1   2   3   4
Ім'я файлу: житомирський державний університет ім.docx
Розширення: docx
Розмір: 99кб.
Дата: 18.05.2022
скачати

2.2. Олександр Яблоновський

Козацька проблематика початку XVII ст.

Серед польських істориків та етнографів середини XIX - початку XX ст., наближених у поглядах й історичних підходах до варшавської історичної школи, Олександр Яблоновський був одним із представників варшавського історичного середовища (1829-1913), який походив із заможної старовинної шляхетної польської родини з Підляшшя. Народився майбутній вчений 19 квітня 1929 р. в селі Гозлін гавролінської парафії на Мазовші в родині Петра з Прусів-Яблоновських та Маріани з Юуношув-Пьотровських [64, с. 11; 365, с. 48]. Після поверненням родини на Підляшшя здобув початкову і середню освіту у повітовій школі у Дорогочині в 1837-1842 рр. та Білостоцькій гімназії у 1843-1847 рр. [375, с. 241]. Після їх закінчення навчався з серпня 1847 р. по травень 1849 р. в Київському університеті св. Володимира на філологічно - історичному факультеті, де зосередився виключно на вивченні славістики [64, с. 11; 27, с. 61]. Саме тут познайомився вперше з українською мовою, зацікавився історією України та Русі. Пізніше в 1849 р. О. Яблоновський продовжив навчання в Дерпті, де вивчав протягом трьох років класичну філологію, німецьку лінгвістику та всесвітню історію [64, с. 11]. Після завершення академічного навчання вчений-історик з 1853 р. до 1859р. вчителював на Київщині та Брацлавщині. Особливо важливим для О. Яблоновського був Київ, де була можливість працювати з багатими джерельними зібраннями Київського університету св. Володимира, які він використовував у своїх історичних дослідженнях [64, с. 12; 101, с. 241]. Протягом 1859 р. О. Яблоновський вивчав «загальну» історію та займався візантійськими студіями в Берліні, кілька місяців досліджував славістичні матеріали у Британському музеї в Лондоні, перебуваючи у Брюсселі використав для своєї наукової роботи книги приватної бібліотеки Й. Лелевеля, з яким він потоваришував, потім відвідував відкриті лекції і працював у бібліотеці університету в Сорбоні [64, с. 13-14]. У 1860 р. дослідник подорожував землями західних та південних слов’ян (Чехії, Угорщини, Сербії, Словаччини, Хорватії ) [64, с. 14-16]. 149 Під час Січневого повстання 1863-1864 рр. О. Яблоновський займався підпільною діяльністю, за що був засланий у 1867 р. до Керенська, де він протягом року займався вивченням етнографічних матеріалів місцевого населення [64, с. 16; 108, с. 62; 101, с. 243]. Після повернення із заслання в 1868 р. вибрав місцем постійного проживання Варшаву. Пізніше в 1870 р. О. Яблоновський здійснював активні науково-дослідні експедиції Балканами та Сходом (Стамбул, Індія, Єгипет, Мала Азія) [27, с. 62; 64, с. 17-20]. У цілому життя і діяльність ученого протягом тривалого часу були пов’язані саме з Україною та її історією, відтак учений значну увагу в своїх історичних дослідження присвятив українській історії та козацтву. Його праці були помітним історіографічним феноменом, якщо брати до уваги незначний інтерес польських дослідників XIX ст. до української історичної тематики. За своє життя польський учений підготував сотні історичних, джерелознавчих, етнографічних, сходознавчих розвідок. Серед його доробку варто відзначити багатотомне видання «Історичних джерел» (Źródła dziejowe) з історії України середини XVI - першої половини XVII ст., яке й на сьогоднішній день не втратило своєї актуальності для історичних досліджень. Це видання, не дивлячись на ряд неточностей і недоліків, свого часу було високо оцінене Геродотом української історичної науки - М. Грушевським [23, с. 193-205, 213]. Однак, однією з провідних наукових узагальнюючих праць О. Яблоновського з історії України та українського козацтва справедливо вважають його «Історію Південної Русі до падіння Речі Посполитої» [61], яка вийшла посмертно в 1913 р. Праця отримала критичні рецензії з діаметрально протилежними оцінками українських та польських істориків (М. Залізняк [26, с. 190-212] і В. Смоленський [61, с. V-XV]). [36] Написання «Історії Русі Південної...» було спробою польського вченого - історика створити синтетичну працю з історії України, але, звичайно, в контексті історії Польщі та Речі Посполитої. Для нас найцікавіше те, як польський дослідник бачив та висвітлював ключовий для історії України час - початок XVII ст., коли починався черговий етап українського етно- та державотворення. У підрозділі, присвяченому козацтву в даному контексті історик слушно зауважував, що козаки в суспільно-політичному плані, головним чином, військовому, виходять на широкий історичний загал саме в XVII ст. До того козаки, на думку вченого, були під цілковитим підпорядкуванням військової влади Речі Посполитої [61, с. 212]. У даному контексті для історіографічного аналізу важливо визначити, чому історик саме так охарактеризував початок XVII ст. та зробив акцент на його значенні для розвитку козацтва. Для цього потрібно звернутися до подій минулого століття. Адже виклад матеріалу історик здійснював логічно в цілковитому зв’язку з попередніми історичними подіями, відображаючи цілісне бачення історії України та Речі Посполитої. Відповідно, щоб зрозуміти думку вченого стосовно початку XVII ст., потрібно проаналізувати висвітлення ним 90-х рр. XVI ст. - час польсько- козацьких військових конфліктів, які вплинули на подальший розвиток українського козацтва. Такими важливими подіями в праці історика виступають козацькі повстання К. Косинського і С. Наливайка. Вони сприймалися істориком не тільки як бунт, а й як замах на цілісність Речі Посполитої, оскільки був наявний виступ «проти її достойників князів Острозьких» [61, с. 210]. Ці події створювали прецедент боротьби козаків проти обмежень їхньої свободи, утисків магнатів та демонстрували спробу козаків поширити свою владу на волості України [30, с. 131-145]. Тому в даному контексті бунтівливі козаки визначалися істориком як «вороги вітчизни і зрадники» [61, с. 210], і після придушення повстання відбувається традиційне покарання козаків шляхом обмеження їхніх прав і свобод. З метою ілюстрації згаданих вище обмежень вченим було використано пануючу в польській історіографії XIX ст. так звану «трахтемирівську легенду», яка походила від «легенди про козацьку реформу С. Баторія», започатковану хроністом XVII ст. П. Пясецьким [25]. Виходячи з цих відомостей, аналізуючи легенди, О. Яблоновський, незважаючи на обмаль джерел, які повідомляли про це (Е. Лясота і П. Пясецький), вважав, що в основі цих легенд лежить історична правда. Учений припускав, що Трахтемирів насправді мав велике приховане значення для реєстрових козаків, як важливий стратегічний об’єкт на річці Самара, який польські королі хотіли перетворити лише на монастир для старих, калік і поранених козаків [62, с. 244]. Тому в контексті покарання українських козаків за повстання С. Наливайка науковець відзначав, що було «забрано з-під козацького підпорядкування його адміністративно-політичний осередок місто Трахтемирів, наданий козакам ще королем С. Баторієм» [61, с. 211]. У даному випадку вчений зробив акцент саме на Трахтимирові, який, на його думку, символізував самоврядування та владу козацьких старшин і гетьманів, був «козацькою столицею» [62, с. 61]. Оскільки, відповідно до легенди, саме тут у другій половині XVI - на початку XVII ст. діяв козацький уряд, обирали гетьмана, приймали іноземних послів і майстрували козацькі флотилії. З цього приводу, підсумовуючи період повстань кінця XVI ст., вчений зауважував, що, забравши Трахтимирів, «поляки позбавили козаків того рівня самоврядування, який їм був наданий» до цього С. Баторієм [61, с. 211-212]. Відповідно до зазначеного, О. Яблоновський цілком безпідставно вважав надання С. Баторієм козакам Трахтемирова реальним фактом, навіть всупереч відсутності відповідних архівних документів, які могли не зберегтись та акцентував увагу на важливому значенні його для козаків [62, с. 242]. У даному випадку вчений опирався більше на власні судження, а не на фактографічний матеріал. Тому цілком зрозуміло, чому історик вказував, що до початку XVII ст. «козаки гарно відзначалися лише під жорсткою владою Речі Посполитої» беручи до уваги козацькі повстання кінця XVI ст. та його бачення «баторіансько-трахтемирівської легенди». Продовжуючи виклад історичного матеріалу, науковець відзначав, що козаки на початок XVII ст. продовжували діяти «не тільки як самостійне товариство, а й у складі рот панських, як пахолки (слуги - авт.)» [61, с. 212]. О. Яблоновський вказував, що в молдавських походах козаки «гарно служили», за що 1601 р. з учасників повстань були зняті баніції (покарання вигнанням та позбавленням привілеїв, маєтностей за повстання С. Наливайка) та повернуто Трахтемирів із застереженням: «{козаки - авт.) завжди мусили бути під послухом старшого, попередньо призначеного гетьмана, залишаючись завжди вдома під наглядом старост та панів тих посадів, у яких мешкали» [61, с. 212]. Проте більш вагомим для нашого дослідження є своєрідний підсумок військових подій 1600-1602 рр., здійснений польським науковцем: «Окрім воєн молдавських та шведських, які проводила Річ Посполита від свого імені й у своїх інтересах, вплинули дуже сильно на піднесення козацтва зухвалі, авантюрні походи {шляхти - авт.), які незабаром призвели до цілої низки стихійних воєн Речі Посполитої, сприяючи ще більшому піднесенню {статусу та ролі - авт.) козацтва», даючи йому заразом найкращі «хліба» [61, с. 212]. Молдавські походи показав як сваволю польської шляхти та козацтва, які мали негативні наслідки для розвитку Речі Посполитої, як один із факторів, що заклав початок її занепаду. Однак на сьогоднішній день польська історіографія розглядає все частіше ці походи як частину цілеспрямованої зовнішньої політики Речі Посполитої. О. Яблоновський надавав великого значення молдавським та шведським походам початку XVII ст. для становлення [38] українського козацтва, але акцентував увагу, в першу чергу, на їх впливі на політику й внутрішню ситуацію в Речі Посполитій. Досліджуючи початок XVII ст., учений слушно вказував на специфічне значення подій Смути в Московії у сприянні розвитку українського козацтва. Варшавський історик писав: «у кожний момент тих воєн брали активну участь козаки, а надто щораз у значнішій кількості. Коли при царевичі було 12 тисяч запорожців, то під Смоленськом вже 50 тисяч» [61, с. 212-213]. Втім пояснення даного факту викликає не стільки заперечення, як подив. Судження польського вченого відзначалися однобокістю й поверховістю, оскільки він пояснював збільшення кількості козаків на московській війні тим, що «шли бо тоді в козацтво всі хто в Бога вірив» [61, с. 213], оминаючи суспільно-економічні та політичні причини збільшення козацтва. Також варто відзначити емоційно-оціночне ставлення вченого-історика стосовно розвитку українського козацтва в контексті висвітлення подій війни з Московією, які відображали його суб’єктивну позицію щодо українських козаків та їх місця в історії Речі Посполитої даного періоду. Наприклад, польський вчений-історик стверджував, що «разом з піднесенням козацтва й зростанням його гордині посилювалась щораз безкарніше за прикладом панським (їхня - авт.) сваволя і самоволя при адміністративно-фінансовій безпорадності Речі Посполитої» [61, с. 213]. Своєрідного трактування у дослідженні варшавського історика набуває постать коронного гетьмана С. Жолкевського, який, на думку О. Яблоновського, стримував козаків від «...плюндрування власного краю...» і саме тому сприяв активізації діяльності козацтва в чорноморському напрямі «...породжуючи кількалітню від 1613 р. добу найвищої їхньої слави та сили» [61, с. 213]. Дослідження українських істориків дозволяють [39] стверджувати, що, навпаки, чорноморські походи і пов’язана з ними козацька слава відбувалися всупереч волі короля та С. Жолкевського, які в умовах постійних військових дій, зокрема з Московією, нічого зробити з походами козаків до Туреччини не могли, з огляду на відсутність необхідних військових сил для приведення козаків до покори та потребу в козацтві для ведення воєн [13, с. LXXVIII-LXXXI], Також вельми суперечливим є зауваження вченого щодо «сплюндрування» козаками власного краю, яке потребує суттєвих уточнень і корекції. Зокрема, подібні візії можна пов’язати з описаними у дослідженні В. Антоновича погромами панських маєтків, зокрема, й «...в 1618 році, коли козаки, користуючись походом королевича під Москву, відновили свої наїзди на шляхту, слуги {тієї ж шляхти - авт.) створювали зі своєї сторони загони і, прикриваючись тим приводом, що вони відправились на допомогу королевичу, почали грабувати казна-кого...» [13, с. LVI], Одначе О. Яблоновський не вказував на подібні факти «сплюндрування своєї батьківщини» шляхтичами, відзначаючи лише їх «сваволю і самоволю», таким чином, вкотре засвідчив однобокість своїх суджень і вибірковість досліджуваних фактографічних матеріалів, приписуючи «сплюндрування» виключно козацтву. Одночасно з возвеличенням особи гетьмана повного коронного С. Жолкевського, як козацької грози, польський дослідник справедливо відзначав марність суворих конституцій 1610, 1613 рр., покликаних обмежити козацькі походи й привести козаків до покори. Однак, на думку вченого, лише реальна загроза турецького вторгнення до Речі Посполитої, яка насправді назріла через чорноморські походи козацтва, викликала у коронного гетьмана і шляхти необхідність приборкати нарешті козаків. Тому в цьому контексті вирізняється характеристика, надана О. Яблоновським видатному українському гетьману П. Сагайдачному: «На щастя, на чолі запорожців у цей час став такий чоловік, як Петро Конашевич-Сагайдачний. Умів він заспокоїти швидких до зброї молодців і на комісії в Ольшанці згодився на всілякі обмеження, навіть на обмеження реєстру до однієї тисячі людей» та називав його «обережним старшим війська запорізького» [61, с. 213]. Вчений слушно зазначав, що марно завершилася угода Ольшанської комісії та постановлені в ній обмеження, оскільки «вже на допомогу зайнятому у війні за московський трон королевичу Владиславу привів Конашевич під Москву не тисячу тільки визначених на комісії, але 20 тисяч українських козаків» [61, с. 213]. Одночасно важливо зазначити, що вчений оминає у своїй праці тему переговорів польських комісарів з гетьманом П. Сагайдачним стосовно допомоги королевичу Владиславу під Москвою та надання козакам за умовами перемов послаблень, привілеїв. Проте, підсумовуючи події 1600-1618 рр., учений справедливо відзначав, що традиційно «поляки й козаки не стали дотримуватись домовленостей» [61, с. 213]. Відповідно, коли відпала в них нагальна потреба, поляки здійснювали подальші обмеження кількості козацтва. П. Сагайдачний змушений був погодитися на умови нової комісії на Роставиці 1619 р., котрі були навіть тяжчі за умови Ольшанської комісії. Тому під час битви під Цецорою 1620 р., як зазначав науковець, з «Жолкевським було вже тільки заледве пара тисяч вільних з-поміж козацтва бажаючих» [61, с. 213-214]. Доволі образно й емоційно висвітлює О. Яблоновський події, які стосувалися Хотинської війни, не аналізуючи її детально: «...коли через рік бусурманам підставляли чоло під Хотином, треба було знову скинути пиху з серця (полякам - авт.), і гетьман війська запорозького привів ЗО тисяч (козаків - авт.)» [61, с. 214]. Цілком слушними при цьому були висновки історика про наслідки Хотинської кампанії: «... з одного боку, це піднесло незмірно силу і гординю козацьку, з іншого - розпалило прагнення {поляків - авт.) взяти їх у пута остаточно» [61, с. 214]. Цьому особливо посприяла смерть прозорливого й виваженого українського козацького гетьмана Петра Сагайдачного. Загалом детальний аналіз зазначеної праці було здійснено учнем М. Грушевського, істориком і суспільно-політичним діячем - М. Залізняком (1888— 1950) [176, с. 394] в рецензії, опублікованій у 116 томі «Записок наукового товариства ім. Т. Шевченка» в 1913 р. Учений-рецензент здійснив послідовний розбір роботи О. Яблоновського, піддавши її нищівній критиці з теоретично - методологічного погляду, надав цілком доцільні та слушні зауваженняАналізуючи розділи монографії варшавського вченого-історика, присвячені українському козацтву, М. Залізняк справедливо зауважував, що його головна увага була зосереджена на проблемах формування українського козацтва в XIV - XVI ст. Він вважав цілком правильною тезу О. Яблоновського, що «козаччина постала як реакція місцевого українського населення проти тої безоборонності, в якій були південні кордони Речі Посполитої, проти незчисленних і дуже тяжких для місцевого населення татарських нападів» [26, с. 208]. З іншого боку, науковець відзначав односторонність, спрощеність викладу матеріалу монографії, нерозуміння «варшавцем» комплексу суттєвих суспільно-економічних причин виникнення козацтва та подальшої війни козаків з поляками, бо О. Яблоновський дивився на козацтво «очима шляхтичів того часу» [26, с. 211], йому «не вдалося як слід зрозуміти сутності й ваги того [157] суспільного явища, яке ми називаємо козаччиною» [26, с. 209]. До того ж, на думку М. Залізняка, для варшавського історика козацтво було в цілому «глибоко руйнівним явищем» [26, с. 211], від якого «Україна... чи не більше ніж від татарських «чамбулів» терпіла» страждань [26, с. 209; 275, с. 199]. Особливістю висвітлення ранньої історії козацтва у О. Яблоновського, як зазначав рецензент, було те, що польський вчений описував процес формування козацтва на тлі колонізації «дикого степу», схематично відображаючи його як протистояння та боротьбу між воєнно-кочовими та рільничо-господарськими елементами. Перший у науковій інтерпретації польського вченого представляли козаки, а другий - виключно поляки.

М. Залізняк зауважував, що на початковому етапі свого розвитку козацтво репрезентувало воєнно-кочовий елемент, а пізніше виступало як провідна верства українського суспільства. Подальший виклад української історії був присвячений повстанню Б. Хмельницького та періоду Гетьманщини і розглядався представником варшавського історичного середовища обережно, зі стриманими оціночними судженнями [26, с. 208]. Проаналізувавши працю польського науковця, М. Залізняк дійшов до таких, з одного боку, парадоксальних, з іншого боку, цілком закономірних висновків: «Автор міг бути добрим збирачем і видавцем історичного матеріалу, писати солідні монографії, і одночасно міг зле справитися з працею синтетичного характеру. Те саме мусимо сказати і про цілу його працю. Це не виклад української історії, а історія польськості на українських землях, уґрунтоване, нібито на науковій підставі, прав польського елементу на українські землі» [26, с. 198-199]. Не менш важливими для висвітленні історії українського козацтва у науковому доробку О. Яблоновського є зібрання його наукових напрацювань «Pisma Alexandra Jabłonowskiego», видане у Варшаві протягом 1910-13 рр. у семи томах. Зокрема, перші 4 томи присвячені безпосередньо історії України. Перший - «Землі [41] Руські Речі Посполитої», другий - «Кордони українні», третій - «Україна» та четвертий - «Волинь, Поділля і Русь Червона». Третій том присвячений безпосередньо історії України [63]. У ньому вчений висвітлював історію «української окраїни» Речі Посполитої, адміністративно - політичний поділ тогочасних «українських земель», географічне розміщення волостей, староств та подій кінця 30-х рр. - другої половини XVII ст. Для нас найцікавішим виявився другий том зібрання творів «Кордони українні» 1910 р., який містить значну інформацію з історії українського козацтва XVIXVII ст.[62]. Зокрема, два розділи тому безпосередньо присвячені українському козацтву від його виникнення до легітимізації у складі Речі Посполитої. Другий розділ праці так і називається «Козацтво», а третій присвячений «Трахтемирову» та інтерпретації вченим «трахтемирівської легенди». У першому розділі під назвою «Українські креси від “Лихоліття до Руїни”» з 1 по 120 сторінку історик подав свої погляди на історію виникнення (від «слов’янських кочівників», утворених після татаро-монгольського нашестя, які перейняли пізніше за час близького сусідства від «туранців»-татар деякі їхні звичаї) і розвитку козацтва. У тексті наявне висвітлення походження назви «козак» та козацької термінології (кош, курінь, отаман), перших згадок про козацтво, їхній етнічний склад. Також автор торкався питання щодо ролі польських королів, зокрема С. Баторія, в організації козацтва та утворення козацького реєстру.

О. Яблоновський доволі багато уваги приділив саме видатному козацькому гетьману П. Сагайдачному, надавши йому вичерпну й доволі позитивну характеристику, не шкодуючи добрих, навіть хвалебних слів, на відміну від проаналізованої раніше «Історії південної Русі...», в якій варшавський історик приділив гетьману мінімум уваги. Учений у контексті Ольшанської комісії писав про гетьмана: «стояла в той час на чолі його (козацтва - авт.) людина, яка своїм розумом, силою волі і громадянською шляхетністю боротьби з можновладством, перевищувала всіх гетьманів України, які колись перед ним чи після нього існували. Був... ніхто інший, як Петро Конашевич. Йому, власне, належить честь проведення Ольшанської комісії зі [42] сторони козаків у такий спосіб, що суперечні інтереси вдалося узгодити на той час без проливання братньої крові» [62, с. 70]. Також вченим було коротко висвітлено біографію видатного гетьмана з великим пієтетом та гордістю: «Конашевич був дитиною Червоної Русі, цієї країни, яка дала Речі Посполитій майже всіх коронних гетьманів... Походив він з убогої шляхетної родини з Самбору і рано віддався кресовому життю, найпевніше як збіглий „rybałt” острозької школи, в якій отримував першу науку» [62, с. 70]. У своїх оцінках О. Яблоновський спирався на історичні праці П. Куліша, присвячені українським козакам цього періоду [62, с. 70, 72, 74]. Важливим для нашого дослідження в контексті вивчення початку XVII ст. є підтема другого розділу «Козацтво», яка називається «Заслуги низових козаків поглядом Речі Посполитої у світлі XVII ст. у Молдавській та Ліфляндській війні». У цьому розділі Олександр Яблоновський посилається на нову для того часу монографію та статтю відомого польського військового історика-аматора XIX ст. К. Бурського (1826-1898), присвячену військовим подіям молдавського напряму, які проходили під керівництвом Я. Замойського (Wojna z wojewodą wołoskim Michałem w roku 1600). Саме з цієї праці вчений використав дотичну до його дослідження статистичну інформацію щодо кількості козацтва та військових сил Речі Посполитої [276, с. 176]. О. Яблоновський, як один із небагатьох польських науковців, які досліджували історію козацтва, відмічав багатозначність терміна «козак» у джерелах і науковій літературі, а тому спробував сформулювати визначення поняття «козацтво» та здійснити висвітлення його етнічного складу й сутності. Зокрема, історик з цього приводу зазначав: «з одного боку, варто показати реально, на скільки є все ще широким поняття «козак», яке одночасно [43] означає такі різнорідні військові і суспільні верстви, а з іншого - підкреслити неправильність кількісного виокремлення з-посеред такого зброду справжніх козаків, якими вже в ту пору слушно чи неслушно, хочемо і будемо вважати не всіх військових добровольців, які ставали під козацькі хоругви зі всіх кінців Речі Посполитої, а окрему виключно вже усталену верству у волостях і містечках (передусім України), верству хуторян і їм подібних» [62, с. 176]. Продовжуючи й деталізуючи свою думку, вчений вказував на знаходження у королівському війську під час молдавського походу в 13 панських свитах таких різновидів козаків: «козаків кінноти - 1650, польських козаків (кінноти) під Яблонським - 300, низових козаків (піхота) - більше 2000 і нарешті козаки ,,polenni”(?) білоцерківські та інші в незначній кількості» [276, с. 176]. Таким чином, варшавський історик показував приблизну кількість козаків, які знаходились при польській та українській шляхті, але не аналізував цих кількісних показників у контексті військових подій. Відповідно, дані цифри виступають поза історичними реаліями початку XVII ст., залишаючись лише ілюстративним матеріалом. Проте в контексті етнічного дослідження вчений цілком слушно ставив питання: «Де зараз серед них відшукати справжніх козаків?». Одразу ж і відповідав, виражаючи свою думку з цього приводу: «Очевидно, оці «роїеппі» (з поля, з волості)» і є справжніми козаками, апелюючи до згадки «слуг поленницьких» в Овручі 1545 р. з білоцерківців, які, на його думку, були «безперечно, українцями» [62, с. 176]. У почетах панських, «особливо панів українських князів Вишневецьких, Рожинських та інших певно не без щирих українців», але і в «почеті Темрука було немало родовитих черкесів і татар» [62, с. 176]. Таким чином, вчений-історик відзначав велику частину українців серед козаків, які належали до свити українських магнатів, вказуючи й на значний іноетнічний елемент серед них. Що, однак, не було підтверджено вагомими фактами. Стосовно ж козаків Темрука, то ця рота не є показником, оскільки для встановлення точної частки українських козаків потрібний статистичний аналіз подібних козацьких реєстрів. Оскільки ще К. Гурський відзначав і посилався на багатоетнічний склад роти Темрука, яка, відповідно, не може бути використана для достовірної характеристики етнічного складу реєстрового козацтва та й козацтва початку XVII ст. в цілому [57, с. 25-26]. Нарешті стосовно козаків «польських» вчений припускав можливість, що це справжні поляки тільки озброєні легко, по - козацьки. Також вчений відзначав, що саме під час походів на Молдавію вперше офіційно вжито термін «козаки запорожці». Подальша інформація співпадає з дослідженою раніше «Історією південної Русі...». Однак найцікавішим для нас є наведена детальна статистика з посиланням на К. Горського. Втім з огляду на те, що часто дана інформація в більшості історіографічних джерелах відсутня, в цьому випадку вона відіграє важливу роль для ймовірної статистичної оцінки козацького фактору в подіях Ліфляндської війни. Цього однозначно не було здійснено О. Яблоновським, який використовував ці дані з суто ілюстративною метою. Загалом на Ліфляндській війні 1601 р., за відомостями історика, було на утриманні Речі Посполитої 2000 низових козаків. Вони мали наступну військову організацію (за К. Горський «Історія піхоти польської» - авт.): полк піший (відділ) з 2000 людей, поділених на 4 роти по 500 козаків у кожній. Ті, в свою чергу, ділилися на сотні, а сотні на цілий ряд куренів. Поставлені над ротами поручики, над 250-ми людьми - осавули, над сотнями були сотники, над куренями - отамани. Крім того в полку знаходилися: обозний, писар, 4 хорунжих, 12 пушкарів [62, с. 177]. Цією інформацією О. Яблоновський відзначав той факт, що українське козацтво на початок XVII ст. було вже цілком сформованою військовою та політичною організацією. Далі польський учений наводить інший опис утримання запорожців, відповідно до якого їхня кількість становила 2032 чоловіки, серед яких рядових козаків було 1799, решта була старшина, старший над цілим військом, зрозуміло, був гетьман, [44] поручики називалися полковниками, отамани - десятниками, а хорунжі називалися прапорниками [62, с. 177]. З цієї системи організації козацтва виключенням були окремі полки козаків запорозьких, які приєднувалися до великих рот по 500 чоловік в кожній. Роти запорозькі, за його словами, були тяжкими і більше подібними до угорських полків, аніж до рот польських, адже ті козаки були краще озброєні. Це озброєння складалося зі списів та рушниць, які за потреби козаки неодмінно використовували так само, як угорці. Звідси, на переконання польського історика, «маємо найбільш правдоподібно збережену до того часу традицію озброєння {обладунки - авт.) низових козаків {сформовану - авт.) ще за Баторія» [62, с. 177]. Наступна підтема в дослідженні О. Яблоновського називається «Участь козаків у походах можновладців до Москви і на Волощину». Основні тезиси цього підрозділу головним чином відповідають раніше проаналізованій «Історії...». Стосовно збільшення кількості козаків зумовленої, на думку варшавського науковця, тим, що в козаки «йшов, хто в Бога вірив» додалося зауваження вченого, що «скільки там було правдивих українців {козаків - авт.) у кожному з цих походів поосібно виділити просто недоречно». Для подібної характеристики О. Яблоновський наводить дані з битви під Клушином 1610 р.: «мав Жолкевський і 400 козаків «Похребищанами» званих (як наприклад, почет князів Збарських з їхніх маєтків), було також під його підпорядкуванням 1000 запорожців, а королю до обозу під Смоленськ привів 5 липня Ієр. Харленський 2000 козаків з України» [62, с. 178]. Отже, вчений традиційно оминає у своїх роботах детальне висвітлення та аналіз військово-історичних подій. Також у цьому підрозділі, подібно до більшості історичних досліджень XIX ст., майже відсутня інформація про участь українських козаків у молдавських походах та польсько-московській війні, автор обмежився короткими фактами або загальними фразами. Наступний підрозділ, присвячений козацькій тематиці, має назву «По тому нове зростання могутності, гордині і сваволі козацької». Він багато в чому є тотожним проаналізованій раніше «Історії...» з певними доповненнями стосовно козацької сваволі. Однак, на відміну від його «Історії південної Русі...», в даному випадку конкретизував козацьку сваволю цитатою з конституції 1609 р., відповідно до якої «запорозькі козаки (занадто вже) велике безправ’я і сваволю чинячи, не тільки зверхність старост і своїх панів не визнають, але гетьмана свого й інші форми своєї справедливості мають, чим владі урядників королівських... Заважають». Розвиваючи думку, вчений відзначав, що «козаки збираючись свавільної купи», здійснювали напади на королівські міста і замки неприятелів» [62, с. 179]. Тобто, О. Яблоновський вкотре підтверджував свою тезу про «сплюндрування» козаками власного краю. Виразником «сваволі» варшавський вчений також представив їхні чорноморські походи на турецькі прибережні міста, які, на його думку, сприяли піднесенню й розвитку козацтва. Втім, оскільки ці походи шкодили дипломатичним стосункам і викликали напади татар, то реакція польської шляхти на них мала виключно негативний характер. Цілком закономірно, що урядом Речі Посполитої було прийнято рішення остаточно приборкати козаків по ухвалених 1609 та наступних 1611 та 1613 рр. конституцій, застосовуючи «до непокірних збройну силу» [62, с. 179]. Підрозділ, присвячений подіям Хотинської війни, називається «Початок бурі турецької та заспокоєння козаків при гетьмані Жолкевському. Заслуги Конашевича». Принципово даний розділ не відрізняється від проаналізованого в «Історії південної Русі...» О. Яблоновського. Однак привертає увагу зауваження вченого, що після Ольшанської угоди козаки зобов’язувалися виписати з реєстру «всяких ремісників, купців, шинкарів, війтів та інших людей» і, таким чином, нібито «ядро війська запорізького було переважно шляхетським» [62, с. 180],, але основа реєстрового козацтва завжди була переважно українського походження, що засвідчують дослідження ще В. Антоновича [13], М. Грушевського [22] та сучасних істориків В. Брехуненка [17; 18], С. Лепявка [29; 30; 31;], Ю. Мицика [32], П. Саса [42; 43], В. Щербака [47; 48]. Після виписки з реєстру новоприєднаних козаків із різних верств суспільства в результаті масового покозачення українського населення на початку XVII ст. мали залишитись українські професійні військові, роди яких вели своє походження ще з часів С. Баторія та були деякою мірою сполонізовані Також варто вказати, що науковець відзначав заслуги українського гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного в поміркованій політиці співпраці з поляками та безпосередньо в стримуванні козаків від конфронтації з урядом Речі Посполитої [62, с. 179-180]. Це цілком зрозуміло, оскільки гетьман активно проводив підтримку чорноморських походів, які не сприяли миру між Туреччиною і польсько-литовською державою. Аналіз основних праць варшавського вченого, присвячених історії України, дозволяє стверджувати, що висвітлення діяльності українського козацтва початку XVII ст. у дослідженні О. Яблоновського не було провідним і досліджувалося в контексті польської історії. Втім учений-історик доволі багато уваги приділив життю і діяльності видатного козацького гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного. Його особа розглядалася вченим односторонньо, без застосування ґрунтовних джерел і апологетично. Науковець не жалкував добрих слів щодо гетьмана. Гетьман для О. Яблоновського був символом польсько-українського мирного співіснування в межах спільної батьківщини Речі Посполитої. Однак основну увагу варшавський історик зосередив саме на утворенні й формуванні козацтва у XIV-XVI ст. Значний акцент у дослідженнях вченого - історика також був на історії козацтва XVI ст., оскільки О. Яблоновський разом з іншим видатним представником варшавської школи А. Павінським займався опрацюванням і видавництвом польських історичних джерел цього періоду. [46] Початок XVII ст. науковець дослідив і висвітлив вкрай фрагментарно й однобоко з рядом суб’єктивно-оціночних суджень. Виклад матеріалу присвячений історії козацтва 1600-1622 рр. доволі невеликий, якщо порівнювати із загальним об’ємом висвітлення козацької тематики. Також доволі помітно, що разом з формуванням історика як науковця відбувається виразний, дуже обережний і поміркований підхід О. Яблоновського до історії козацтва.


1   2   3   4

скачати

© Усі права захищені
написати до нас