він обіймає до 1975 року, а тісні стосунки з видавництвом підтримує все життя. У тому ж 1959 році він публікує другу книгу, «Розвиток середньовічної естетики» (Sviluppo dell'estetica medievale), яка була важливою не лише тому, що утвердила Еко як одного з видатних мислителів у царині середньовічних студій, але й тому, що остаточно переконала його батька у вдалому виборі сином напрямку діяльності.

У вересні 1962 року письменник одружується з Ренатою Рамґе, німецькою художницею — графіком, і того ж року починається новий етап його академічної кар'єри - Еко дедалі частіше запрошують читати лекції в університетах. 1964 року Умберто переїжджає до Мілану й починає працювати викладачем, а через рік його обирають професором кафедри візуальної комунікації у Флоренції. У 1966 році він займає посаду професора кафедри семіотики в Міланській політехніці й того ж року публікує працю «Поетики Джойса» (Le poetiche di Joyce).

Водночас із академічною діяльністю, яка згодом відчинить двері в найпрестижніші університети Європи та Америки, письменник співпрацює з цілою низкою періодичних видань. Він був співзасновником часописів «Маркатре» (1961) та «Квіндічі» (1967), з 1971 року редагував часопис «Версус», був членом редколегії інших часописів. [22, с. 48].

Ще в 1959 році Еко почав друкуватися в часописі «Іль Веррі», присвяченому авангардним ідеям та мовним експериментам, створивши рубрику під назвою «Мінімальний щоденник». У цій рубриці він зі смаком пародіював ті ж ідеї, які цілком серйозно пропагував часопис.

У цьому виданні вперше відобразився його іконоборчий дух і поцінування сміху як способу пізнання дійсності. Чимало дописів із цієї рубрики вийшли в 1963 році окремою працею під назвою «Мінімальний щоденник» (Diariominima).

Паралельно з видавничою діяльністю Еко бере участь у роботі «Групи 63». Це був гурт молодих італійських письменників-аванґардистів, які мали на меті переосмислення дійсності, що сприймалася як сукупність уламків і котру потрібно упорядкувати, надавши форми мистецького твору. До «Групи 63» увійшли такі письменники, як Джорджо Манґанеллі, Еліо Пальярані, Едоардо Санґвінетті, Нанні Баллестріні. Захопившись новітніми течіями в культурі, від феноменології до структуралізму, вони шукають і знаходять нові способи вираження, більш придатні для відтворення цієї складної дійсності: розмитий синтаксис, обірвані фрази, відмова від кодифікованого стилю. Тут Еко проявив неабиякий хист як теоретик літератури. Спілка письменників проіснувала до 1968 року, але з багатьма учасниками Еко й надалі підтримував дружні стосунки.

У наступні роки міцно утверджується репутація Умберто Еко як відомого культурного оглядача. Його есеї з'являються в низці періодичних видань, серед яких «Іль Джорно», «Стампа», «Корр'єре делла Сера», «Репуббліка», «Еспрессо» та «Маніфесто». Викладаючи в Міланському університеті, він почав систематизувати свої теоретичні міркування з семіотики і 1968 року опублікував дослідження «Відсутня структура» (La struttura assente),цілком присвячене цій теміРобота, яку згодом він повністю перепише і 1976 року видасть англійською мовою під назвою «Теорія семіотики» (A Theory of Semiotics),стала початком напрямку нових досліджень. Саме тоді увага письменника до середньовічної естетики остаточно трансформувалася в інтерес до культурних цінностей та літератури загалом [12, с. 23].

У 1975 році Еко обійняв посаду професора семіотики в найстаршому європейському університеті — Болонському, де працював багато років поспіль. Тут його теорії остаточно трансформувались, і були викладені в змістовних працях із семіотики. У 1974 році Еко організував перший конгрес Міжнародної асоціації семіотичних досліджень, і під час завершальної промови акцентував увагу на суті цієї дисципліни, стверджуючи, що семіотика — це «критичний погляд на предмети інших наук». У 1979 році письменник підготував до друку збірку есеїв під назвою «Семіотичний ландшафт», значне місце в якій відводилося доповідям з конгресу.

Наприкінці цих років Еко здобув репутацію провідного науковця-семіотика. Наступні книги свідчать про те, яким широким було коло наукових інтересів автора та якими глибокими були його знання в найрізноманітніших галузях науки й культури. Серед них: «Залякані і з'єднані» (1964) — твір, де розглядаються питання теорії масової комунікації; «Знак» (1971), «Домашній побут» (1973), «Трактат із загальної семіотики» (1975), «На периферії імперії» (1977) – дослідження, присвя­чені проблемам історії культури; «Інтерпретація і гіперінтерпретація» (1992), «Пошуки ідеальної мови в європейській культурі» (1993), «Відкладений Апокаліпсис» (1994); збірник, що об'єднав праці «П'ять есе з етики» (1997) — дослі­дження, присвячене питанням епістемології; «Між неправдою та іронією» (1998), де автор аналізує феномен неправди в різно­го роду практиках; «Про літературу» (2002) — збірник відредагованих статей, публічних виступів Еко й інших публіцистичних творів [30, с. 55].

Та ніхто не сподівався того різкого повороту в його кар'єрі, який стався наприкінці десятиліття. Еко виступив у новій для себе ролі романіста, опублікувавши 1980 року роман «Ім'я троянди», який майже відразу викликав шквал схвальних відгуків. Кримінальна інтрига, поміщена в середньовічний монастир. Цей твір був заздалегідь уміло проанонсований, але реальний успіх перевершив усі сподівання видавців. Спершу видавництво збиралося продати лише 30 000 примірників, а натомість продало десятки мільйонів. Дев'ять років ця книжка трималася на першому місці в «гарячій двадцятці тижня».

У 1981 році Еко стає лауреатом відразу двох найпрестижніших італійських літературних премій — Стрега і В'яредджо. Завдяки популярності роману «Ім'я троянди» помітно збільшується число студентів, які вступають на відділення історії Середньовіччя. Дуже швидко роман перекладають багатьма мовами. Раніше відомий лише в академічних колах, Умберто Еко раптом стає світовою знаменитістю. Він і тепер зостається чи не найвідомішим із сучасних італійських письменників.
Вражений успіхом свого роману, Еко несподівано для себе опинився в центрі уваги міжнародної громадськості та мас-медіа. Це було запаморочливе визнання, але водночас письменник відчув, що популярність значно сковує його свободу. Невдовзі після публікації роману французький кінорежисер Жан-Жак Анно почав знімати фільм за мотивами роману «Ім'я троянди». Це ще більше привернуло увагу світової громадськості до Еко, хоч сам автор і дистанціювався від цього фільму, який вийшов на екрани у 1986 році. [22, с. 50].

Еко продовжив роботу над своїми академічними дослідженнями, але його почало турбувати одне невідступне питання, чи спроможний він написати ще один роман, чи це було епізодичне осяяння. Попри всю складність і глибину, роман «Ім'я троянди» не вичерпав усіх образів та ідей, які Еко вважав придатними до втілення в художньому творі, і він почав писати знову. Назва нового роману з'явилася легко — велике враження на Еко справив побачений ще 1952 року маятник Фуко. Це й стало поштовхом до написання однойменного роману. Опублікований 1988 року, роман «Маятник Фуко», знову приніс авторові великий успіх, утвердивши Еко серед найвизначніших романістів світу.

Усупереч твердженню письменника, що писати більше романів він не планує, 1994 року з'являється наступний твір, «Острів напередодні».

Працюючи над романами, Умберто Еко не полишає наукової і публіцистичної творчості. У 80-ті та 90-ті роки виходять такі збірки, як «Сім років бажання», «Семіотика і філософія мови», «Другий мінімальний щоденник», «Інтерпретація та надінтерпретація», «Шість прогулянок лісами художньої літератури», «Кант і качкодзьоб», «Між брехнею та іронією», «Нотатки на сірниковій коробці» та багато інших.
Насправді між науковою, публіцистичною і художньою творчістю Умберто Еко ніякого розриву немає, ті самі ідеї мігрують із монографії в есеї, а з есеїв - у роман і навпаки, змінюючи свою форму, зіштовхуючись у несподіваних зіставленнях, породжуючи нові ідеї, дають поживу для нових теорій. Еволюцію художнього доробку Умберто Еко можна зрозуміти лише усвідомивши посилення впливу публіцистичної діяльності на художню творчість письменника. Саме тому необхідно досліджувати публіцистичну творчість письменника в поєднанні з вивченням його художніх творів. Публіцистика У. Еко має лабораторний характер, де визрівають теми для наукової та художньої творчості. Отже, залучення публіцистики стає необхідним для вивчення як художньої творчості, так і наукових розробок письменника.

Взаємовплив публіцистики й художньої літератури характеризується інтеграційними процесами. Одним із проявів цих процесів є елементи публіцистики в художній творчості У. Еко, яка постає перед читачем як актуальний світогляд, що реалізовує соціальні та ідеологічні цінності. Публіцистичність утілюється також за допомогою оповідача, який презентує наративну стратегію за законами публіцистичного тексту. Окрім цього, публіцистичність проявляє себе на рівні стилю, що характеризується репортажністю, дослідницьким характером та документальністю.

У своїй художній творчості У. Еко висвітлює актуальні для людства теми: війна, расизм, тероризм, протистояння Заходу і Сходу, діяльність ЗМІ, сучасна політика, культура, наука, освіта, міжкультурні відносини, карнавалізація життя, популізм; порушує екологічні, психологічні й етичні проблеми людини та суспільства. Деякі теми розроблені настільки вдало, що можна говорити про створення певної системи поглядів: діалектична концепція війни та миру, концепція універсальної природної етики, концепція людини-інтелектуала.

Осмислення й аналіз сучасного життя базується на загальнолюдських цінностях, є результатом глибокого розуміння людини, її психологічних і фізіологічних можливостей. Кожне соціальне явище У. Еко ретельно досліджує в його витоках, звертається до історичних аналогій, прогнозує можливий розвиток, піднімається до філософського узагальнення. Тобто, він демонструє єдність світу не тільки в його синхронії, але й у діахронії.

У. Еко власною творчістю демонструє впевненість, що будь-які проблеми суспільного існування людина здатна розв'язати завдяки інтелекту й здоровому глузду. Його публіцистика спирається на непохитну віру в людину, її розум; віру в науковий, соціальний і моральний прогрес людства. Таким чином, сутнісною характеристикою публіцистичної творчості У. Еко є її гуманістична спрямованість [34, с. 40].

У 2004 році видавництво Бомпіані опублікувало п'ятий, і поки що останній роман Умберто Еко — «Таємниче полум'я королеви Лоани», з цікавим підзаголовком «Ілюстрований роман».

Із початком нового тисячоліття з'являються друком кілька збірок есеїстики Умберто Еко, серед яких варто згадати книжку есеїв «Сказати майже те ж саме: досвід перекладу». Це воістину унікальна книжка, адже її автор виступає тут водночас у багатьох ролях філософа, семіотика, теоретика перекладу, перекладача-практика і автора, твори якого широко перекладаються і який тісно співпрацює зі своїми перекладачами. Остання на цей час книжка Умберто Еко — «Кроком рака» — це збірка статтей та есеїв на актуальні політичні теми.
Таким чином, в останніх роботах Еко можемо спостерігати поступове віддалення від теорії і все більш тісну взаємодію критичної рефлексії з авторською творчістю. Якщо наука, не ухиляючись від своїх завдань щодо виявлення істини, прагне запозичувати від літературної практики ряд художніх прийомів, а часто й деякі вигадані гіпотези, то, з іншого боку, романи Еко, безумовно, черпали сенсорні і фактологічні засоби з історичних розвідок, теоретичних і естетичних експериментів, здійснюваних ним у науці. Безумовно, цей симбіоз позитивно відображався на всіх напрямах його діяльності: наукового, публіцистичного та художнього.
1.3. Творчість У. Еко в науковій рецепції

Найбільший інтерес західних дослідників: Д. Манганеллі, Д. Ребекіні, А. Скурані, М. Сізара, А. Елканна та інших викликають наукові праці У. Еко із семіотики. Аналіз наукових і науково-публіцистичних праць У. Еко згадані науковці здійснюють без урахування жанрової специфіки цих творів. Дослідники Ю. Жицінський, С. Квіт, А. Цофнас будують свій аналіз творчості У. Еко, виходячи з розуміння постмодернізму як песимістичної й руйнівної системи цінностей. Такі дослідники художньої творчості письменника, як О. Голіно, С. Зенкін, С. Кузнецов, І. Мусарра-Шредер, О. Ломоньєр, Ю. Лотман, Т. Стодер та інші, зверталися до аналізу лише одного з романів У. Еко для визначення його жанрової своєрідності.

Ряд закордонних дослідників звернули особливу увагу на роман Умберто Еко «Ім'я троянди».

Ентоні Берджес у своїй рецензії зазначає так: «Люди читають Артура Хейлі, щоб довідатися, як живе аеропорт. Якщо ви прочитаєте «Ім'я троянди», у вас не залишиться ні найменших неясностей щодо того, як функціонував монастир у XІV столітті» [7, с.19].

Бразильський священик, один із головних представників «теології звільнення» Леонардо Бофф стверджує, що роман Еко: «Це не тільки готична історія з життя італійського бенедиктинського монастиря XIV століття» [8, с. 21]. Дослідник наголошує, що У. Еко використовує всі культурні реалії епохи (з багатством деталей і ерудиції), дотримуючись найбільшої історичної точності. Але все це заради питань, що зберігають високу значущість сьогодні, як і раніше.

Іде боротьба між двома проектами життя, особистими й соціальними: один проект наполегливо прагне зберегти сучасність усіма засобами, аж до знищення інших людей і самознищення; другий тяжіє до перманентного відкриття нового, іноді навіть ціною власного знищення.
Критик Чезаре Дзаккаріа вважає, що звернення письменника до жанру детектива викликане ще й тим, що цей жанр краще за інші зміг виразити невблаганний заряд насильства і страху, закладений у світі, в якому ми живемо [11, с. 17]. Так, поза сумнівом, багато окремих епізодів роману і його головний конфлікт цілком «прочитуються» як завуальоване відображення сучасності.

Вивченням творчості Умберто Еко займалися не тільки закордонні дослідники, але й російські та українські. Серед них можна виділити таких учених: Ю. Лотмана (стаття «Выход из лабиринта»), А.Усманову (монографія «Семиотическая концепция культуры У. Еко в контексте европейской традиции XX века»), О. Костюкович (нарис «Вогонь і роза»), М. Прокопович (монографія «Середньовіччя У. Еко»), Л. Улицьку, О.Щербитко, М.Масімову та ін.

Згадуючи цих дослідників, доцільно детальніше зупинитися на роботах деяких із них, а саме: зосередити свою увагу на працях Ю.Лотмана, О.Костюкович, та М. Прокопович, оскільки, на нашу думку, ці вчені найбільш детально досліджували художню творчість Еко в контексті роману «Ім'я троянди».

Ю. Лотман у своїй роботі «Выход из лабиринта» вважає, що Умберто Еко — один із самих вируючих кратерів вулкана сучасного інтелектуального життя Італії», [38, с. 23] бо він у 1980 році різко змінив напрямок своєї діяльності й замість академічного вченого, ерудита й критика постав перед публікою як автор сенсаційного роману. Саме тоді він здобув міжнародну популярність, увінчану літературними преміями, що виявилося для багатьох критиків несподіваним.

Ю.Лотман підкреслює органічний зв'язок між автором і його науковими інтересами. Адже, стає очевидним, що роман реалізує ті ж концепції, які живлять наукову думку автора, він є втіленням семіотичних і культурологічних ідей Умберто Еко, їх переклад на мову художнього тексту. Це дає підставу по-різному розуміти роман.

Воістину можна уявити собі цілу галерею читачів, які, ознайомившись із романом Еко і зустрівшись на своєрідній «читацькій конференції», із подивом усвідомлять, що читали абсолютно різні книги. Ю. Лотман у своїй роботі розкриває різні жанрові пласти роману. Виділяє «Слово» як справжнього героя роману: «Спочатку було Слово». Люди створюють слова, але слова керують людьми. І наука, яка вивчає місце слова в культурі, взаємозв'язок слова й людини, називається семіотика.

Ю. Лотман зазначає, що «Ім'я троянди» — роман про слово і людину — це семіотичний роман. На думку дослідника, образ лабіринту — один із наскрізних символів різних культур — є хіба що емблемою роману У. Еко. Але лабіринт – це, по-суті, перехрещення доріг, в якому деякі не мають виходів, але якими треба пройти, щоб відкрити шлях, що веде до центру цього дивного павутиння [ 38, с. 35].

Далі дослідник зазначає, що на відміну від павутиння лабіринт принципово асиметричний. Але кожен лабіринт передбачає свого Тесея, того, хто «розгадує» його таємниці та знаходить шлях до центру. У нашому романі це, безумовно, Вільгельм Баскервільский. Саме він має ввійти у двоє дверей — «детективну» й «історичну» лінію роману. Герой не належить до історичних персонажів — він повністю створений фантазією автора, але тісно пов'язаний із епохою, у яку У. Еко його помістив…

У кожного зі згаданих нами дослідників – різні думки, різні погляди на роман У. Еко, на самого автора, на його творчість. Проте, у нашій роботі, ми найбільше схиляємось до поглядів, викладених у дослідженні М. Прокопович.

М. Прокопович – одна з найкращих українських перекладачів романів Умберто Еко, автор монографії «Середньовіччя Умберто Еко»,
вважає, що автор своїм «Іменем троянди» створив модель, яку згодом імітували дуже багато вигадників. Модель, в якій культурний і моральний посил передається засобами «легкого читання» детективу. За час, який проходить до розгадки, автор розповідає величезну кількість речей, які змушують читача не тільки задуматися й поставити собі дуже непрості моральні питання, а й отримати додаткову насолоду від читання. Усі романи Умберто Еко, на думку М. Прокопович, незважаючи на схожість прийомів, дуже різні. «Вони відмінні за сюжетами, зображуваним часом і країнами, в яких відбувається дія, стилістикою. Але риса, яка їх об'єднує – постійний творчий пошук автора» [45, с. 5].

М. Прокопович у своїй монографії зазначає, що екзотичний колорит і захоплююча кримінальна інтрига забезпечують інтерес до роману масової аудиторії. А значний ідейний заряд у сполученні з іронічністю, і грою літературними асоціаціями зацікавлює інтелектуалів. Крім того, загальновідомо, наскільки популярний сам по собі жанр історичного роману в нашій країні й на Заході. За словами, М.Прокопович: «Роман У. Еко – повний і точний путівник по Середньовіччю» [45, с. 10].

О. Костюкович пропонує вивчати художню творчість У. Еко, взаємопов'язуючи її з його публіцистикою. У наукових працях, науковій публіцистиці, публіцистиці та художній творчості Умберто Еко реалізовує цілісну систему поглядів на епоху Середньовіччя. У. Еко звертається до Середньовіччя не тільки з метою відшукати паралелі, але й намагається розширити й поглибити знання пересічного читача про цю епоху, подолати упередження, які існують стосовно історії Середніх віків. Публіцист постійно зауважує, що відтворена в романі історична епоха – це не «темні століття», а Високе Середньовіччя, яке подарувало світові багатьох видатних мислителів, дало поштовх до розвитку наук, характеризувалося визначною інтелектуальною активністю. Звернення до цієї епохи відбувається на філософському й історико-соціальному рівня [31, с.15]…

Познайомившись зі статтями, монографіями та коментарями різних учених і літературних критиків, цілком погоджуємось, що Умберто Еко — майстер композиції, і майстер деталей. Він пише яскраво, захоплююче й дотепно, монтує документ за документом, зацікавлюючи читача. Письменник має талант глибокого осмислення світу, який щоразу втілюється в його наукових працях, художніх творах, формуючи особливий світ слова.
1   2   3   4   5

скачати

© Усі права захищені
написати до нас