1   2   3   4
Ім'я файлу: житомирський державний університет ім.docx
Розширення: docx
Розмір: 99кб.
Дата: 18.05.2022
скачати

РОЗДІЛ ІІ

ЯСКРАВІ ПРЕДСТАВНИКИ ВАРШАВСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ

2.1. Тадеуш Корзон

Історія українських козаків 1600-1622 рр. у науковому доробку Т. Корзона

Тадеуш Корзон (1839-1919) - один із фундаторів варшавської історичної школи, видатний дослідник історії нового часу, який був професором у першому після закриття Головної Школи приватному польському університеті у Варшаві - Економічній школі Леопольда фон Кроненберга. Народився історик 9 лютого 1839 р. в Мінську в родині Адама Корзона та Генрієти з Ловашиньських - шляхти вже позбавленої маєтків і влади, але яка зберегла гордість і щирий патріотизм [112, с. 178]. Початкову освіту отримав від батька та двох приватних учителів - гувернерів [86, с. 24-25]. Отримавши свідоцтво від двох професорів про необхідний рівень знань, здав екзамен за перші два класи й навчався в Мінській гімназії вже з третього класу в 1850-1855 рр. [86, с. 26-27]. Після закінчення гімназії приїхав до Москви, щоб навчатися на юридичному факультеті столичного університету. За час навчання виявився здібним студентом [3; 4]. Доказом його непересічного таланту й наукової майстерності стала написана в 1859 р. російською мовою кваліфікаційна робота на ступінь кандидата наук «Порівняльний погляд на французьку й англійську кримінальні процедури», яка отримала високу оцінку і була відзначена золотою медаллю [86, с. 75]. Ця праця привернула до нього увагу впливових людей, які захотіли допомогти йому в розвитку кар’єри. Однак, будучи ярим патріотом, з цілком виразним бажання служити своєму народові на ниві освіти й науки, Т. Корзон відмовився від запропонованого професором міжнародного права (пізніше куратор дорптського освітнього округу) Михайлом Капустіним (1812-1899) закордонного наукового стажування з подальшою можливістю очолити кафедру Римського права в Петербурзькому університеті замість професора В. Шнайдера [86, с. 70]. Пропрацювавши два тижні у 2-му кадетському корпусі (за рекомендацією 132 М. Капустіна) як викладач, історик перейшов на посаду старшого учителя історії в гімназії у Ковно [86, с. 71-72]. У 1862 р. Т. Корзон разом із іншими патріотами організував у Ковно співи політично-патріотичної молитви «Boże coś Polskę» у костьолах та історично - політичну маніфестацію 12 серпня, за підозрою в чому його було взято на три місяці під домашній арешт [86, с. 83-96]. Під час обшуку його помешкання був знайдений рукопис з образливими для російських царів словами, написаний не вченим, але слідчий Скворцов знайшов примітки, які після двох експертиз були приписані саме Т. Корзону [86, с. 91-93, 99-100]. Заарештований у період суспільної напруги перед Січневим повстанням у 1862 р. історик був засуджений до позбавлення всіх чиновницьких рангів, шляхетського статусу і смертної кари, але суворий вирок, завдяки зверненню матері Т. Корзона до генерал-губернатора В. Назимова, рішенням генерал - аудитора К. Кауфмана був замінений на заслання до Уралу [86, с. 100, 102-104]. Після одруження з Ядвігою Кулвецевною 27 (15) жовтня 1862 р. історик виїхав до Уфи, потім в Оренбург, де перебував до серпня 1867 року.Після заборони міністерством освіти Російської імперії займатися полякам педагогічною діяльністю з метою заробітку, бо «поляки через навчання дітей викликають в Росії вогонь бунту і революції», матеріальне становище Т. Корзона стало критичним [86, с. 121-124]. Від голоду вчений рятувався, беручи грошові позики, малюючи місцеві пейзажі та навчаючи малярству, створюючи кольорові фотографії, займаючись трохи юридичною практикою [86, с. 121-134]. Тільки Вежболовський указ від 17 травня 1867 р. дозволив повернутися Т. Корзону через Самару, Москву і Санкт-Петербург у Литву, але урочисте привітання вченого тамтешнім польським колом спонукало поліцію до висилки Т. Корзона з Литви до Пйотркува (з 1867 р.), де він ще два роки провів під наглядом поліції і без постійного заробітку (займався російськомовними перекладами, трохи малюванням та веденням ділової документації [86, с. 138— 142; 104, с. 178]) .[32] Нарешті у вересні 1869 р. він отримав дозвіл оселитися у Варшаві. Перебуваючи у складній матеріальній ситуації, у 1869-1897 рр. Т. Корзон працював у бюро управління надвіслянської колії, підробляв перекладами і навчанням російської мови, викладав підпільно та офіційно історію [86, с. 138— 144; 104, с. 179]. Однак життя вченого докорінно змінилося вже 1897 р. коли він перейшов на посаду директора Бібліотеки Ординації Замойських, отримавши нарешті найкращі умови для наукової роботи [73, с. 56-57]. Була це приватна інституція, доступна тільки для вчених. Т. Корзон, крім інвентаризації наявних у бібліотеці рукописів, доклав значних зусиль до видання «Архіву Яна Замойського». Більш вільний у рухах на новій посаді вчений зміг узяти участь в «Ювілейному з’їзді Ягеллонського Університету» 1900 р., «Паризькому з’їзді з питань порівняльної історії» 1900 р., «Міжнародному конгресі історичних наук в Римі» 1903 р., «Реївськім історико-літературному з’їзді» 1905 р. [112, с. 180]. Там представив свої погляди на історію як цивілізаційну науку. В 1905 р. у Варшаві під керівництвом Т. Корзона, А. Яблоновського, В. Смоленського молоді дослідники створили «Огляд Історичний» («Przegląd Historyczny») [112, с. 180]. З 1906 р. учений проводив лекції в Товаристві наукових курсів у Варшаві - приватній вищій школі, закладеній 1905 р. як продовження таємного університету у Варшаві, так званого Летючого університету. 29 січня 1907 р. Т. Корзон здійснив урочисте відкриття Товариства шанувальників історії у Варшаві [112, с. 180]. Тадеушеві Корзону довелося займатися наукою в епоху після повстань, коли пройшли надії на швидке відновлення незалежності збройним шляхом. Це був час, коли замість зброї треба було брати до рук перо і писати власну історію для боротьби за збереження національної ідентичності та будувати підвалини для майбутньої незалежності польської держави, формуючи нову суспільну свідомість. У цьому контексті цілком закономірно, що історик, повернувшись до Варшави, почав полемізувати з краківською історичною школою, яка висувала протилежну до його історичних поглядів концепцію розвитку й занепаду Речі Посполитої[33]. Врешті у 1889 р. на з’їзді Львівського Історичного Товариства оприлюднив вкрай критичний реферат на тему «Błędy historiografii naszej w budowaniu dziejów Polski» [78;]. Він критикував досягнення провідних вчених XIX ст., зокрема, Ю. Шуйського та М. Бобжинського. Навіть О. Бальцер -відомий історик львівського історичного середовища, який заперечував існування краківської школи, відкинув занадто гострі висновки молодого вченого [112, с. 180]. Як і більшість польських істориків другої половини XIX ст., Т. Корзон перебував під впливом позитивізму, хоча й протиставляв свої погляди його крайнім виявам, репрезентованим, перш за все, британським істориком - позитивістом Г. Боклем. У руслі позитивізму була написана і одна з його найвидатніших історичних праць «Внутрішня історія Польщі за Станіслава Августа 1764-1794» [19; 20; 21]. Доповненням «Внутрішньої історії Польщі...» мала стати, за задумом ученого, його наступна праця «Доля і недоля Яна Собеського 1629-1674», в якій корупція та анархія магнатів в другій половині XVII ст. представлені як головна причина ослаблення Речі Посполитої перед її занепадом [75]. Т. Корзон серед історичної тематики виявив зацікавлення стародавньою історією, результатом чого стало написання ним ряду праць: «Про інтелектуальне життя Греції» 1875 р., «Нова історія стародавньої Месопотамії та Ірану» 1872 р. Нове дослідницьке завдання постало перед істориком у межах ініційованого Академією знань проекту створення «Польської енциклопедії». Т. Корзон охоче погодився на пропозицію Академії написати один з розділів енциклопедії під назвою «Історія воєн та військової справи в Польщі» обсягом до 12 аркушів. Однак тема вченого так захопила, що робота перевищила будь-які допустимі норми і була опублікована як тритомне самостійне дослідження за підтримки Академії [79, с. 5-7] Для дослідників української військової історії в зарубіжній історіографії XIX - першої чверті XX ст. науковий доробок Т. Корзона з історії війська Речі Посполитої є надзвичайно цінним та інформативним. Адже вчений значну увагу приділяв саме українським козакам. Можна припустити, що така увага вченого до козацтва була пов’язана зі специфічним сприйняттям її Т. Корзоном, як важливої складової військової історії Польщі, яка впливала на суспільно-політичні процеси І Речі Посполитої. Уже в першому томі його праці знаходимо підрозділ, присвячений історії виникнення і початковому формуванню українських козаків [79, с. 369-373]. Найбільша увага вченого у другому томі праці була зосереджена на XVII ст. і, зокрема, 1600-1622 рр. Безпосередньо українським козакам присвячено два окремих підрозділи. Та й загалом козацька тематика проходить червоною ниткою крізь всю працю вченого. Другий розділ містить інформацію саме про козацтво початку XVII ст. і його видатного представника гетьмана П. Сагайдачного. Варшавський історик, відзначивши, що початок організаційних процесів у середовищі українських козаків розпочався вже наприкінці XVI ст., відобразив специфіку його функціонування саме за панування Сигізмунда III Вази. Вчений писав так: «Козаччина на Запоріжжі (на кінець XVI ст. - авт.) організувалася, набуваючи характеру лицарської спільноти, воюючої з бусурманами під впливом прибулих з польської шляхти. Січові козаки виступають вже не тільки як грабіжники татарських стад і вірменських купців, але і як військо, атакуюче татарські і турецькі замки» [80, с. 85]. Таким чином, вчений, з одного боку, надавав важливе значення польській шляхті як організуючому і активізуючому фактору розвитку українського козацтва, завдяки якому вона перетворилася на організоване і професійне військо. Саме тому науковець приділив значну увагу першим козацьким отаманам і гетьманам шляхетського походження, наприклад, представникам знаменитого роду князів Ружинських, які мали величезний вплив на розвиток козацтва. Тадеуш Корзон, відобразивши участь українських козаків у шведських і московських війнах кінця XVI ст., не менше уваги приділив козацтву й у суспільно-політичних, військових подіях в Речі Посполитій початку XVII ст. Для аналізу епохи та значення українського козацтва в ній важливою є характеристика короля Сигізмунда III, надана науковцем: «...він виявився квапливим до початку воєн, хоча воювати н надана науковцем: «...він виявився квапливим до початку воєн, хоча воювати не умів. На щастя, успадкував після Баторія його вихованців з гданської та московської воєн - Замойського, Жолкевського, Кшиштофа Миколая Радзивілла... також молодшого покоління Кароля Ходкевича і Ст. Конецпольського...» [80, с. 93]. Тому цілком закономірно, що у складних умовах постійних військових дій була велика потреба в професійних військових - українських козаках. Саме завдяки війнам короля Сигізмунда III відбувався активний розвиток козацтва на початку XVII ст. Прикладом даного твердження є відзначені вченим події 1600 р., які яскраво демонстрували потребу залучення українських козаків до військових сил Речі Посполитої. Саме в 1600 р. на території Молдавії відбувся переворот, у результаті якого господаря Єремію Могилу, ставленика Речі Посполитої, було скинуто господарем Волощини - Михайлом Хоробрим. Тому король, беручи до уваги важливість збереження Молдавією лояльності до Речі Посполитої як буферної зони між нею і Туреччиною, дав вказівку «Замойському, аби дав господарю Єремію “рятунок і допомогу”» [80, с. 121]. Однак одразу допомогти польські сили не змогли, оскільки «кілька польських хоругв, близько тисячі коней, вибороти для нього {Є. Могили - авт.) перемоги не могло» [80, с. 121]. Ситуація швидко змінилася, коли «надійшов... з кварчаним військом Жолкевський...» [80, с. 121]. У цей час Михайло Хоробрий розпочав військову кампанію на території Речі Посполитої. Безпосередньо наступ нового молдавського господаря відбувався з території Покуття, атака була здійснена відділом Баби Новака (сербського гайдука). Щоб стабілізувати ситуацію і не допустити проникнення військових сил господаря в глиб Речі Посполитої, потрібна була потужна військова сила, яка змогла б зупинити агресію молдавського господаря. Такою силою, поряд із зазначеними вище військами, стали саме українські козаки. Загалом на цей період ситуація була серйозно ускладнена тим фактом, що сейм, який відбувся в лютому 1600 р., через відсутність одностайності не затвердив достатньої кількості грошових видатків на військо, не затвердив жодного податку на цю потребу і не видав жодної конституції з цього приводу. 137 Як підкреслював Т. Корзон, «сам Сигізмунд дозволяв застосувати... тільки половину кварти, коли ціла кварта вистачала заледве на оплату 4 тисячам гусарів і 2 тисячам “козаків”, тобто легкої кінноти» [80, с. 121]. Тому коли дві армії наблизились одна до одної, одразу виявилось, що «непропорційність сил була такою значною, що і Жолкевський вступити до бою під Хотином не пробував» [80, с. 121]. Однозначно, що за даних обставин кількості наявних польських військ було недостатньо. Учений відобразив все це через лист Я. Замойського до короля з проханням дозволити залучити нові військові сили. Ключову роль у поповнені війська мали відіграти саме українські козаки. Оскільки, як писав великий канцлер і гетьман коронний Я. Замойський, «отже якось так латати військо прийдеться - то вибранчиками {піхота сформована з простолюду за квотним принципом ще за С. Баторія - авт.), то службовою піхотою... хоч по 200 чоловік, то низовцями {запорізькими козаками - авт.), про яких їхній посланець мене непогано обнадіяв» [80, с. 122]. Тобто саме козаки обнадіяли канцлера своєю допомогою у військових діях проти молдавського господаря. Втім, допомога козаків виявилася не безкоштовною, і Я. Замойський мусив навіть «суми, якої не вистачало власним мішком {грошовим - авт.) н. п. 6.000 зл. {витратити - авт.) на “упоминок для козаків низових”, прохання яких {про грошові виплати - авт.) рекомендував королю для прихильного залагодження...» до початку походу [80, с. 122]. Умови переговорів з козаками та їх перебіг Т. Корзон відобразив не надто детально, однак достатньо для визначення їхньої ролі у бою проти Михайла Хороброго. Звертаючись до тексту, варто відзначити, що історик не дає посилань на джерела інформації про ці події. Можна припустити, що він дослідив офіційну переписку канцлера і зробив відповідні вставки у тексті дослідження. Перебіг переговорів з козаками, відповідно до висвітлення подій Т. Корзоном, були цілком вдалими. Вони відбувалися у військовому обозі основних польських сил над річкою Сучавою 19 червня 1600 р. Для нашого дослідження важливо, що в цьому сюжеті відображено місце козаків у військових діях, яке їм визначив канцлер відповідно до потреб армії. Так, Я. Замойський «прийняв посольство від запорозьких козаків, які знаходилися вже 138 над Дністром, і написав до “панів молодців”, аби “вибрали між собою 3 тисячі, або хоча б 2 тисячі чоловік” для приєднання до корпусу Якуба Потоцького, висланого з семитисячним корпусом на кордон семгороддя через Кимполунг і перевал Борго до Бистриці» [80, с. 122]. Не менш інформативним моментом подальших подій були повторні переговори з козаками 27 вересня, які остаточно закріпили їх у рядах польських військових сил. Оскільки під час цих переговорів канцлер «вислав гроші і дав козакам вказівки, як мають марширувати» [80, с. 122]. Також Тадеуш Корзон відзначав, подібно до інших істориків XIX ст., зокрема Ю. Шуйського, що на стороні Михайла Хороброго воювали також козаки, але конкретизуючи цю інформацію додавав, що вони були під керівництвом Братського. За відомостями вченого під час військових дій 13 вересня під Еніед молдавським господарем було втрачено серед величезної кількості військових сил також і 600 українських козаків. Важливим є той факт, що варшавський історик, на відміну від Ю. Шуйського, називає перебіжчиків із військових сил молдавського господаря не козаками, а 500 поляками «Козаковського і Киселінського», які покинули господаря через невиплату платні» [80, с. 124]. Історик вказував, що встановити точну кількість польського війська неможливо, а приблизна кількість становила близько 20 тисяч. До складу військових сил Речі Посполитої входили поляки, русини (українці - авт.), козаки, молдавани, угорці, які не були «об’єднані ні організаційно, ні... хоча б товариством» [80, с. 124]. Таким чином, вчений відзначав специфіку формування польського війська за часів правління короля Сигізмунда III Вази, порівнюючи їх з епохою короля С. Баторія, войовника «до мозку кості, для воїнів справедливого, щедрого, великодушного» [82, с. 118], завдяки організаційній діяльності якого війська Речі Посполитої були на високому професійному рівні та забезпечені відповідною логістикою, не дивлячись на відсутність сталого війська. Акцент у цьому разі робиться вченим не на багатоетнічності польського війська, адже така практика була звична ще за часів С. Баторія, а на відсутність чіткого планування і організації, спонтанності у формуванні військових сил за нагальної військової потреби, з огляду на відсутність відповідних коштів. Це не дозволяло армії ефективно діяти, і часто успіх військових операцій залежав цілком від майстерності та досвіду Я. Замойського. Також у праці вченого серед відомостей про молдавський похід знаходимо, що у складі військових сил Михайла Хороброго були присутні «700 козаків, зібраних над Дністром», відповідно до даних, отриманих від «язика» зі стану господаря [80, с. 124]. Інформацію про загальна кількість військових сил молдавського господаря Т. Корзон взяв із заміток Я. Замойського та Р. Гейденштейна (приблизно 50 тисяч). При подальшому викладі історичного матеріалу вчений відобразив участь українських козаків в контексті початку військових дій. Зокрема, 15 жовтня 1600 р. частина військових сили молдавського господаря намагались створити засаду для Я. Замойського, який рушив у напрямку Плоешт. Однак засада не вдалася, 24 гусарських полки знищили військові сили, передбачені для засади. Одночасно українські козаки разом з іншою частиною польських військ (Яном і Вацлавом Замойськими, ротою Давида) «відкинули стоячі на дорозі війська, проганяючи їх аж до обозу. Михайло рушив назад» [80, с. 125]. Після зазначених вище успішних військових дій відомості про українських козаків зустрічаємо вже 20 жовтня під час планування військової операції Я. Замойським. Важлива роль у ній відводилася саме українським козакам, які «охоче., погоджувалися йти через ріку. І пішли, бредучи по пояс у воді, продираючись через рови, а за ними інша піхота, збігаючи з гори під проводом Марка Собеського, командувача правого крила {армії - авт.)» [80, с. 125-126]. Результатом військової операції стало розпорошення військ противника та його втеча з місця бою в гори. Поодинокі згадки про козаків зустрічаємо в описі військової діяльності Я. Ходкевича. Особливістю в даному випадку є те, що вчений, зміщуючи хронологію подій, звертається до подій кінця XVI ст. - військових дій проти С. Наливайка, в яких брав участь і Я. Ходкевич [80, с. 138]. Однак більш важливі відомості про козацтво, датовані лютим 1604 р., зазначені істориком при описі ліфляндського гарнізону. Це було пов’язано з поганим забезпеченням та крайньою слабкістю гарнізону через відсутність фінансування та відповідних постанов від сейму на військові видатки для Ліфляндського війська. Вчений наводив таку статистику стосовно гарнізонів: «складалися з 400 метальників списів, 300 козаків, 150 кінноти і 600 піхоти на всіх замках, а на додаток без запасів харчів!» [80, с. 140]. Дана інформація важлива для висвітлення Т. Корзоном подальших військових подій початку XVII ст., оскільки з настанням Великої Смути в Московії неоплачені військові сили з Ліфляндії будуть покидати місця дислокації, з огляду на вкрай складні умови життя та відсутність необхідних ресурсів для підтримки військового порядку. Відповідно вони, шукаючи грошей і поживи, будуть воювати з московитами спочатку при самозванцях, а потім під штандартами Речі Посполитої. Узагалі козаки неодноразово згадуються у складі військових сил Речі Посполитої при військових діях в Ліфляндії. Однак згадки дуже короткі і малоінформативні. Більш цікаво для нас визначити роль та місце козаків у подіях польсько-московської війни 1609-1618 рр. У зазначеному контексті варто відзначити твердження вченого, що до його часу істориками не було досліджено діяльність Лжедмитра І на теренах Польщі та Московії, з якої розпочались військові дії 1609-1618 рр. [80, с. 152], хоча дослідженням даної тематики, зокрема Лжедмитрій і життям Марії Мнішек, займався провідний представник краківської історичної школи Ю. Шуйський [123, с. 33-117]. Також не варто забувати, що Велику Смуту досліджував російський історик другої половини XIX - першої третини XX ст. С. Платонов. Учений протягом 1877-1897 рр. проводив фундаментальні джерелознавчі та історіографічні дослідження даної теми. Результатом такої колосальної науково-дослідницької роботи стала докторська дисертація на тему: «Очерки по истории Смути в Московском государстве XVI - XVII вв.». Значна увага в цій праці була приділена саме Лжедмитрієм та участі в ній українських козаків.Тож зазначене твердження Т. Корзона є голослівним і демонструє його необізнаність з історією Великої Смути та сучасними йому російськими історичними дослідженнями. Однак для нас є більш важливим [35] висвітлення варшавським істориком участі українських козаків у подіях Смути в Московії. Загалом Т. Корзон дав доволі цілісну картину польської військової присутності на території Московії за Лжедмитра II. Вчений відзначав: «Окрім розпущених солдатів з рокошу (зебжидовського - авт.) знаходилося в Литві все ліфляндське військо, яке зійшло із замків через невиплату жалування» [80, с. 153]. Цілком закономірно, що серед цих військових сил були присутні українські козаки у складі військових сил польсько-литовської та української шляхти. Для підтвердження цієї інформації показовим є наведений Т. Корзоном склад війська знаменитого литовського шляхтича Яна Сапіги, серед якого було «3000 гусарів, 1000 угорської піхоти, 500 козаків» [80, с. 153]. Єдине, чого не вистачає при висвітленні військ у Московії, це кількісного і якісного аналізу військового контингенту під час Смути. Наведений вище матеріал про склад військових сил Яна Сапіги лише незначне вкраплення необхідних для дослідження показників. Характеризуючи військові сили Лжедмирія II, учений вказував на надходження до їх складу українських та російських козаків. Однак Т. Корзон не розділяв їх і наводив спільну чисельність українських та донських козаків у кількості 45 000 під керівництвом Збруцького [80, с. 153], що не дозволяє визначити їх співвідношення та кількісну чисельність українських козаків. Чергові згадки про козацтво датовані 15 квітнем 1609 р. у зв’язку з приготуванням до військового походу короля Сигізмунда III в Московію, відповідно до якого було прийнято «рішення з дорученням про залучення (до військових дій - авт.) півтори тисячі гусарів і козаків» [80, с. 158]. До військ короля було додано «роти литовські; прийшли теж люди Льва Сапіги, канцлера литовського і українці з Яном Потоцьким, воєводою брацлавським» [80, с. 159], серед яких, можна припустити, були також українські козаки, проте невідомо в якій кількості. Варто відзначити зауваження варшавського історика стосовно специфіки перебування польських і козацьких військових сил на теренах Московії, які, на думку науковця, мали деструктивний, грабіжницький характер та були виключно негативними для російської держави. Зокрема, Т. Корзон вказував: «поляки і козаки іменем Дмитра (1-го «шахрая») панували над землями московськими, але грабіжницьки і негідно, безладно, не думаючи про організацію якого-небудь уряду» [80, с. 160]. При висвітленні осади Смоленська в червні 1610 року, коли «надходила критична хвилина для Сигізмунда III» через вперту, неефективну і тривалу облогу міста королем при відсутності необхідних для її підтримки ресурсів, Т. Корзон відзначив, що йому на підтримку «надійшло ЗО 000 козаків з Олевченком...» [80, с. 161-162]. Це дозволило передати облогові позиції новоприбулим військовим силам козаків та продовжити рух до Москви. При описі бойових дій вже під Клушином 4 липня 1610 р. згадку про українських козаків знаходимо у відомостях про роту ротмістра Бобовського, яка «...складалася з 700 кінноти, 2 1/2 тисячі козаків і королівської піхоти в невідомій кількості, але, напевно, не доходила до однієї тисячі голів» [80, с. 165]. Серед учасників подій вчений також вказував козаків «Похребищани (з маєтків князів Збаразьких) близько 400 коней під керівництвом Піасковського» [80, с. 165]. Найбільш цікавим для нашого дослідження є те, як бачив і відображав вчений осаду Москви 1618 р. та похід українського козацького гетьмана П. Сагайдачного на допомогу королевичу Владиславу. Однак історик описав ці події вкрай коротко, особливо щодо участі в них українських козаків. Навіть Ю. Шуйський у своїй праці відобразив штурм Москви більш детально, зі своїми роздумами про наявний перебіг подій. Тому зазначене Т. Корзоном «ймовірний штурм двох брам 2 листопада не вдався» [80, с. 194] викликає подив, наскільки вчений уникає висвітлення цієї теми. Також він не зробив висновків про невдачу штурму, його причини, відзначаючи лише, що в подальшому «здобуття столиці силою виявилося очевидним неподобством. Наближався до кінця термін служби для війська...» [80, с. 194-195]. Однак Т. Корзон додав до опублікованих раніше Ю. Шуйським відомостей про похід П. Сагайдачного на Москву ряд нових подробиць. Зокрема, було додано загальне окреслення маршруту гетьмана по території Московії в 1617 р. з вказівкою про пограбовані міста і сюжет боротьби П. Сагайдачного з Бутурліним: «20 000 запорожців з Конашевичем-Сагайдачним, який, здійснивши спустошення в Єльцю, Лівнах, Шацьку, розгромив під самою столицею полк 143 стрільців (московських - авт.) і їх керівника Бутурліна звалив з коня ударом по голові булавою, нещодавно отриманою від королевича» [80, с. 194]. Втім ця інформація була не оригінальною. Вона частково була взята з польської історичної літератури початку XVII ст. (С. Кобежицький), а частково запозичена з польських досліджень XVIII ст., зокрема, праці А. Нарушевича «Життя Яна Кароля Ходкевича» [103; 104], опублікованої вперше у 1781 р. Польсько-татарське протистояння, починаючи з 1614 р., Т. Корзон розглядав як частину значно більш масштабної польсько-турецької війни, про що нам повідомляє назва підрозділу, присвяченого цій тематиці «Турецька війна... 1614— 1621». Історик приділив увагу боротьбі козаків з татарами і турками, відзначивши їхній значний вплив на подальший розвиток подій. Вчений здійснив розгорнуте висвітлення чорноморських походів українського козацтва, додавши нову інформацію стосовно військової відповіді Туреччини. Особливо показові в даному контексті наслідки спалення порту Трапезунд 1614 р. і фортеці Кафи в 1616 р. Оскільки Османська імперія, воюючи з Персією, не могла почати ще й війну з Річчю Посполитою, то з козаками обійшлася півмірами. Зокрема, як писав Т. Корзон, «Ібрагім-паша пішов на Запоріжжя, зносив їм будинки, т. з. курені, взяв (у полон - авт.) декілька загонів і кільканадцять човнів, але запорожці пішли» [80, с. 197]. Щоправда, вчений не зауважив, під чиїм керівництвом відбувалися чорноморські походи. У чому причина? Можна припустити, що поміркована і виважена особа гетьмана, який підтримував королевича Владислава в Москві, імпонувала історику, і тому він не хотів кидати тінь на славного гетьмана, вказуючи на його причетність до подій, які спровокували напад Османської імперії на Річ Посполиту. Проте далі в окремому розділі, присвяченому козацтву початку XVII ст., наявні уточнення із цього приводу, які дозволяють відповісти на це питання. Науковець називав П. Сагайдачного одним з небагатьох відомих провідників чорноморських походів початку XVII ст., відзначав його участь у поході 1616 р. та вказував на заслуги в Хотинській війні, 144 але докоряв за чорноморський напрям його військової діяльності, який приніс «стільки гіркоти Жолкевському і стільки шкоди Польщі» [80, с. 307, 312]. Т. Корзон вказував загальну кількість польських військ під Цецорою і відзначав частку українських військових сил у ній (українців з П. Хмієлевським - 800, українців з Тишкєвичем - 400, козаків грошових {реєстрових - авт.) - 1600), але при цьому опирався на джерельні матеріали, опубліковані К. Вуйцицьким [80, с. 201]. Більш детально і розгорнуто вчений розглядав Хотинську війну, але доповнив її висвітлення новими деталями та фактами, зокрема, й з історії українських козаків. Загалом ситуація склалася перед початком Хотинської війни настільки складна, що «зрозуміла Річ Посполита велике лихо і небезпеки, старанно теж думала про способи порятунку» [80, с. 208]. Вихід з даної ситуації був очевидний. Потрібно було зібрати максимальну кількість військових сил з професійних військових. Участь українських козаків у майбутніх військових подіях була більш ніж бажана, просто необхідна. Цілком закономірно, як писав учений, що польсько-литовська держава в таких умовах «хотіла мати козацькі війська за «stipendiaries», призначила їм платню, не згадувала загалом про реєстр, а потім закликала мовчки прийняти якнайбільшу {їхню - авт.) кількість» [80, с. 211], оскільки співвідношення військ було не на користь Речі Посполитої та й військові прогнози щодо результатів битви були не найкращими. Відповідно до цього було здійснено ряд рішучих дій. Подальші події, описані Т. Корзоном щодо переговорів із козаками, не трапляються нами у подібних синтетичних працях краківської історичної школи. Наприклад, відомості про те, що до запорожців був висланий «королівський дворянин Обалковський з грошима і листами» [80, с. 211]. Доволі образно й детально вченим було описано виступ посла зі зверненням до козаків на великій раді у Фастові «став впроваджений до кола на підвищення, споруджене з бочок, але покрите килимом, і виголосив промову, яку слухали з радістю при частих залпах з гармат» [80, с. 211]. Цікаво, що історик зробив точне датування цієї події - 16 червня. Зокрема, вчений писав, що «на позанаступний день обрано 4-х послів до короля з проханням про підтвердження дизуніатської {православної - авт.) ієрархії, витвореній єрусалимським патріархом Теофанесом і через новопризначеного митрополита Йова» [80, с. 211]. Також надзвичайно важливі в даному контексті зауваження варшавського науковця, що: «керував посольством Петро Конашевич - Сагайдачний, палкий прихильник “стародавньої” грецької віри, відомий з військових подвигів і послуг, наданих королевичу у московській війні» [80, с. 211]. У даному сюжеті вимальовується позитивний образ українського козацького гетьмана, який допомагав Речі Посполитій захищати її інтереси і підтримував королевича Владислава. У розділі, спеціально присвяченому історії козацтва досліджуваного періоду, наявна більш розширена позитивна характеристика гетьмана, вірного «королю і вітчизні, тобто Польщі» [80, с. 312]. Проте продовжимо аналіз участі гетьмана у зазначених вище подіях. Переговори з королем були цілком успішними і П. Сагайдачний, «задоволений з прийому у Варшаві, відправлений “з великою втіхою”, приїхав 21 серпня до хотинського обозу...» [80, с. 211-212]. Не менш важливі моменти відображені Т. Корзоном, які не зустрічаються у краківських істориків, це - зустріч коронних гетьманів і козацького, подальший маршрут і організаторська діяльність П. Сагайдачного, відповідно до вимог військового командування при підготовці до війни. Наприклад, історик усе це описував так: «...гетьмани прийняли його вдячно, обдарували і вислали по Наддніпрянщині до Молдавії, аби зустрів своїх, поквапити їх до швидшого прибуття. Незабаром, 24-го, приїхало посольство на чолі з Дорошенком від того війська з донесенням, що спустошено вже з два повіти в Молдавії...» [80, с. 212]. У цей же час в головному польському обозі під Хотином «бракувало тільки запорожців. Знаходилися вони в Могильові, коли до них дістався Конашевич. Обраний зараз гетьманом замість Бородавки, привів їх 1 вересня під вечір...» [80, с. 212]. Козаки приєдналися до головного табору в кількості від «ЗО до 40 тисяч» і, відповідно, «бойова сила гетьманів зміцнилася до 65 або до 75 тисяч» [80, с. 213]. Розгортання військових подій прискорило прибуття запорожців. Козаки викликали у турецької сторони стільки ненависті, що 146 «нетерпеливий Осман..., наказав знищити ненависних йому козаків - запорожців. Ці не встигли ще окопати себе в долині, однак билися затято з наступаючими масами кінноти і з яничарами. Ходкевич допомагав їм німецькою піхотою Лермунта і хоругвами зі свого крила; сам теж навіть поспішив серед гарцівників» [80, с. 213-214]. Від цього моменту починаються регулярні напади на обоз і військові сили Речі Посполитої. Оскільки козаки викликали у турків особливу ненависть, то піддавалися чи не найчастішим нападам, як писав про це історик, «найсильніший удар нанесли турки козацькому табору аж двічі - о півдні і надвечір» [80, с. 214-215]. Подальші події, пов’язані з плануванням нападу на турецькі війська в ніч з 12 на 13 вересня, які були описані вченим, досить детально. Т. Корзон починав опис подій від військової ради 10 вересня, на якій «Ходкевич... запропонував нічний похід на турецький обоз, наближений вже на чверть милі до польських окопів. Конашевич, допущений до голосування, гаряче підтримував цю пропозицію» [80, с. 216]. Надалі йде опис запропонованого плану «з неділі на понеділок 12-13-го. Після побудки ріжком виходила горою піхота і попереду легка кіннота, в другій лінії крило в. гетьмана, у резерві мав стати Любомирський; низом... мали йти запорожці в силі 20.000 людей, щоб одночасно напасти на сплячих турків з криком, гуркотом барабанів і музикою» [80, с. 216]. Учений зробив висновок, що план не вдався через дощ та довгу підготовку до атаки. Не останню роль відіграло й те, що у козаків «...помокли самопали...» [80, с. 216-217]. Однак більш важливим є те, що історик вводить відомості про початок заворушення в польському таборі через нестерпні умови перебування та відсутність обіцяних грошових виплат. Важливу роль у них відіграв козацький гетьман, який попередив Ходкевича про наближення «бурі» і допоміг її уникнути (обіцянкою понад 40.000 zł. належного жалування і додатково ще 10.000 zł.) у критичний час 14 вересня, коли до турецького обозу надійшли нові військові сили [80, с. 217]. При висвітленні історії українських козаків важливою є інформація про нічну військову операцію з 18 на 19 вересня, про яку, до речі, не згадував Ю. Шуйський, коли відбулося «вторгнення або скоріше прослизання на животі 8-11 тисяч запорожців до нижнього обозу наддністрянського (турків)... Були роздерті намети паші, забрано його військовий реєстр, ланцюг і червону хоругву..., відігнали верблюдів до 30-ти і коней зо 200» [80, с. 217]. Надалі козаки згадуються у військових діях після смерті Я. Ходкевича 24 та 28 вересня 1621 р., після чого козацькі сили у військових діях не згадуються. Проведений аналіз тритомної праці Т. Корзона «Історія воєн та військової справи в Польщі» дозволяє стверджувати, що українські козаки не були спеціальним об’єктом наукового дослідження варшавського історика, але, в його синтезі значна увага приділялася історії козацтва. Науковець, подібно до іншого варшавського історика старшого покоління О. Яблоновського, у першому томі праці головну увагу зосереджував на ранній історії козацтва, а в другому - доволі докладно у межах військової історії Речі Посполитої висвітлював військову історію козацтва, роблячи акцент на участі козаків у подіях Хотинської компанії. Таким чином, варшавський історик висвітлив військову і певною мірою політичну діяльність українських козаків від XIV до XVIII ст. Однак для нього центральним об’єктом дослідження, з цілком зрозумілих причин, були військові події в історії польського народу і участь у них його видатних представників зі шляхти (Я. Замойського, К. Ходкевича, Л. Сапіги). Т. Корзон, висвітлюючи військову історію Речі Посполитої доволі позитивно оцінював українське козацтво початку XVII ст., зокрема, видатного її представника П. Конашевича, зазначивши, що він «...покрив себе славою. Викликали його разом з полковниками на військові ради, допускали до всяких таємниць, завжди цінували його сміливі думки, уміння протистояти наступам турків і вірність... Якуб Собеський... зарахував його до найвидатніших мужів тодішньої Польщі...» [80, с. 312]. Хоча і не приховував негативних наслідків його чорноморських походів.

1   2   3   4

скачати

© Усі права захищені
написати до нас