Размещено на сторінка 3

64. Попередніх міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку про порушення ст. 5 параграфу 3 Конвенції”. [7].

Таким чином, очевидно, що Європейський Суд з прав людини є досить дієвим інструментом по захисту прав громадян окремих країн від свавілля правоохоронних органів.

Також потрібно приділити певну увагу складу злочину, передбаченого ст. 373 КК України (відповідальність за примушування давати показання).

Конституція України встановлює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 28). Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. 3 ст. 62). Цим положенням відповідає і ст. 22 КПК України, що забороняє домагатися показань обвинувачуваного, підозрюваного, свідка, потерпілого, експертів шляхом насильства, погроз та інших незаконних дій. Саме порушення цих положень утворює злочин, передбачений ст. 373 КК, у ч. 1 якої зазначено: “Примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство”. [3].

Суспільна небезпечність цього злочину полягає в грубому порушенні встановлених законом прав і законних інтересів осіб, щодо яких здійснюється допит, чим нехтується людська гідність та підривається авторитет органів, уповноважених забезпечувати інтереси правосуддя.

Основним безпосереднім об’єктом злочину є нормальна , така, що відповідає вимогам закону по забезпеченню правосуддя, діяльність органів, службові особи яких уповноважені на проведення дізнання або досудового слідства. Додатковий обов’язковий об’єкт – права і законні інтереси особи, щодо якої здійснюється допит, додатковий факультативний – честь і гідність особи, її тілесна недоторканність.

Потерпілим від цього злочину визнається особа, яка згідно з кримінально-процесуальним законодавством може давати показання при допиті під час дізнання або досудового слідства, в тому числі підозрюваний.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає в незаконних активних діях, які є засобом примушування особи давати показання під час її допиту. Ці дії можуть проявлятися в різних погрозах, адресованих допитуваному або його близьким (наприклад, залишення без їжі, погіршення режиму тримання під вартою, притягнення до відповідальності близьких, застосування фізичного насильства, розголошення відомостей, що ганьблять особу, тощо). Незаконні дії при допитах можуть полягати також в обмані, фальсифікації пред’явлених особі матеріалів слідства, в різних обіцянках (наприклад, дати наркотики тощо).

Не повинні розглядатися як протизаконні тактичні і психологічні прийоми допиту, що вироблені наукою криміналістикою і не суперечать кримінально-процесуальному законодавству щодо допиту свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення незаконних дій, спрямованих на примушування давати показання. Для кваліфікації вчиненого за ст. 373 КК не має значення, яких показань, правдивих чи неправдивих, домагався суб’єкт.

З суб’єктивної сторони цей злочин вчиняється з прямим умислом. Особа, що здійснює допит, усвідомлює, що добивається показань незаконними методами, та бажає діяти таким чином.

Окремо треба визначити поняття фізичного насильства і знущання, які є обтяжуючими обставинами. Фізичне насильство – це, наприклад, катування, нанесення побоїв, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Знущання – особливо цинічне глузування, образа дією чи словом, інші дії, що грубо і цинічно принижують гідність людини.

Говорячи про ст. 373 КК України, не можна не торкнутися питання практичної діяльності Європейського суду і в цьому напрямку. Яскраво демонструє позицію даної установи справа Афанасьєв проти України, яка розглядалася за заявою громадянина України пана Олексія Володимировича Афанасьєва № 38722/02, в якій заявник стверджував, що його піддали поганому поводженню під час перебування під вартою поліції на порушення ст. 3 Конвенції, та що він не мав ефективних засобів правового захисту щодо цієї скарги, як того вимагає ст. 13 Конвенції.

Фабула справи полягала в наступному. Заявника було затримано за підозрою у шахрайстві та доставлено до районного відділу міліції, де від нього вимагали зізнатися в злочині під впливом фізичного насильства, внаслідок чого Афанас’єву було завдано тілесних ушкоджень. Дані ушкодження були підтверджені актом судово-медичної експертизи, однак і районна, і міська прокуратура відмовили заявнику в порушенні кримінальної справи проти працівників міліції, що побили підозрюваного. Врешті-решт, справа дійшла до того, що прокуратура району ухвалила постанову про припинення кримінальної справи, яка все-таки була порушена проти працівників міліції, зазначених заявником, та вирішила, що обставини завдання середньої тяжкості тілесних ушкоджень потребують додаткового розслідування, яке продовжувалося до подання заяви до Європейського Суду.

Заявник посилався на ст. 3 Конвенції, яка передбачає: “Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню”.

Оцінка суду полягала в наступному:

“59. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції втілює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона безумовно забороняє тортури або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Зобов’язання Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції забезпечити кожному у межах своєї юрисдикції права та свободи, визначені у Конвенції, якщо розглядати його у сукупності зі статтею 3, вимагає, щоб держави вжили заходів, які забезпечать, аби особи у межах їх юрисдикції не зазнавали тортур або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження.

…62. Суд вважає, що у цій справі ступінь тяжкості ушкоджень, які встановлені судово-медичною експертизою на тілі заявника незабаром після його звільнення, вказує, що ушкодження заявника були достатньо суттєвими, щоб утворити нелюдське та таке, що принижує гідність поводження у значенні статті 3…

…63. Суд вважає, що у сукупності медичні докази, свідчення заявника, факт його перебування у районному відділі міліції протягом трьох днів та відсутність будь-якого іншого вірогідного пояснення щодо походження ушкоджень заявника, викликають розумну підозру, що ці ушкодження заявникові завдані працівниками міліції.

64. Суд нагадує, що держава відповідає за благополуччя осіб, взятих під варту, і органи влади зобовя’зані захищати таких осіб. Пам’ятаючи про обов’язок органів влади звітувати щодо ушкоджень, завданих особам, що перебувають під їхнім контролем., Суд вважає, що нездатність встановити державних службовців, винних у злочинному насильстві щодо затриманої особи, як у цьому випадку, не може звільнити державу від відповідальності за Конвенцією.

65. У світлі вищесказаного, та за відсутності жодного вірогідного пояснення Уряду щодо походження ушкоджень заявника, слід вважати, що заявник отримав ушкодження внаслідок нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, за яке Уряд має нести відповідальність

66. Суд робить висновок, що тут було порушення статті 3 Конвенції у цьому відношенні”. [9].

Отже, роблячи висновок, можна зазначити, що заяви щодо порушення законних прав та інтересів особи надходять до Європейського Суду з прав людини досить часто, отже питання впливу Європейського Суду на процеси, що відбуваються в правоохоронній системі України, залишається дуже актуальним в сучасних умовах, в яких знаходиться правозастосовна практика в нашій державі.

Висновок
Таким чином, враховуючи викладене, можна зробити висновок, що на сьогодні умови тримання підозрюваних у місцях досудового ув’язнення, якими є слідчі ізолятори та ІТТ (ч. 2 ст. 155 КПК), ще не повністю відповідають європейським стандартам. Не на належному рівні забезпечуються і права та законні інтереси досудово ув’язнених осіб. Отже, потрібно провести суттєву роботу щодо вдосконалення правового регулювання і підготовки законопроектів з урахуванням принципів та положень Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, привести всю правозастосовну практику до європейських стандартів. Вважаю, що усунення прогалин у кримінально-процесуальному законодавстві України у визначених наукою напрямах та урахування світового досвіду щодо захисту прав і законних інтересів підозрюваного, який перебуває в ізоляції, стане одним із очікуваних кроків демократичного розвитку кримінально-процесуального законодавства України.

Рівень гарантованості та забезпечення захисту права на свободу та особисту недоторканність визнається показником демократизму суспільства і є важливою складовою становлення правової державності. Саме тому, виходячи зі змісту ст. 3 Конституції України, однією із засад конституційного устрою України є обов’язок держави утверджувати та забезпечувати права і свободи людини. Це також випливає із змісту ч. 2 ст. 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Будучи за своїм характером природним, право на особисту свободу та особисту недоторканність разом з тим не є абсолютним, адже трапляються випадки, коли захист легітимного суспільного інтересу, прав і свобод інших осіб потребує його обмеження і тому є соціально виправданим. Перш за все це стосується сфери кримінального судочинства, де стикаються суспільні й особисті інтереси, виникають гострі конфліктні ситуації, розв’язання яких потребує застосування заходів процесуального примусу. Надаючи можливість компетентним державним органам їх застосовувати, держава має на меті запобігти зловживанню правом з тим, щоб реалізація прав однієї особи не шкодила правам і свободам інших.

Реальність права на свободу й особисту недоторканність спирається на систему юридичних механізмів, що забезпечують його дію і тому набувають значення юридичних гарантій. Найважливішими з них є вперше встановлений Конституцією України судовий порядок арешту та взяття під варту, чітка регламентація в галузевому законодавстві підстав і строків цих примусових заходів. Судова процедура суттєво підвищує рівень захисту прав і свобод людини, оскільки містить низку гарантій від свавільного їх обмеження, сприяє винесенню законного та обґрунтованого рішення.

Разом із тим, безумовно, аналіз право реалізаційної практики виявив певні її недоліки, обумовлені як пробільністю чинного правового регулювання, так і недостатньо чітким виконанням нормативних приписів правозастосувачами.

Для вдосконалення слідчої та судової практики в частині застосування запобіжних заходів у вигляді затримання та взяття під варту в процесі дізнання та досудового слідства необхідно, на наш погляд, здійснити комплекс заходів законодавчого, організаційного, навчально-методичного характеру. Перш за все це стосується прискорення прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України, в якому враховуватимуться міжнародні стандарти захисту права кожного на свободу і особисту недоторканність.