Ім'я файлу: _disertacia_Gorodilovs'ka_Olena,_grupa_LA_z91mp_2_1.docx
Розширення: docx
Розмір: 418кб.
Дата: 14.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
534110.rtf
Амортизаційна-політика-підприємства-ПАТ-«МК»-«Азовсталь».docx
Розширення: docx
Розмір: 418кб.
Дата: 14.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
534110.rtf
Амортизаційна-політика-підприємства-ПАТ-«МК»-«Азовсталь».docx
РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ МЕТАФОРИ З ПЕРЕКЛАДАЦЬКОЇ ТОЧКИ ЗОРУ
Підходи до дослідження метафори
З появою основних праць таких науковців, як А. Баранов, Р. Гаскелл, М. Джонсон, Дж. Лакофф, Е. Маккормак, когнітивну теорію метафори було визнано однією з найзахоплюючих теорій лінгвістики, яка трактує не тільки різноманітні аспекти мовного значення, а й загалом природу людського пізнання. Чимало емпіричних досліджень проведено з метою довести, що метафора є не лише стилістичним засобом мови, але й потужним когнітивним інструментом, що впливає на мислення, уявлення і міркування. Кожна людина живе і мислить метафорами. Наявність мовних метафор зумовлене саме метафоричним мислення людини. Е. Маккормак визначив, що метафора є когнітивним процесом, що виражає та формулює нові поняття та культурним процесом, за посередництвом якого змінюється сама мова [21, c. 256].
Відомим російським теоретиком А. Барановим зазначено, що до зміни онтологічного статусу знань призводять процеси метафоризації конкретними операціями, тобто невідоме стає відомим, а відоме – цілком новим. В дисертації
«Еволюція художньої метафори: лінгвокультурний аспект» Т. Кіс трактує концептуальну метафору «…як таке мовне явище, що є відображенням ментальних моделей, які виникають у свідомості людини внаслідок її пізнавально-мовленнєвої діяльності» [5, c. 157].
Метафора інтерпретується теоретиками когнітивної лінгвістики як засіб вторинної номінації явищ дійсності, репрезентант мовної картини світу, спосіб пізнання світу, а точніше метафора є найпродуктивнішим креативним засобом збагачення мови, виявом мовної економії, семіотичною закономірністю, яка виявляється у використанні знаків однієї концептуальної сфери на позначення іншої, яка схожа з нею в певному відношенні [29, c. 138].
Метафора (від грец. metafora - «перенесення») – це один із найважливіших тропів, який іде з глибини століть, що і поезія. Ця тропа є основою найстарших
поетичних текстів, таких як заклинання, основою найдревніших з існуючих видів народної творчості – приказок, прислів’їв та загадок. У широкому розумінні метафора є будь-яким словом чи вираженням з переносним значенням: часлетить,годинники біжать[7, c. 256].
В метафорі закладений принцип подібності, який характерний в тій чи іншій формі для усіх тропів. Саме тому художнє мовлення, яке насичене тропами, і називають метафоричним.
Таким чином, метафора є тропом художнього мовлення і досі залишається не розв’язаним остаточно питання про характер її фундаментальних засад, тобто яку вона має природу – мовну, концептуальну чи дискурсивну. Сучасна наука цей троп презентує на таких принципово різних рівнях як образно-асоціативний і пропозиціональний.
Метафора є лаконічною картиною природи, відображенням почуття, характеру, виявом тонкої спостережливості автора та його вмінням розкривати ті зв’язки і аналогії, які існують в дійсності між такими різними явищами як духовні та матеріальні. Наслідком певного художнього узагальнення є поетичні словесні образи, які виникають в результаті складних процесів художнього мислення. Тому, метафора – це найбільш уживаний, популярний і важливий троп, який переносить ознаки, особливості, характеристики за принципом схожості, подібності із одного предмета, особи чи явища на інші. Метафора є словом, зворотом із буквальним значенням (автологічним, денотативним) та переносним (конотативним). У літературних працях поняття метафори є досить популярним, проте не проаналізовано глибоко, та нечітко розмежоване як естетична реалія, як певний процес. Природа тропи і психологія його творення із розвитком теоретико- літературної думки тлумачилась по-різному, проте усі найвидатніші мовознавці вважали, що троп є елементом образного мислення. Наприклад, родоначальники формалістичного розуміння тропа (зокрема метафори як прийому прикраси) – античні теоретики висловлювали міркували, що метафоризація є органічною
властивістю людської психіки взагалі, зокрема й художнього мислення [18, c. 39– 42].
Із семантичним розвитком метафора перетворилася на абстрактне поняття, стала одиницею номінації та втратила стилістико-експресивну виразність. Але усі сучасні дослідження цієї фігури спиралися на фундаментальне положення Аристотеля про метафоричний перенос. Перш за все, метафора – це семантичний процес з певними стадіями розгортання, початковими, проміжними і кінцевими результатами. Тому, цей троп є динамічним (процес утворення мовної метафори) та статичним (кінцевий результат процесу метафоризації).
Давньогрецьким вченим класифіковано метафору як скорочене порівняння. Проте варто зважати, що творення тропа еволюціонувало, оскільки процес образного мислення розвивався безперервно. Тому, метафорична асоціативність була простішою, явнішою, безпосереднішою, зовнішньою, як наслідок, торувала шляхи складнішим метафорам. Згодом, тропи стали звичними та усталеними, виникли нові поглиблені асоціації.
За Аристотелем метафора у широкому розумінні – це «перенесення», яке включає гіперболу, синекдоху та метонімію, це певна художня необхідність. Аристотель підкреслює значення метафори для конкретності зображення і наочності, та відзначає, що створення вправних метафор є ознакою таланту, так як
«не можна навчитися в інших, а треба самому вміти підмічати подібність в природі» майстерним метафорам. Вчений визначив метафору душею будь-якого образу: як порівняння, так і гіперболи. Квінтиліан теж наголосив, що найкращими епітетами є такі, основою яких є метафора, тому що вона збагачує значення [6, c. 136]. Вчений продовжив та поглибив розуміння тропів Аристотелем, і відзначив, що метафоричний образ виразніший, аніж те поняття, яке він заміняє. За твердженням Цицерона, нема більш блискучого тропа, що надає мові більшої кількості яскравих образів, чим метафора [1, c. 119].
Реалізація метафори відбувається у мовленні як мовленнєвого явища, яке вперше було вивчено в риториці та розглядалось у вигляді відхилення від норми та
перенесення назви одного предмету на інший. Головна мета метафори у риториці – прикрасити мовлення та здійснити вплив на слухача і переконати його, тобто у прагматичній функції.
Згодом метафору вивчали у контексті стилістики – до образного мовлення, тобто у образній функції. Метафора є мовленнєвим, індивідуально реалізованим прийомом мовця чи письменника, який він застосовує з дотриманням певної фігури і використанням певних мовних засобів, оскільки метафора функціонує саме у мовленні. Мовлення є індивідуальним, і це підтверджується дослідженнями мовлення і мови відомих науковців – швейцарського мовознавця Ф. де Соссюра та німецького вченого Вільгельма Гумбольдта, які більш чітко розрізнили і визначили ці два поняття, що залежать від мови мовців, згідно яких мовлення містить індивідуальні комбінації і акти фонації – реалізації акустичних образів, необхідні для здійснення таких комбінацій [16, c. 248-256].
Вивчення мови та мовлення продовжив Ш. Баллі, який зробив важливий внесок у виникнення та розвиток образного мовлення. Щоразу, коли визначється походження образу, людина стикається із обмеженістю людського розуму чи однією із необхідностей, яким підкоряється мовленнєва діяльність людини. Найбільшою недосконалістю людського розуму є його нездібність до абсолютної абстракції та неможливість виділити чисте поняття і сприйняти ідею поза будь- яким зв’язком із конкретною дійсністю. Абстрактні поняття уподібнюються людиною предметам чуттєвого світу, тому що для неї це є єдиним способом пізнати та ознайомити з ними інших. На думку автора, таким є походження метафори:
«метафора – це не що інше, як порівняння, в якому розум під впливом тенденції зближувати абстрактне поняття і конкретний предмет поєднує їх в одному слові» [1, с. 98]. Такі зближення переважно ґрунтовані на нечітких аналогіях, часто абсолютно нелогічних; але досить зрозуміло вони показують, що ж саме привертає увагу людини у зовнішньому світі та у яких образах малюється йому образ, який його розум не здатен осягнути у суто абстрактній формі. Таке визначення метафори стверджує, що метафора є результатом процесу образного мислення мовця, що
поєднує різноманітні поняття за асоціацією і аналогією у одному мовленнєвому акті.
Поступово з вивченням метафори у риториці, лінгвістиці та стилістиці, її дослідження поширилось в ті галузі знань, які займаються проблемами мислення, пізнання, свідомості та концептуальних систем. Існує тенденція до розширеного терміну – метафора. Цим поняттям називають не лише будь-який спосіб образного вираження змісту, що існує у художньому тексті, але й у сфері образотворчого мистецтва: театрі, кінематографі й живописі. Нині метафорою є не лише стилістичний прийом, а й символ в мистецтві, що може бути невербальним.
В зв’язку з тим, що метафора виникає через образне мислення, як вбуло зазначено, різні філософи розглядали її роль у мові, мовленні і мисленні у цілому. Раціоналістичні й позитивістські погляди мислителів, прибічників логічного аналізу стверджують, що метафора у вираженні змісту є непотрібною і, навіть, зайвою, тому що їй притаманне неточне та розмите уявлення про предмет, саме тому варто вживати слова лише у їхньому прямому значенні. У романтичних поглядах філософів метафора – це єдиний спосіб вираження думки, визначення об’єктів високого ступеня абстракції і взагалі, навіть, мислення. Пізнання, на їх думку, – метафоричне, а метафора є невід’ємною складовою мови, мовлення та мислення. Хосе Ортега-і-Гассет надавав метафорі саме таке важливе значення: «Від наших уявлень про свідомість залежить наша концепція світу, а вона в свою чергу визначає нашу мораль, нашу політику, наше мистецтво. Виходить, що вся величезна споруда Всесвіту, сповнена життя, лежить на крихітному та легкому тільці метафори» [26, c. 68-82]. Такі абсолютно протилежні позиції здаються надто категоричними. Справді, точність вираження думки є необхідною в комунікативному процесі, і, навіть, в науково-технічному, проте не варто виключати метафору з мовлення, та одночасно неможливо вважати цю фігуру єдиним способом пізнання. Висловлювання Х. Ортега-і-Гассета стосується також метафоричного мислення. Науковець розрізняв ці дві метафори за такими функціями, що вони виконують:
дає найменування новим поняттям, які складно пояснити словами в прямому значенні у результаті перенесення завдяки певним ознакам (у вузькому сенсі).
слугує мисленню, допомагає придумати та назвати об’єкт так, щоб він був зрозумілим для інших.
Друга функція стосується, на нашу думку, саме метафоричного мислення – метафори у широкому розумінні, її починають розглядати як спосіб пізнання та мислення. Важливу роль в мові відіграють ключові метафори, які проводять аналогії і будують асоціації між різними системами понять. Колись ключові метафори використовували переважно культурологи при вивченні національних картин світу, нині їх використовують спеціалісти із психології мислення і методології науки. Ця проблема стала досліджена М. Джонсоном і Дж. Лакоффом, які зазначали, що метафору застосовують не лише у мовленні, а й самі процеси мислення людини – «метафоричні», вчені стверджували, що понятійна система людини упорядкована та визначена метафорично. Мовні вирази як метафори стають можливі саме тому, що у поняттєвій системі людини існують метафори. М. Джонсон і Дж. Лакофф ввели і обгрунтували термін «поняттєва метафора» чи
«концептуальна метафора». Кожен наш день супроводжують концептуальні метафори у мові і мовленні, мисленні й діях, які стоять на перетині знань однієї концептуальної області й іншої. Концептуальна метафора переосмислює явища одного роду в поняттях явищ іншого роду та утворюється у результаті метафоричного мислення [25, c. 136-143].
Дослідник І. В. Арнольд визначив, що метафора є «прихованим порівняння, що здійснюється шляхом використання назви одного предмета стосовно іншого, і яке виявляє таким чином певну ознаку другого» [5, с. 52 ]. Використання метафори в публіцистичних матеріалах допомагає приваблювати увагу читача і викликає в нього позитивні емоції, а також економить мову, називає поняття чи дію точніше [5, с. 47 ].
У широкому розумінні, метафору функціонує в мові і мисленні, тому у будь- якому тексті будь-якого стилю чи жанру зустрічаємо метафору. Через метафоричні процеси пізнаємо та номінуємо, завдяки цим процесам розвивається семантика у семасіологічному та ономасіологічному аспектах, виникають нові поняття, словосполучення, мовні вирази, і тому метафора стає словами і виразами загального вжитку. Часто люди навіть не замислюються про те, що вирази або словосполучення – метафоричні, так як метафора, що була механізмом їх виникнення, зараз не відчувається. Тексти будь-якого функціонального стилю рідко містять концептуальну метафору, оскільки перенесення ознаки одного предмету або явища на інший відбулось ще при виникненні самого ж поняття, а потім й слова. М. Джонсон і Дж. Лакофф пропонують такий приклад концептуальної метафори: –
«THEARGUMENTISWAR» чи – «СУПЕРЕЧКА–ЦЕВІЙНА». Бачимо, що
концепту – «СУПЕРЕЧКА» характерна лексика для опису війни: – «I’ve never won an argument with him» – «Я ніколи не перемагав в суперечці з ним», ― «If you use that strategy, he’ll wipe you out» – «Якщо ви будете дотримуватись цієї стратегії, він вас знищить». У цьому прикладі вжито концептуальні метафори, і це підтверджує їх вживаність щодня незалежно від стилю [2, c. 17-34].
Мовна і мовленнєва одиниця у вигляді метафори виконує кілька різних функцій, та залежно від них її розглядають як стилістичний прийом чи спосіб образного вираження змісту, а також як спосіб пізнання і номінації нових понять чи спосіб мислення. Проте, у мовознавчому і стилістичному аспектах метафора цікава більш як мовленнєве явище, і насправді існує у мисленні та мові. Дана фігура поєднує мову, мовлення та мислення, які тісно взаємодіють і не розглядаються окремо. Метафору породжує метафоричне мислення у мовленні, при використанні вже існуючих мовних засобів і створенні нових мовних засобів, що, по суті, перетворюються у метафори в мові. За М. Джонсоном та Дж. Лакоффом метафори чи поняттєві метафори у мові є мовними виразами, що виникли через метафоричне мислення і укорінилися у мові як сталі вирази і словосполучення. Отже, завдяки метафорі слова набувають нового лексико-семантичного значення, і це дає розвиток
мові. Роль метафори у мові і мовленні є значною, зокрема стосовно всіх абстрактних понять і явищ, тому що їх важко пояснити словами у прямому значенні. Вона утворює синонімію і полісемію, створює нові лексичні та фразеологічні конструкції, розвиває системи термінології і емоційно-експресивної лексики. Без метафори не було б предикатів широкої сполучуваності, таких як предикати руху
«іти», «летіти» тощо; слів на позначення абстрактних понять, які не можливо побачити або відчути; багатозначних слів і т. д. Величезну роль метафора відіграє у мові і мовленні, виконуючи пояснювальну, номінативну, семантичну, емоційно- оцінну і прагматичну функції [24, c. 358-386].
Метафора – це не лише ресурс образного (поетичного) мовлення, а й джерело нових значень слів, що виконують описову і номінативну функції, яке закріплюється за індивідом в якості його назв. В даному випадку метафоризація може призвести до заміщення одного значення іншим [38, с. 3]. Ця тропа необхідна для фіксації знань, особливо у випадках, де у реальності немає загальноприйнятого чи хоча б значення, яке влаштовувало б автора. Таку метафору використовують з метою створення найменування реалії або явища і цю функцію метафори називають номінативною.
Ще одна функція – це комунікативна, яка передбачає передачу інформації. Ця функція означає, що метафора дозволяє представляти інформацію адресату у короткій і доступній формі, передати інформацію у багатьох випадках, яку автор через певні причини вважає за потрібне не зазначити прямо.
Виділяють популяризаторську функцію, яка є різновидом комунікативної функції. Ця функція означає, що метафора дозволяє у доступній формі передати складну ідею для слабо підготовленого адресата.
Прагматичнафункціядозволяє впливати метафорі на адресата, яка є сильним засобом формування потрібного емоційного стану.
Наука визначає метафору не лише найменуванням. Більш суттєвою функцією метафори в пізнанні є те, що метафора є важливим засобом мислення і формою
наукового міркування. Ось чому залучення науковцями метафори в процес наукового пізнання видається природним та неминучим.
На погляд О. А. Потебні, метафоризація – це загальний закон розвитку мови, його постійний семантичний рух: «якщо під метафоричністю мови розуміти ту його властивість, за якою будь-яке подальше значення може створитися не інакше, як за допомогою відмінного від нього передування, через що з обмеженого числа відносно елементарних слів може створитися нескінченна безліч похідних, то метафоричність є повсякчасною властивістю мови, і перекладати ми можемо тільки з метафори на метафору» [36, с. 615].
Схоже широке тлумачення метафори містить дослідження В. Г. Гака, який стверджує, що «метафора – універсальне явище в мові. Її універсальність виявляється в просторі і в часі, в структурі мови й у функціонуванні. Вона властива всім мовам й у всі епохи; вона охоплює різні аспекти мови і виявляється у всіх його функціональних різновидах» [12, с. 25].
Звісно, універсальність метафори у різних типах комунікації зубумовлена характером пізнання та розумової діяльності у цілому, перш за все, та усвідомленням відносності людських думок та знання. На погляд Г. Г. Кулієва, людина постійно пристосовується до умов, які змінюються під час пізнавальної діяльності, при цьому «мова як постійний процес переконструювання семантичного поля (матриці значень) забезпечує нас метафорами, необхідними для засвоєння потоку нової інформації» [27, с. 117 ]. Таким чином, появу метафор у мові науки зумовила головна мовна функція, а механізм метафоризації закладений в природі мови, відповідно. Але, на нашу думку, наукову метафоризацію можна визначити точніше як виробництво нових значень, а не як використання. В такому розумінні метафора як фігура не несе ніякого нового змісту, а породжує його.
Іноді метафору вживають з метою впливу на емоційно-вольову сферу адресата чи створення відповідного ставлення до певної реальності.
Інструментальнафункціяполягає у тому, що метафора допомагає суб’єкту думати та формувати уявлення про світ.
Зображальна функція полягає у тому, що метафора робить повідомлення образнішим, яскравішим і важливішим. В публіцистичних текстах метафоричне слововживання вважається закономірним, оскільки на сторінках журналів і газет метафора – це характерний засіб текстової експресії.
Когнітивнафункціяу сучасній лінгвістиці проявляється в тому, що метафоричне мислення розглядають як не менш значне, аніж раціональне мислення. Відповідно метафору трактуєть як основну ментальну операцію, спосіб пізнання й категоризації світу. У процесі мислення відіграє не меншу роль аналогія, чим нормалізування процедури мислення раціонального. Дюдина часто намагається використати для розуміння елементи певної зрозумілої і знайомої сфери, звертаючись до чогось нового, складного. З використанням метафоричного моделювання політичної сфери, що відрізняється складністю і високим ступенем абстракції, часто використовують простіші образи тих сфер, що нам більш знайомі [35, с. 68].
Метафора – це особливий спосіб міркування, метафоричні образи уже є це особливого роду схеми, за якими людина мислить і діє та які є закладеними в інтелектуальній системі людини.
Гіпотетична функціяполягає у тому, що метафора дозволяє представити те, що не є до кінця усвідомленим, створити припущення про об’єкт.
Моделюючафункціяпроявляється в тому, що метафора створює певну модель світу та досліджує взаємозв’язок його елементів. Приклад метафори all-European house показує взаємозв’язки, що мали б бути між усіма європейськими країнами.
Естетична функція є основною для художнього дискурсу і дуже важливою у політичній сфері. Образна форма приваблює увагу слухача та може робити повідомлення дієвішим. Часто пишноту метафоричної форми сприймають як ознаку глибокої точності висловлювання. Через це часто роль красивої мовленнєвої форми нагадує роль гарної упаковки товару: не гарантує якість, але є досить важливою для успішної реалізації продукту.
Евфемістичнафункціядопомагає через метафору передати інформацію, яка автором через певні причини не зазначена [35, с. 9-45].
Отже, в дослідженнях вітчизняних і зарубіжних вчених метафора посідає провідне місце, науковці переконані, що за різних підходів до дослідження метафори, вона функціонує у мові будь-якого стилю і жанру. Метафора дає найменування новим поняттям, що складно пояснити словами в прямому значенні та допомагає не лише назвати об’єкт так, щоб він став зрозумілішим для інших, а й поєднати подібність властивостей семантичних референтів з несхожістю між ними, із створеним новим змістом. Метафора є стилістичним прийомом або способом образного вираження змісту з метою посилення образно-виразної функції мовлення. Ця фігура відіграє велику роль у мові і мовленні, так як виконує пояснювальну, номінативну, семантичну, емоційно-оцінну і прагматичну функції.