1   2   3
Ім'я файлу: Ковальова К.В..pdf
Розширення: pdf
Розмір: 290кб.
Дата: 31.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
Банківське право.docx
Господарський суд Рівненської області.docx
РОЗДІЛ 2
ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСЬКИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ
Предмет правового регулювання, відповідно до ст. 1 ГКУ, визначає основні засади господарювання в Україні й регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами й іншими учасниками відносин у сфері господарювання [1].
Таким чином, робимо висновок, що норми ГКУ спрямовані на врегулювання певної групи правовідносин, а саме на процес організації та здійснення господарської діяльності. Отже, прибічники цивілістичної школи некоректно формулюють предмет регулювання, зводячи його тільки до здійснення господарської діяльності. У ст. 1 ЦКУ зазначено, що до відносин, які регулюються цивільним законодавством, належать особисті немайнові й майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або
іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом [2].
В цьому контексті І. М. Ямкова зазначає, що саме норми ГКУ регулюють відносини, засновані на адміністративному або
іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні. Тому ст. З ГКУ називає серед господарських правовідносин саме організаційно-господарські (інші - господарсько-виробничі та внутрішньогосподарські). Саме ця категорія правовідносин включає правовідносини між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю [21, с. 52].
У теорії права сьогодні існує велика кількість правовідносин. Постає питання: чому більше не згадуються інші види відносин? Питання поки що залишається без відповіді.

Крім того, вчена також зауважує, що навіть серед науковців- господарників не існує єдиної думки щодо співвідношення таких правових категорій, як правовідношення й фактичне суспільне (у тому числі економічне) відношення, що є саме предметом регулювання господарського права.
Проаналізуємо декілька точок зору [21, с. 53].
Суспільні відносини, урегульовані нормами права, вважаються правовими відносинами. Правовідношення розглядається як форма, якої набули фактичні суспільні відносини; будучи врегульованими нормами права, вони стали єдністю економічного змісту та юридичної форми. Класичне визначення правовідношення в межах цього підходу належить колективу вчених (М. К.
Галянтич, С. М. Грудницька, О. М. Міхатуліна), які під правовідношенням розуміють конкретне, реальне суспільне відношення, що набуло правової форми та є результатом дії норми права [6, с. 16-17].
Водночас, на думку І. М. Ямкової існує й інший підхід до визначення правовідносин, згідно з яким правовідношення є самостійним відношенням щодо фактичного суспільного феномена. У результаті правового регулювання відбувається не перетворення одних відносин в інші, а формування нових відносин, які не поглинають собою економічні відносини, а лише їх закріплюють, спрямовуючи в потрібному напрямі [21, с. 53].
Л. Л. Нескороджена характеризує правовідносини як особливий вид суспільних відносин, що виникають у результаті впливу норм права на фактичні, реальні відносини в суспільстві та становлять проміжну ланку між нормами права й фактичними суспільними відносинами. Стадії господарсько- правового регулювання він визначає таким чином: господарсько-правові норми
- господарські правовідносини - господарська діяльність. Основне призначення господарсько-правових відносин у механізмі господарсько-правового регулювання полягає в індивідуалізації вимог правових норм у частині взаєморозташування суб’єктів і наділення їх правами й обов’язками
Реалізуються ці права в конкретній господарській діяльності. У господарсько- правових нормах, як і в господарсько-правових відносинах, відображаються не тільки економічні інтереси учасників, а й загальний економічний суспільний

інтерес. В основі господарського відношення як фактичного економічного відношення лежить приватний інтерес щодо отримання бажаного ефекту
(найчастіше прибутку) [14, с. 71-72].
В свою чергу, О. М Вінник надає таке визначення: господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, які виникають у сфері господарювання щодо організації та здійснення господарської діяльності, характеризуються особливим суб’єктивним складом, поєднанням організаційних і майнових елементів, значним ступенем регулювання як із боку держави, так і з боку самих суб’єктів цих правовідносин
[4, с. 26-27].
На останок, В. О. Щербина визначає господарське відношення як економічне відношення, яке виникає в результаті прийняття його суб’єктами економічно значущих рішень, як правило, у їх приватних інтересах [20, с. 180].
При цьому, І. М. Ямкова вказує на те, що ГКУ регулює не діяльність, а господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності [21, с. 54].
Таким чином, господарське правовідношення - ідеологічне відношення, що виникає в результаті настання передбачених правовою нормою юридичних фактів і втілює публічний інтерес. Господарське правовідношення є проявом господарського відношення в правовій площині та являє собою індивідуальну модель поведінки суб’єктів господарського відношення.
З огляду на все вище сказане, резюмуємо, що серед господарників немає
єдиної точки зору. Отже, погоджуючись із думкою І. М. Ямкової, можна дійти до висновку, що автори підручників із господарського права наводять власні визначення господарських правовідносин, проте більшість із них акцентує увагу на господарських відносинах, обходячи категорію господарських правовідносин або лише побіжно торкаючись її. Така позиція обумовлена, з одного боку, наявним у науці різним баченням господарського права як правової галузі та її предмета - господарських відносин, а з іншого - багатоаспектністю категорії правовідносин, неоднозначним розумінням її в теорії права й галузевих юридичних науках. У господарсько-правовій
літературі визначено, що господарські правовідносини єдині за своєю юридичною й економічною природою, що пояснює проблемність вибору критеріїв їх класифікації (рис. 2.1):
Рис. 2.1 Проблеми класифікації господарських правовідносин
Джерело: побудовано автором на основі [21, с. 55-56].
КРИ
ТЕРІ
Ї
КЛА
СИ
ФІК
АЦІ
Ї
ГОСП
О
ДАРСЬК
ИХ
ПР
АВОВ
ІД
НОС
ИН
За характером впливу на
поведінку
регулятивні охоронні
За характером (змістом)
юридичного обов’язку суб’єктів
активні
пасивні
За структурою юридичного змісту
прості
складні
За характером розподілу прав та
обов’язків
односторонні
двосторонні
За складом і ступенем
конкретизації суб’єктів
відносні
абсолютні
За об’єктом правовідносин
речові
зобов’язальні
Залежно від конструкції, об’єктів і
змісту
абсолютні речові
абсолютно-відносні речові
зобов’язальні господарські немайнові абсолютні
За змістом
майнові
інші відносини
За взаємним становищем
суб’єктів
горизонтальні вертикальні
За сферою дії
внутрішньогосподарські
міжгосподарські
За галузями господарювання
у галузі промисловості
у галузі сільського господарства у галузі транспорту у галузі капітального будівництва у галузі приватизації
у сфері антимонопольного регулювання у сфері ЗЕД
у банківсько-фінансовій сфері

Таким чином, з огляду на дані рис 2.1, господарські правовідносини можна класифікувати таким чином:
1. За характером впливу на поведінку господарські правовідносини бувають регулятивні й охоронні.
2. За характером (змістом) юридичного обов’язку суб’єктів господарські правовідносини поділяються на активні й пасивні.
3. За структурою юридичного змісту вони можуть бути простими, коли в структурі правовідносин нараховується тільки одна пара прав й обов’язків, та складними.
4.
За характером розподілу прав та обов’язків господарські правовідносини бувають односторонніми та двосторонніми.
5. За складом і ступенем конкретизації суб’єктів існують відносні та абсолютні господарські правовідносини.
6. За об’єктом правовідносин - речові й зобов’язальні господарські правовідносини.
7. Залежно від конструкції, об’єктів і змісту господарські правовідносини поділяються на такі: абсолютні речові; абсолютно-відносні речові; абсолютні господарські з веденням власної господарської діяльності; відносні зобов’язальні господарські правовідносини
(господарсько-управлінські, виробничо-господарські, внутрішньогосподарські); немайнові абсолютні.
8. За змістом вони можуть бути майнові та інші відносини, що виникають під час здійснення господарської діяльності, зокрема організаційно- господарської (саме так класифікує ст. З ГКУ господарські відносини);
9. За характером господарських правовідносин виділяють правовідносини з виробництва й реалізації продукції, з надання послуг або виконання робіт.
10. За взаємним становищем суб’єктів господарських правовідносин вони поділяються на горизонтальні та вертикальні.
11. За сферою дії господарські правовідносини класифікують на внутрішньогосподарські й міжгосподарські.
12. За галузями господарювання виділяють такі правовідносини: у галузі промисловості; у галузі сільського господарства; у галузі транспорту; у галузі
капітального будівництва; у галузі приватизації; у сфері антимонопольного регулювання; у сфері зовнішньоекономічної діяльності; у банківсько- фінансовій сфері [21, с. 55-56].
Таким чином, господарські правовідносини як динамічне явище виникають, змінюються і припиняються стосовно реальних життєвих обставин, які складають безперервний ланцюг різноманітних фактів, випадків. Внаслідок визнання їх державою вони стають юридичними фактами. Такі факти – конкретні життєві обстави, що передбачені нормами права, які зумовлюють виникнення, зміну та припинення правових відносин. Юридичні факти багаточисельні та різноманітні, тому вони класифікуються за різними сферами суспільного життя, соціально-економічних відносин з метою виявлення їх особливостей і глибшого пізнання.

РОЗДІЛ 3
ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Позаяк Україна перебуває на етапі становлення та розбудови стабільної ринкової економіки, перед державою стоїть завдання створення як економічних, так і соціальних передумов, які б дозволили ефективно розвиватися підприємництву.
Як зазначає В. О. Кучер, «..досліджуючи стан розвитку економічних відносин, можна констатувати, що законодавство перестало бути фундаментом правового регулювання і не забезпечує виконання державних, галузевих і регіональних програм соціально-економічного розвитку. Сучасні умови господарювання потребують упорядкування і вдосконалення національної правової системи, зокрема, прийняття ефективних підприємницьких законів в царині господарського права [11, с. 21].
При цьому, під ефективністю правового забезпечення підприємницької діяльності більшість сучасних науковців (такі як Л. Л. Нескороджена, П. С.
Борцевич) розуміють наявність очікуваного результату від упровадження законодавства у зазначеній сфері економіки для досягнення поставленої мети за рахунок реалізації тих правових засобів, які визначені законодавством [14, с.
61].
Виходячи з цього визначення, І. М. Ямкова звертає увагу на те, що змістом ефективності законів щодо правового забезпечення підприємницької діяльності є реалізація комплексу професіонально розроблених правових засобів для досягнення наступних цілей: насичення внутрішнього ринку споживчими товарами національного виробництва, підвищення спроможності економіки, збільшення світового економічного впливу, завоювання зарубіжних ринків, підвищення кваліфікації роботи апарату управління у сфері державного регулювання господарської діяльності, забезпечення соціального захисту громадян (див. рис. 3.1). Законодавча ефективність економіки досягається як за рахунок оптимального змісту законів і мінімізації негативних наслідків при їх
реалізації, так і за наявності конструктивного економіко-правового механізму із забезпечення виконання урядових, галузевих і регіональних цільових програм.
Рис. 3.1 Цілі-критерії ефективності законів щодо правового забезпечення підприємницької діяльності
Джерело: побудовано автором на основі [22, с. 47-48].
В. І. Коростей з цього приводу зазначає, що етою підприємницьких законів повинно бути економічне зацікавлення суб’єктів підприємництва свідомо виконувати державні вимоги і сумлінне виконання органами публічної адміністрації своїх функцій у сфері регуляторної політики з метою встановлення господарського правопорядку. Розробляти закони повинні не депутати, а компетентні кваліфіковані юристи, здатні вкласти у проект закону глибокі знання економіки, великий досвід господарювання, вміння конкретно і змістовно висловлювати державні вимоги з урахуванням
інтересів товаровиробників і підприємців, держави, суспільства і громадян [10, с. 10].
При цьому, В. К. Мамутов запропонував об’єднати зусилля Інституту законодавства Верховної Ради та Національної академії правових наук, з метою
ЦІЛІ
ЕФЕ
КТ
ИВНОСТ
І З
АК
ОН
ІВ Щ
О
Д
О
ПР
АВ
ОВ
ОГ
О
З
АБЕЗПЕ
ЧЕН
НЯ
ПІДПР
ИЄМ
Н
ИЦ
ЬК
ОЇ
ДІЯЛЬНО
СТ
І
підвищення спроможності економіки насичення внутрішнього ринку споживчими товарами національного виробництва збільшення світового економічного впливу збільшення світового економічного впливу підвищення кваліфікації роботи апарату управління у сфері державного регулювання господарської діяльності
забезпечення соціального захисту громадян
успішного вирішення проблеми щодо вдосконалення законотворчого процесу
[12, с. 22-23].
Слід також відмітити, що значні зусилля в реалізації цього задуму вже здійснені. Зокрема, на виконання поставленого завдання щодо вдосконалення господарського законодавства науковцями Інституту економіко-правових досліджень НАН України (м. Донецьк) розроблено Концепцію модернізації господарського законодавства на основі Господарського кодексу України», яка містить мету, завдання, способи вирішення та основні напрями подальшої кодифікації господарського законодавства на базі ГК України.
Спираючись на накопичений раніше науковий досвід, було виконано аналітичні роботи, завданням яких стало виявлення причин недостатньої результативності господарського законодавства в Незалежній Україні. У результаті було розроблено ґрунтовний висновок по те, що це законодавство потребує повномасштабної модернізації. У відповідності з цим висновком були розроблені спеціальна концепція
і практичні рекомендації.
Відомий вітчизняний фахівець з господарського права В. С. Щербина з цього приводу звернув увагу на необхідності покладення зазначеного проекту в основу законодавчої діяльності Верховної Ради з удосконалення і кодифікації господарського законодавства.
Про якість господарського законодавства свідчать таки чинники, як доцільність, економічність, стабільність і ефективність. На думку групи науковців, таких як С. В. Несинова, В. С. Воронко та Т. С. Чебикіна, в Україні відсутні органи і методики, які визначали б ефективність законодавства, що повинно бути найголовнішим показником нормативноправового акта. Закони приймаються, однак після прийняття практично не вивчається «зворотний зв’язок». Таким чином не визначається, наскільки була досягнута мета конкретного законодавчого акту і наскільки ця мета була адекватна засобам, які були витрачені на прийняття та подальшу практичну реалізацію цього закону, а також наскільки все це співвідноситься з кінцевим результатом [13, с. 62-63].
Відповідно до Закону України «Про основні засади державної регуляторної політики в Україні» в Україні створені потрібні нормативно-
правові та інституційні умови для проведення регуляторної політики в підприємництві, а також розроблені певні правові інструменти регулювання господарської діяльності [3].
Згаданий закон закріпив принципи цієї політики, визначив її основні складові елементи на етапі прийняття, зміни, скасування регуляторних актів, систему та повноваження регуляторних органів, що в основному відповідає законодавчій практиці країн ЄС.
Водночас, в цьому контексті варто відмітити, що в Україні протягом 12 років чинності законодавства про регуляторну політику перехід від виконання формальних вимог щодо оприлюднення проектів регуляторних актів до кількісної оцінки вигод і витрат, на жаль, так і не відбувся. Окрім того, як зазначає І .М. Ямкова, відповідно до норм чинного законодавства розрахунок аналізу вигод і витрат (тобто кількісна оцінка регулюючого впливу) покладено не на незалежний структурний підрозділ, а на розробника проекту регуляторного акта, що також неприпустимо. Необхідні для цього правові механізми на практиці відсутні. Насамперед це відповідальність регуляторних органів та їх посадових осіб за недотримання встановленого порядку підготовки, прийняття, зміни і скасування регуляторних актів.
В. О. Джуринський з цього приводу пише «…Низький рівень дотримання органами влади вимог чинного законодавства щодо розрахунку аналізу вигод і витрат на прийняття та реалізацію господарських законопроектів, а також відсутність кримінальної і адміністративної відповідальності за це призвели до
ігнорування зазначених вимог державними службовцями та посадовими особами органів публічної адміністрації». На думку вченого, ця проблема набуває настільки масового поширення, що вимагає, у свою чергу, забезпечення парламентського контролю як ефективного державного нагляду за безумовним дотриманням посадовими особами органів державної влади і місцевого самоврядування вимог законодавства про регуляторну політику задля недопущення прийняття економічно-недоцільних і неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави в діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку. Прозорість цих процедур і доступність

інформації про них для підприємців зробить можливим контроль за відповідністю закону дій чиновників, що підтвердить принцип невідворотності дії норм закону для всіх учасників господарських відносин [7, с. 115-116].
З огляду на все вище сказане, на думку І. М. Ямкової, у загальному вигляді вдосконалення правового забезпечення господарської діяльності має здійснюватися за наступними напрямами (рис. 3.2).
Рис. 3.2 Пріоритетні напрями вдосконалення правового забезпечення господарської діяльності
Джерело: побудовано автором на основі [22, с. 49].
Розглянемо зображені на рис. 3.2 пріоритетні напрями вдосконалення правового забезпечення господарської діяльності більш детально.
1. Формування необхідної суспільної свідомості. Перший напрям обґрунтовується необхідністю формування в суспільстві за допомогою ЗМІ заохочення, переконання суспільної думки, що конкурентоспроможні підприємства це основа матеріального благополуччя усіх верст населення.
2. Забезпечення сталих умов функціонування ринкової економіки Цей напрям пов’язаний з необхідністю забезпечення умов функціонування ринкової економіки за рахунок забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють успішному розвитку підприємницької діяльності і створюють умови

1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас