1   2   3   4   5   6
Ім'я файлу: реферат Ярмаки.docx
Розширення: docx
Розмір: 195кб.
Дата: 26.01.2020
скачати

Розділ 1. Європейський Союз: передумови створенная, основні цілі та завдання


1.1 Передумови створення, головне призначення та етапи розширення ЄС кінця ХХ – початку ХХІ ст.


європейський союз міжнародний партнерство

Європейський Союз (ЄС) — співтовариство демократичних країн Європи, що добровільно пожертвували частиною свого суверенітету для більш тісної інтеграції. Особливо підкреслюється, що Євросоюз — не федеративне або конфедеративне утворення, що у майбутньому розраховує замінити існуючі нині держави у вигляді чогось, схожого на «Сполучені Штати Європи», але це більше, ніж звичайне інтеграційне угруповання з порівняно вузькими цілями. Держави — члени ЄС створили за колективною домовленістю загальні європейські установи, які рік у рік стають усе більше впливовими й на які покладають всі більші повноваження.

Маастрихтські угоди 1992 р. декларують принцип додатковості інститутів Євросоюзу. Це означає, що європейські установи починають працювати тільки в тих випадках, коли їхня дія є більш ефективною на рівні ЄС, ніж на національному або місцевому рівнях. Цей принцип гарантує, що ЄС не буде зайво втручатися в повсякденне життя громадян вхідних у нього держав [44].

Якщо розглядати ЄС як державне утворення (а у такого підходу досить багато прихильників), то воно потрапить у число самих великих і потужних держав сучасного світу. За чисельністю населення (453млн чол. до кінця 2004 року) Євросоюз посідав третє місце у світі після Китаю й Індії. За розмірами території — майже 4 млн км2 (після входження в організацію 10 нових членів) — уступає лише Росії, Канаді, Китаю, США, Австралії й Бразилії. По економічній моці ЄС цілком може суперничати з лідером світової економіки США — 10350 млрддол. проти 10400млрддол. в американців .

Європейський Союз зразка 2004 р. має практично всі атрибути суверенної держави: єдині органи влади (законодавчої, виконавчої і судової), єдиний митний простір — Шенгенська зона, єдиний фінансовий простір (зона євро), символіка (прапор, гімн), громадянство (прийняте Амстердамським договором 1997 р., воно доповнює, але не скасовує національне громадянство), представництва в третіх країнах, збройні сили (так звані Сили швидкого реагування створені на саміті ЄС у Гельсінкі в грудні 1999р. і включають до 60 тис. військовослужбовців). На базі ЄС діє ціла група регіональних європейських галузевих організацій, таких як Євратом, Європол, Європейське космічне агентство й ін.

Ідея створення союзу європейських країн у тій формі, у якій нині існує ЄС, виникла після найтяжких років Другої світової війни. Європа лежала в руїнах і була розділена на два ворогуючі табори, але в ідею єдності європейських народів тоді вірили не тільки розпачливі оптимісти. Іншого виходу в той непростий період просто не було, вся логіка історичного розвитку країн континенту підводила до необхідності формування тісних інтеграційних угруповань. Застерегти Європу від погрози нової війни могло тільки об'єднання колишніх супротивників заради загальної великої мети.

Першою людиною з високих державних структур, що озвучив думку про європейську інтеграцію, був міністр закордонних справ Франції Робер Шуман. День 9 травня 1950 р., коли пролунала його заява про готовність піти на більше тісні контакти з іншими європейськими країнами й особливо з недавнім смертельним супротивником Німеччиною, став відправною крапкою в багаторічному процесі досягнення європейської єдності, нині він святкується як День Європи. Симптоматично, що сам Робер Шуман був причетний до євроінтеграції: народившись у місті Мец у Лотарингії, на землі, що у ХХ ст. поперемінно входила то у Францію, то в Німеччину, він мав французьке ім'я й німецьке прізвище .

За планом, запропонованим Шуманом, в 1951 р. у Парижі було створено Європейське об'єднання вугілля й сталі (ЕОУС), що зв'язало вугільні й металургійні галузі шести європейських країн: Франції, Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу й Італії. В1957 р. у Римі на базі ЕОУС було створено Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), куди ввійшли ті ж шість країн. Римський договір став основним документом для подальшого будівництва єдиної Європи.

Перше розширення ЄЕС відбулося в 1973 р., коли до шести первісних країн приєдналися три держави пробританської орієнтації— Великобританія, Ірландія й Данія. Раніше ця трійка бачила в ЄЕС погрозу своєї економічної безпеки й брала участь тільки в роботі більше «розмитого» інтеграційного утворення — Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕАСТ).

В 1981 р. до складу ЄЕС влилася Греція, яка серйозно відстала від своїх партнерів із Західної Європи за економічними і соціальними показниками через багаторічне перебування у влади військової диктатури. Через тривалі періоди диктаторських режимів із запізненням увійшли в загальноєвропейський інтеграційний простір країни Піренейського півострова: Іспанія й Португалія приєдналися до ЄЕС тільки в 1986 р.

В 1995р. відбулося ще одне розширення Євросоюзу, у нього вступили Швеція, Фінляндія й Австрія. Ці країни вже давно відповідали рівню ЄС по своїх макроекономічних показниках, але не приєднувалися до нього через політику нейтралітету .

Таким чином, можна визначити три етапи розширення ЄС, які фактично співпадають з домінуванням в ЄС трьох основних теоретичних підходів щодо європейської інтеграції.

Мова йде про розширення в 70-ті роки та домінування міжурядового, або реалістського підходу до європейської інтеграції. Розширення 80-х років співпало, в свою чергу, з ревізією неофункціоналістських підходів та їх прагненням пояснити кризові явища інтеграції, як якісний скачок до більш складних форм інтеграції. Розширення 90-х років викликало до життя та активізувало такі євроінтеграційні моделі та концепції, як “міцне ядро”, “концентричні кола”, “багатошвидкісна Європа”, “Європа різних швидкостей”.

Юридична основа існування Євросоюзу закладена рядом найважливіших угод. По-перше, це Паризький договір 1951 р., що послужив піонерним документом євроінтеграції й створив ЕОУС.

По-друге, Римський договір 1957р., про який вже було сказано. По-третє, Єдиний європейський акт 1986 р. По-четверте, Маастрихтські угоди 1992 р., які перетворили економічний союз європейських країн у політичний і трансформували ЄЕС у ЄС.

В-п'ятих, Амстердамський договір 1997 р. І, нарешті, у шостих, це договір Ніцци, підписаний в 2001 р.

В-сьомих Договір реформування або Лісабонська угода (Маастріхська угода, Угода про Європейський Союз, Угода про функціонування Європейського Союзу) — нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Новий договір призваний замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади Президента ЄС, який обиратиметься на 2,5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією— у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі— євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію. Для введення в дію нової Лісабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландія.

Офіційне підписання Лісабонської Угоди сталось 13 грудня 2007 року, після чого документ повинен бути ратифікований національними парламентами 27 держав Євросоюзу.

Базові принципи сучасного механізму розширення, які знайшли своє відображення в угодах про вступ до ЄС, були розроблені та впроваджені саме в період першого розширення, серед яких:

  • першочергове обговорення умов та формування спільної позиції країн-членів ЄС щодо прийому нових держав;

  • проведення переговорів окремо з кожною країною-кандидатом на основі визнання всіх acquis communautaire;

  • надання основних повноважень в проведенні переговорів Раді міністрів та технічної ролі Комісії в підготовці рішень по складним проблемам та захисту положень комунітарної політики під час переговорів;

  • вирішення проблеми адаптації не за рахунок модифікації вже існуючих правил, а шляхом впровадження однаково короткого адаптаційного перехідного періоду з чітким календарем виконання для всіх кандидатів [49].

Таким чином, можна констатувати, що феномен розширення – це фактор, що стимулював інтеграційний процес в Співтоваристві, оскільки переговори з країнами-кандидатами супроводжувались не лише пошуком компромісу, але й впровадженням більш ефективних та дієвих механізмів функціонування. Збільшення кількості членів Співтовариства та їх різнорідність зумовили необхідність впровадження важливих структурних та політичних змін. І хоча метод міжурядового співробітництва продовжував грати вирішальну роль, його використання все частіше враховувало комунітарні механізми та інтереси.

На першому етапі розширення ЄС відчувався експансіоністський характер європейського інтеграційного процесу, який з самого початку прагнув охопити якомога більшу кількість держав. Впровадження найбільш ефективних та оптимальних процедурних механізмів, сприяло подальшій еволюції не тільки внутрішніх комунітарних процесів, але й формуванню зовнішньої інтеграційної стратегії Співтовариства, як до майбутніх членів ЄС, так і по відношенню до країн, що не були потенційними претендентами на членство. Перше розширення ЄС супроводжувалось встановленням особливих відносин майже з усіма європейськими країнами, що не належали до комуністичного табору. До договорів про асоційоване членство в ЄС Греції, Туреччини, Мальти та Кіпру додавались договори про вільну торгівлю з країнами ЄАВТ. Вступ Великобританії до Спільного ринку призвів також до зростання кількості “заморських територій”, асоційованих з ЄЕС.

Другий етап розширення, характеризується прагненням ЄС поширити демократичні свободи на південь Європи, перетворивши його на зону стабільності та безпеки. Існувала пріоритетність політичної аргументації доцільності середземноморського розширення, яке відбувалося на фоні серії кризових явищ в європейській економічній інтеграції і супроводжувалося не лише активною ревізією основних положень найбільш впливових інтеграційних теорій, але й переглядом базових комунітарних принципів, закладених Римськими угодами. Саме зі вступом Іспанії та Португалії вперше було застосовано принцип “двох швидкостей” в інтеграційному процесі і в практичній площині розпочато обговорення шляхів інституційного реформування. Мова йшла про розробку більш гнучкої інституціональної структури Співтовариства, перегляду механізму голосування в сторону більш широкого запровадження механізму кваліфікованої більшості .

Таким чином, результати переговорів щодо середземноморського розширення ЄС свідчили про те, що основною запорукою збереження та ефективного функціонування класичного механізму розширення є обов’язкове проведення внутрішніх комунітарних реформ ще до початку переговорів з країнами-кандидатами. Проблеми, що не були вирішені під час переговорів, автоматично ставали внутрішніми проблемами ЄС після завершення повного вступу країн-кандидатів. Підпадаючи під вплив окремих груп галузевих виробників країн-членів, переговорний процес вносив диспропорції до досягнення більш широких геополітичних завдань Співтовариства.

Під час розширення 90-х років на фоні досить повільного проведення внутрішніх комунітарних реформ виокремлюються зростаючі тенденції розвитку європейської інтеграції на принципах концепції “різношвидкісної Європи”, що знайшло своє відображення в частковій участі окремих держав ЄС в інтеграційних процесах. Так, надання Маастрихтськими угодами пільгового права Данії та Великобританії утримуватися від участі в окремих інтеграційних програмах ЄС (спільна соціальна та монетарна політика) хоча й сприяло подальшому поглибленню комунітарних процесів, водночас створювало прецедент для інших держав ЄС щодо їх часткової участі в інтеграційному будівництві. Обмежена участь в СЗПБ Австрії, Швеції та Фінляндії та застосування принципу “позитивного утримання” в процедурі прийняття рішення по політичному співробітництву були цьому яскравим підтвердженням.

Простежується своєрідне чергування заходів по поглибленню інтеграції та її розширенню. Так, згідно з рішеннями Маастрихтських угод, пріоритетність поглиблення інтеграційних процесів, що передбачало утворення Європейського Союзу з 1.01.1993 р. та прийняття фінансового плану формування комунітарного бюджету (12 грудня 1992 р.) протягом семи років (1993-1999 рр.), чергувалося з відкриттям 1 лютого 1993 р. переговорів з Австрією, Швецією, Фінляндією та Норвегією, відносно їх вступу до Співтовариства (1.01.1995 р.). Після переходу до другого етапу формування єдиної валюти (1.01.1994 р.) та проведення міжурядової конференції 1996 р. із проблем реформування основних інститутів ЄС, розпочався аналітичний етап вивчення перспективи нового розширення на схід

Простежується своєрідна закономірність, яка проявляється в залежності ефективного функціонування ЄС при постійно зростаючій кількості його членів від поступового переходу до наднаціональних форм правління. Надання пріоритету інституційному реформуванню та посиленню ефективності механізму прийняття рішень в Співтоваристві, з точки зору прихильників федералістського майбутнього Європи, не лише позитивно впливало б на його діяльність, але й сприяло б самому процесу розширення. Така позиція досить добре узгоджується з основними положеннями доктрини “концентричних кіл”, що передбачають в перспективі формування європейської федерації в межах пан-європейського конфедеративного об’єднання.

1   2   3   4   5   6

скачати

© Усі права захищені
написати до нас