Основні етапи розвитку юридичної деонтології

Ім'я файлу: Юридична деонтологія.docx
Розширення: docx
Розмір: 49кб.
Дата: 28.12.2022
скачати
Пов'язані файли:

МІНІСТЕРСВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ

Реферат

НА ТЕМУ: «ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ»

Підготувала:

студентка 1 курсу 211 групи

Дінщик Валерія Олександрівна

Чернігів – 2022

Зміст

РОЗДІЛ 1. ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ 3

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ ЗА ЧАСИ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ 6

2.1Діяльність юриспруденції у Стародавньому Римі. 7

РОЗДІЛ 3. ПЕРІОД РОЗВИТКУ БУРЖУАЗІЙНИХ ВІДНОСИН 10

РОЗДІЛ 4. ПОЧАТОК XX СТОЛІТТЯ 13

РОЗДІЛ 1. ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

Термін "деонтологія" грецького походження, що в перекладі означає науку про належне. Цим терміном інколи позначають розділ етики, в якому вивчаються проблеми обов´язку людини, сфера належного (того, що повинно бути), усі форми моральних вимог до життєдіяльності людини та відношення між ними.

"Деонтологія" – як науковий термін у системі етичних знань був вжитий англійським філософом і правознавцем Ієремія Бентамом (1748 – 1832), працю якого "Деонтологія, або Наука про мораль" було опубліковано в 1834 році. Автор відстоював своє бачення моралі та обов´язку.

Мораль, на думку І. Бентама, може бути математично обрахованою ("моральна арифметика"), а задоволення індивідуального інтересу слід розглядати як засіб забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". Це положення має певну актуальність і сьогодні у розумінні питань законності, правопорядку. Тільки шляхом забезпечення суб´єктивних прав кожного громадянина можна втілити загальну ідею справедливості у функціонування громадянського суспільства та правової держави.

Якщо І.Бентам застосував термін "деонтологія" для позначення вчення про мораль в цілому, то надалі Деонтологію почали відрізняти від моральних цінностей взагалі.

Деонтологія формувалась як специфічна система знань про належне, виходячи з вимог суспільної моралі. Проблематика належного, повинного (те, що має бути здійснено або зроблено) знаходить різні форми свого прояву, формує основу предмету даної науки та вивчається у відповідності до окремої особи, групи осіб, суспільства в цілому на рівні конкретних норм, принципів поведінки, моральних або суспільних ідеалів.

Нині існують різні точки зору щодо поняття юридичної деонтології. Так, В.М. Горшенєв та В.І.Бенедик розглядають юридичну деонтологію як галузь науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття правильного рішення в юридичній практиці

О.В.Шмоткін вважає, що юридична деонтологія — це система загальних знань про юридичні науки та юридичну практику, вимоги до професійних та особистих якостей юриста, про формування цих якостей.

На думку Г.О. Цифри, якщо деонтологія в цілому — частина науки про мораль (етику) з акцентом на категорію належного морального обов'язку, то юридична деонтологія — частина правознавства, яка інтегрує принципи правового й морального регулювання професійної юридичної діяльності, з акцентом на службовий обов'язок юриста, з урахуванням специфіки конкретної юридичної спеціальності, практична реалізація якої вимагає об'єктивно належного рівня знань, умінь і навичок професіонала, людини, громадянина.

Таким чином, термін “юридична деонтологія” використовується для позначення двох відокремлених сфер людської діяльності, де формуються, використовуються та накопичуються деонтологічні знання – сфери освіти (здійснення навчально–виховного процесу) та сфери науки (дослідницька діяльність). А отже юридична деонтологія може бути охарактеризована як навчальна дисципліна та водночас як певна галузь наукових знань (наука).

І наука і навчальна дисципліна мають різне функціональне призначення, вирішують різні завдання, мають різні об’єкти впливу.

Юридична деонтологія як навчальна дисципліна – це система загальних наукових знань про юридичну науку та юридичну практику, про вимоги до працівників юридичної сфери та систему формування професійних особистих якостей працівників.

Юридична деонтологія як наука – поряд з навчальною дисципліною існує одноіменна галузь наукових знань, що характеризується як сфера дослідницької діяльності, результати якої ретранслюються у сферу юридичної освіти та юридичної практики, дозволяють забезпечити належний рівень здійснення професійної діяльності юристів.

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ ЗА ЧАСИ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Витоки деонтології варто шукати в старовині, коли виник суспільний розподіл праці, що перетворив людину у відносно самостійного індивіда і започаткував професійне відокремлення соціальних груп всередині суспільства.

Суспільний розподіл праці поставив людей у залежність одного від другого. У зв'язку з розвитком економічних, політичних, соціальних, культурних відносин у державі і за її межами з'явився ряд професій, що постійно поновлювалися.

Кожна професія, як відомо, створює свою деонтологію. Так, найбільш активно розвивалася медична деонтологія. В античні часи на розвиток принципів і правил, що регламентують діяльність лікаря, вплинула так звана «клятва» Гіппократа.

Кожна історична епоха і кожна країна пред'являла свої деонтологічні вимоги до юриста, який працював в сфері юридичної практики і мав певні владні повноваження.

Виникнення уявлень про те, якою повинна бути юридична діяльність, сягає часів Давнього Рима і пов'язана з іменами таких класиків юриспруденції, як Гай, Ульпіан, Модестин, Павло, Папініан.

Вони бачили зміст юридичної діяльності в трьох її складових:

керувати юридичними діями сторін;
складати формули документів;
давати поради, консультації.

Та й сам термін «юриспруденція» виник в Давньому Римі наприкінці IV-початку III ст. до н.е. (лат. юриспруденція - знання права). Діяльність видатних юристів Давнього Рима істотно вплинула на наступні покоління юристів країн Західної Європи щодо формування професійних якостей, навичок і установок.

В міру ускладнення соціального життя, розвитку моралі й моральної культури суспільство передавало накопичений обсяг різноманітних видів діяльності, що регулюють їх життя і забезпечують цю регуляцію (особливо під час вирішення конфліктів), спеціально виділеним і професійно підготовленим людям.

Поступово у всіх країнах світу відбувався процес становлення, а потім організаційного і методичного оформлення професійної юридичної освіти.

Перші університети, що виникли у ХІІ-ХШ ст. у Болоньї, Падуї, Кембриджі, Саламанкі, Парижі, мали юридичні факультети, де готувалися юристи відповідно до обсягу й змісту правових робіт і послуг у даному суспільстві.

Діяльність юриспруденції у Стародавньому Римі.

Відомими римськими юристами були Панініян, Павлюс, Уль-піан, Модестин, Гай та деякі інші. Серед них відрізнявся оратор-ським мистецтвом Марк Туллій Цицерон (Marcus Tullius Cicero) (106 р. до н. е. - 43 р. до н. е.). Його перша судова промова булла провокаційною і могла коштувати йому життя. Він виступив проти улюбленця диктатора Сулли (Lucius Cornelius Sulla (Felix) (138 - 78 рр. до н. е.), який широко застосував метод залякування- страту тих, хто наважився виступити проти нього. Вигравши процес, Цицерон змушений був виїхати за межі республіки. Згодом, повернувшись додому, він ще деякий час не насмілювався виступати в суді. Проте ораторське мистецтво перемогло.

Відомо близько сотні його промов на судових засіданнях. Цицерон надавав перевагу захисту над обвинуваченням, хоча тріумфальною для нього стала саме обвинувачувальна промова, коли він у 70 р до н. е. виступив проти Вереса, сицилійського намісника, який проводив політику здирництва та грабунків.

У творах Цицерона згадуються деякі форми діяльності римських юристів, які визначені такими термінами: respondere - консультування громадян з правових питань; cavere (використовувався й термін scribere - писати) -

надання допомоги при оформленні текстів договорів чи інших ділових паперів, коли юрист пропонував додати або, навпаки, викреслити деякі невигідні умови; agere - скеровування процесуальними діями сторін (але не в ролі адвоката).

Пізніше, у період імперії, професії «адвокат», «юрисконсульт» отримали корпоративне оформлення, їхній склад визначався спеціальними імператорськими списками.

Спочатку римські юристи не мали права законодавчої ініціативи. Водночас, надаючи консультації з тлумачення законів, вони наповнювали чинні правові норми певним сенсом, впливали на розвиток права. Фактично, їхня діяльність мала самостійні форми правотворення.

Правотворча діяльність тодішніх юристів отримала формальне визнання за часів монархії у формі так званого принципату (27 р. до н. е. - 284 р. н. е.). Принцепси (представники пануючих верств) потребували допомоги з боку юристів при розвʼязанні складних колізій, що виникали у звʼязку із загостренням класових протиріч у суспільстві, а також для творення нових правових норм, які б відповідали процесам, що відбувалися в політичному та економічному житті.

Із часів Августа (Octavianus Augustus, 63 р. до н. е. - 14 р. н. е.) принцепси почали надавати найбільш видатним юристам право здійснювати офіційні консультації (ius publice respondendi). Висновки таких юристів спиралися на авторитет принцеса, який надав їм це право (ex auctoritate principis), а отже, були обов'язковими для врахування суддями. Таким чином, правотворчість юристів отримала офіційне визнання.

Особливістю діяльності римських юристів цього періоду, як зазначалося вище, був тісний звʼязок їхніх теорій і гіпотез із ви-рішенням практичних проблем, які виникали в житті громадян та в окремих інститутах влади. Римські юристи стали засновниками цивільного права: вони першими виписали правила роботи з позовами та угодами.

Основу класичної юриспруденції (I-II ст.) становили дві юридичні школи, які заснували й очолили Марк Антістій Лабеон (Marcus Antistius Labeo) - прокуліанська школа (за іменем Прокула Ліцинія, учня Лабеона) і Гай Атей Капітон (Gaius Ateius Capito) - сабіанська школа (за іменем Массурія Сабіна, учня Капітона).

Водночас юристи навчали молодих людей, які бажали присвятити себе юридичній професії. З одного боку, учні прослуховували теоретичний курс права (instituere (від цього підручники з пра-ва почали називатися інституціями)); з іншого - вони були присутні під час консультацій, які надавали їхні вчителі (instruere). Тоді ж, як прийнято вважати, зʼявився й перший у світі підручник з юриспруденції - «Інституції» (Institutiones - «настанови») Гая.

Отже, діяльність юристів у ті часи полягала в:

консультуванні громадян із правових питань;
наданні допомоги при оформленні текстів договорів чи ін-ших ділових паперів;
скеровуванні процесуальними діями сторін:
редагуванні формальних актів;
підготовки кадрів юристів

РОЗДІЛ 3. ПЕРІОД РОЗВИТКУ БУРЖУАЗІЙНИХ ВІДНОСИН

Нових імпульсів для розвитку юридичної професії дали Нідерландська і наступні буржуазні революції в країнах Європи.

Юридичні акти, що зʼявилися внаслідок революцій, такі як Петиція про права (Велика Британія, 1628 р.), Білль про права (Велика Британія, 1689 р.), Декларація незалежності США (1776 р.), Конституція США (1787 р.), Декларація прав людини та громадянина (Франція, 1789 р.) тощо, ідеалізуючи право, сприяли формуванню юридичного світогляду в буржуазному суспільстві.

Розвиток товарно-грошових відносин, збільшення злочинності, поступове ускладнення тогочасних правових систем, а також посилення боротьби за права особи підвищили значення юридичної професійної групи. Почали зʼявлятися нові вимоги, які громадяни висували до юристів. Зокрема, зростала їхня відповідальність не лише перед державою та правителями, а й перед суспільством, громадянами. Водночас зростав й авторитет юриста.

В Україні, територія якої була поділена між Росією і Польщею, у різноманітних формах проявлялися багатовладдя та поліцентризм. Це стосувалося й судової системи, яка увібрала в себе особливості польського, а пізніше австрійського та російського судоустроїв.

Намагання різних суспільних груп відстояти свої станові права призвели до появи станових судів. В Україні у XVII-XVIII ст. функціонувало близько двадцяти видів різних судових ланок. Це явище в історичній науці отримало назву «судова мозаїки». Однісю з ознак судової системи України цього періоду було виконання. судовими органами повноважень адміністративних органів, нотаріату та поліції.

На середину XVII ст. сформувалася група професійних правників, які представляли в судах справи впливових політичних та духовних осіб держави. Відстоюючи їхні права, захисники поступово самі починали відігравати помітну роль у суспільно-політичному житті Речі Посполитої, козацької України, Гетьманщини.

Як правило, репрезентуючи в судах інтереси міщан та козацько-старшинських верств, адвокати перебирали на себе роль захисників прав і свобод української нації. За рівнем освіти й своїм походженням адвокати належали до спадкової еліти суспільства.

Так, у другій половині XVII ст. професійно займалася адвокатською практикою родини Верещаків, Бруяків,Гуляницьких, Бобриковичів та інших, для яких захист інтересв клієнтів у суді став своєрідним «сімейним бізнесом».

Адвокатура стала «родиннимремсслом» також для окремих представників роду Виговських - родичів українського гетьмана. Відомі й деякі методи, якими користувалися українські захисники для того, щоб перемогти в судах. зокрема затягування процесів на підставі порушения судової процедури. Нерідко адвокати з обох сторін намагалися досягти компромісу між клієнтами шляхом їхніх взаємних поступок.

у XVIII ст. при судах у ролі юрисконсультів почали формуватися групи захисників. П. Румʼянцев, який певний час очолював Другу Малоросійську колегію (1764-1781 рр.) увів посаду урядовців-адвокатів при Генеральному військовому суді. Отже, адвокати ще не були обʼєднані в професійну спілку, вони вважалися урядовцями. Проте ці особи отримали право займатися й приватною практикою.

Популярність професії «юрист» на теренах Російської імперії. У тому числі й на українських землях, зросла з початком кодифікаційних робіт. В Україні діяли різні джерела права, зокрема правові норми, інкорпоровані з правових систем Литви, Польші, Німеччини, Росії, у яких було досить складно розібратися. Юристи приводили законодавство відповідно до нових соціально-

економічних і політичних умов, чим сприяли не лише подоланню протиріч у правовому розвитку Гетьманщини, а й усували конфлікти між різними суб’єктами суспільних відносин.

Ця професія стала надзвичайно популярною, зростав престиж і значимість представників юридичної професії, від яких вимагали не тільки тлумачення, а й інших навичок, повʼязаних з упорядкуванням і систематизацією чинних правових норм.

У Росії займатися підготовкою професійних юристів почали лише з 1758 р. у Московському університеті, де був створений юридичний факультет. Викладали там запрошені професори з Європи, оскільки своїх спеціалістів у країні ще не було. В Україні осіб, причетних до юриспруденції, передусім суддів, готували монастирі Києва та Чернігова. Пізніше підготовкою юридичних кадрів займалися Харківський (засн. у 1804 р.) та Київський (засн. у 1835 р.) університети.

РОЗДІЛ 4. ПОЧАТОК XX СТОЛІТТЯ

Третій етап розвитку юридичної деонтології припадає на початок XX століття і пов'язаний з оформленням перших документів про стандарти юридичної професії (зокрема відомостей з питань юридичної деонтології).

Відомо, що тільки в результаті набуття фахової правосвідомості професія досягає якісних найвищих характеристик, що відрізняють її від роду занять. Ці якісні характеристики виявляються в здатності професії до саморегулювання (саморегуляції). Завдяки прагненню до впорядкування відносин усередині професії відбувається внесення її регулюючої дії в суспільне життя. Здатність до саморегулювання втілюється в ідеях, принципах, методах, умовах і порядку регулювання професії. Сформовані правила оформляються в єдиний документ, що приводить їх до одноманітності. Положення таких документів стають корпоративно-нормативними (нормативами культури юриста) і набувають значення професійних стандартів, тобто розповсюджуються на всіх представників професії, вимагають підпорядкування і забезпечуються заходами примусу. Саме ці документи служать офіційними джерелами юридичної деонтології, їх можна назвати актами про корпоративні норми-стандарти, що пред'являються до юридичної професії, про регулятиви (нормативи) культури юриста.

Усвідомлення необхідності регулювання юридичної професії, а значить і досягнення її цілісності, відбулося не відразу. Значний внесок у процес визрівання права професії на саморегулювання і визначення корпоративних нормативів культури юриста внесли американські судді Джорж Шарсвуд, котрий опублікував 1854 р. курс лекцій «Професійна етика», і Давид Гофман, який в 1856 р. включив п'ятдесят рішень в «Курс правових досліджень». їх напрацюван-ня були використані при складанні Першого професійного кодексу, прийнятого Американською Правовою Асоціацією (АВА) в 1908 р. під назвою «Канони професійної Етики».

Регулювання юридичної практики в США, як і раніше, здійснює ЧІЛ за допомогою:

розробки етичних кодексів (професійних і стандартів), які стають законодавчою базою штатів у цьому принципі,
винесення резолюцій (рішень) з різних аспектів адвокатської практики, де найзначнішими є роз'яснення з питань професійної етики.

Ці роз'яснення не володіють нормативною силою, проте, виступають «переконливою інстанцією», тобто є своєрідними деонтологічними нормами-рекомендаціями.
скачати