1   2   3
Ім'я файлу: Еталонні відповіді з історії укр культури.doc
Розширення: doc
Розмір: 229кб.
Дата: 23.07.2021
скачати

6. Літературні обєднання періоду українізації.

Українізація — політичне просування і впровадження елементів української мови та української культури, в різних сферах життя. Українізація 1920-30 років була складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.

Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь ), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань: найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.
7. Характерні ознаки трипільскої культури

В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя. Згодом, коли румунські археологи біля села Кукутени розкопали стародавні людські поселення з подібними ознаками, ареал поширення людності цієї культури було розповсюджено на територію Дунайського басейну, Балканський півострів, острова Середземномор'я та Малої Азії і вона отримала ще назву трипільсько-кукутенська культура. Виділяють три етапи її розвитку: 1)ранній - 3500-3000, 2)середній - 3000-2000, 3)пізній - 2000-1700 до н.е.

Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Все поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби.

Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка.

Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.

Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів - яскравий декоративний орнаментальний розпис. Форма орнаменту - прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту - чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.

Статуетки. Серед археологічних знахідок - численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.

Усатівська культура. До пізнього трипілля - усатівської культури (від села Усатово під Одесою, кінець ІІІ - початок ІІ тисячоліття до н.е., розкопки провадив одеський археолог Михайло Болтенко) відносяться кам'яні могильні плити з зображеннями людей, тварин і такі ж зображення на стінах печер.

Оминаючи спірну концепцію про етнічну ідентичність трипільців та українців, зауважимо однак, що трипільська культура була одним з джерел слов'янської взагалі та української зокрема культури.
8. Досягнення Центральної Ради та Гетьманату в сферах освіти, науки та мистецтва

Національне відродження першої третини ХХ ст. стало логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст., і тісно пов*язане з проголошенням державності. У першому Універсалі (23 липня 1917р.) новоутвореного українського парламенту – Центральної Ради сутність національного відродження визначається словами: «Віднині самі творитимемо наше життя».

За короткий час у 1917 – 1921 рр. сформувалися соціально-політичні та національно-духовні вартості, що визначали тенденцію культурного відродження. Створювався особливий духовний клімат, який благотворно позначився на на розвитку всієї нації і багато в чому визначив подальшу історію України. Відродження складалося за умов проголошення суверенної держави на основі дотримання демократичних засад рівності українського народу і народів, що жили на території України.

 Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі – університет в Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочав роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. На осінь 1917 р. було відкрито 53 укр. гімназії, сотні початкових шкіл.

 Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії (УАН), у вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН став В.Вернадський.

У 20х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва. Загальне піднесення національної культури було тісно пов*язане з розвитком літературного процесу. У 1918 – 1921 рр. виникла велика кількість літературних об*єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи – «Мистецтво», «Червоний вінок», «Гроно» та ін. Новій укр.. поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки В. Чумака, В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика. Чільне місце в тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Г. Епік, Є. Плужник. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».

На творчості українських літераторів 1917 – 1921 рр. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного. Але особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі «неокласиків». Вони намагалися позбавити укр.. поезію сентименталізму і поверховості, понад усе цінили в літературі професіоналізм. Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров – видатний діяч національного відродження, поет, критик, професор.  Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був М. Рильський. Справжній зліт творчості поета почався після його збірки «Під осінніми зорями». До групи неокласиків належали також М. Драй-Хмара, О. Бургардт, П. Филипович. У Києві 20х років плідно діяли й інші літ. об*єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс.

У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, Державний народний П. Саксаганського і «Молодий театр», який організував Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від «Молодого театру» і створив театр ім.. І. Франка. У 1922 р. Лесь Курбас створює театр «Березіль».
9. Роль української культури на етапі проголошення незалежності (1980 – початок 90-х)

В умовах незалежності, духовного й національного відродження невпинно зростає роль художньої творчості. У літературі спостерігається тенденція до відходу від однотипного художнього відтворення суспільних явищ, притаманного тоталітарному режимові. Розвивається художня публіцистика, що зумовлено інтенсивною політизацією суспільних процесів. Однак ця тенденція негативно позначилась на рівні художньої творчості загалом. Багато відомих письменників, відклавши пера, зайнялися політикою.

У цей час прийшли в літературу нові імена: І. Андрусяк, Ю. Андрухович, В. Медвідь, В. Цибулько та ін. На книжкових полицях після тривалої перерви з'явилися твори письменників "розстріляного відродження": М. Зерова, М. Хвильового, Є. Плужника, Г. Косинки. Побачили світ твори репресованих шістдесятників І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Рубана, М. Руденка, П. Григоренка, В. Стуса, а також літераторів української діаспори: І. Багряного, В. Барки, О. Ольжича, У. Самчука, Ю. Борця, О. Теліги та ін. Постійно створюються нові літературно-мистецькі часописи.

Попри всі зусилля діячів літератури, українська мова переживає складні часи. Більшість теле-, радіоканалів, дбаючи про комерційні прибутки, віддає перевагу російській мові. Щороку в розмовній мові, а також мові засобів масової інформації з'являється багато нових слів англо-американського походження.

Деякі оптимістичні процеси відбуваються у сфері кіномистецтва. Фільм, присвячений С. Параджанову, зняв режисер Ю. Іллєнко. Страшні й трагічні картини 30-х років відтворив фільм "Голод-33" режисера О. Янчука за сценарієм С. Дяченка і Л. Танюка. Премію ім. Т. Шевченка за 2004 р. отримав художній фільм "Мамай" режисера О. Силенка.

Нові процеси започатковані і розгортаються в театральному і музичному мистецтві. В Україні діють шість театрів опери та балету, 25 філармоній, більше 40 академічних музично-драматичних театрів, які активно освоюють нову сценічну естетику та організаційні форми діяльності. Щороку відбувається понад 40 тис. вистав, які збирають загалом до 20 млн глядачів.

Щороку в Україні проводяться різноманітні музичні, пісенні конкурси і фестивалі. Після проголошення незалежності України повсякденними стали народні свята-конкурси "Лесині джерела", "Сорочинський ярмарок". Відбулися міжнародний фестиваль українського фольклору "Берегиня", міжнародний фестиваль авторської пісні "Золоті ворота" та ін. У Києві стало традиційним проведення "Музичних прем'єр сезону", у Львові - фестивалів оперного мистецтва ім. Соломії Крушельницької.

Утверджуються новаторські форми в образотворчому мистецтві. Художник Г. Синиця, послідовник школи М. Бойчука - українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі - став зачинателем нового напряму в монументальному живописі, що отримав назву "Українська національна колористична школа". У 1991 р. він отримав Державну премію ім. Т. Шевченка.

У системі культосвітньої роботи важливе місце належить бібліотекам, яких натепер в Україні понад 60 тис. із книжковим фондом майже 1 млрд примірників.

Працює майже 200 державних і понад 7 тис. народних музеїв, у яких зібрано 10 млн пам'яток матеріальної та духовної культури нашого народу.

У 90-ті роки XX ст. відчутною стала криза національного книгодрукування, яку засвідчили зростання цін на книжки, зменшення тиражів видань, передусім українською мовою. Масовими тиражами не видаються навіть твори українських класиків, старовинне Пересопницьке Євангеліє, на якому приносять присягу президенти України, перевидано коштами української діаспори.

Процес національного і духовного відродження України, попри численні труднощі й проблеми, триває, до нього долучається все більше її громадян, які відчувають відповідальність за долю України.
10. Функції та типологічні ознаки культури

Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією

У сучасній культурології існує багато типологій культури, оскільки характерні риси, притаманні культурі одного типу, можна виділяти по-різному. Культури можуть зараховувати до різних типів за хронологічним принципом (давня культура, сучасна), географічним (африканська, латино-американська), мовним (германські, романські, слов’янські культури), релігійним (православна, католицька, протестантська, мусульманська), економічним (капіталістична, соціалістична), принципом передачі інформації (семіотична) тощо. Крім того, можна виокремлювати типи культури за значимістю (регресивна, прогресивна, традиційна, модерністська, стагнаційна, репресивна), споживачем (масова, елітарна), художньо-стильовими ознаками (готика, ренесанс, бароко, класицизм, модерн). Культурологи пропонують виділяти цивілізаційну (антична, китайська цивілізації тощо) світоглядну (міфологічну, релігійну та наукову) типології культури.

Серед функцій культури виділяються

  • Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху[, завдяки ній соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

  • Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових), так і за «горизонталлю» — обмін духовними цінностями між народами.

  • Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Ця функція виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв´язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації.

  • Регулятивна функція реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

  • Аксіологічна функція полягає у формуванні у людини певних ціннісних орієнтирів, моральних установок, культурних смаків людини. Вона виражає якісний стан культури.

  • Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції є основним методом культурного впливу на людину].

  • Виховна функція виражається в тому, що культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає ще й фактором саморозвитку людства. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб


11. Роль Києво-Могилянської академії

Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія — стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 року. Спадкоємець стародавньої Київської Академії, заснованої князем Ярославом Мудрим.
Заснування Києво-Могилянського колегіуму відбулося в 1632 р. унаслідок активної культурно-просвітницької діяльності архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили (1597—1647).
Він відкрив у приміщенні Троїцької церкви Києво-Печерської лаври школу на 100 осіб для вивчення «вільних наук» грецькою, слов’янською та латинською мовами.
П. Могила активно впроваджував у навчально-виховний процес у колегіумі кращі освітянські наробки університетів Європи.

Учні та студенти колегіуму отримували якісну освіту. Вони вивчали «сім вільних мистецтв» — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Велика увага приділялася вивченню давньослов’янської, латинської та книжної української мови за граматикою М. Смотрицького.
Колегіум відіграв величезну роль у розвитку української освіти та культурного життя, захисті прав і свобод населення України. Діяльність випускників колегіуму сприяла зростанню національної свідомості та гідності українського народу. Видатними діячами України стали вихованці колегіуму JI. Баранович, І. Гізель, Й. Галятовський та багато інших. Навчалися в колегіумі й український гетьман Павло Тетеря та наказний гетьман Яким Сомко. Вихованець колегіуму, а згодом його ректор І. Гізель-написав «Синопсис» (1674), який фактично став першим нарисом з історії України.

Викладачі колегіуму постійно удосконалювали лекції на вимоги часу, що надавало навчанню світський характер, дозволяло вихованцям бутй в курсі сучасних суспільно-політичних проблем.
JIазар Баранович, який увійшов в історію України як видатний церковний, культурно-освітній і громадсько-політичний діяч XVII ст., був випускником, викладачем і ректором колегіуму.
26 вересня 1701 р. великий вклад  в розвиток освіти й науки Києво-Могилянському колегіуму було надано статус Академії. У 18ст. визначальну роль в діяльності академії відігравали її колишні вихованці — Ф. Прокопович, Р. Заборовський, Г. Кониський, М. Козачинський. В основу навчально-виховного процесу в академії було покладено принципи гуманізму та елементи світської освіти.
У Києво-Могилянській академії навчалися І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, І.Скоропадський, Юрій Хмельницький, Г.Сковорода, С.Гулак-Артемовський, М.Ломоносов, М.Березовський, А. Ведель та багато інших видатних діячів освіти, науки, літератури.
1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас