«Побудова багатовекторної моделі ліцейської освіти» сторінка 2

1 2 3 4

Ім'я файлу: КУРСОВА РОБОТА 2018.doc
Розширення: doc
Розмір: 283кб.
Дата: 14.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
История Укр.Культ 2.docx
Податкова політика.docx
Завдання ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ.docx
відповіді.docx
Метод. рекомендації КР б.docx
Паламарчук О. пр3.docx
ЗМІСТ (2).doc
Gra.doc
�� .doc
!Udoskonalenna_tehnologicnogo_procesu_virobnictva_m!.docx
Порядок розсекречування матеріальних носіїв інформації - СИПНЯК.
12 Роберт Броун.doc
489878.ppt
Оконч._вар._Давидич_Ю.О._Пособие_ВАНТ.ПЕРЕВ..pdf
диліквентна поведінка підлітків.docx
2022_S_хобби.pdf
combination.doc

Структура моделювання

Характерною особливостю процесу моделювання є його дискретність, тобто поділ самого процесу на окремі етапи. Типологічна послідовність процесу моделювання складається з трьох етапів: побудова моделі; оптимізація моделі; вибір моделі (прийняття рішення). Побудова моделі може відбуватись або за допомогою математичних формул, мов програмування і структурних схем, або за допомогою свідомості та засобів мислення. Модель, що застосовується в наукових дослідженнях, має відповідати таким вимогам :

однозначно подавати (з необхідною глибиною деталізації) відповідні об’єкти дослідження, створені природою чи людиною;
бути допоміжним, природним або штучним об’єктом, що замінює оригінал у процесі дослідження (на певному етапі дослідження), який здійснюється для отримання відомостей про оригінал;
мати такі властивості оригіналу, що є суттєвими для певного дослідження.

На першому етапі моделювання визначаються мета та об’єкт моделювання. Мета — це кінцеве призначення моделі. Наприклад, діагностика процесу, аналіз механізму його формування, тенденцій розвитку тощо. Залежно від мети дослідження один і той самий процес можна описати різними моделями. При цьому постановка задачі складається з концептуального (словесного) опису, мотивації та попереднього аналізу об’єкта — технологічного процесу.

Концептуальна постановка задачі моделювання — це сформульований список основних питань, а також сукупність гіпотез відносно особливостей та поведінки об’єкта моделювання. На підставі результатів аналізу об’єкта моделювання формуєтся бачення стосовно процесів на об’єкті і формулюєтся на природній мові в термінах предметної області. При цьому з метою спрощення моделі приймаєтся низка припущень та обмежень. Припущення можуть містити нехтування певними процесами або зміну характеру їх протікання. Концептуальна модель має пройти погодження з експертами по даній предметній області з метою перевірки на адекватність. Адекватність концептуальної моделі визначає адекватність математичної моделі, яка формується на її основі.

Надругому етапіпроводиться розробка моделі яка складається із:

1. Визначення цілевої функції — вихода продукції, збільшення доходу, зниження затрат на виробництво, енергоємкості, собівартості продукції та ін.;

2. Виділення суттєвих факторів — не завжди легко відокремити головне від другорядного, складання моделі — це творчість де важливі особисті якості, знання, здібності і талант);

3. Створення алгоритму (каждий клас математичних моделей має свій метод роз'язання, який реалізується в алгоритмі.

Формалізаціяабо математична постановка задачі моделювання ТП — це сукупність математичних співвідношень, які описують поведінку та характеристики об’єкта моделювання. Формалізуются змінні моделі та зв’язки між ними. Математичний опис моделі складається на основі законів біології, які характеризують динаміку і статику технологічного процесу і виражається на мові будь-яких розділів математики. Найбільше поширення при побудові детермінованих моделей набули алгебраїчні рівняння та системи, звичайні диференціальні рівняння і диференціальні рівняння в частинних похідних, матрична алгебра, а при стохастичному моделюванні і методи теорії ймовірності, математичної статистики та теорії випадкових процесів. Якщо апріорні відомості про технологічний процес недостатні, вигляд математичних моделей уточнюється за допомогою методів багатовимірної статистики: регресійного, кореляційного, багатофакторного і інших аналізів, а також проведення пасивного або планування активного експериментів. Для більшості складних об’єктів структура моделі містить параметри, які відображають особливості конкретних об’єктів. Пошук значень цих параметрів відбувається за допомогою методів параметричної ідентифікації на основі проведення пасивних або активних експериментів.

Поняття коректності задачі має важливе значення в процесі моделювання. Математична модель є коректною, якщо для неї отримано позитивний результат по всіх контрольних перевірках: розмірності, порядку, характеру залежностей, граничних умов, фізичного сенсу тощо. Для математичної моделі обирається один з методів розв’язку, який дозволяє при заданих значеннях вхідних змінних отримати значення вихідних змінних. Вибір методу обгрунтовується на підставі властивостей моделі, даних про точність вимірювання значень змінних, вимог до точності та швидкості отримання розв’язку.

Оптимізація моделі відбувається наступним чином: серед усіх можливих варіантів моделей досліджуваної системи потрібно виокремити варіант, оптимальний для певних умов та обмежень. Важливо вчасно відкидати непрактичні моделі, щоб дослідження вийшло точним та надійним. Важливою вимогою оптимізації моделей є їх стійкість за умови можливих змін зовнішніх та внутрішніх умов, а також стійкість по відношенню до тих чи інших можливих змін самої моделі досліджуваної педагогічної системи.

Вибір моделі (прийняття рішення) — завершальний етап моделювання. У системному аналізі вибір (прийняття рішення) визначається як дія над безліччю альтернатив, у результаті якої виходить підмножина вибраних альтернатив (зазвичай це один варіант, одна альтернатива). Її вибір може відбуватися за однією чи декількома характеристиками, процедура його відбуватиметься неодноразово, при чому наслідки можуть бути відомі наперед або носити невизначений характер. У процесі прийняття рішення відбувається поступове скорочення кількості розглянутих варіантів за рахунок аналізу та відкидання неіснуючих або неконкурентоспроможних з різних міркувань і показників альтернатив [6, с. 70]. Основні висновки формулюються в змістовних термінах: зміст параметрів моделі, правильність перевірюваних гіпотез, оцінювання ступеня їх вірогідності. Слід пам’ятати, що єдино правильної, «ідеальної» моделі не існує. Ту ж саму закономірність можна описати різними моделями. Вибір того чи іншого типу моделі залежить від мети дослідження, специфіки процесу (явища), масштабу об’єкта моделювання, наявної інформації, технічного та програмного забезпечення.

Основні етапи процесу моделювання педагогічних ситуацій представлені на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Етапи процесу моделювання педагогічних ситуацій.
Розглянемо кожен з етапів процесу моделювання педагогічних ситуацій.

1. Аналітичний етап. Починається з аналізу і оцінки даної ситуації і закінчується формуванням самої ситуації, яку потрібно змоделювати.

2. Проективний етап. Плануються засоби і форми для моделювання даної ситуації, розробляється конкретним «проект» цього рішення.

3. Виконавчий етап. Реалізується замисел з практичним відтворенням розробленого «проекту».

На кожному етапі моделювання технологічного процесу проводиться визначення взаємовідносин, зв'язків, а потім ефективний опис їх з максимально можливим ступенем формалізації й адекватності. У разі порушення цих правил отримуємо не модель системи, а модель "власних і неповних знань" — ілюзій. Модель, побудована без урахування зв'язків системи з середовищем і її поведінки по відношенню до цього середовища, може часто лише служити ще одним підтвердженням теореми Гьоделя, а точніше, її слідства, який стверджує , що в складній ізольованій системі можуть існувати істини і висновки, коректні в цій системі і некоректні поза нею. Для перевірки адекватності моделі використовуються дані іншої серії експериментів, ніж для параметричної ідентифікації. Відмінність значень виходу моделі та об’єкту може бути обумовлена наступними причинами:

- спрощеність моделі;

- похибка чисельних методів;

- похибка вимірювальних пристроїв;

- обчислювальна похибка, пов’язана з переходом між десятичною і двійковою системами числення та особливостями комп’ютерних обчислень.

Якщо модель не задовольняє критеріям адекватності, необхідно крок за кроком перевірити коректність розробки на всіх етапах:

- умови проведення експерименту та правильність вимірювання і фіксування його результатів;

- правильність програмної реалізації алгоритмів;

- адекватність результатів параметричної ідентифікації;

- обґрунтованість вибору методу розв’язку моделі;

- коректність математичного опису явищ та характеристик об’єкту;

- адекватність концептуальної моделі.

У результаті формалізації задачі формується структура математичної моделі, придатна для класу однотипних об'єктів моделювання.

Після успішної перевірки адекватності модель може бути застосована в задачах прогнозу та дослідження об’єкта.

Моделювання виконує такі важливі евристичні функції: виявляє негативні тенденції, визначає позитивні шляхи вирішення проблем, пропонує альтернативні варіанти. Враховуючи вище сказане зазначимо, що моделювання, як метод наукового пізнання, для соціальної педагогіки є особливо складним, але водночас необхідним. Соціально-педагогічний процес здійснюється не тільки в школі, але й у позашкільній діяльності, в широкому соціальному оточенні дитини (сім’ї, мікрорайоні тощо) [19, с. 68]. Тому він обумовлений багатьма складними та багатоцільовими факторами, що в свою чергу ускладнює виявлення у ньому закономірних зв’язків. Практична неможливість створення умов, в яких школяр, клас чи ціла школа не відчували б впливу багатьох неврахованих факторів, свідчить про необхідність побудови теоретичних моделей, що сприяють розумовому, "ідеальному" уявлення про об’єкт, який вивчається. Особливо це важливо в експериментальному дослідженні [18, с. 156].

Тому можна стверджувати, що якість соціально-педагогічного дослідження значно покращиться за умови застосування моделювання як методу дослідження. Учені М. Євтух та О. Сердюк відносять моделювання до методу соціально-педагогічної науки, на основі якого поєднуються суб’єктивно-особистісні якості діючого суб’єкта з об’єктивно-детермінованими чинниками суспільних умов його життєдіяльності, технологічні відношення досліджуваного процесу з відношеннями соціальними. Педагоги наголошують на тому, що метод соціально-педагогічної науки відкриває шлях до системного дослідження, розробки та перетворення пошукових і стандартизованих різновидів діяльності на рівні дій та операцій [8, с. 175-176]. Важливо відмітити, що під час застосування моделювання у соціально-педагогічній діяльності модель повинна будуватись таким чином, щоб відображати характерні ознаки соціально-педагогічного процесу, а не всебічно і докладно його характеризувати.

Важливим є відбір ознак для формалізації та визначення рівня абстрагування під час їх опису та характеристиці зв’язків з іншими педагогічними і соціокультурними феноменами. Від того, наскільки вдало будуть дібрані ознаки для моделювання, залежать:

інформативність побудованої моделі;
зручність користування нею;
її несуперечність іншим педагогічним об’єктам системи;
механізми управління ходом навчального процесу через вплив на окремі її компоненти [10, с. 98-100].

РОЗДІЛ 2
Побудова моделі ліцейської освіти
2.1. Становлення та історичний розвиток ліцеїв України.
Побудова української національної школи неможлива без вивчення історичної спадщини минулого. Ми акцентуємо увагу, головним чином, на історичній долі ліцеїв та гімназій. Значний внесок у висвітлення проблем становлення та історичного розвитку функціонування ліцеїв зробила А. Лопухівська, яка в посібнику для вчителя з історії розвитку гімназій і ліцеїв в Україні розкрила широке коло організаційно-педагогічних питань створення і функціонування цих закладів, формування інтелектуальної еліти суспільства. Велику увагу саме становленню ліцеїв та їх історичного розвитку приділяли А. Сологуб і Б. Чижевський. Так, зокрема, Б. Чижевський відзначає, що ліцеї на території сучасної України започаткували свою роботу під впливом вітчизняних і зарубіжних філософських систем, ідей демократії, романтизму, гуманізму, реалізму, досліджень Галілея, Коперніка, Ньютона, Дарвіна, розвитку виробничих сил і виробничих відносин, торговельно-грошових стосунків. Головна мета ліцеїв визначалась статутами і полягала в наданні вищому дворянству (шляхті) відповідної освіти і у вихованні молодих людей як вірних підданих держави.

Процес становлення і розвитку ліцейської освіти в Україні мав декілька періодів злетів і падіння, від елітарних навчальних закладів для привілейованих верств населення, до повної їх заборони як буржуазних шкіл. Поява і розвиток перших ліцеїв заклали основу для розвитку ліцейської освіти сьогодення. Кожен із навчальних закладів мав відмінності в статуті, навчальних програмах, професорсько-викладацькому, складі, але всі вони виховували еліту держави, кращі представники якої вражали світ своєю геніальністю.

Якщо для України поява перших ліцеїв співпадає з початком XIX ст., то «європейські ліцеї» беруть початок ще зі Стародавньої Греції. Термін “ліцей” походить від назви однієї з трьох гімназій в Афінах, яка знаходилася поза межами міста, біля храму Аполлона Лікейського. Саме тут Аристотель читав свої лекції. В подальшому слово “лікей”, трансформувалося в “ліцей”, яке і стало загальновживаним у більшості країн світу.

Становлення українських ліцеїв тісно пов’язане з розвитком освіти царської Росії. У ХIХ ст. в Росії ліцеї — привілейовані середні і вищі навчальні заклади для дітей дворян, що готували державних чиновників для всіх відомств, головним чином, для служби в Міністерстві внутрішніх справ. Поряд з існуванням ліцеїв на теренах Російської імперії важливий і розвиток ліцейської освіти на території Австрійської імперії: в містах Кременець та Львів, які на відміну від “російських” були більш демократичні в своїй діяльності .

Перший ліцей в Росії було відкрито 19 жовтня 1811 року в Царському селі, який і було названо Царськосільським. Випускники ліцею досягли великих успіхів в справі розквіту імперії, а її геніальний випускник О. Пушкін прославив Росію на весь світ.

Щоб визначити сутність та особливості українсько-російських культурно-освітніх взаємовпливів, доцільним буде виділити ряд аспектів. По-перше, особливості розвитку освіти, школи та педагогічної думки в Україні визначились організацією напряму європейських традицій. Хоч у ХIV-XVII ст. українське населення потерпало від польського гніту, однак значною мірою могло користуватися досягненнями європейської культури в галузі права, науки, мистецтва, релігії та освіти. По-друге, рівень розвитку освіти і шкільництва в Україні на момент входження до складу Росії був значно вищим, порівняно з Росією. На той час Україна вже мала такі визначні осередки науки та освіти, як Острозька академія, Львівська та Луцька братські школи, Київський гурток Єлисея Плетенецького, Києво-Могилянську колегію, гурток Петра Могили та інші. Для порівняння: закладів такого типу на російських теренах тоді ще не існувало зовсім.

Поява перших ліцеїв на території України та закономірності їхнього подальшого розвитку були зумовлені певними об’єктивними передумовами:

багатовіковий процес становлення вітчизняної культури відбувався в контексті передових європейських традицій;
українське суспільство мало власні багаті освітньо-педагогічні традиції (освіта Київської Русі, братські школи, козацькі школи та інші);
протягом другої половини XVII-XVIII ст. характерними для населення України є підвищений рівень грамотності та інтелектуального потенціалу в межах усієї Російської держави;
позитивний вплив європейської, зокрема української, культури на російську призвів до зростання загального рівня останньої;
необхідність політичної, економічної та культурної інтеграції з Європою зумовила потребу в докорінній перебудові всіх сфер суспільного життя в Російській імперії.

Появу ж ліцеїв в Україні на початку XIX ст. зумовила також об’єктивна потреба відкриття вищих шкіл. На початку XIX ст. в Австрії розпочалася реформа освіти, спрямована на посилення впливу церкви, її впровадження в навчально-виховний процес. Відповідно до цієї реформи, з 1805 по 1817 рр. Львівський університет називається ліцеєм. За своєю структурою і орієнтацією навчального процесу ліцей не відрізнявся від існуючих на той час університетів. Лише термін навчання в ліцеї був іншим.

Для українського населення завжди були характерні високий рівень освіченості. Діяльність Львівського університету (Львівського ліцею), Острозької та Києво-Могилянської академій сприяли створенню багатих традицій вітчизняної вищої освіти. Існували проекти створення українських університетів у Батурині (кінець XVII ст.), Глухові (1760 р.) та Новгород-Сіверську (кінець XVII ст.) [13, с. 121-122]. Створення ліцеїв у Кременці, Одесі та Ніжині, поряд із відкриттям Харківського та пізніше Київського університетів, започаткувало новий період в історії вітчизняної вищої школи. Основною ідеєю ліцейської освіти було прищеплення вихованцям поваги і любові до науки.

Історичні документи свідчать, що ініціатива відкриття гімназій і ліцеїв йшла з провінції. Так, уже в 1803р. відомий благодійницькою діяльністю на користь освіти гірсько-промисловець і вчений — натураліст Т. Демидов, жертвуючи 357 душ і 100 тис. рублів на користь Ярославської гімназії, просив «підвищити її в таке училище, яке б мало однаковий ступінь з університетом і всі переваги його».

У 1805р. подібне прохання надійшло від українського графа І. Безбородька. Він просив у царя дозволу на відкриття гімназії вищих наук у Ніжині, де б навчалися діти незаможних дворян та молоді люди інших станів, і пропонував для цього кошти, які заповів його брат князь А. Безбородько. Справжнім творцем та меценатом ліцею в Одесі став відомий герцог Рішельє, генерал-губернатор Новоросійського краю [19, 97с.]. Отож, однією з причин появи на наших землях ліцеїв як навчальних закладів нового типу була турбота місцевих меценатів про розвиток освіти свого краю. Саме в Ніжині, Кременці та інших, віддалених від університетів, містах виникли перші в російській імперії ліцеї.

Ліцеї в Україні не стали основним навчальним закладом, як це було у Франції, Румунії та інших європейських державах. При відкритті цих закладів не враховувались національні інтереси місцевого українського населення.

Кременецький ліцей був відверто польським навчальним закладом, а Одеський і Ніжинський — проросійськими. Ліцеї, що діяли в XIX ст. на українській території, яка була в складі Росії, мали різні статути, не однакову навчальну спрямованість та контингент учнів. Але поряд зі специфічними особливостями, можна виявити багато спільних характерних рис їхньої діяльності.

Провідне місце системі освіти півдня України належить Одеському (Рішельєвському) ліцею. Ініціатором його заснування ліцею був відомий французький і російський діяч герцог Рішельє Арман Еммануель де Плесі (1766 – 1822). У 1803 р. Рішельє став градоначальником Одеси, а в 1805-1814 рр. займав посаду генерал-губернатора Новоросійського краю. За його безпосереднього сприяння на базі приватного пансіону де Вольсея у 1805р. було створено Благородний інститут. Для функціонування ліцею було розроблено статут з ініціативи міністра духовних справ та народної освіти О. Голіцина [4. 15с.]. Для вступу до ліцею треба було скласти іспити, які запроваджувались Міністерством народної освіти. Окрім вступних іспитів існували і перехідні, які склали ліцеїсти двічі на рік, у кожному півріччі. Ліцеїсти, які успішно закінчували повний курс навчання і отримували “похвальні” атестати, здобували при вступі на державну службу право на дванадцятий клас, що фактично прирівнювалось до навчання в університеті. Рішельєвський ліцей складався з власне ліцею, початкового училища, двох додаткових училищ, де викладалися правознавство, політична економія і комерційні науки. При ліцеї також були пансіон і педагогічний інститут на 24 особи. Курс навчання становив 6 років. Новий ліцей був закритим середнім навчальним закладом підвищеного типу для дітей аристократів та заможних торговців.

Отже, на початку XIX ст. на території сучасної України виникають і розвиваються перші в історії її шкільництва ліцеї: Ніжинський та Кременецький. Ліцеї виникли в умовах соціально-економічних, політичних та культурних змін імперії. На території Україні вони не стали масовим, основним типом навчального закладу і на відміну від парафіяльних і повітових училищ, гімназій та університетів не отримали чітко визначеного місця в системі шкільництва. Вони володіли специфічним, особливим статусом, який полягав у поєднанні рис середньої та вищої школи, гімназійної та університетської освіти. В діяльності ліцеїв важливу роль відіграв фактор особистості засновника.

Історію розвитку ліцеїв в Україні можна поділити на п'ять основних періодів:

період елітарних ліцеїв (1805 - 1875 рр.);
перехідний період (1875 - 1920 рр.);
міжвоєнний період західноукраїнських ліцеїв (1920 - 1940 рр.);
період заборони ліцеїв (1940 - 1990 рр.);
новітній період ліцеїв незалежної України (з 1990 р).

Зміст першого періоду складає, насамперед, діяльність чотирьох найвідоміших на території України ліцеїв: Львівського (1805-1817), Рішельєвського в Одесі (1817-1865), Кременецького (1818-1833) та Ніжинського (1832-1875). Сімдесятирічний проміжок часу (з 1805 до 1875р.) можна виділити як перший період в історії розвитку ліцеїв в Україні – період елітних ліцеїв. Протягом першого періоду діяльність ліцеїв була спрямована на розв'язання проблем вищої освіти в Україні. За своїм статусом ці заклади займали проміжне місце між гімназією з одного боку та університетом – з іншого.

Починаючи з другого періоду (1875-1920), ліцеї протягом тривалого часу (до 1940 р.) існували лише в західному регіоні України. У цей період діяла мережа ліцеїв у Буковині та в Галичині.

Помітним явищем третього періоду (1920-1940) є відродження та діяльність Кременецького ліцею – унікальної за своєю організаційною структурою освітньої установи. В основі функціонування ліцею була реалізована ідея освітнього комплексу, в межах якого об'єднувалася б діяльність різноманітних загальноосвітніх, професійних, педагогічних і спеціальних шкіл, курсів, осередків. В українських ліцеях створювалася особлива, притаманна лише цим закладам атмосфера, закладалися перші традиції, формувався імідж учня-ліцеїста [24, с. 55].

В українських ліцеях створювалася особлива, притаманна лише цим закладам атмосфера, закладалися перші традиції, формувався імідж учня-ліцеїста. Інша справа, що через нетривалий час існування цих закладів (1937 - 1939) такі традиції не встигли чітко окреслитися. В кожному ліцеї, як і гімназії, при якій він діяв, панувала національно-патріотична атмосфера, що дозволяло цим закладам бути важливими осередками українства в Галицько-Волинському регіоні за умов польського режиму [24].

У 1990 р. розпочався новий, п'ятий період в історії розвитку ліцеїв в Україні. Процес становлення і утвердження ліцейської освіти в Україні ще далекий від завершення. Але, як показує досвід роботи закладів такого типу, ліцеї не лише мають право на існування, але й здатні відіграти важливу роль у поступальній освітній еволюції української освіти і школи. Головною метою всіх ліцеїв в різні періоди свого існування було формування інтелектуальної еліти суспільства.
1 2 3 4

скачати