Суспільне призначення та функції філософії.
Функції філософії - основні напрями застосування філософії, через які реалізуються її цілі, завдання, призначення. Прийнято виділяти: світоглядну, методологічну, розумово-теоретичну, гносеологічну, критичну, аксиологическую, соціальну, виховно-гуманітарну, прогностичну функції філософії.
Світоглядна функція сприяє формуванню цілісності картини світу, уявлень про його пристрій, місце людини в нім, принципів взаємодії з навколишнім світом.
Методологічна функція полягає в тому, що філософія виробляє основні методи пізнання навколишньої дійсності.
Гносеологічна - одна із засадничих функцій філософії - має на меті правильне і достовірне пізнання навколишньої дійсності (тобто механізм пізнання).
Соціальна функція - пояснити суспільство, причини його виникнення, еволюцію сучасний стан, його структуру, елементи, рушійні сили; розкрити протиріччя, вказати шляхи їх усунення або пом'якшення, вдосконалення суспільства.
Призначення філософії обумовлюється її змістом. Вона служить:
Осягненню істини. Філософська істина «притягує» до себе, бо, як вважав Арістотель, містить щось природне і прекрасне, зачіпає природу речей, природу духу, самої людини, Бога.
Звільненню людини від невігластва. Щодо цього філософія є ідеалом для людини і держави.
Подоланню утилітарного підходу до життя. Філософія необхідна для істинно людського життя, в якому є місце для роботи духу та думки.
Філософія служить засобом виховання духовності, мислення. «Справжнє призначення філософії, - говорив Сократ, - будити у людей духовні інтереси, допомагати їхнім духовним шуканням і духовному піднесенню». З цим пов'язується весь історичний розвиток філософії, під
Філософія вчить розуміти сутність буття, в результаті чого людина отримує радість від життя. Г. Сковорода писав: «Філософія, чи любомудрість, скеровує все коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові усього». У цьому мета будь-якої діяльності і, врешті-решт, філософії. Вона робить людину Людиною.
Як світоглядне знання філософія починається там, де закінчується наука, і навпаки - філософія, яка стала наукою, перестає бути філософією. В цьому, здавалося б парадоксальному, афоризмі криється глибокий зміст, який розкриває специфіку філософії. Безсумнівною є необхідність філософського знання для самоствердження людини, реалізації її духовно-інтелектуальних сил у пізнанні та перетворенні як об'єктивної дійсності, так і власного «Я».
Значення філософії для формування творчої особистості.
Дослідженням сутності творчості, умов її розвитку та інших аспектів займались і займаються різні науки, в тому числі філософія, психологія та педагогіка. Платон, наприклад, відносив до творчості все, створене людиною: "... Усе, що викликає перехід з небуття у буття-творчість..."
В античній філософії і педагогіці творчість розуміється як відкриття нового. Визначенням і осмисленням сутності творчості займалися також такі філософи Ф.Г.Шеллінг, Г.В.Ф.Гегель, Л.Фейєрбах та інші
Досліджуючи філософські аспекти творчості, стверджує, що творчість сприяє розвитку особистості, її самореалізації в процесі створення матеріальних і духовних цінностей.
Болгарський філософ Г. Гиргинов розглядає творчість двох рівнів: перший її рівень притаманний людському мисленню і людській практиці, а другий - пов'язаний із винахідництвом, науковою творчістю тощо.
Головні розділи філософії. Метафізика.
До структури філософії входять:
Світоглядні розділи ( метафізика, діалектика, гносеологія):
Практичні розділи (етика, естетика, філософська антропологія, соціальна філософія).
На сучасному етапі в наукових колах прийнято виділяти такі основні галузі філософії:
Метафізика — займається вивченням природи реальності, в тому числі відносин між розумом і тілом, матерії і випадку, подій і причин. Традиційні відгалуження метафізики — космологія і онтологія.
Епістемологія пов'язана з природою і обсягом знань, а також питанням: чи можливе знання взагалі. Серед центральних завдань епістемології проблема, породжена скептицизмом, а також відносини між істиною, вірою і обґрунтуванням.
Етика, або «моральна філософія», пов'язана з питаннями про те, як людина має чинити в різних обставинах і чи можна взагалі це визначити. Основні галузі етики — метаетика, нормативна етика та прикладна етика.
Метаетика стосується характеру етичної думки, порівняння різних етичних систем, вона намагається відповісти на питання: чи існують абсолютно етичні істини і як пізнати такі істини. Етика також пов'язана з ідеєю моральності.
Політична філософія займається вивченням державного управління, відносин окремих осіб і громад у державі. Вона включає в себе питання про справедливість, добро, право, власність, права і обов'язки громадянина.
Естетика має справу із категоріями краси, мистецтва, задоволення, сенсорно-емоційними цінностями, сприйняттям, а також питаннями смаку і настрою тощо.
Логіка вивчає форми та закони мислення. Починаючи з кінця 19 століття, математики, зокрема Готлоб Фреге, зосереджувались на математичній обробці логіки, відтак сьогодні розвиваються математична логіка і філософська логіка.
Філософія свідомості, предметом якої постає природа свідомості, а також співвідношення свідомості та фізичної реальності. Для неї характерне протистояння дуалізму та матеріалізму. В останні роки філософія свідомості все більше зближується із когнітивною наукою.
Філософія мови досліджує природу, походження та використання мови, а також залежність пізнавального процесу та мови.
Філософія релігії — гілка філософії, яка прагне концептуалізувати релігію, її природу та функції, філософськи обґрунтувати уявлення про божества.
Термін «метафізика» («мета» - грец. після, «фізика» - грец. природа) вперше застосували у зв’язку з класифікацією творів Аристотеля.
Поняття має ряд значень:
Вчення про надчуттєві, недоступні досвіду принципи і начала;
Метафізика є синонімом філософії;
В буденному розумінні вживається на означення чогось малозрозумілого;
Наука про речі і спосіб зясування світоглядних питань;
Концепція, що протистоїть діалектиці.
Предметом метафізики є абсолютне.
Метафізика включає 4 підрозділи:
Онтологія (гол.пит. – якої природи первоначало світу: матеріальної чи ідеальної)
Умоглядна психологія ( пит.. – духовності, духу, душі, охоплена проблематикою свободи)
Умоглядна космологія (пит.. єства)
Умоглядна теологія (пит.. Бога, охоплена проблематикою необхідності).
Витоками метафізичного знання є сумнів (не скепсис), подив, жах (не страх).
Онтологія як частина метафізики. Головне питання онтології.
Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.
Див. пит.. 10
Раціональна психологія як частина метафізики, головне питання.
Див. пит.. 10 (нічого більше немає).
Раціональна теологія. Головне питання.
Див. пит.. 10.
Метафізика як метод пізнання , його зв'язок з формальною логікою.
Тотожність, єдність протилежностей - ключове Поняття логіки Гегеля. Буденна свідомість відчуває страх перед протиріччям, вважаючи його чимось ненормальним. Та й формальна логіка з її законами (непротиріччя, виключеного третього) забороняє логічні суперечності. Гегель говорить багато нелюб'язностями слів на адресу цієї логіки. Але фактично він не проти формальної логіки, а проти її абсолютизації. Така логіка не може претендувати на роль загальної методології в противагу діалектиці.
У цьому випадку формальна логіка перетворюється в метафізику. Правильно витлумачена формальна;) логіка забороняє абсурдні протиріччя, протиріччя доктринальні, словесні, що вносять плутанину в міркування. Ці вимоги виконує і Гегель, інакше його б просто не зрозуміли.
Метафізика та діалектика – два методи філософського пізнання.
Про метафізику див. попередні пункти.
Альтернативність осмислення проблем буття має місце і в підходах до з’ясування проблем розвитку, розкриття його сутності, методів пізнання тощо. Мова йде про діалектику і метафізику як певних альтернативних філософських концепцій.
Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень:
1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів.
2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю;
3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля);
4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі;
5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо;
6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання;
7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини.
Гносеологія як розділ філософії. Головна проблема.
Гносеологія – розділ філософії, який досліджує природу і сутність людського пізнання.
Проблема пізнання, пізнаваності світу - одна з основних проблем філософії. Здавна вона була й залишається предметом посиленої уваги філософії (особливо з тих пір коли була усвідомлена відносна протилежність суб'єкта і об'єкта, ідеального й матеріального).
Пізнання - це процес, в якому здійснюється пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи та самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.
З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Воно ставало дедалі більш творчим, особливо наукове. Накопичувались знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.
Головні питання:
З’ясування природи пізнання, виявлення основ та умов пізнавального процесу.
Виявлення кінцевого джерела знань, характеристика об’єктів пізнання (те, на що направлене пізнання).
Агностицизм як філософська позиція.
Агностицизм — філософська установка, відповідно до якої неможливо однозначно довести відповідність пізнання дійсності, а отже — вибудувати істинну всеосяжну систему знання.
Агностицизм — філософський погляд, який доводить, що істинне значення певних тверджень — особливо метафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — не осягається або, залежно від форми агностицизму, не може бути в сутності осягнене через природу суб'єктивного досвіду, сприйнятого індивідом.
Виростає з античного скептицизму і середньовічного номіналізму.
Серед розмаїття А. можна виділити кілька підкатегорій.
Нещодавно запропоновані варіанти включають:
Сильний агностицизм (також «жорсткий А.», «замкнутий А.», «строгий А.», «абсолютний А.») — погляд, який полягає в тому, що питання існування/неіснування всесильного Бога та природи об'єктивної реальності — не може бути осягнутим через нашу вроджену неможливість перевірити будь-який досвід жодним іншим чином, окрім іншого суб'єктивного досвіду.
М'який агностицизм (також «слабкий А.», «відкритий А.», «емпіричний А.», «темпоральний А.») — погляд, який полягає в тому, що існування/неіснування Бога/богів на сьогодні не осяване, але не обов'язково не здатне бути осяянним, і тому потрібно утриматись судити аж поки більше доказів стануть доступними.
Апатичний агностицизм (також«прагматичний А.») — погляд, який полягає в тому, що не існує доказу існування/неіснування Бога/богів, але оскільки будь-який Бог (боги), який може існувати, виявляється індиферентним стосовно людства чи благоденства населення, питання, в основному, варте вивчення.
Агностичний теїзм (також «релігійний А.», «духовний А.») — погляд тих, хто не вимагає знати про існування Бога/богів, але все таки вірить у таке існування. (див. Знання і віра)
Агностичний атеїзм (також «недогматичний атеїзм») — погляд тих, хто не знає про існування/неіснування Бога/богів і не вірить у них. [1]
Ігностицизм — погляд, який полягає в тому, що ясне та зрозуміле визначення «Бога» має бути запропоноване до того, як питання існування Бога може бути виразно обговорене. Коли обране означення не врозумливе, ігностики притримуються некогнітивістичного погляду, що існування Бога безглузде або не може бути перевірене дослідним шляхом. Альфред Аєр, Теодор Дранж, й інші філософи вбачають атеїзм і А. несумісними з ігностицизмом, ґрунтуючись на тому, що атеїзм і А. приймають висловлювання «Бог існує» як зрозуміле й ясне, а отже, придатне для аргументування «за» чи «проти».
Суб’єкт та об’єкт пізнання. Структура пізнавального процесу.
О. – момент дійсності, що протистоїть людині, це те, що пізнається.
С. – людина, в своїй пізнавальній активності, це той, хто пізнає.
С.-О. зв'язок в філософському та науковому знанні не однаковий. В науці О. є все, що піддається раціональному знанню, а С. є як людина так і суспільство.
В філософії О. є те, що не піддається раціональному осмисленню. С. – тільки індивід.
В науці О. завжди пасивний, а С. - активний, діючий, ініціативний.
В філософії об’єктивна реальність активна, а С. – пасивний сприймач.
В науці С. може зруйнувати О. і постійно провокує його на відкриття.
В філософії С. не маніпулює реальність, так як О. відкриває себе сам.
Пізнання - це складний, діалектично суперечливий процес постійного відтворення у свідомості, в системі ідеальних образів сутності речей, процесів, явищ, включаючи людину і життя суспільства,, а також вивчення шляхів і мети самого процесу утворення понять. У процесі пізнання здійснюється засвоєння людиною навколишнього світу, який у міру заглиблення і розвитку знань усе повніше й багатобічніше перетворюється людьми.
У цьому полягає сутність пізнання, і втіленням її є системи знань, які утворюються в ході складної діяльності людей і відбиваються в мові і спеціальних знакових моделях різних наук, а також у продуктах матеріальної практики людства.
Складність і суперечливість процесу пізнання зумовлюється складністю і суперечливістю самого об'єкта пізнання, складністю і суперечливістю навколишнього світу.
До структурних складових пізнавальної діяльності відносять:
Об’єкт;
Суб’єкт;
Мета;
Засоби;
Результат.
Наука як особлива форма пізнання.
Наука відображає світ та фіксує пізнане у поняттях, судженнях, висновках, теоріях і т.п.
Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності.
Специфіка науки складається в тому, що вона обслуговує знаннями, що мають значення об’єктивної істини, все суспільство від підприємства до найбільш абстрактних форм духовної діяльності. Більш того, будучи дуже багатогранною, наука різними сторонами включається в різні сфери суспільного життя.
Наукове пізнання світу суттєво відрізняється від інших форм відображення дійсності. Загальним методом відповідним сучасним наукам, є діалектика, особливими методами якої є спостереження, індукція і дедукція, аналогія, формалізація, математизація науки тощо. Існують також часткові методи, пов’язані з окремими галузями науки – фізикою, хімією, біологією та іншими.
Об’єктом відображення в науці являється природа та суспільне життя. В зв’язку з цим всі конкретні науки поділяються:
Суспільні науки вивчають різноманітні сторони суспільного життя, закони функціонування та розвитку суспільного організму.
Природні науки займаються вивченням закономірних властивостей та зв’язків (законів) живої та неживої природи.
Технічні науки займаються вивченням продуктивних сил в даній сфері господарства, але і промислові відносини.
Основу розвитку науки, як і всіх інших суспільних явищ, складає матеріальне підприємство, закономірна зміна способу підприємства.
Кожне наукове відкриття, відповідаючи на виникаючі запити життя, в той же час базується на накопиченні попередніх знань в тій чи іншій області. Наука являється стрункою системою законів та виводів, має свою внутрішню логіку розвитку, особливу послідовність та примхливість.
Наука розвивається в тісній взаємодії зі всіма іншими сторонами та явищами суспільства. На розвиток науки оказують вплив політичні та правові відносини.