РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ
Аналіз теоретичних напрацювань з питання визначення продуктивності праці на підприємстві
Продуктивність праці є складною і суперечливою економічною категорією. Досить сказати, що, будучи важливою характеристикою трудової діяльності, вона нерозривно пов'язана з застосовуваними засобами виробництва, і в першу чергу - зі знаряддями праці.
Розлянемо поняття продуктивністі. Продуктивність - це ефективність використання ресурсів — праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації - під час виробництва різних товарів і надання послуг. Вона відбиває взаємозв’язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях економічної системи (на рівні окремого індивіда, цеху, підприємства, організації, галузі й держави) з використаними ресурсами. Під час їх оцінювання необхідно враховувати зростання вартості енергії, сировини, витрат, пов’язаних з безробіттям тощо.
Сутність категорії продуктивності праці окремі дослідники вбачають в тому, що вона одночасно виражає природно-речовий і специфічно суспільний характер продуктивного використання живої праці в процесі історичного розвитку виробництва [4,с.172]. Продуктивність праці визначають як здатність конкретної праці виробляти певну кількість матеріальних благ (продукції) за одиницю робочого часу, як ступінь плодотворності, здатності конкретної робочої сили виробляти споживчі цінності чи виконувати будь-яку корисну роботу [3, с.18].
К. Маркс, А. Сміт, Е.В. Арсенова Е.В., Д. П. Богиня, О.О. Гетьман, А.В. Холодницька, П.А. Хромов, Р.В. Янковий, А. Г Янковой під продуктивністю праці розуміють середній продукт праці чи виробіток одного робітника за одну годину. Іншими словами, це поняття характеризує відношення результату до витрат праці [8, с. 432].
Кожен з авторів має власну думку щодо змісту поняття «продуктивність праці».
Наприклад, А.В. Холодницька вважає, що – це плодотворність, ефективністі суспільної праці в процесі виробничої діяльності людей та здатність конкретних робітників виробляти певну кількість продукції (або виконувати певний обсяг робіт установленої якості) за одиницю робочого часу [9, с. 103].
На думку Р.В. Янкового, продуктивність праці - це показник, який, з одного боку, характеризує ефективність використання персоналу підприємства, а, з іншого боку, показує здатність працівника випускати певну кількість продукції за одиницю часу.
Е.В Арсенова визначає, що продуктивність праці – це плодотворність, продуктивність виробничої діяльності людей, тобто здатність конкретної праці створювати за одиницю робочого часу певну кількість продукції .
На думку О.О. Гетьмана продуктивність праці – це показник плодотворної діяльності персоналу, вимірюваний кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, тобто вона являє собою кількісну характеристику роботи, виконувану персоналом, що обумовлена рівнем ефективності праці.
У літературі є різні погляди на співвідношення продуктивної сили і продуктивності праці. В дискусії, що ведеться вже тривалий час, деякі автори ототожнюють ці економічні категорії, вважають, що їх розмежування є теоретично не обґрунтованим, а протиставлення зазначених термінів взагалі штучне і надумане. При вимірюванні продуктивності праці трудові витрати визначають у конкретних одиницях робочого часу, а в розрахунках продуктивної сили праці враховують ще й якість шляхом приведення трудових витрат до простої праці нормальної інтенсивності і кваліфікації [14, с. 291].
Вища продуктивність означає збільшення обсягу продукції з тих самих витрат, при цьому необхідно враховувати потреби цієї чи іншої продукції на ринку, у суспільстві.
При дослідженні сутності продуктивності праці доцільно особливу увагу звернути на розмежування понять ефективності та продуктивності праці. У літературі з цього приводу немає єдиної точки зору. Часто зазначені економічні категорії ототожнюються. Проте серед економістів більш поширена думка, що продуктивність та ефективність праці відрізняються як своїм змістом, так і сутністю. Вони вважають, що продуктивність праці – один з основних показників економічної ефективності праці, але, крім нього, використовується цілий ряд інших [9; 13].
Під ефективністю праці розуміють економічну категорію, що визначає досягнення найбільших результатів в інтересах суспільства при наявних виробничих ресурсах та їх витратах. Різницю між досліджуваними категоріями окремі економісти вбачають у тому, що продуктивність праці характеризує результативність трудових витрат лише у матеріальному виробництві, а поняття ефективності праці охоплює всю суспільно-корисну працю (як виробничу, так і невиробничу).
Продуктивність праці в широкому плані виступає критеріальним вимірником ефективності та інтенсифікації суспільного виробництва, тоді як ефективність праці виражає рівень ефективності та інтенсифікації конкретних видів праці. Зустрічається також думка, що поняття продуктивності та ефективності праці відрізняються тим, що перше стосується живої, а друге – живої та минулої праці [8, с. 311].
Про недопустимість ототожнення продуктивності й ефективності праці свідчать висловлювання окремих дослідників, які стверджують, що результат продуктивності праці виражається у вигляді певної кількості продуктів праці у вартісному чи натуральному вигляді, а ефективність праці відображає продуктивну силу праці і, отже, ефективність одиниці продукції [3; 7; 13; 14].
Проаналізувавши погляди економістів на поняття продуктивності праці та її ефективності, ми вважаємо, що вказані економічні категорії взаємопов'язані і взаємозумовлені, проте вони мають і певну самостійну роль. На мою думку, ефективність праці – більш широке поняття, ніж продуктивність, адже останнє є лише частковим показником ефективності праці.
Розглянемо роль продуктивності праці у діяльності підприємства.
Загальновизнана провідна роль продуктивності праці у діяьності підприємства полягає в забезпеченні економічного зростання та підвищення добробуту населення країни. По-перше, економічне зростання в умовах обмеженості ресурсів може досягатися насамперед за рахунок більшої ефективності їх використання. По-друге, досягнення економічного зростання вимагає збільшення витрат на накопичення в структурі ВВП, з тим щоб оновлювати зношені і розширювати основні виробничі фонди. Збільшення споживання на душу населення одночасно із зростанням накопичення можливо лише при виході на новий, більш високий рівень продуктивності праці.
Зростання про являється у вигляді:
збільшення маси продукції, створюваної за одиницю часу при незмінній її якості;
підвищення якості продукції при незмінній її масі, створюваній за одиницю часу;
скорочення витрат праці на одиницю виробленої продукції;
зменшення частки витрат праці у собівартості продукції;
скорочення часу виробництва і обороту товарів;
збільшення маси і норми прибутку.
Зростання продуктивності праці обумовлює зниження витрат і отримання прибутку, необхідного для розвитку виробництва. Природно, зростають і особисті доходи підприємця. Поряд з цим зростання продуктивності є основою підвищення реальної заробітної плати та доходів працівників; тільки за цієї умови вони можуть зростати без збільшення витрат на одиницю (рубль) продукції.
Слід зазначити, що високий рівень реальної заробітної плати, можливість забезпечити працівникам додаткові соціальні пільги та виплати з прибутку робить підприємця більш конкурентоспроможним як покупця на ринку праці: він може залучити й утримати кваліфіковані кадри, зробити їх якісний відбір, заклавши тим самим базу для подальшого розвитку фірми.
Розрізняють продуктивність праці в масштабі країни, регіону, галузі, продуктивність праці на підприємстві і продуктивність індивідуальної праці окремого працівника.
Кожне підприємство відрізняється певним рівнем продуктивності праці. Зміна цього рівня у часі показує динаміку продуктивності. Зміни відбуваються в бік збільшення, і у бік зменшення, що викликається сукупністю різних факторів. Однак неодмінною умовою розвитку виробництва є зростання продуктивності праці, який є економічною необхідністю розвитку суспільства незалежно від пануючої у ньому системи господарювання.
До цього часу нема єдності і в точках зору вчених на механізм взаємозв'язку продуктивності праці з її інтенсивністю. Інтенсивність праці – це її напруженість, яка визначається ступенем витрачання робочої сили за одиницю часу. Вона може бути виміряна масою фізичної і розумової праці, використаної протягом години, робочого дня тощо, а продуктивність праці вимірюють кількістю споживчих вартостей, створених за одиницю часу, чи величиною часу, витраченого на одиницю продукту праці [8, с. 315].
Під інтенсивністю праці розуміють її кількість, яку витрачає працівник протягом певного проміжку часу і яку вимірюють витратами фізичної, розумової і нервової енергії в одиницю часу, а продуктивність праці показує здатність живої праці створювати за одини- цю часу певну кількість споживчих вартостей. Інтенсивність конкретної праці виражається відношенням витрат праці до часу її використання [8, с. 316].
Продуктивність та інтенсивність праці різняться як інтенсивна і екстенсивна величини, адже в першому випадку вартість одиниці виробу зменшується, а в другому – збільшується.
У кожному суспільстві складається суспільно нормальна інтенсивність, яка залежить від рівня використання фонду робочого часу основними масами працівників і напруженості їх праці. Взаємозв'язок між досліджуваними категоріями вбачають у тому, що продуктивність праці визначають, виходячи із середньої суспільно нормальної інтенсивності праці. Тому підвищення індивідуальної інтенсивності окремих працівників до суспільно нормального рівня може бути резервом зростання продуктивності праці [3; 7; 14].
Отже, інтенсивність та продуктивність праці близькі і взаємозумовлені економічні категорії, проте їх не слід ототожнювати. Можна вважати, що під інтенсивністю доцільно розуміти певну кількість фізичної і розумової праці, яку витрачає працівник протягом певного проміжку часу, а продуктивність – це здатність праці створювати певну кількість продукції за одиницю часу.
Рівень продуктивності праці формують результат праці і трудові витрати. Тому вивчення проблеми співвимірності витрат праці має виключно важливе значення.
Іноді працю, витрачену на виробництво продукції, поділяють на дві групи: витрати живої та уречевленої праці. Між ними існує тісний діалектичний взаємозв'язок: жива праця, взаємодіючи з уречевленою, створює матеріальні блага, а уречевлена, в свою чергу, сприяє зниженню витрат живої праці.
Серед економістів немає єдності думок стосовно того, які витрати праці найкраще характеризують продуктивність: витрати лише живої праці, чи живої та уречевленої в засобах і предметах виробництва, – тому ці питання потребують подальшого вивчення.
Жива праця виступає джерелом економії і збереження продуктів минулої праці. Отже, стосовно минулої праці доцільно говорити не про її продуктивність, а про її економію. Деякі науковці визначають продуктивність лише через витрати живої праці, посилаючись на громіздкість і складність приведення витрат уречевленої праці в одиниці робочого часу [3; 6]. Вважають, що в кожному конкретному випадку при обчисленні показників продуктивності праці, необхідно визначити, доцільно враховувати уречевлену працю чи достатньо лише витрат живої праці [3].
Я вважаю більш правильною точку зору більшості вчених, які зазначають обмеженість показника продуктивності, визначеного лише за живою працею. Адже продуктивність праці, визначена за сукупними її витратами, є найбільш повним економічним показником, який відображає результативність живої праці самої по собі з урахуванням раціонального використання уречевленої праці.
Безумовно, ідея розрахунку продуктивності праці як співвідношення обсягу продукції і сукупних витрат праці заслуговує право на існування, але не варто применшувати значення показника виробітку безпосередньо за витратами живої праці. Потрібно лише покращити практику його використання [8, с. 318].
Не слід відмовлятися від визначення продуктивності праці як співвідношення виходу продукції і витрат живої праці, адже значимість цього показника у різних галузях виробництва досить велика, оскільки кількість живої праці, якою володіє галузь, обмежена і чим далі, тим більше стає лімітуючим чинником розвитку.
Для повнішого аналізу доцільно використовувати різні способи обліку витрат минулої праці (показники фондовіддачі, матеріаломісткості, рівня рентабельності), які разом з показником продуктивності за живою працею відображатимуть дійсний стан розвитку економіки [8].
У сучасних умовах визначення продуктивності праці за сукупними її витратами викликає значні труднощі. Тому на практиці розрахунок продуктивності праці на підприємстві проводиться за витратами живої праці.
Продуктивність праці – важливий трудовий показник. Від її рівня і динаміки залежить чисельність працівників, рівень і фонд оплати праці, обсяг виробництва продукції тощо. На території України сформовані неоднакові умови для товаровиробника, що серйозно позначається на ефективності, в тому числі й продуктивності праці. Умови виробництва мають переважно природно-економічний характер, як-то: родючість грунтів, розміри полів, кліматичні чинники.
Продуктивність праці завжди була і буде одним з головних показників, який визначає науково-технічний прогрес суспільства, характеризує становище держави, окремої галузі, підприємства. Взаємозв’язок між продуктивністю праці й економічним зростанням очевидний, адже продуктивність праці у ринковій економіці є одним з чинників формування сукупної пропозиції
1.2 Методи аналізу та оцінки рівня продуктивності праці
Важливою передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки.
Вимірювання продуктивності праці має ґрунтуватися на розумінні економічного її змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності праці у часі і просторі. Методи обліку продуктивності праці мають відповідати таким вимогам:
- одиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці;
- повністю враховувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу;
- забезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці;
- показники продуктивності праці мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.
Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства, регіону, галузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади й окремого працівника.
Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або оберненого відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.
Виробіток - це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника чи робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості:
В =
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10