1   2   3   4
Ім'я файлу: Міністерство освіти і науки України.docx
Розширення: docx
Розмір: 63кб.
Дата: 29.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
Лабораторна робота 1-2.docx
Конкурентоспроможність продукції підприємства та шляхи її підвищ
Реферат№3_Басько_Андрій.doc
Реферат історія.docx
2 модуль.docx
Електронна_комерція_Метод_вказ_до_вик_лаб_роб_і_сам_роботи_.doc
Курсова робота ЕОМ Василечко А.І..docx
Планування аудиту 19.09.docx
Курсова робота_менеджмент_Тимофієв_Р_В_МН_ЛГ_3_7.docx
курсова робота docx.docx
Ярова.docx
Реферат№2_Дарага.docx
Вар_екз-практ_23вар-2022.docx
(суб’єктів) правочину (ч.З ст.203). Наявність правочину свідчить про
єдність внутрішньої волі й волевиявлення суб’єкта (суб’єктів) правочину.
Тому у випадку, коли воля суб’єкта правочину формувалася не вільно і не
відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство),
такий правочин визнається недійсним (ст.231 ЦК);

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов’язкове дотримання
передбаченої законом форми (ч.4 ст.203). Порушення вимог щодо форми
правочину призводить до визнання його недійсним або настання інших
наслідків (ст.ст.218-220 ЦК);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто
спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним
(ч.З ст.203). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові
наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише про людське око
(ст.234 ЦК);

6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється
батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх
малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч.б ст.203);
правочини, зазначені в ч.І ст.71 ЦК, можуть бути укладені особою, яка
має піклувальника, зі згоди піклувальника й дозволу органу опіки та
піклування. Якщо такі спеціальні вимоги містяться у окремих нормах актів
цивільного законодавства, то вони також охоплюються поняттям “вимоги
чинності” (“умови дійсності”) правочину, а їх порушення спричиняє
визнання правочину недійсним (наприклад, ст.224 ЦК).

Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних
відносин є презумпція правомірності правочину, яка полягає в припущенні,
що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст.204 ЦК,
правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена
законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має
визначальний принцип приватного права: “Дозволено усе, що прямо не
заборонено законом”, а також такі засади цивільного права, як свобода
договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої
законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного
законодавства. Згідно з цими засадами припускається, що суб’єкт
цивільного права, реалізу-ючи право свободи правочину, може вчиняти з
метою створення, зміни, припинення цивільних прав і обов’язків тощо
будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на
правомірність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон
не визначає ці дії, як заборонені.

Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі:

1) визнання неправомірності правочину прямим приписом закону. В цьому
разі правочин неправомірний і не створює правових наслідків. Він є
недійсним вже в момент вчинення, оскільки припис закону забороняє такі
дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціального
визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Нікчемним є,
наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов’язкову
нотаріальну форму (ст.219 ЦК);

2) визнання неправомірності правочину судом. У цьому разі презумпція
правомірності правочину існує в момент укладення правочину, оскільки він
не порушує конкретної норми закону (або у момент укладення правочину
порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте
його правомірність може бути оспорена однією із сторін або іншою
заінтересованою особою, а відтак правочин може бути визнаний судом
недійсним [10, с.304].

Слід звернути увагу, що суд може визнати правочин недійсним на
підставах, встановлених законом (ч.З ст.215 ЦК). Тобто і в цих випадках
презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису
закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що
припис із забороною може або міститись у спеціальних нормах ЦК
(ст.ст.222, 223, 225 та інші), або випливати із правил ст. 13 ІДК про
межі здійснення цивільних прав.

У простій письмовій формі мають укладатися правочини:

а) між юридичними особами;

б) між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент
учинення правочину збігається з виконанням);

в) фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у 20 і більше разів
розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (крім випадків, коли
момент учинення правочину збігається з виконанням);

г) інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом (ст.208
ЦК).

Згідно зі ст.207 ЦК письмовою формою вважається фіксація змісту
правочину у одному (договір, довіреність тощо) або у кількох документах
(листи, телеграми тощо). Правочин також вважається вчиненим у письмовій
формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного
або іншого технічного засобу зв’язку.

Обов’язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно
вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні правочину.
Документи у правочині, сторонами якого є юридичні особи, підписуються
особами, уповноваженими на це установчими документами (статутом,
засновницьким договором), та скріплюються печаткою юридичної особи.

Частина 3 ст.207 ЦК допускає використання при укладенні правочину
факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або
іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога
власноручного підпису. Але допускається це лише у тому разі, коли: а)
такий порядок підпису передбачений законом; б) сторонами заздалегідь
досягнута згода, яка містить зразки відповідного аналога власноручного
підпису.

Якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших причин
не може власноручно підписатися, правочин за її дорученням може
підписати інша особа. Підпис останньої засвідчує відповідна посадова
особа (керівник установи, начальник відділу кадрів, декан, головний
лікар тощо) за місцем роботи, проживання, навчання або лікування особи,
яка його вчиняє (ч.4 ст.207 ЦК).

В документі, що є письмовою формою правочину, має бути вказаний зміст
правочину, його сторони. При цьому останні мають засвідчити документ
своїм підписом (а якщо це юридичні особи, то ще й скріпити печаткою).
Законодавчими актами та угодою сторін можуть встановлюватися додаткові
вимоги, яким має відповідати укладений правочин.

У випадках, прямо зазначених у законі, або за погодженням сторін,
недотримання простої письмової форми має наслідком недійсність правочину
(ст.218 ЦК). Зокрема, ЦК передбачає нікчемність правочину у випадках
порушення вимоги про його письмову форму, якщо ним встановлюються засоби
забезпечення виконання зобов’язання (ст.547 ЦК).

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню
лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце
здійснення, наміри суб’єктів правочину, його відповідність закону та
інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нотаріусом, а тому
розглядаються як встановлені й достовірні.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності
в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на
це посадові, службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того,
у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину
прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром
військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна
тощо (ст.ст.245, 1251, 1252 ЦК).

Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як правило,
передбачається для вчинення правочину щодо майна, яке має значну
цінність. Це, зокрема, договори про відчуження (купівлі-продажу,
дарування, ренти, довічного утримання) жилого будинку, іншої нерухомості
(ст.ст.657, 719, 732, 745 ЦК); договори про заставу нерухомого майна,
транспортних засобів, космічних об’єктів (ст.577 ЦК); договори
купівлі-продажу майна державних підприємств (ст.27 Закону “Про
приватизацію державного майна”); шлюбний договір (ст.94 СК); заповіти
(ст.1247 ЦК ); спадковий договір (ст.1304 ЦК); довіреність на вчинення
правочинів, які потребують нотаріальної форми, а також та, що видається
у порядку передоручення (ст.245 ЦК).

За згодою суб’єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню
підлягає будь-який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є
обов’язковою. Використання такої можливості часто є Доцільним, оскільки
перевірка змісту правочину нотаріусом слугує гарантією того, що цей
правочин укладений відповідно до вимог закону. До того ж нотаріальне
посвідчення правочину полегшує з’ясування обставин справи, якщо виникає
спір щодо істотних умов правочину та їх тлумачення.

Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога
прямо встановлена у законі. Наприклад, ст.657 ЦК передбачає обов’язкову
письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для
договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового
комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.

Державна реєстрація має дві основні мети. По-перше, проводиться облік
цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце
додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його
укладення тощо.

Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим лише з
моменту його державної реєстрації (ч.І ст.210 ЦК). Отже, при
недотриманні цієї вимоги у тих випадках, коли така реєстрація визнана
законом обов’язковою, правочин вважається неукладеним, а отже, не має
юридичної сили.

Ця вада правочину може бути усунена шляхом його реєстрації. У цьому
випадку постає питання про момент, з якого такий правочин може вважатися
укладеним: з моменту підписання, з моменту нотаріального посвідчення чи
з моменту реєстрації? З аналізу змісту ст.210 ЦК випливає, що цивільні
права і обов’язки у сторін такого правочину можуть виникати лише з
моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису у документи,
де фіксується реєстрація).

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації,
а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Недійсними правочинами є дії суб’єктів цивільного права, що спрямовані
на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, але
не породжують бажаних сторонами юридичних результатів унаслідок
невідповідності вчинених дій вимогам закону [9, с.205].

Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, яка на
перший погляд нагадує правочин, за своєю суттю не відповідає вимогам, що
висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З
іншого боку, такий правочин не є й юридично байдужим фактом, бо з його
укладенням закон пов’язує виникнення для сторін певних наслідків (хоч і
не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення
обов’язку компенсації збитків тощо).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність
вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах,
що закріплюють особливі підстави і конкретні наслідки визнання
правочинів недійсними.

Що стосується конкретних підстав визнання правочину недійсним, слід
зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або
елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності
правочину (ст.ст.203, 215 ЦК).

Зокрема це можуть бути:

1) дефекти суб’єктного складу (укладення правочину особою, що не має
необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатності);

2) дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);

3) дефекти (недотримання) форми;

4) дефекти (незаконність та (або) аморальність) змісту та порядку
укладення правочину.

Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є
випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом.
Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює
недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування.
Оскільки за допомогою показань свідків зробити це у випадку порушення
письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази,
аудіо-, відео-записи тощо. Стаття 215 ЦК розрізняє нікчемні та
оспорювані правочини.

Нікчемним (абсолютно недійсним) визнається правочин, якщо його
недійсність безпосередньо встановлена законом (ч.2 ст.215 ЦК).

Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у законі,
вони вважаються недійсними з моменту їх укладення незалежно від
пред’явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини називають
“мертвонародженими”). Отже, визнання судом такого правочину недійсним не
вимагається

Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за
поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути визнані судом
дійсними. Це, наприклад, передбачена ч.2 ст.219 ЦК можливість визнання
судом дійсним правочину, укладеного з порушенням нотаріальної форми.

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані, їх відмінність
від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини
припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та
обов’язки. Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або
іншою заінтересованою особою у судовому порядку. Тобто хоча
безпосередньо нормою закону їх недійсність не передбачається, але
водночас у сторони правочину або заінтересованої особи існує можливість
звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним.
Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою,
що обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним
піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може
визнати такий правочин недійсним у разі, коли буде встановлено, що такий
правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї або
осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати (ст.223 ЦК).

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з
роз’ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову
практику в справах про визнання угод недійсними” слід виходити з того,
що визнання правочину недійсним можливе й в інших випадках порушення
правочином особистих немайнових або майнових прав суб’єктів цивільного
права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання
правочинів недійсними.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з
моменту його вчинення (ст.236 ЦК).

Оскільки при встановленні моменту, з якого правочин є недійсним,
вирішальне значення має момент його вчинення, слід звернути увагу на ті
труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину.

Ці труднощі пов’язані з тим, що ЦК не містить загального правила щодо
визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний
аналіз його окремих норм та змісту і сутності правочину.

Зокрема деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст.210 ЦК
передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації. є вчиненим
з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст.212 ЦК правочини,
укладені під відкладальною або скасувальною вимогою, набувають чинності
з моменту настання відповідної умови.

Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому
правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом
вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу.

Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині
чи законі, а також не випливає з його змісту, то припускається, що права
і обов’язки у сторін виникають одразу після вчинення правочину
(наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути достатньо сплати
покупної ціни і передачі речі, щоб у покупия виникло право власності на
продану річ).

Якщо за недійсним правочином права та обов’язки мали настати лише у
майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов’язано
з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом
справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще
не виникли. Слід звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний
лише вже укладений правочин.

У випадках коли сторони ще тільки ведуть переговори і при цьому
допустили порушення закону, питання про юридичне значення їх дій
вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення
правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся,
компенсацію збитків тощо, але не про визнання правочину недійсним.
Водночас слід мати на увазі, що для визнання правочину недійсним не
вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання
укладеного правочину має значення для визначення наслідків визнання його
недійсним, але не для самого визнання його недійсним. Якщо за недійсним
правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість
настання їх у майбутньому припиняється (ч,2 ст.236 ЦК). Іншими словами,
якщо із змісту правочину випливає, що він може бути припинений лише на
майбутнє, його дія припиняється на майбутнє [9, с.206].

4. ВИДИ НЕДІЙСНИХ ПРАВОЧИНІВ

Правочини з дефектами суб’єктного складу

1   2   3   4

скачати

© Усі права захищені
написати до нас