Правочини, які порушують публічний порядок за цивільним законодавством України сторінка 3

1 2 3 4

Ім'я файлу: Міністерство освіти і науки України.docx
Розширення: docx
Розмір: 63кб.
Дата: 29.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
Лабораторна робота 1-2.docx
Конкурентоспроможність продукції підприємства та шляхи її підвищ
Реферат№3_Басько_Андрій.doc
Реферат історія.docx
2 модуль.docx
Електронна_комерція_Метод_вказ_до_вик_лаб_роб_і_сам_роботи_.doc
Курсова робота ЕОМ Василечко А.І..docx
Планування аудиту 19.09.docx
Курсова робота_менеджмент_Тимофієв_Р_В_МН_ЛГ_3_7.docx
курсова робота docx.docx
Ярова.docx
Реферат№2_Дарага.docx
Вар_екз-практ_23вар-2022.docx

Цивільна дієздатність (правочиноздатність) осіб, які не досягли 14
років, обмежується правом самостійно здійснювати дрібні побутові
правочини (ч.І ст.31 ЦК).

Частина 1 ст.221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено малолітньою
особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений
її батьками (усиновлювачами) або одним з них -тим, з ким дитина проживає
(якщо батьки живуть окремо), або опікуном.

Схвалення можливе як у активній (шляхом заяви про схвалення), так і у
пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається пасивному схваленню:
правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі або опікун),
дізнавшись про вчинення правочину малолітнім, протягом одного місяця не
заявили претензії другій стороні.

У разі відсутності схвалення дій малолітньої особи правочини, вчинені
нею, є недійсними. Для визнання такого правочину недійсним необхідно:

1) щоб хоча б однією з його сторін виступала особа, яка не досягла 14
років;

2) щоб правочин виходив за межі дрібного побутового;

3) щоб було відсутнє схвалення дій малолітньої особи з боку осіб,
вказаних у ч.І ст.221 ЦК.

Наслідки визнання договору, вчиненого малолітньою особою, недійсним
відрізняються залежно від того, хто є його контрагентом — особа з повною
дієздатністю, особа частково дієздатна чи особа недієздатна.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною
цивільною дієздатністю, то має місце двостороння реституція. При цьому
фізична особа з повною цивільною дієздатністю зобов’язана повернути
батькам (усиновлювачам) або опікуну малолітньої особи все те, що вона
одержала від останньої за таким правочином. У свою чергу батьки
(усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов’язані повернути
дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за
неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за
цінами, які існують на момент відшкодування.

Дія ст.222 ЦК не поширюється на правочини, укладені неповнолітніми
особами, яким дієздатність надана до досягнення 18-річного віку.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може вчиняти
правочини за межами її цивільної дієздатності лише зі згоди
піклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину (ст.221
ЦК).

Правочини, вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, належать
до оспорюваних, а отже, для визнання такого правочину недійсним
піклувальник має подати позовну заяву до суду з вимогою про це.

Суд може визнати такий правочин недійсним, якщо буде встановлено
наявність таких умов:

1) правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї
або осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати;

2) відсутня згода піклувальника на вчинення такого правочину. У разі
визнання такого правочину недійсним настають загальні

наслідки, передбачені ст.216 ЦК.

Недієздатна фізична особа не може вчиняти будь-якого правочину. Це від
її імені та в її інтересах робить призначений їй опікун. Тому усі
вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчемними (ст.226 ЦК).

Водночас правове значення діям недієздатної особи може бути надане
опікуном або судом.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною
фізичною особою, шляхом спеціальної заяви про схвалення дій підопічного
або у пасивній формі — не заявивши претензії другій стороні протягом
одного місяця після того, як дізнається про вчинення правочину
недієздатною особою (ст.221 ЦК).

Суд може визнати юридичну силу за будь-яким правочином, вчиненим
недієздатною фізичною особою, за умови, якщо: 1) опікун звернувся до
суду з позовом про визнання правочину дійсним; 2) правочин вчинений на
користь недієздатної фізичної особи.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого недієздатною
фізичною особою, є двостороння реституція. Дієздатна сторона зобов’язана
повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим
правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати
вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. У свою
чергу опікун зобов’язаний повернути дієздатній стороні все одержане
недієздатною фізичною особою за цим правочином. Якщо ж майно не
збереглося, опікун зобов’язаний відшкодувати його вартість, якщо
вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину,
сприяла його винна поведінка. Проте у випадку коли опікун доведе
відсутність своєї вини у вчиненні правочину, відшкодування шкоди третій
особі не відбудеться. Таке рішення є логічним, оскільки у цьому випадку
на третю особу покладаються негативні наслідки її необачних дій.

Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть настати для
дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов’язана
відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім’ї
моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний
розлад чи недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.
При цьому застосовуються загальні правила про відшкодування моральної
шкоди (ст.23 ЦК).

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу
(ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Стаття 227 ЦК, яка передбачає цю ситуацію, продовжує традицію обмеження
так званих “протистатутних правочинів”, встановлених ст.50 ЦК 1963 р.
Остання виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну
правосуб’єктність, межі якої визначаються її статутом або загальним
положенням про юридичні особи певного виду. Правочини, вчинені за цими
межами, визнавалися недійсними.

Додаткові наслідки визнання безліцензійного правочину недійсним мають
місце, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права
на вчинення такого правочину. У такому випадку вона зобов’язана
відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану
безліцензійним правочином. Умовою відшкодування моральної шкоди є вина
юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення у
оману може бути лише свідомим [9, с.207].

Правочини з дефектами волі

Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому людина
внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних
процесів в організмі або інших хворобливих явищ не може розуміти
значення своїх дій або керувати ними. Правочин, укладений у такому
стані, не відображає справжньої волі особи щодо встановлення, припинення
тощо цивільних прав і обов’язків.

Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох
форм вияву:

1) вольову (стан, коли особа, хоча й більш або менш адекватно оцінює
те, що відбувається, але у той же час не може керувати своїми діями);

2) інтелектуальну (особа не розуміє значення своїх дій, хоча може
керувати ними);

3) змішану (у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій,
так і керувати ними).

Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх дій та (або)
керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом,
шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп’янінням тощо.

Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом фізичної
особи, яка в момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не
могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У разі
смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом
інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими
заінтересованими особами можуть бути родичі цієї особи, її спадкоємці за
заповітом, треті особи.

Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення
своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого
психічного захворювання, ч.2 ст.225 ЦК передбачає, що у разі наступного
визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про
визнання правочину недійсним може пред’явити її опікун.

Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укладення
правочину, суд призначає судове-психіатричну експертизу і виносить
рішення про визнання правочину недійсним, враховуючи при цьому як
висновок судово-психіатричної експертизи, так й інші докази, які
підтверджують перебування фізичної особи у момент укладення правочину в
стані, за якого вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними.

Правочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля
учасника формувалася невільно. Насильство — це психічний або фізичний
тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до
здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у
майбутньому). При цьому необов’язково, щоб насильство здійснювалося
іншою стороною правочину. Достатньо, щоб вона знала про насильство з
боку інших осіб і використала цю обставину в своїх інтересах.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння
реституція.

Додатковими наслідками є те, що винна сторона, яка застосувала фізичний
або психічний тиск стосовно другої сторони, зобов’язана відшкодувати їй
збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з
вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають
для винної у застосуванні насильства особи, якщо результатами насильства
скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

Правочин, укладений особою внаслідок впливу тяжких для неї обставин і на
вкрай невигідних умовах, є оспорюваним (ст.233 ЦК).

Правочини з дефектами форми

Згідно з ч.І ст.218 ЦК недодержання сторонами письмової форми правочину,
встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків,
встановлених законом.

Отже, загальне правило про наслідки недодержання вимоги щодо простої
письмової форми правочину полягає у встановленні презумпції дійсності
такого правочину, якщо законом спеціально не передбачено, що
недодержання письмової форми правочину спричиняє недійсність останнього.

Але порушення простої письмової форми все ж таки має певні негативні
наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, що у разі заперечення
його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його
частин рішення суду не може грунтуватися на показаннях свідків. Визнання
існування правочину, встановлення його змісту може грунтуватися на
письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо-, відеозапису, інших
аналогічних доказах.

Для деяких видів правочинів спеціальним законом може передбачатися
недійсність на випадок недодержання простої письмової форми. Наприклад,
згідно зі ст.547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання
(неустойка, порука, застава тощо), вчинений із недодержанням письмової
форми, є нікчемним.

Отже, для цих видів правочинів загальним правилом є визнання їх
недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте з цього правила у свою чергу існує виняток. Якщо такий правочин
укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила
її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі
спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо
сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнута у
вигляді додаткової угоди до основного договору і письмового оформлення
не набула. Після порушення умов основного договору порушник сплатив
штраф, але потім зажадав його повернення, посилаючись, що усна угода про
неустойку є недійсною. Однак суд згідно з ч.2 ст.218 ЦК може визнати
угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями
(виконання та прийняття виконання) підтверджують наявність між ними
правовідносин та свої права і обов’язки у цих правовідносинах.

Статті 219, 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимоги про
нотаріальне посвідчення правочинів.

При цьому розрізняються дві ситуації:

1) порушення вимоги про нотаріальну форму одностороннього правочину;

2) порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатостороннього
правочину (договору).

У разі недодержання обов’язкової нотаріальної форми одностороннього
правочину (заповіту; довіреності на здійснення правочинів, які
потребують нотаріальної форми; довіреності, яка видається в порядку
передоручення, тощо), такий правочин є нікчемним [9, с.208].

Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину

Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника
однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку
представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним,
оскільки дії тут вчиняються не в її інтересах, Що суперечить самій
сутності представництва (ст.237 ЦК).

Умовами задоволення такого позову є: 1) укладення правочину через
представника; 2) Існування відносин добровільного представництва (це
випливає з ч.2 ст.232, де йдеться про довірителя, тобто суб’єкта
добровільного представництва); 3) наявність зловмисної домовленості
представника однієї сторони з другою стороною правочину. При цьому не
має значення, чи переслідували Учасники змови або одна з них корисливу
мету, чи ні; 4) те, що представник однієї сторони І друга сторона
правочину діяли на шкоду довірителю.

Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимагати від свого
представника І другої сторони солідарного відшкодування збитків та
моральної шкоди, завданих йому в зв’язку з учиненням правочину внаслідок
зловмисної домовленості між ними (ст.ст.22, 23 ЦК).

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним
внаслідок безпосередньої вказівки закону незалежно від наявності позову
з боку його учасників чи інших осіб.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок якщо він
спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і
громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи,
держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне
заволодіння ним (ч.І ст.228 ЦК).

Стаття 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку
такого правочину, проте з її змісту випливає, що вина має враховуватися.
Вона виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які
вчиняють такий правочин. При цьому не має значення, чи такий намір був у
однієї сторони правочину, чи він мав місце у обох чи більше учасників
договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов’язаний вказати, у
чому конкретно виявилася спрямованість правочину на порушення публічног
5. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ ПРАВОЧИНУ НЕДІЙСНИМ

За загальним правилом, встановленим ст.216 ЦК, основним наслідком
укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст.203 ЦК та інші)
і визнається недійсним, є двостороння реституція.

Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного
правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання
такого правочину.

Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним,
неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном,
надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано.
Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у
грошовій формі.

Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, Що існували
на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання
позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо
відшкодування провадиться добровільно, то таким моментом є момент
розрахунків між сторонами. Якщо ж відшкодування провадиться на підставі
рішення суду, то ціни визичаються на момент виконання судового рішення
про відшкодування одержаного за правочином, який визнаний судом
недійсним [9, с.209].

Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який
настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин
є недійсним. У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла
провина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися
додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у
зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні (сторонам)
правочину або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони
підлягають відшкодуванню винною стороною (ст.ст.22, 23 ЦК).

Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі умови застосування
вказаних вище загальних наслідків або особливі правові наслідки для
окремих видів недійсних правочинів (підвищена або обмежена
відповідальність однієї із сторін тощо). Наприклад, щодо правочинів,
здійснених внаслідок обману, додаткові майнові наслідки для винної
сторони передбачені ч.2 ст.230 ЦК, яка встановлює, що сторона, яка
застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у
подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням
цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).

Оскільки дійсність чи недійсність нікчемного правочину визначається
безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, наслідки його
недійсності визначаються безпосередньо законом. При цьому правові
наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не

1 2 3 4

скачати