Глава 2 КВК України «Правовий статус засуджених» відображає загальну спрямованість кримінально-виконавчого законодавства на найбільш повну реалізацію прав і свобод людини та громадянина, приписів і рекомендацій міжнародних стандартів із прав і свобод людини взагалі та засуджених зокрема в процесі відбування ними покарання. Зазначена глава визначає особливості правового статусу засуджених як різновиду спеціального статусу громадянина в Україні, а також і ті особливості, які є спільними для всіх засуджених незалежно від виду кримінального покарання.
Зокрема, згідно з частиною 1 ст. 7 КВК України держава поважає й охороняє права, свободи та законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення й ресоціалізації, соціальну та правову захищеність і їх особисту безпеку. Це означає, що права та свободи засуджених можуть бути обмежені лише вироком суду й тільки тією мірою, яку визначено передусім кримінальним і кримінально-виконавчим законодавством та іншими галузями законодавства. Інші права та свободи засуджених поширюються на них у повному обсязі.
Згідно з КВК України правовий статус засуджених визначається законами України за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, виходячи з порядку й умов виконання та відбування конкретного виду покарання.
На підставі викладеного правовий статус засудженого слід розуміти як систему прав, свобод та обов’язків громадянина, закріплених у Конституції України й інших законодавчих і підзаконних актах, з обмеженнями, які визначено законом і встановлено вироком суду.
В юридичній літературі правовий статус особи розглядається на трьох рівнях: як загальний статус громадянина України, спеціальний та індивідуальний (конкретний) статуси. Така теоретична формула може бути покладена в підґрунтя аналізу правового статусу і засуджених, оскільки він являє собою правовий статус окремої групи громадян, об’єднаних за такою видовою ознакою, як відбування конкретного виду покарання, тобто різновиду спеціального статусу особи в Україні. При цьому необхідно підкреслити рухомість правового статусу, що змінюється в разі його переходу із загального (конституційного) в спеціальний, а із спеціального – в індивідуальний.
Загальний правовий статус громадянинає єдиним для всіх членів суспільства, це ті права й обов’язки, які закріплено в Конституції, характерні для всіх і кожного. Усі громадяни України, в яких би конкретних правовідносинах вони не перебували (у тому числі й під час відбування кримінальних покарань) і які б професійні функції не виконували, перебувають в однаковому правовому статусі, володіють рівними правами й можливостями, включно з рівними правами вступати в різні передбачені законом правовідносини.
Зміст загального правового статусу розкривається через загальні права й обов’язки, які можуть бути набуті й реалізовані будь-яким громадянином незалежно від групових особливостей, соціального, сімейного, статевого, вікового та майнового положення.
Спеціальний правовий статусрозуміють як сукупність спеціальних прав та обов’язків тієї чи іншої групи осіб, об’єднаних якимись специфічними рисами їх становища.
До змісту спеціального статусу в юридичній літературі належать дві групи прав та обов’язків:
права й обов’язки, які конкретизують, деталізують або доповнюють права й обов’язки загального статусу громадянина, а також права й обов’язки, які частково дублюють, повторюють конституційні;
спеціальні права й обов’язки.
Однак запропоновану вище конструкцію спеціального правового статусу громадян не повною мірою можна віднести до спеціального правового статусу засуджених. Не випадково специфіка правового статусу цієї категорії громадян є такою, що деякі автори, на нашу думку, цілком обґрунтовано ставлять його на особливе місце в системі спеціальних статусів особи в суспільстві. Такий підхід є цілком обґрунтованим, оскільки права й обов’язки засудженого, які належать до змісту загального статусу громадянина, не стільки конкретизуються, деталізуються чи доповнюються, скільки суттєво обмежуються, з метою досягнення цілей і завдань покарання.
Важливим компонентом правового статусу засуджених, що надає йому особливого характеру, є його спеціальні права. Особливості цих спеціальних прав полягають у їхній особливій юридичній природі.
Спеціальні правові статуси засуджених можуть також розрізняться за видами залежно від ступеня їх конкретизації. Так, можна виділити спеціальний правовий статус засуджених взагалі та спеціальний правовий статус засуджених, які відбувають конкретний вид кримінального покарання. Якщо, наприклад, розглядати спеціальний правовий статус засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, то цю групу спеціальних правових статусів, у свою чергу, можна розділити на групу спеціальних правових статусів громадян, які відбувають кримінальне покарання у виправних колоніях мінімального, середнього та максимального рівнів безпеки.
Індивідуальний правовий статусрозуміють як такий, що характеризується суб’єктивними правами й обов’язками в стадії їх володіння та реалізації. Тобто, зміст індивідуального правового статусу тієї ж самої особи, в тому числі й засудженого, в різні моменти не є однаковим. Стосовно засудженого він може змінюватись залежно від:
виду кримінального покарання;
строку відбування покарання;
поведінки засудженого.
Останнім часом у юридичній літературі окремі автори виділяють ще один різновид правового статусу ‒ міжнародний правовий статус особи. Хоча цей термін широко юристами ще не вживається, він має становити особливий інтерес для дослідників, ураховуючи активне входження нашої держави до міжнародного співтовариства.
У найбільш узагальненому вигляді міжнародний правовий статус особимістить у собі, крім внутрішньодержавного права, ще й свободи, обов’язки та гарантії, вироблені міжнародним співтовариством і закріплені в міжнародних правових документах. Захист цього статусу передбачається як внутрішнім законодавством, так і міжнародним правом.
2.2. Основні права засуджених.
До змісту правового статусу засуджених входять права, законні інтереси й обов’язки засуджених, які виникають і реалізуються в межах кримінально-виконавчих правовідносин.
Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду. Інакше кажучи, на них поширюється більшість прав і свобод, передбачених розділом ІІ Основного Закону, а також відповідними нормами цивільного, сімейного, житлового, трудового, фінансового та інших галузей права.
Незважаючи на це, у статті 8 КВК України додатково закріплюються основні права засуджених незалежно від призначеного виду покарання, що є додатковими гарантіями забезпечення законності під час виконання покарань.
Суб’єктивне право засудженогоможна визначити як закріплену законом і гарантовану державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним соціальними благами, що забезпечуються юридичним обов’язком посадових осіб органів та установ виконання покарань та інших суб’єктів правовідносин, які при цьому виникають.
До змісту суб’єктивного права належить:
можливість засудженого вільно користуватися соціальними благами (харчуванням, речовим майном) у межах, установлених правом;
можливість вимагати виконання кореспондуючих цьому праву обов’язків адміністрацією органів та установ виконання покарань, іншими суб’єктами й учасників кримінально-виконавчих правовідносин;
можливість звернутися в необхідних випадках за захистом свого суб’єктивного права.
Законні інтереси засудженого‒ закріплені в правових нормах конкретні дії та прагнення засудженого до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінювання адміністрацією УВП,посадовими особами, прокуратурою й судом поведінки засудженого під час відбування покарання.
Соціальне призначення законних інтересів полягає в тому, що вони дозволяють забезпечити диференційований підхід до засуджених і стимулювати їх виправлення в процесі відбування покарання. Вони мають багато спільного із суб’єктивними правами, але не тотожні останнім. Якщо суб’єктивне право створює таку можливість поведінки, яка характеризується високим ступенем її реалізації за розсудом засудженого, то сутність законного інтересу засуджених полягає в можливості, яка має характер прагнення до автономної, самостійної поведінки, в свободі користування будь-яким соціальним благом на свій розсуд.
Види законних інтересів засуджених є досить різнобічними. За соціально-політичним призначенням блага й законні інтереси можна поділити на три групи:
спрямовані на отримання заохочень: умовно-дострокове звільнення, зміна умов тримання; 2) спрямовані на отримання пільг: одержання матерями-годувальницями й вагітними жінками продуктових посилок (передач) в асортименті, який визначається медичним висновком;
проживання засудженої жінки у будинку дитини зі своїми дітьми віком до трьох років; 3) спрямовані на отримання благ, які за своєю соціально-правовою суттю не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами: залучення до праці з урахуванням працездатності й у разі можливості – спеціальності тощо.
У найбільш узагальненому вигляді права засудженого розуміють як вид і міру його поведінки під час відбування кримінального покарання, можливість користуватись певними соціальними благами для задоволення особистих потреб, закріплених у нормах Конституції України та в інших законодавчих актах.
У статті 8 КВК України в сконцентрованому вигляді сформульовані основні права засуджених, які відображають загальну спрямованість цієї галузі законодавства. Зокрема, засуджені мають право на:
отримання інформації про свої права й обов’язки, порядок та умови виконання й відбування призначеного судом покарання;
гуманне ставлення до них і повагу до їх людської гідності; засуджені не повинні піддаватись жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню;
звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами та скаргами до адміністрації органів та установ виконання покарань, їх вищих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань;
давати пояснення й вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою;
охорону здоров’я в обсязі, встановленому Основами законодавства України про охорону здоров’я, за винятком обмежень, передбачених законом;
соціальне забезпечення, у тому числі й на оформлення пенсій, відповідно до законів України;
отримувати у встановленому законом порядку передачі (окрім речей, які засудженим заборонено мати при собі законом, зокрема зброї, наркотичних або психотропних речовин і прекурсорів);
оплачувану працю, організовану відповідно до вимог законодавства про працю, у тому числі щодо тривалості, умов та оплати праці, при цьому тривалість робочого дня не може становити більше восьми годин, а тривалість робочого часу ‒ більше 40 годин на тиждень;
здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію або виражати переконання, пов’язані із ставленням до релігії, у тому числі на вільний вибір і допуск священнослужителя для відправлення релігійних таїнств та обрядів, за винятком обмежень, передбачених КВК;
на належне матеріально-побутове забезпечення у порядку, встановленому законом і нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України;
отримання копій документів з їхніх особових справ та інших, що пов’язані з реалізацією їхніх прав, документів у порядку, встановленому Міністерством юстиції України.
Частина 2 ст. 8 КВК України гарантує засудженим право на правову допомогу. Для її одержання засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Таке право поширюється і на засуджених осіб, які перебувають на лікуванні у закладах охорони здоров’я.
Засудженим іноземцям закон дає право підтримувати зв’язок з дипломатичними представництвами й консульськими установами своїх держав, особам без громадянства, а також громадянам держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, ‒ з дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.
Крім того, засудженим гарантується право на побачення у порядку, встановленому КВК України й навіть на короткострокові побачення у разі перебування на лікуванні у закладах охорони здоров’я.
Засудженим надається право на безперервний сон нічної пори. Разом із тим закон визначає вичерпні випадки, коли адміністрація може перервати сон засудженого, пов’язані з надзвичайними подіями, які загрожують життю та здоров’ю засудженого або перешкоджають виконанню покарання. До підстав порушення права на сон належать учинення засудженими втечі, масові заворушення, виникнення пожежі, аварії чи стихійного лиха або безпосередньої загрози життю засуджених.
Перелічені права засуджених звуться основними передусім тому, що вони нормативно закріплюють найбільш важливі для людини та громадянина суб’єктивні права, які містяться в Конституції України та інших законах нашої держави, що не належать до системи кримінально-виконавчого законодавства.
Існує нерозривний зв’язок основних прав засуджених, закріплених у статті 8 КВК України, з нормами Загальної та Особливої частин цього кодексу. Деякі основні їх права розкриваються більш детально в главі 2 цього кодексу, наприклад, ст. 10 регламентує право засуджених на особисту безпеку.
Інші основні права й порядок їх реалізації розкриваються в нормах Особливої частини, наприклад право засуджених до позбавлення волі на побачення з родичами, адвокатами та іншими особами (ст. 117), право на одержання й відправлення грошових переказів (ст. 121), право на медико-санітарне забезпечення (ст. 123) тощо.
2.3. Основні обов’язки засуджених.
Соціально-правове значення обов’язків проявляється в тому, що вони є засобом формування моральної та правової свідомості засуджених, зміцнення законності та правопорядку, дисципліни й організованості під час відбування покарання. Сутність полягає у вимозі необхідної з точки зору держави, влади й закону поведінки. Ця поведінка засуджених є обов’язковою, незаперечною й забезпечується заходами державного примусу.
Сутність юридичних обов’язків засуджених проявляється в такому їх змісті:
необхідність учинення певних дій (сплатити штраф, з’являтися за викликом адміністрації органів та установ виконання покарань);
необхідність утриматися від установлених законом дій (мати при собі гроші та цінні речі).
Таким чином, юридичний обов’язок засуджених –установлена в зобов’язуючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.
Під час визначення правового статусу засуджених дається перелік не лише їх основних прав (ст. 8), а й основних обов’язків. Згідно зі статтею 9 КВК України засуджені зобов’язані:
виконувати встановлені законодавством обов’язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, передбачених для засуджених, не посягати на права та свободи, честь і гідність інших осіб;
виконувати встановлені законодавством вимоги адміністрації органів та установ виконання покарань, уповноваженого органу з питань пробації;
ввічливо ставитися до персоналу й інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;
з’являтися за викликом адміністрації органів та установ виконання покарань.
Невиконання засудженими своїх обов’язків і встановлених законодавством вимог адміністрації органів та установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом відповідальність.
Юридичний обов’язок засуджених слід розуміти як вид і міру його обов’язкової поведінки під час відбування кримінального покарання. Перелічені у статті 9 КВК обов’язки складають лише основну частину тих обов’язків, які покладаються на засуджених. Основними вони називаються тому, що поширюються на всіх осіб, які відбувають покарання незалежно від його виду, та закріплюють найбільш важливі вимоги, що висуваються до засуджених. Ці вимоги випливають з обов’язку виконання вироку суду про застосування кримінального покарання. Більшість обов’язків закріплюється в правових нормах, що регулюють порядок та умови виконання й відбування покарання, наприклад вимоги постійно перебувати у виправній установі, пересуватися територією установи тільки строєм, носити одяг установленого зразку тощо. У статті вказано лише ті з них, які забезпечують правопорядок під час відбування покарання чи створюють умови для діяльності органів та установ, які виконують покарання.
Основні обов’язки засуджених випливають з обов’язків органів чи установ виконувати вирок суду та застосовувати покарання.
2.4. Право засуджених на особисту безпеку.
У найбільш узагальненому вигляді особисту безпеку засудженихрозуміють як гарантовану міжнародним правом та українським законодавством захищеність життя, здоров’я й інших життєво важливих і соціально значимих інтересів цієї категорії громадян від заподіяння їй шкоди, а також запобігання небезпеки та загроз, які виникають у процесі відбування (виконання) кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі.
Суб’єктивне право засуджених на особисту безпеку може існувати в різних формах і, відповідно, мати кілька організаційних рівнів забезпечення шляхом установлення гарантій і виконання певних обов’язків адміністрацією органів та установ виконання покарань. Зазначене право має певну специфіку, яка визначається насамперед спеціальним правовим статусом засуджених. Специфічність цього права зумовлюється як специфікою кримінально-виконавчої системи, так і особливістю форм забезпечення права засуджених на особисту безпеку, які відрізняються специфічним різноманіттям і знаходять закріплення в усіх основних інститутах і нормах кримінально-виконавчого права.
Правове регулювання особистої безпеки засуджених передбачає нормативне закріплення порядку й умов забезпечення реалізації суб’єктивного права засуджених на особисту безпеку, а також засоби забезпечення їх безпеки. При цьому право засуджених на особисту безпеку й завдання щодо її забезпечення, що стоять перед кримінально-виконавчими установами, закріплюються системою норм кримінально-виконавчого права, а засоби забезпечення та гарантії особистої безпеки засуджених поряд із нормами кримінально-виконавчого права регулюються також нормами окремих інших галузей права (конституційним, адміністративним, цивільним, трудовим тощо).
Право засуджених на особисту безпеку посідає особливе місце в системі прав і свобод цієї категорії громадян. Більшість міжнародних правових актів (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод, Мінімальні стандарти поводження з в’язнями, Європейські в’язничні правила та інші), визначаючи основні права людини, вказують на необхідність забезпечення безпеки засуджених в умовах позбавлення волі й закріплюють основні права особи, які позитивно впливають на її безпеку. Конституція України та міжнародно-правові акти визначають особисту безпеку особи як необхідну життєву потребу людини, яка знаходить своє забезпечення й реалізацію в її правах і свободах.
Стаття 10 КВК України не лише проголошує, а й детально регламентує право засуджених на особисту безпеку. При цьому мається на увазі забезпечення безпеки засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, тримання в дисциплінарних батальйонах, обмеження чи позбавлення волі, тобто в тих випадках, коли засуджені є повністю чи частково ізольованими від суспільства й перебувають під охороною чи наглядом персоналу кримінально-виконавчої системи. Такі особи або не мають можливості самостійно забезпечити свою особисту безпеку (під час арешту, тримання в дисциплінарному батальйоні, позбавлення волі), або такі можливості суттєво звужено (в разі обмеження волі), тому на законодавчому рівні закріплено їх суб’єктивне право звернутись (ч. 2 ст. 10) із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого та ліквідації загрози його безпеці.
Право засуджених на особисту безпеку й завдання щодо її забезпечення, які стоять перед установами виконання покарань, як уже зазначалось, закріплюються нормами головним чином кримінально-виконавчого права, а заходи забезпечення особистої безпеки засуджених поряд із кримінально-виконавчим правом, регулюються і іншими галузями права (конституційним, цивільним, трудовим, кримінальним, адміністративним тощо).
Підставою для припинення застосування до засудженого заходів безпеки є зникнення чи ліквідація загрози його особистій безпеці.
1 2 3