Перебудова та розпад СРСР

Ім'я файлу: Контрольна робота з Історії Україрни (Варіант 31).doc
Розширення: doc
Розмір: 317кб.
Дата: 25.12.2022
скачати
Пов'язані файли:
Да_курсова готова.rtf

Міністерство освіти й науки України Національний університет «Запорізька політехніка»
Кафедра українознавства та ЗМП
Контрольна робота

з дисципліни “Історія українського державотворення”

на тему «Перебудова та розпад СРСР»

Роботу виконав: Студент групи ІФз 212СП

Чорний Дмитро Васильович

Роботу перевірив: Викладач Чоп Володимир Миколайович

Запоріжжя – 2021
Вступ

Розпаду СРСР передували декілька основних причин:

І. Криза соціальної сфери наприкінці перебудови:

Станом на 1988 р. рівень життя народних мас значно погіршився;
Гострою залишалася житлова проблема;
Різко підвищилися ціни на товари першої необхідності (за 1990 р. - у 8 разів).

Отже, перебудова, для якої були всі необхідні передумови (науково-технічний потенціал, величезні запаси природних ресурсів, висококваліфіковані кадри фахівців у всіх галузях народного господарства) призвела до розпаду унітарної держави, хоча мала на меті 'й зміцнення.

Такий перебіг подій - закономірне явище. Концепція перебудови від початку містила серйозні суперечності. Вона намагалася поєднати:

Централізоване планування з ринковими відносинами;
Збереження монополії КПРС на владу з демократизацією та політичним плюралізмом;
Зміцнення унітарної держави з розширенням прав республік.

Тому перебудова мала такі наслідки:

В економічній сфері половинчасте реформування не тільки не стабілізувало розвиток народного господарства, а й ще більше його розбалансувало;
У політичній сфері непослідовні реформи, часто суперечливі, спричинили розкол суспільства, жорстке протистояння між реформаторами і консервативними силами. Консерватори вбачали в перебудові загрозу своїм інтересам. Оплотом цих сил були партійні апарати всіх рівнів. Системна криза призвела до розбіжностей в інтересах республік і центру.

Отже, основні причини краху перебудови такі:

1. Відсутність чіткої стратегії перебудовних процесів та пов'язаних із цим серйозних прорахунків у зовнішній і внутрішній політиці;

2. Відсутність надійної президентської команди М. Горбачова, його нерішучість і непослідовність у проведенні основних політичних та економічних реформ; неприпустимо низький інтелектуальний рівень керівників компартії та держави;

3. Палений опір перебудові старого партійно-державного апарату;

4. Конфлікт між тоталітарною системою і прагненням народів СРСР до демократії й національного самовизначення;

5. Поразка СРСР в ідеологічному і психологічному протистоянні із Заходом.

Значення перебудови полягає у такому:

1. Вона відкрила Україні шлях до самостійності;

2. Сприяла створенню і розбудові нової демократичної держави;

3. Сприяла пробудженню національної свідомості українського народу.

II. Наслідки "нового політичного мислення" керівництва Радянського Союзу в міжнародних відносинах.

У період перебудови нове радянське керівництво відмовилося від традиційних пріоритетів СРСР у зовнішній політиці, що привело до значних змін у міжнародних відносинах.

Основні принципи "нового політичного мислення" такі:

1. Відмова від твердження про поділ світу на дві протилежні суспільно-політичні системи;

2. Визнання світу єдиним і взаємозалежним;

3. Відмова від принципу пролетарського інтернаціоналізму;

4. Визнання пріоритету загальнолюдських цінностей. Внаслідок реалістичного підходу радянського керівництва до вирішення міжнародних проблем:

Відбулося пом'якшення напруженості між Сходом і Заходом;
Почався процес роззброєння;
Було врегульовано "німецьку проблему";
Припинилося втручання СРСР у справи інших країн, що створило умови для вибору ними власного шляху розвитку. 1990 p. М. Горбачову присуджено Нобелівську премію миру за новий зовнішньополітичний курс.

ПЛАН

1. Втуп.

2. Прихід до влади М.С. Горбачова та його політика “перебудови” (1985 - 1991 рр.).

3. Серпневий путч (1991) і Україна.

4.Декларація про державний суверенітет України.

5. Процес дезінтеграції СРСР.

6. Біловезькі домовленості.

7. Література.
Прихід до влади М.С. Горбачова та його політика “перебудови” (1985 – 1991 рр.)

Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. поклала край його "ері", але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов

У 1984 р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників.

Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна.

Михайло Сергійович Горбачов (2 березня 1931, Привольне, Медвеженський район, Північнокавказький край, СРСР — 30 серпня 2022, Москва, Росія) — радянський та російський політичний, громадський та партійний діяч, останній Генеральний секретар ЦК КПРС (1985–91); останній голова Президії Верховної Ради СРСР(1988—1989); перший голова Верховної Ради СРСР (1989—1990). Перший та єдиний Президент СРСР (1990—1991).

Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Щоб досягти своєї мети, він проголошує новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин.

Що стосується ходу "перебудови" в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив С. Гуренко.. Спротив горбачовському курсу переважної частини парт-номенклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де "перебудова" принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон "Про мови в Українській РСР".

Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, партія "зелених" та ін.; всього в 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України.

Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення з Конституції СРСР статті про "керуючу і спрямовуючу роль КПРС". Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну парт-номенклатуру, але й самого ініціатора "перебудови" - М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання "суверенізації" союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави.

Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як право-реакційний антиконституційний переворот.

Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, приймає указ "Про тимчасове припинення діяльності Компартії України". 30 серпня того ж року була прийнята постанова "Про заборону діяльності Компартії України".

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації.

Комуністи, до речі, оперативно цим і скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу активність, зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі з П. Симоненком.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолює її О. Мороз. Відновила свою діяльність і ОУН - під орудою колишнього Президента УНР в екзилі М. Плав'юка. Близько 15 тис. членів налічує Конгрес українських націоналістів, який очолює Я. Стецько.

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД).

21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Серпневий путч (1991) і Україна
Серпне́вий путч — спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 року, коли самопроголошений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова.
Увечері 18 серпня на дачі в Криму був блокований Президент СРСР Михайло Горбачов. Його дачу в Форосі відвідали члени ДКНС і запропонували добровільно скласти із себе повноваження. Горбачов відмовився це зробити.
О 6 годині ранку 19 серпня 1991 року теле- і радіоканали передали повідомлення з Москви про створення Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС) і звернення ДКНС до радянського народу.

До складу комітету (незаконного, бо його створення не було передбачено тодішньою Конституцією Радянського Союзу) увійшли:

віце-президент СРСР Генадій Янаєв (26 серпня 1937 — 24 вересня 2010),
прем'єр-міністр СРСР Валентин Павлов (26 вересня 1937 — 30 березня 2003),
голова КДБ СРСР Володимир Крючков (29 лютого 1924 — 23 листопада 2007),
міністр оборони Дмитро Язов,
міністр внутрішніх справ Борис Пуго (19 лютого 1937 — 22 серпня 1991),
заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов,
президент Асоціації державних підприємств та об'єднань промисловості, транспорту та зв'язку Олександр Тізяков,
голова Селянської спілки СРСР Василь Стародубцев.
У зверненні путчисти оголосили про введення надзвичайного стану у деяких районах СРСР, припинення виходу більшості ЗМІ. Також віце-президент СРСР Янаєв, нібито через хворобу Горбачова, бере на себе обов'язки глави держави.
У «Постанові № 1 ДКНС» було перераховано перелік заходів, якими мав бути збережений СРСР.
Оголошено недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це був сигнал Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Молдові та Україні, котрі вже ухвалили Декларації про державний суверенітет.
Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, «що чинять перешкоди нормалізації ситуації» (таким визнали би, зокрема Народний Рух України, УНА-УНСО).

Реакція на заяву ДКНС у різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він не відповідає Конституції СРСР, але й тому, що більше не вважали себе частиною Радянського Союзу.

09.00: Вареніков, відряджений Язовим в Україну, зустрічається з Л. Кравчуком і вимагає підтримати заходи ДКНС (ГКЧП). Голова Верховної Ради республіки відповідає, що відповідно до законодавства УРСР, введення надзвичайного стану в Україні мусить бути оголошено республіканським парламентом.

Керівники Російської Радянської Федеративної соціалістичної республіки Борис Єльцин (Президент РРФСР), Руслан Хасбулатов (в. о. голови Верховної Ради РРФСР) та Іван Силаєв (голова Ради Міністрів РРФСР) відразу зайняли чітку позицію — це «правий, реакційний, антиконституційний заколот». У зверненні «До громадян Росії» (19 серпня 1991 р., 9 година ранку, тобто через три години після проголошення ДКНС) вони закликали громадян Росії дати гідну відповідь путчистам, неухильно виконувати закони і укази Президента Росії, а також терміново скликати надзвичайний З'їзд народних депутатів СРСР і надати на ньому слово Михайлу Горбачову.

Народний Рух України — організатор акції непокори ДКНС (ГКЧП) в Україні.

В Донецьку членами НРУ пікетування міської ради відбулось — 19 серпня 1991 року.

20 серпня о 1-й годині ночі почався політичний страйк на 5 з 13 шахт об'єднання «Воркутавугілля», до 12 години 20 серпня припинили роботу ще 3 шахти, до кінця дня до страйку приєдналося ще 5 шахт.

20 серпня під впливом НРУ зібралась позачергова сесія депутатів міста Донецька, на якій дії ДКНС засуджені і закликано притримуватись конституційного ладу і Декларації про суверенітет України.

На засіданні президії міської Ради Новосибірську було прийняте рішення не визнавати ГКЧП і підкорятися указам Президента Росії.

Опівдні біля Будинку Рад Російської Федерації почався мітинг громадськості столиці, дозволений віце-мером Москви Юрієм Лужковим і організований рухом «Демократична Росія», радами трудових колективів Москви та області.

Президент РРФСР Борис Єльцин узяв на себе виконання обов'язків Головнокомандувача збройними силами на всій території Російської Федерації.

З 10 до 13 години тривав мітинг протесту на Двірцевій площі Ленінграду, в ньому брало участь понад 300 тисяч демонстрантів (наймасовіший в історії міста). Мітинг одноголосно ухвалив декларацію про підтримку указів російського парламенту, рішень міськради і мерії Ленінграду.

21 серпня близько 1:00 у Москві, в тунелі на перетині вулиці Чайковського і Новий Арбат, юрба блокувала 8 БМП Таманської дивізії. При нервово-хаотичному маневруванні БМП загинули три особи: Дмитро Комар, Володимир Усов, Ілля Кричевський. До того часу підкорятися указам ДКНС відмовилася більшість органів місцевої влади. Провал путчу став очевидним.

О 18:00 були увімкнені засоби зв'язку Михайла Горбачова. Літак президента СРСР, на борту якого були Крючков, Язов, Бакланов і Тізяков, вилетів у Форос. З аеропорту «Внуково-2» в той же день у Форос вилетів інший літак. На його борту були Сілаєв, Бакатін, Руцькой, Примаков і 10 народних депутатів ВР РРФСР.

Вже на другий день путчу почалося братання військ з народом. На третій день — 21 серпня стало зрозуміло, що змова ДКНС провалилася.

У Москву були введені війська і бойова техніка. 21 серпня близько 12 години кілька десятків танків наблизилися до Білого дому (уряду РРФСР).

Об 11:45 перші колони демонстрантів вступили на Манежну площу. Вони несли гасла: «Фашизм не пройде!», «Волю!», «Язова, Пуго, Крючкова — під суд!». Демонстранти з криками «Фашист!» вигнали з площі лідера Ліберально-демократичної партії СРСР Володимира Жириновського. Далі демонстранти рушили до Білого дому.

О 12:00 біля Білого Дому (уряду Росії) почався санкціонований мітинг, в якому взяло участь не менше 100 тисяч людей. Там до них вийшов президент РРФСР Борис Єльцин і з танка зачитав звернення до росіян. Створення ДКНС оголошувалося державним переворотом, а його члени — державними злочинцями.

Близько 14:00 люди, що зібралися біля Білого дому, почали спорудження барикад. Московська міська рада була взята під охорону військ, що потім, на наполегливу вимогу депутатів, були евакуйовані. Увечері пройшли студентські демонстрації в центрі Москви.

О 21:00 по центральному телебаченню у програмі «Час» повідомили про запровадження у столиці комендантської години з 23:00 до 5:00. Люди чекали штурму Московської міської ради, який так і не відбувся.

У ніч на 22 серпня на літаку російської делегації, що летіла в Крим, повернувся Горбачов з сім'єю. Ще до відльоту він заявив, що повністю контролює ситуацію. Після цього були заарештовані Крючков, потім Язов і Тізяков. Вранці того ж дня у Кремлі був заарештований Янаєв. Пуго знайшли мертвим з вогнепальним пораненням у своїй квартирі (офіційна версія: самогубство). О 12.00 біля Білого дому відбувся мітинг переможців
24 серпня знайшли мертвим прихильника ДКНС Маршала Радянського Союзу Сергія Ахромеєва, який наклав на себе руки.
Розвиток подій в Україні

Вранці 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР ухвалив постанову, яку підписав перший віцепрем'єр Костянтин Масик, — «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям». Її очолив державний міністр УРСР з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій Євген Марчук. За регіонами були закріплені «відповідальні». Наприклад, тодішній міністр сільського господарства Олександр Ткаченко став слідкувати за Вінниччиною, Житомирщиною, Черкащиною та Закарпаттям, а міністр юстиції Віталій Бойко — Київщиною, Херсонщиною та Хмельниччиною. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. Не було жодним словом сказано про неконституційність ДКНС, навпаки — йшлося про наведення дисципліни, посилену охорону режимних об'єктів, а також посилений контроль за діяльністю ЗМІ та використанням копіювальної техніки (чого якраз і вимагав ДКНС).

Як справу першочергової державної ваги планувалося якомога швидше відправити студентів на сільгоспроботи (ізолювати найактивнішу частину молоді, спогади влади про переможне жовтневе (1990) політичне голодування студентів на Майдані Незалежності були ще свіжими). У всіх виступах найвищих державних посадовців України 19-20 серпня 1991 р. проходила турбота «про врожай». На цьому, зокрема, наголошував у виступі по республіканському телебаченню голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук.

Партійні функціонери ЦК КПУ повністю підтримали путчистів. Масові видання «Радянська Україна», «Робітнича газета», «Сільські вісті», «Правда Украины» три дні друкували матеріали ДКНС у повному обсязі. Свої ж коментарі та інтерв'ю мали лояльно-пафосний характер: «Країна живе надією і тривогами».

Натомість заколотників однозначно засудили політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: Народний рух України, Українська республіканська партія, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, Спілка незалежної української молоді. Донецькі шахтарі теж постановили не визнавати розпорядження ДКНС, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та її бойового загону в Україні — КПУ.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом у СРСР…». За це проголосували майже всі депутати — від націонал-радикалів до комуністів-ортодоксів. 25 серпня Президія Верховної Ради України прийняла постанову про тимчасове припинення діяльності КПУ. 26 серпня Верховна Рада України створила тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади та управління, об'єднань і організацій в зв'язку з державним заколотом 19-21 серпня 1991 р. Виявлені документи довели безумовну причетність керівництва КПУ до безпосередньої підтримки ДКНС.
Декларація про державний суверенітет України

(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, N 31, ст.429)

Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом.

II. НАРОДОВЛАДДЯ

Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА

Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території. Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний.

IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР. Підстави набуття і втрати громадянства Української РСР визначаються Законом Української РСР про громадянство. Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР. Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Українська РСР регулює імміграційні процеси. Українська РСР виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян Української РСР, які перебувають за межами Республіки.

V. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВЕРХОВЕНСТВО

Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди. Українська РСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць.

VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ

Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Українська РСР має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки. Вирішення питань загальносоюзної власності (спільної власності всіх республік) здійснюється на договірній основі між республіками - суб'єктами цієї власності. Підприємства, установи, організації та об'єкти інших держав і їхніх громадян, міжнародних організацій можуть розміщуватись на території Української РСР та використовувати природні ресурси України згідно з законами Української РСР. Українська РСР самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує свою грошову одиницю. Вищою кредитною установою Української РСР є національний Банк України, підзвітний Верховній Раді Української РСР.

Підприємства, установи, організації та виробничі одиниці, розташовані на території Української РСР, вносять плату за використання землі, інших природних і трудових ресурсів, відрахування від валютних надходжень, а також сплачують податки до місцевих бюджетів. Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності.

VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА

Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів. Українська РСР має свою національну комісію радіаційного захисту населення. Українська РСР має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці. Українська РСР дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління. Українська РСР має право на відшкодування збитків, заподіяних екології України діями союзних органів.

VIII. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК

Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку. Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя. Українська РСР виявляє піклування про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами Республіки. Національні, культурні та історичні цінності на території Української РСР є виключно власністю народу Республіки. Українська РСР має право на повернення у власність народу України національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за межами Української РСР.

IX. ЗОВНІШНЯ І ВНУТРІШНЯ БЕЗПЕКА

Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді Української РСР. Українська РСР визначає порядок проходження військової служби громадянами Республіки. Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР. Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах. Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

***

Відносини Української РСР з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору.

Процес дезінтеграції СРСР

Розпад СРСР — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в державі, суспільстві, народному господарстві, соціальній структурі, громадській і політичній сфері Радянського Союзу, що призвели до припинення існування СРСР 26 грудня 1991 року. Розпад СРСР привів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав.

Розпад Радянського Союзу в останнє десятиріччя XX ст. є завершенням не лише 70-літньої історії багатонаціональної комуністичної імперії, а й фіналом понад 400-літньої історії поліетнічної Російської імперії. Розпад СРСР не варто зводити лише до кризи соціалістичної системи, не враховуючи спадщини Російської імперії. Він є частиною загального процесу зникнення поліетнічних імперій та їх розщеплення на національні держави, прикладом чого в Європі стали Османська та Габсбурзька імперії в XIX і на початку XX ст., а на неєвропейських територіях — деколонізація. Жовтнева революція та радянська влада всього лише відтягнули розпад Російської імперії на декілька десятиліть. Розпад СРСР привів до незалежності 15 республік СРСР і появи їх на світовій політичній арені як самостійних держав.

Після холодної війни декілька колишніх радянських республік зберегли тісні зв’язки з Російською Федерацією та створили багатосторонні організації, такі як ОДКБ, СНД, Євразійське економічне співтовариство, Союзна держава, Євразійський митний союз та Євразійський економічний союз, для економічного та військового співробітництва. З іншого боку, балтійські країни та більшість колишніх держав Варшавського договору стали частиною Європейського Союзу та приєдналися до НАТО, тоді як деякі інші колишні радянські республіки, такі як Україна, Грузія та Молдова, публічно висловлювали зацікавленість у тому, щоб йти тим самим шляхом з 1990-х років.

Причини розпаду

Сьогодні серед істориків немає єдиного погляду на те, що стало основною причиною розпаду СРСР, а також на те, чи можливо було запобігти процесу розпаду СРСР. Серед можливих причин називають як внутрішні, так і зовнішньополітичні чинники:

етнічна, культурна та цивілізаційна різнорідність складових частин СРСР;
колоніальна імперська внутрішня політика «центру» та повернення більшовицько-комуністичного Кремля до «миколаївської системи» правління; придушення залишків місцевої національної «автономії»;
«номенклатурна» модель російського політичного класу, застій та кадрова деградація радянської політичної еліти; бюрократизація управління; застарілий маразматичний «ареопаг» Політбюро ЦК КПРС, що повністю втратив авторитет в суспільстві;
уніфікований тоталітарний та авторитарний характер радянської політичної системи. Позбавлення населення елементарних громадянських прав і свобод, гоніння на церкву, переслідування свободи думки і слова, примусовий колективізм, панування однієї ідеології, ізоляціонізм, цензура;
нерівномірність промислово-господарського розвитку всередині країни, зростаюче економічне, технологічне та наукове зовнішнє відставання від постіндустріальних країн Заходу та залежність від імпорту звідти (як високотехнологічних товарів, так і елементарного продуктів харчування — хліба). Хронічне відставання у рівні життя від розвинених країн Заходу;
«подвійна» та «потрійна» зайнятість населення — вдень на виробництві, а ввечері, у вихідні та свята — на присадибній ділянці, на городі. Вимушене ведення натурального господарства та його значна доля в ВНП «індустріального» СРСР;
неадекватність та неефективність соціалістичної («нетоварної» та «безвалютної») моделі централізованої «планової економіки»; її стагнація; приховувана залежність країни від нафтогазової «труби»; неконвертованість радянської «валюти» та штучний курс рубля;
непропорційно велика частка споживання ВНП невиробничими сферами (центральний партійний та держапарат, армія, КДБ); новий та більш коштовний виток холодної війни та перегонів озброєнь;
заборона та відсутність приватної ініціативи, підприємництва; переслідування економічно активних людей з боку закону та органів ВБРСВ (рос. ОБХСС МВД);
збагачення «еліти», наявність «закритих» систем розподілу; корупція правлячого класу зверху-донизу. Збагачення компартійного чиновництва на фоні стагнації економіки «соціалістичної» моделі та відносного збіднення населення в 1980-х роках;
Хронічний дефіцит товарів масового споживання при плановій економіці «соціалізму», масова та системна корупція правлячого класу;
«будівництво соціалізму та комунізму у всьому світі» — фінансування та військова підтримка диктаторських та маріонеткових прорадянських та антиамериканських режимів;
криза ідеології комунізму, програш Радянським Союзом «мирного змагання з Заходом» в ідеологічній сфері та пропаганді (глушіння «Ворожих голосів», тощо);
зовнішня військова експансія та інтервенція в Афганістані (1979—1989 рр.);
техногенні катастрофи — в першу чергу Чорнобильська катастрофа, яка поставила питання про виживання трьох слов'янських народів. А також інші катастрофи (авіакатастрофи, крах «Адмірала Нахімова», вибухи газу тощо), що стали широковідомими, незважаючи на цензуру та приховування інформації про них урядом;
ініційоване американським урядом зниження світових цін на нафту, що похитнуло основне валютне джерело СРСР та «соціалістичне» господарство СРСР в цілому.
Насіння майбутнього розпаду СРСР було посіяне під час його найбільшого військово-політичного тріумфу — під час і після Другої світової війни. Політика «інтернаціоналізму», як його розуміла московська влада, тобто надмірна експансія, сприяла розпаду Радянського Союзу так само, як експансія розвалила свого часу імперську Росію:
у 1939—1940 роках «совіти» приєднали балтійські держави і східну Польщу;
після 1944 року вони насадили радянську систему в раніше незалежних державах Центральної і Східної Європи, що опинилися під радянським контролем наприкінці Другої світової війни; у цих країнах радянська система розглядалася як форма російського домінування.
Початком розпаду Радянського Союзу могли бути перші ознаки розпаду єдності комуністичного світу: конфлікт Й. Сталіна з Й. Тіто і відлучення Югославії були початком, а конфлікт із Китаєм став наступною, значно важливішою подією цього плану. Розрив між Москвою й Пекіном мав виняткове геополітичне значення.
Але вирішального ідеологічного удару радянському домінуванню у Східній Європі завдала Польща. Робітничими страйками у Познані (1956), Гданську (1970), Радомі (1976) і у Гданську (1980), і зародженням багатомільйонного руху «Солідарність», польські робітники підірвали найголовніший міф радянського комунізму — міф начебто створеної ним «пролетарської держави»^[7].

Після візиту президента США Річарда Ніксона (1972) до СРСР, у закритому листі ЦК КПРС до партійних комітетів зазначалося, що Р. Ніксон вказував на кризовий стан тогочасної економіки СРСР.

Можливий розпад СРСР був передбачений радянськими економістами на початку 1980-х років. Так, академік АН СРСР Тигран Хачатуров у 1981 році оцінив тенденції розвитку економіки СРСР як такі, що мали призвести до розпаду СРСР, а у 1988 визначив, що роки застою призвели до середньорічних економічних втрат більших, ніж під час німецько-радянської війни.

Можливий розпад СРСР був передбачений західними фахівцями по СРСР (Елен д'Анкосс. «Розколота імперія», 1978 р.) та радянськими дисидентами (Андрій Амальрік. «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», 1969 р.). А. Д. Сахаров бачив вихід в оновленні Союзу і розробив Проєкт Конституції Союзу Радянських Республік Європи та Азії.

Можливість розпаду СРСР також підтверджувалась і результатами математичного моделювання, так, такий прогноз був розроблений керівником Управління загального аналізу Пентагону Ендрю Маршаллом.

Декларація прав народів Росії закладала як розпад Російської імперії, на підставі т.з. «права на самовизначення», так і розпад СРСР, на підставі параду суверенітетів.

Хід подій

У 1985 році Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов і його соратники по партії оголосили про нову програму ідеології і старт реалізації пакету реформ під загальною назвою Перебудова. Внаслідок чого різко зросла політична активність народу, сформувалися масові, в тому числі радикальні і національні об'єднання і організації. Спроби реформування системи управління призвели до поглиблення кризи в країні.

Розпад СРСР відбувався на тлі загального економічного і зовнішньополітичного спаду. У 1989 році, вперше було офіційно оголошено про початок економічної кризи в СРСР (зростання економіки змінюється падінням).

У період 1989—1991 років доходить до максимуму головна проблема радянської економіки — хронічний товарний дефіцит, з вільного продажу зникають практично всі основні товари, крім хліба. Майже у всіх регіонах країни вводиться нормоване постачання в формі талонів.

У 1991 році вперше зафіксована демографічна криза (перевищення смертності над народжуваністю).

Проведення політики «відмови від втручання у внутрішні справи інших країн» спричинило масове падіння прорадянських комуністичних режимів в Східній Європі.

9 грудня 1990 року, в Польщі приходить до влади колишній лідер профспілки «Солідарність» Лех Валенса. 29 грудня 1989 року, в Чехословаччині — колишній дисидент Вацлав Гавел. В Румунії комуністичний уряд було зміщено силою, а президент країни Ніколає Чаушеску разом з дружиною розстріляні за вироком трибуналу. Радянська сфера впливу в Європі переживає фактичний колапс.

Біловезькі домовленості

Біловезька угода — документ, підписаний 8 грудня 1991 року Президентом України Леонідом Кравчуком, Президентом Росії Борисом Єльциним та Головою Верховної Ради Республіки Білорусь Станіславом Шушкевичем у Біловезькій Пущі поблизу Берестя (Білорусь), яким констатовано припинення існування Союзу РСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Окрема угода була укладена щодо здійснення єдиного контролю над наявною в державах ядерною зброєю.

У лютому 2013 виконавчий комітет СНД, де за правилами мала зберігатися Біловезька угода, повідомив, що має лише її копію. Восени того ж року глава Державної архівної служби Ольга Гінзбург заявила, що жодна з країн-підписантів не володіє оригіналом угоди.

Література

uk.wikipedia.org
zakon.rada.gov.ua
osvita.ua
Бойко О.Д. Україна: Від путчу до Пущі (серпень-грудень 1991 р.: моногр. / О. Д. Бойко. – Ніжин : Аспект-Поліграф, 2006. – 224 с.
Даниленко В.М. Україна в 1985–1991 рр.: остання глава радянської історії. — К.: Інститут історії України НАН України, 2018. — 278 с.

скачати