Міністерство освіти і науки України
Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
Факультет психології та соціальної роботи
Контрольна робота
з дисципліни
«Юридична психологія»
на тему:
«Психологія тероризму»
Виконала:
студентка 4 курсу (мол/сп)
Бєлова Ю.Р.
Спеціальності 053 «Психологія»
Викладач:
Доц. Юнг Н. В.
2023 рік
ПЛАН
ВСТУП…………………………………………………………………........... 3
1. Історія тероризму……………....................................................................... 5
2. Психологія особистості терориста………………………………………... 9
3. Психологія гри під час переговорів з терористами, які захопили заручників……………………………………………………………………. 12
4. Психологічний аналіз державної політики щодо тероризму………….. 20
5. Роль громадської думки та ЗМІ у боротьбі з тероризмом……………... 23
6. Геосеймічна активність та психологія тероризму……………………… 29
7. Психологія попередження тероризму…………………………………… 32
ВИСНОВОК…………………………………………………………............ 36
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………........ 37
ВСТУП
Тероризм, як явище, охоплює весь світ, оскільки для терористичних організацій не існує ні кордонів, ні ліній фронту, ні глибокого тилу. Особливої актуальності ця проблема набула після серії терористичних актів в США 11 вересня 2001 року, що супроводжувалися величезними руйнуваннями висотних будівель, загибеллю тисяч людей, і скоєних шляхом використання терористами захоплених рейсових цивільних літаків. Терор – це політика залякування, придушення політичних супротивників насильницькими методами. Терористи прагнуть викликати ситуацію хаосу в політичних, економічних структурах суспільства, спровокувати стан страху в масовій свідомості. Дії терористів спрямовані на те, щоб створити паніку в суспільстві, дезорієнтувати і дезорганізувати роботу державних органів.
У ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» зазначено, що тероризм – суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади, або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей, або погрози злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей.
Психологія тероризму є однією зі складних і багатогранних галузей психологічних досліджень, яка досліджує психологічні аспекти та механізми, що лежать в основі актів тероризму. Тероризм є використанням насильства з метою створення страху серед громадськості або досягнення певних політичних, релігійних чи ідеологічних цілей. Вивчення психології тероризму розкриває складні індивідуальні, соціальні та психологічні процеси, які лежать в основі цієї форми насильства.
Сучасний тероризм - це явище соціальне. Він виникає і розвивається як наслідок недоліків та помилок у політичних, соціальних та інших сферах, а також низького професійного рівня певних спецслужб та корумпованості декотрих політичних чиновників. Досить часто тероризм є спробою подолати духовну стагнацію суспільства. Для таких терористів бомба в громадському місці - це єдиний засіб проти екзистенційного ступору мас.
Тероризм впливає на суспільство, політику та міжнародні відносини, і розуміння психологічних аспектів цього явища важливе для розвитку стратегій запобігання та боротьби з тероризмом. Психологічні дослідження в цій галузі допомагають визначити, які фактори впливають на процес радикалізації та рекрутингу осіб у терористичні організації, яким чином формується та поширюється терористична ідеологія, а також яким чином ефективно боротися з цим явищем.
Психологія тероризму вивчає психологічні процеси, що відбуваються в голові терористів, а також в розумінні та протистоянні суспільства цій загрозі. Ця тема важлива для різних дисциплін, включаючи психологію, соціологію, політичну науку та право, і може сприяти розвитку стратегій протидії тероризму, покращенню безпеки та збереженню світу від цієї складної проблеми.
Історія тероризму
Термін "терор" (у перекладі з латинської – страх, жах), уперше ввели в політичний лексикон французькі жирондисти та якобінці. Вони ставили за мету "за допомогою залякування та наведення жаху" поставити на коліна кабінет міністрів короля Людовіка XVI.
Тероризм народився значно раніше, ніж його почали так називати і замислюватися, як і чому він виник та якими можуть бути наслідки цього явища для світової цивілізації. Він нині дуже відрізняється від того, яким він був у часи перших кривавих акцій. Ті акції спрямовувалися насамперед на дестабілізацію суспільно-політичної ситуації у певній країні. Сьогодні ж тероризм є фактором не тільки внутрішньодержавного значення, а й (переважно) міждержавного.
Першою терористичною групою в історії людства можна вважати секту сікаріїв, котра діяла в Палестині ще в 66 – 73 роках нашої ери. Свої акції сікарії проводили головним чином під час масових зібрань. Вони вважали, що саме в неконтрольованому натовпі зручно завдавати смертельні удари. Адже ніхто не зможе з певністю визначити, хто це зробив. "Темрява натовпу" була їхньою стихією. Головним об’єктом нападів сікаріїв ставали представники єгипетської та палестинської діаспори, які намагалися налагодити дружні стосунки з Римською імперією. Сікарії були затятими релігійними фанатиками. Вони мужньо витримували тортури, бо вірили, що після повалення ненависного їм режиму настане ера вищої справедливості.
В XI столітті Хасан аль-Сабах, якого й досі вважають одним з найкривавіших геніїв зла, створив таємну секту ассасинів. Її назва стала синонімом підступного вбивства. Ассасини позбавляли життя кожного, хто належав до іншого віросповідання або намагався протистояти їм. Вони оголошували війну всім, хто насмілювався не поділяти їхніх поглядів. Боялися ассасинів усі – від пересічних громадян до провідних політичних діячів та керівників країн. 10 жовтня 1092 року людина Хасана аль-Сабаха вбила візира сельджуцького султана – Нізам аль-Мулька. Після цього теракту жах охопив увесь арабський світ. Пізніше від рук асссасинів загинуло ще багато султанів, князів, учених.
Але не вбивства та замахи на життя можновладців здобули Хасанові славу генія зла. Він був ідеологом терору, розробив його теорію, фундаментальні постулати якої не втратили актуальності й сьогодні. Саме аль- Сабах теоретично окреслив контури терористичної держави, котра не має кордонів, чітко визначеної території. Потуга цієї держави концентрувалася в окремих неприступних фортецях. Саме з них каральний меч спрямовувався на голови непокірних, де б вони не були.
Територію аль-Сабаха неможливо було захопити, а його підданців підкорити. Вони кочували з одного краю до іншого, з фортеці до фортеці: де вождь, там і батьківщина. Так і бойовики "Аль -Каїди". Їхні сліди простежуються скрізь – від Філіппін до Великобританії, більш ніж у 50 країнах світу. Отакий зв’язок часів і поколінь. Аль-Сабахові "пси пекла" повернулися з бен-Ладеном.
Минуле століття стало особливим в історії тероризму. Вже на самому його початку хвиля терористичних проявів охопила низку країн Європи, перекинулась до Латинської Америки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону.
Каталізатором європейського терору кінця ХІХ – початку XX століття стала російська терористична організація "Народна воля". Народовольці підготували та здійснили вісім замахів на царя Олександра II. Продумана в деталях система конспірації та організації бойових операцій дозволяла їм проводити диверсії проти імператора, який пильно охоронявся, на території всієї європейської частини Росії. Олександра II було вбито 1 березня 1881 року.
Спадкоємцями терористичних ідей народовольців стали есери. В Росії практично всі вбивства десятиріччя – від 1901 до 1911 року – здійснили саме вони. Найвідомішими політичними терактами стали:
- 1902 рік – вбивство міністра внутрішніх справ Дмитра Сипягіна;
- 1904 рік – вбивство міністра внутрішніх справ В’ячеслава Плеве;
- 1905 рік – вбивство губернатора Москви, великого князя Сергія
Олександровича;
- 1911 рік – вбивство в Києві прем’єр-міністра Петра Столипіна.Не "відставали" від Росії й інші країни. Так, в США в той час терористи вбили президентів Мак-Кінлі та Гарфілда. (Всього було вбито чотирьох президентів цієї країни: першою жертвою став Авраам Лінкольн, останньою – Джон Кеннеді).
В той же період вчинявся замах на німецького канцлера Бісмарка. 1894 року було вбито президента Франції Карно, 1897 року – прем’єр-міністра спанії Кановаса, 1898 року – австро-угорську імператрицю Єлизавету, 1900 року – короля Іспанії Умберто.
До Першої світової війни тероризм розглядався виключно як прояв лівого руху, хоч ні ірландські, ні македонські борці за незалежність, ні вірменські, ні бенгальські терористи не мали жодного стосунку до соціалізму.
Після війни терористичні угруповання знаходили підтримку, перш за все, з боку правих та сепаратистськи налаштованих груп, таких, як, наприклад, хорватські усташі. Сповідували тероризм й численні фашистські рухи. Приклад – румунська "Залізна гвардія".
Після Другої світової війни дії терористів відійшли на задній план. В ті роки їм на зміну прийшли так звані військові конфлікти малої інтенсивності (війни в Кореї, В’єтнамі, Анголі). Терористичні групи ставали частиною партизанського руху, входили до складу армійських підрозділів.
Наприкінці 60-х – початку 70-х років відбувається різка активізація терористичного руху. Цей період – особлива сторінка історії сучасного тероризму. Розробляється нова стратегія, вдосконалюється та модернізується тактика, при чому використовуються досягнення науково-технічного прогресу.
Стартовим пострілом для нового терористичного марафону став олімпійський Мюнхен 1962 року. Саме в цьому німецькому місті 5 вересня бойовики ісламістської терористичної групи "Чорний вересень" захопили в заручники спортсменів і тренерів олімпійської збірної Ізраїлю. Німецькі владні структури розгубилися. Вони вперше зустрілися з такою масовою та цинічною акцією. Домовитися з терористами не вдається. І тоді приймається рішення – штурмувати. Штурм завершується повним провалом. Одинадцять заручників загинуло... 18 годин очікування закінчилося кров’ю, спалахами ненависті. З’ясовується, що держава безсильна перед терористами.
В останні тридцять років тероризм став особливо підступним, кривавим та безжальним. Вибухи в публічних місцях, поїздах, вокзалах, ресторанах, житлових будинках, захоплення літаків і морських лайнерів. Не лишилося країни, де б не злітали в повітря авто, нашпиговані вибухівкою. Викрадення та вбивства дипломатів, державних діячів, партійних лідерів. Досить пригадати вбивства голови Федерального союзу німецьких роботодавців Шлеєра 1977 року в Кельні або голови національної ради Християнсько-демократичної партії Італії Альдо Моро 1978 року, які були скоєні відповідно німецькою терористичною групою РАФ та італійськими "Червоними бригадами".
Виникають нові, незнані раніше види тероризму: повітряний, ядерний, біологічний, екологічний, інформаційний.
Напад на США 11 вересня 2001 року – пік винахідливості, підступності та стратегічного розрахунку. Це показовий виступ міжнародного терору перед очима всієї світової спільноти. Удар по наймогутнішій, найбагатшій та, як вважалося, найзахищенішій країні світу. Це виклик не тільки Америці, а й усьому цивілізованому світові.
Отож, не залишається іншого виходу, крім як прийняти цей виклик і перемогти.
Психологія особистості терориста
Терористи – особливий тип людей, у яких раціональні компоненти в поведінці і характері практично відсутні, а емоційні компоненти граничать з афективними станами.
В цьому відношенні психіка терористів наближається до психіки людини натовпу. Низький рівень культури і викривлені уявлення про оточуючий світ , впевненість, що тільки насильство і загрози є найбільш ефективними способами перетворення світу , роблять особу терориста специфічним соціокультурним феноменом.
Для терориста характерним є те, що весь світ замикається на своїй групі. Тому організація накладає жорсткі вимоги на індивідуальність людини, обмежуючи свободу її вибору.
Д.В.Ольшанський відзначає, що терористів відзначає психологічна ущербність, дефіцит чогось в житті, коріння цього може прослідковуватися ще з дитинства.
Така неповноцінність породжує потребу гіперкомпенсації в першу чергу за рахунок інших людей.
У психіці терориста емоції займають більше місця, чим раціональне мислення . «Про викривлену логіку терористів свідчить такий факт, що вони практично не можуть працювати в режимі діалогу…
Відомо, що під час переговорів з терористами у більшості випадків будь які компромісні рішення категорично відкидаються.
Для особистості терориста характерні такі психологічні особливості, як негативне світосприйняття, що виникає під дією ряду факторів - невідповідність між образом ідеальної моделі світу і самого себе у реальній дійсності і можливостями самореалізації, в результаті чого терорист може виправдати і себе і свої дії.
За ступенем вираження емоцій розрізняють два типи терористів.
Перший тип характеризується надмірною холоднокровністю «відсутність дуже сильних емоцій, підкреслена холоднокровність вважається якістю, що підвищує ефективність терористичної діяльності і знижує ступінь ризику для терориста».
Другому типу терористів властива глибоке емоційне переживання. Рухливий темперамент призводить до гіперактивності і надемоційності. Як правило, при здійсненні терористичного акту така людина зібрана і стримана, проте у повсякденному житті він не здатен стримувати свої емоції, пориви, афекти, агресію тощо.
Для більшості терористів характерна наявність примітивних синдромів, які перешкоджають розв'язанню складних етичних проблем. Д.В. Ольшанський називає три:
1. «Синдром Зомбі» проявляється в постійній надбоєготовності, активної ворожості по відношенню до реального, або віртуального ворога, націленість на складні бойові дії. Ще такий стан називають «синдром бійця»
2. «Синдром Рембо» виражається в невротичній структурі особистості, яка знаходиться в конфлікті між тяготінням до гострих відчуттів і переживанням тривоги. Для таких осіб важливим є усвідомлення добровільно покладеної на себе місії. Думки про благородні альтруїстичні обов'язки, що дозволяють реалізувати агресивні устремління.
3. «Синдром комікадзе – шахеда» наділені терористи смертники, які знищують себе разом зі своїми жертвами. До основних психологічних характеристик таких людей відноситься екстремальна готовність до самопожертви.
Терористичні групи – це воєнізовані підрозділи бойових організацій. Ролі в групах розподілені таким чином: Ініціатори, організатори, виконавці терористичних актів.
Бійці терористичних організацій, мають володіти такими якостями.
1. Відданість своїй справі (терору) і своїй організації. Б. Савінков писав: «Член бойової організації має бути людиною, безмежної відданості справі організації, яка має доходити до готовності самопожертви будь якої миті.
2. Готовність до самопожертви. «Воїн Аллаха, - записано в статуті руху «Хамаз», - готовий стати шахедом і в будь – яку мить віддати своє життя заради перемоги.
3. Витриманість, дисциплінованість, здатність контролювати свої емоції, пориви, інстинкти.
4. Уміння притримуватися конспірації, регулювати задоволення своїх потреб.
5. Слухняність, бездоганна покора лідеру. «Послушність старшим – святий обов'язок воїна Аллаха».
6. Колективізм – здатність підтримувати хороші стосунки з всіма членами бойового угрупування. Сучасний тероризм є груповою дією. Для забезпечення його ефективності, у підготовку і здійснення терористичного акту мають бути включені декілька чоловік.
3. Психологія гри під час переговорів з терористами, які захопили заручників
Взаємовідносини терористів із захопленими заручниками є складним соціально-психологічним явищем. Всі росіяни були свідками драматичних подій, що сталися з 23 по 26 жовтня 2002 році в Москві. Терористична група під командою М. Бараева захопила понад 700 заручників в театральному центрі на Дубровці. Група вимагала припинення військових дій в Чечні і проведення переговорів з лідерами бойовиків. На прикладі цієї екстремальної ситуації розберемо особливості взаємин терористів із заручниками і психологію людей, волею терористів стали заручниками.
Взаємодія терористів із заручниками можна розкласти на кілька етапів. Кожен етап відрізняється своєю соціально-психологічної специфікою.
Перший етап - захоплення заручників, що характеризується блискавичними діями терористів і повною несподіванкою для заручників. Заява терористів про те, що присутні в театрі захоплені в заручники.
Другий етап - підпорядкування терористами волі заручників шляхом залякування. Агресивні дії терористів, постріли, запах пороху, загрози призначені для того, щоб миттєво зломити волю заручників, відняти надію на швидке порятунок. Організація охорони заручників, постійного спостереження за поведінкою.
Третій етап - недопущення відкритою паніки серед заручників. Засобом цього може бути побиття або навіть розстріл панікера. Внутрішня психологічна паніка закрадається в душу заручника.
Четвертий етап - введення жорстких норм поведінки заручників, диктат того, що можна, а що не можна робити.
П'ятий етап - оповіщення зовнішнього світу про захоплення заручників. У театральному центрі на Дубровці терористи дозволили заручникам поговорити по телефону зі своїми родичами і знайомими. Потім мобільні телефони були у заручників відібрані.
Шостий етап - сортування заручників з метою зруйнувати усталені міжособистісні зв'язки. Терористи відокремили чоловіків від жінок, дітей від дорослих, росіян від іноземців.
Сьомий етап - організація терористами життя заручників, забезпечення харчування, сну та ін.
Восьмий етап - адаптація заручників до екстремальної ситуації, наступ втоми, притуплення почуттів.
Дев'ятий етап - виникнення у заручників стану депресії, можливі емоційні зриви, як з боку заручників, так і з боку терористів.
Десятий етап - звільнення заручників і знищення терористів.
Найбільшу трудність представляють переговори з терористами. «Переговори зі злочинцями» - такого поняття немає в кримінальному праві. Представники державних або правоохоронних органів вступають в переговори в двох випадках: в разі захоплення заручників і в разі викрадення людей. Збереження життя людей, що стали жертвами терористів, є вищою метою роботи цих органів.
Переговори з терористами принципово відрізняються від переговорів в міждержавної або ділової сферах. Відмінність полягає в тому, що у терористів і у представників державних органів (переговірників) є діаметрально протилежні інтереси. Кожна сторона намагається виграти, допустивши мінімальну кількість поступок і компромісів. Навпаки, в міждержавної або ділової сферах перемовні сторони мають спільні інтереси. Намагаючись досягти своїх цілей, кожна зі сторін приймає до уваги інтереси іншої. Так на основі поєднання взаємних інтересів можна ефективно побудувати процес успішних переговорів. У переговорах же з терористами така стратегія, відома в науці як стратегія «переговорів без поразки», недопустима. Задовольняючи вимоги терористів, переговорники можуть завдати шкоди як заручникам, так і всьому суспільству в цілому. Тому стратегія таких переговорів націлена на перемогу, повне підпорядкування інтересів терористів інтересам держави і суспільства. Негативні наслідки тотальних поступок при переговорах з терористами ми спостерігали на прикладі домовленості В. С. Черномирдіна з терористами, які захопили лікарню в Будьонівську в 1996 році. Хоча заручники були звільнені, проте перемога терористів відгукнулася тривожним набатом в 1999 році під час вибуху житлових будинків, в 2002 році при захопленні театрального комплексу на Дубровці, в 2003 році при підриві людей на стадіоні в Тушино в Москві.
У ситуації захоплення заручників терористами дії правоохоронних органів проходять наступні стадії:
1. Стадія орієнтації в ситуації, вступ в контакт з терористами. В процесі переговорів залучаються до роботи психологи, психіатри, культурологи, етнологи, антропологи. Фахівці допомагають розібратися в особистості злочинців, визначити стратегію і тактику подальшої роботи, оцінити прийнятність вимог.
2. Стадія проведення переговорів. З метою ефективного проведення переговорів необхідно неухильно дотримуватися наступного принципу: «Командири не ведуть переговори, учасники переговорів не командує». Виникла самостійна професія - переговорники. Як зазначає В. П. Ілларіонов, в нашій країні, на жаль, цей принцип порушується. Керівники державних або правоохоронних органів часто підключаються до процесу ведення переговорів без належної необхідності. Подібне втручання часто призводить до регресії переговорного процесу, відмови від всього того, щоб було досягнуто професійними учасниками переговорів.
3. Стадія звільнення заручників. Таке звільнення може бути здійснено двома шляхами: в результаті переговорів або в результаті силової акції.
4. Стадія підведення підсумків, оцінки дій, накопичення досвіду.
«Ведення переговорів - це важкий, напружена праця, пов'язаний з великими нервовими перевантаженнями. У випадках тривалих переговорів необхідно проводити періодичну зміну переговорників (мати дублерів), створити їм умови для відпочинку, харчування, надання медичної допомоги. У приміщенні штабу переговорів повинні знаходитися тільки ті, хто задіяний в цьому заході, а також керівники операції зі звільнення заручників. На жаль, практика свідчить про інше. У Приміщенні, де працюють учасники переговорів, нерідко буває багатолюдно, шумно, що заважає спокійному ведення діалогу », - зазначає В. П. Ілларіонов (Ілларіонов, 1993, с. 59). У Німеччині, наприклад, переговори зі злочинцями з метою звільнення заручників, попередження терористичних актів, вибухів, підпалів, масових отруєнь та інших важких злочинів стали самостійним напрямком оперативно-профілактичної діяльності правоохоронних органів, в першу чергу поліції. У зв'язку з цим вирішено питання штатного, методичного, технічного, психолого-педагогічного забезпечення.
В. П. Ілларіонов виділяє наступні етапи ведення переговорів з терористами:
1. Етап, під час якого узагальнюється первинна інформація про ситуацію, що вимагає ведення переговорів, приймаються рішення про їх віданні, виділяються переговорники, збираються додаткові дані про яка виникла конфлікті, визначається тактика ведення діалогу, встановлюються контакти зі злочинцями, досягається стабілізація обстановки.
2. Етап захоплення позицій: організовуються сили і засоби, що забезпечують громадську безпеку, можливість вирішення конфлікту силою, в той же час шляхом психолого-педагогічного впливу забезпечується схиляння злочинців до відмови від злочинного задуму.
3. Етап, в процесі якого організовується обговорення висунутих вимог, їх прийнятності, пошук компромісів, знаходження варіантів рішення, торг, психологічна боротьба.
4. Етап досягнення повного або часткового угоди, визначення шляхів його реалізації, аналіз проведеної роботи.
На всіх етапах переговорів необхідно мати на увазі, що зменшення числа заручників, в першу чергу дітей, жінок, хворих і літніх людей, є основною темою переговорів. Кожен звільнений заручник - успіх, досягнутий учасниками переговорів (Ілларіонов, 1993, с.71).
Труднощі в роботі переговірників виникають через специфічність спілкування зі злочинцями. Терористи використовують широкий арсенал способів комунікативного тиску: ультимативність вимог, завищені вимоги, терміновість їх виконання, відхід від конкретних пропозицій, помилкові акценти у викладі своєї позиції, приниження і образу особистості партнерів по переговорам, загрози, відмова від досягнутих угод, подвійне їх тлумачення. Майстерність учасників переговорів полягає в умінні виявити і усунути комунікативні прийоми терористів, переграти їх в словесному бою. Учасники переговорів можуть використовувати такі способи:
1. Переговори для прикриття: використовуються для того, щоб затримати силові дії озброєних злочинців. Під час таких переговорів проводяться пошукові, розвідувальні, оперативні заходи.
2. Імітація переговорів: проводиться в тому випадку, коли доводиться мати справу з психічно хворою людиною. Тут відсутній суб'єкт переговорів, що реагує на логічну складову діалогу і віддає звіт у скоєному. Імітація переговорів спрямована на зняття агресивності поведінки.
3. Переговори в ситуації міжетнічних конфліктів проводяться за допомогою залучення протиборчих сторін. В якості нейтральної сторони ефективно використовувати переговірника - посередника (медіатора). У завдання посередника входить організація процесу переговорів протиборчих сторін, але не саме проведення переговорів.
Переговори, засновані на законі і нормах моралі, відзначає В. Горбунов, - це один з ненасильницьких способів боротьби зі злочинністю в ім'я гуманної мети - звільнення людей. Виключно важливим є правильний підбір учасників переговорів. Підбір здійснюється на добровільних засадах з урахуванням індивідуальних особливостей кандидатів, їх вміння розмовляти і думати в екстремальних ситуаціях. Особливе значення мають такі якості особистості, як спостережливість, швидкість реакції, здатність зберігати самовладання в будь-якій ситуації, емоційна стійкість. Важливо також наявність інтелектуальних і комунікативних здібностей. Практика показує, підкреслює В. Горбунов, що саме терористи часто самі вибирають тих, з ким хочуть вести переговори. Нерідко виникає необхідність в перекладачах. Однак перекладачі, як правило, не тільки переводять висловлювання, а й інтерпретують отримані тексти. Тому робота парламентера з перекладачем представляє особливу складність, так як існує небезпека спотворення сенсу сказаного або написаного терористами.
Люди, які залучаються до переговорів, - часто це бувають представники громадськості, працівники засобів масової інформації, священнослужителі, рідні та близькі злочинців, депутати, керівники установ, де відбулося захоплення заручників, - повинні отримувати попередній інструктаж. Важливо, щоб вони поводили себе обачно і самі не поповнили число заручників (Горбунов, 1999).
В роботі переговірників з терористами можна сформулювати чотири основні правила:
1. «Ніколи не говори" ніколи "». Спілкуватися з терористом необхідно в позитивно забарвлених словах, пропозиціях. Не слід говорити терористові: «Ні», «Я не можу», «Це неможливо, не можна».
2. «Розмовляй постійно. Коли люди розмовляють, зброя не стріляє ». Розмовляти з терористами необхідно весь час, не використовуючи довгих пауз. Бажано підтримувати контакт з терористами постійно.
3. «Не оцінюй і не принижує особистість». Психологічна оцінка особистості терористів під час переговорів недопустима. Реакція на вимоги терористів повинна бути максимально коректна. Парламентер повинен намагатися використовувати такі мовні звороти, як «Я вірю тобі, я постараюся допомогти, я готовий вислухати тебе, я готовий говорити з тобою». Слід пам'ятати, що в досягненні домовленості зацікавлені, перш за все, терористи, які взяли заручників.
4. «Не змушуй занадто довго чекати». Довге очікування виконання своїх вимог озлоблює терористів. У той же час не можна застосовувати ніяких силових дій, якщо загарбники заручників довели, що вони готові їх вбивати. Тому стратегія і тактика роботи переговірника представляється вкрай складним і відповідальним.
1 2 3