Образ Христі Притики в романі “Повія” П. Мирного сторінка 2

1 2 3 4 5

Ім'я файлу: ІУЛ.docx
Розширення: docx
Розмір: 71кб.
Дата: 14.04.2022
скачати
Пов'язані файли:
1.1) Характеристика продуктів згоряння ТЕС, що викидаються в атм
Логика понятия_239гр_Дубина Д.Т..docx
Логика понятия+суждение_239гр_Дубина Д.Т..docx
Философия модуль №1.docx
Практичне заняття №4.docx
Вик провадження.docx
ВУІ студ..doc
16,17, 18.docx
Дія електричного струму на організм людини.pptx
Павел Куцепалов_Практическая_1.docx

12. Проблема взаємин інтелігенції і народу в п’єсах Б.Грінченка “Нахмарило”, “На громадській роботі”.

Протягом 1894—1895 рр. Б. Грінченко створює комедію „Нахмарило

Центральним у творі є образ народного учителя Тараса Вільхівського, який, працюючи на селі, всіма силами служить завданням народної просвіти і підняття народного добробуту.

У 1898 р. Б. Грінченко пише драму на п'ять дій „На громадській роботі“, в якій знову звертається до проблеми взаємин вищих і нижчих класів, інтелігенції і народу, декларує свої погляди на роль і завдання освіченої верстви.

У центрі твору молодий пан Яворенко — людина інтелігентна, поступовських поглядів, яка щиро хоче допомогти селянам покращити їхнє становище.

Таких програмних монологів — і самого Арсена, і його сестри — у п'єсі чимало. Щоправда, герой намагається робити корисну справу: осушити понад триста десятин болота (землі селян), а з нею разом і тридцять власних, зробити на цій землі сіножать, бо, як тлумачить він селянам, „нема у вас ні лук, ні степу“, „не стає сіна, мусите купувати“. Селяни спочатку погоджуються, дають на цю справу громадські гроші, але згодом, підбурені багатієм Напченком, різко міняють свою думку, вирішують, що Арсен, скориставшись грошима громади, осушить лише свої землі, одурить їх. У цьому виявляється споконвічна недовіра мужика до пана. Селяни руйнують греблю, побу-довану на гроші Яворенка, й вода розливається по полях. Налякані селяни приходять до Арсена з проханням допомогти, не одступитися від них через їх темноту. Фінальна розмова Арсена з ними має після всіх переживань і страждань героя трохи не ідилічний характ.

За всієї серйозності ідейних і практичних завдань, якими керується цей прогресивний народолюбний діяч у стосунках з селянами, відносини сторін — це відносини учителя з учнями.

13. Образи дітей у новелістиці Б.Грінченка (“Украла”, “Дзвоник”, “Олеся”).

Олександра (УКРАЛА) була добра і чиста дитина, але біднота і голод змусили її зробити вчинок, за який їй стало дуже соромно. Провідна ж думка, що пульсує в підтексті оповідання: викриття соціального ладу, що примушував дітей трудівників на напівголодне співіснування.

Оповідання «Дзвоник» за своєю темою і напруженістю розгортання конфлікту не має аналогів у нашій літературі. Йдеться тут про семирічну сільську дівчинку Наталю, яка опинилася в сирітському притулку великого міста. Вся увага автора зосереджена на показі моральних страждань дитини, їй нелегко жилося і вдома після смерті матері, бо батько-пяниця, прогайнувавши господарство, не вилазив з шинку. Б. Грінченко уважно простежує поведінку дівчинки, з реалістичною переконливістю зясовує кожний її крок, вмотивовано показує, як щоденне цькування може підвести дитину до біди.

За невміння користуватися виделкою за обідом її прозвали «ляпалом недотепним», «селючкою», глузували, що не розуміла російської мови.

Наскрізний образ дзвоника, створений письменником, виявляється тією характеристикою, яка напрочуд зримо підсилює і довершує відчуття нестерпності казарменого режиму. Дзвоник паралізує волю дитини, сковує її думку, несподівано вривається в її спогади. Це так вражає дівчинку, що у неї зявляється думка про самогубство.

15. Драма “Талан” М.Старицького, її проблематика, система образів.

У драмі “Талан” (1893), присвяченій чудовій українській актрисі Марії Заньковецькій, драматург робить спробу виходу за межі сільської тематики, на яку написано найбільше п’єс в українській класичній драматургії. Маючи великий досвід організатора й керівника театральної справи і глибоке демократичне розуміння завдань театру в житті народу, М. Старицький відтворив тяжкі умови праці й побуту акторів провінціального театру кінця ХІХ століття в Росії і на Україні. Крім багатьох загальновідомих перешкод адміністративного, цензурного й іншого характеру, розрахованих на утискування народного театру, М. П. Старицький у своїй драмі “Талан” показав ще й внутрішні причини – закулісні інтриги, кар’єризм, заздрість тих нечесних людей, які дивились на театр як на місце наживи і підривали єдність театральних труп, а значить і справу розвитку театрального мистецтва взагалі. Більш того, із змісту драми випливає висновок, що основною перешкодою на шляху розвитку театрального мистецтва був весь буржуазно-поміщицький суспільний устрій царської Росії з його відносинами, формами сім’ї, побуту, мораллю й етикою.

В драмі “Талан” М. П. Старицький створив трагедійний образ талановитої артистки Марії Лучицької, яка в ім’я великої любові до мистецтва виступила проти форм дворянсько-буржуазної сім’ї і моралі, як несумісних із життям справжньої людини, зокрема з життям і професією жінки-артистки. Але Лучицька не змогла подолати домостроївських порядків дворянської сім’ї, в яку вона попала після одруження, і тому стала жертвою цих порядків. Трагедія Лучицької як великої артистки в тому, що вона покохала представника і захисника буржуазно-поміщицького суспільного устрою, його моралі і побуту – поміщика Квітку, інтереси якого були далекі від мистецтва, а родинні поняття обмежувались домостроївськими правилами. Тому М. Старицький, розгортаючи життєву долю талановитої актриси Марії Лучицької, порушує актуальні соціальні, мистецькі, морально-етичні питання, що стосуються місця і ролі творчої інтеліґенції в суспільстві, яке роздирається гострими суперечностями. Нелегко було актрисі прийти на сцену, але значно важче їй реалізувати свій мистецький талант.

+Лучицька прагне нести світло мистецтва широким масам, виховувати їх картинами народного життя, звичаїв, обрядів, багатством і красою рідної поезії і мови підносити національну свідомість і знедолених низів і зденаціоналізованої верхівки. Проте їй на заваді стоять бездарна акторка Катерина Григорівна Квятковська, деспотичний антрепренер (власник театру) Юрій Савич Котенко, продажний журналіст Аврам Семенович Юркович. На певний час актриса, вийшовши заміж за поміщика Квітку, залишила сцену, помилково вважаючи, що “сім’я не може миритися зі сценою, бо одна другій буде шкодити: або зрадиш дітей, або зрадиш громадську справу”. Однак вона швидко усвідомила, що, залишивши сцену ради любові до чоловіка і родинного спокою, вона не знайшла рівноваги і затишку в домі чоловіка. Її пригнічували умови бездуховного існування, переслідувала жорстока свекруха, мучив безпідставними ревнощами чоловік. Лучицька знайшла в собі сили повернутися на сцену, де знайшла велику і справжню любов – любов народного глядача. Однак цькування актриси продовжувалося, а найвище щастя тривало недовго. Вона знепритомніла під час вистави. На жаль, щастя прийшло пізно, бо Лучицька втратила здоров’я в родинній боротьбі. Єдиним світлим променем в останні хвилини її життя стало привітання від групи студентської молоді. В колі справжніх друзів зі сподіваннями принести радість людям актриса померла.

Такою нелегкою виявилась її доля і таким гірким – талан.

З погляду творчої манери п’єса “Талан” – найбільш реалістична соціально-психологічна драма М. Старицького. Вона не позбавлена мелодраматичних прийомів. Ця реалістична послідовність визначається великим багатством і глибоким знанням життєвих фактів, використаних М. Старицьким при створенні драми

16. . Проблематика і образи драми М.Старицького “Оборона Буші”.

Жанр:історична драма. На початку 1898 року М. Старицький розпочав працю над другою драмою на матеріалі героїчного періоду боротьби українського народу з польською шляхтою. Тема ця вже була ним опрацьована у формі повісті під назвою «Облога Буші», надрукованій у Львові в 1894 р. У творі порушуються важливі проблеми — війни і миру, порозуміння українського та польського народів, соціальної справедливості. У романтичному дусі змальоване кохання сотниківни Мар'яни, яка очолила оборону Буші, і польського князя Антося, який хотів миру й злагоди між їхніми народами та людьми різних віросповідань. Ідея: засудження братовбивчої війни, зради, уславлення любові до рідного краю, вірності вітчизні. Тема: зображення героїчної оборони містечка-фортеці з метою затримки просування польської армії і надання можливості Богдану Хмельницькому дочекатися підмоги. Головна думка: героїзм та здатність до самопожертви заради рідного міста.

Перші дві дії драми відбуваються в селі під замком, третя — в маєтку Корецьких, а останні дві дії, як і в повісті, в самій Буші. Тобто, виходить, що сюжет своєї повісті «Облога Буші» драматург значно поширив, внісши одночасно зміни в склад дійових осіб і поглибивши змалювання їх характерів саме в перших трьох діях, чим посилив реалістичну основу твору, його пафос народного героїзму. У складі дійових осіб драми з табору героїчних захисників Буші внесено порівняно з повістю такі зміни: Вернидуба тут названо Вернигорою, хорунжий Островерхий став зватись Лобода Денис, а сотниківна Орися названа Мар'яною, замість священика Василя виступає «странник» з Печерської лаври; введено таких нових дійових осіб, як Степанида Свиридиха, Мелася, онук Свиридишин, кобзар і дід.

+Значно ширше показано в драмі табір польської шляхти (третя дія), вже нема ні Потоцького, ні Ланцкоронського, але діють такі пани: Сапіга — дядько Антося, Грушецький, той же, що й у повісті, Яскульський, а також Опацький, Ясь і Стась, пані Грохольська і Юлія, панна Ядвіга й пробощ-ксьондз. Посутність змін, внесених драматургом, полягає в тому, що основні дійові особи драми стали більшої чи меншої виразності реалістичними характерами, що розкриваються в процесі напруженої драматургічної дії, яка до кінця твору дедалі більше наростає, набираючи в фіналі високого трагедійного звучання. З головних персонажів повісті постать несхибного лицаря-патріота й зворушливого батька сотника Завісного в драмі дещо змінено, значно поширено ліризм постаті сотниківни Мар'яни й знято певною мірою надуману пишноту у її висловах, надмірну богомильність та вимушене батьковбивство, від чого образ героїні набрав більшої життєвості й привабності. Чималою мірою в драмі поглиблено реалізм суперечливої, по суті, постаті Антося, що виступає в різних ситуаціях, починаючи з кінця першої дії, коли він, як ворог, б'ється на шаблях з козаками, а далі (друга, третя й п'ята дії) виступає то другом, то ворогом, то примирителем класово-ворожих таборів і, нарешті, (в фіналі) гине вкупі з коханою Мар'яною, що героїчно зреклась особистого щастя в умовах суспільного лиха. (Одначе смерть Антося не зняла принципової суперечливості цієї постаті драми, що так і не могла стати суцільним драматургічним образом, не дивлячись на намагання М. Старицького зробити його рупором благородної, хоч і на хибній основі, ідеї братнього єднання двох слов'янських народів. Але недоліки твору не позбавляють його значної цінності як досить правдивої картини героїчної боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення. Одностайна, патріотично незламна героїка народних мас України в боротьбі з польською шляхтою — ідейна основа драми «Оборона Буші». Майже цілковита відсутність побутових деталей у драмі «Оборона Буші», піднесений тонус громадських почувань її героїв, вихідців з народу, при особливо загострених ситуаціях смертельної боротьби — створюють дуже напружену драму.

17. Історична драматургія М.Старицького (“Богдан Хмельницький”).

«Богдан Хмельницький» – одна із кращих п’єс української класичної драматургії, вона була написана на основі глибокого вивчення історичних і фольклорних матеріалів з використанням народних переказів, історичних пісень і дум про Хмельницького. П’єса охоплює в часі кілька років боротьби українського народу за своє національне звільнення з під гніта польської шляхти й завершується символічною картиною – «Переяславский рада». У ній поруч із соціальними представлені виразні особисті мотиви: драма Ганни, що таємно й безнадійно закохана в Богдана; особиста драма Богуна, що так само безнадійно любить Ганну; честолюбна Олена, що бавиться те з його сином, то із Чаплинським. Художня сила драми полягає в тім, що в ній головні герої й інші персонажі – носії патріотичної ідеї визвольної боротьби наділені рисами не тільки видатних, а й разом з тим звичайних реальних людей. Із всіх героїв п’єси мене, звичайно, захопив образ Богдана Хмельницького. При всій складності й суперечливості фігури гетьмана як державного діяча, що став на чолі українського народу в один з найтяжчих періодів його героїчної історії, він змальований Старицьким правдиво, з любов’ю й щирою симпатією.

18. Особливості ліро-епіки М.Старицького (“Гетьман”, “Морітурі”)

Серед сюжетних текстів М. Старицького

виділяються балада “Гетьман” (1902) та поема “Morituri“ (1903). Обидва твори мають спільного героя

– Богдана Хмельницького та присвячені осмисленню подій минулого та їх проектуванню на майбутнє

України.

Балада “Гетьман”, або “Хрещенська ніч”, присвячена доньці письменника Людмилі, є

оригінальним твором, у якому водночас виявились і певні впливи фольклорної і літературної

традицій. М. Старицький змальовує у творі картину пробудження з могили

героя, який споглядає за життям у майбутні часи, за змінами, що відбулися на рідній землі. Цей

прийом оживлення мертвого у баладній творчості письменників різних країн сягає своїм корінням у

фольклор.

У баладі принагідно згадуються Богданові однодумці-сподвижники Богун, Кривоніс, гетьманів син

Тиміш, а також безіменні лицарі-козаки, що “полягли на могилах”, дорого заплативши за

невиправдану довіру до Москви, яка кинула українство у вир чвар, братовбивства, бездержавності.

З цими та іншими національними героями України зустрічаємось і на сторінках поеми М.

Старицького “Morituri“ (“Смертники”). Твір присвячено відомій битві під Берестечком 1651 року.

Поет звеличує народний рух, патріотичні настрої в масах, оспівує героїку захисників волі України,

закликає до єдності та згуртованості в боротьбі.

Головним героєм поеми виступає козацтво згадувані вже Богун, Кривоніс

Поема “Morituri“ має свої жанрово-композиційні особливості: фрагментарність викладу, що

поєднується з діалогічно-драматичними елементами; картинність зображуваного — замальовкивізерунки змінюються, як у калейдоскопі, виокремлені й водночас внутрішньо поєднані; епікооповідний характер твору, який має спільні ознаки з народними думами, зокрема зачин і фінальну

частину. Для поеми характерні образотворчі засоби і прийоми, які є у фольклорних текстах:

заперечний паралелізм: “He сейм то гукає, не бучний турнір, / Не свару здіймає розрада, – /

Святкує звитягу король Казимир...” [23, I, c.150]; синонімічні повтори: зірки-самоцвіти, завзятціорли, товариш-друг, сказ-розпука, пани-королі, зле-люті. У поемі, як і завжди, а

19. Проза М.Старицького (“Розбійник Кармелюк”).

У творчому доробку М. Старицького роман «Розбійник Кармелюк» був останнім твором на історичну тематику. Написавши роман «Розбійник Кармелюк» за зразками західноєвропейських пригодницьких творів, автор досить вільно поводився з історичними фактами. Основну увагу прозаїк зосередив на особистих якостях, вчинках героя, часом надуманих, нереальних, фантастичних.

На думку відомого науковця В. Тищенка, легенди та перекази, що стали основою роману, були запозичені М. Старицьким із фольклорних.

У зображенні Кармелюка М. Старицький тяжів до реалізму, однак цей образ значною мірою романтизований. Це виявляється у показі різних пригод Кармелюка, його взаєминах із Розалією тощо. У романі, як і в інших історичних творах М. Старицького, поєднуються ознаки двох стильових напрямів – реалістичного і романтичного [2, с. 49].

В епіцентрі роману художньо довершено виведено образ Івана Кармелюка – історично Устим Кармалюк, художню еволюцію якого умовно можна поділити на три етапи: становлення героя як народного месника; діяльність його як борця за справедливість, особисте щастя; поступовий відхід від боротьби.

У процесі творчої праці над історичним романом для рельєфнішого і повнішого відображення образу Кармелюка, місцевого національного середовища неабияке значення мав тогочасний фольклор, тому М. Старицький використав народні пісні та легенди про народного месника. Про захоплення і зачудування прозаїка фольклором про Кармелюка свідчить кінцівка роману: «А творчість народна робила своє діло… Вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазії й окутувала ореолом слави сумний образ отамана Кармелюка» [3, с. 686].

Образ народного повстанця у фольклорі наділяється надприродною силою. Цим пояснюються численні вдалі втечі Кармелюка з тюрми і каторги. Легенди оповідають, що він володів „розрив-травою”, один дотик якої руйнував ґрати: «Кажуть, що він чарівник є у нього така розрив-трава. Зачинися ти хоч і на сто замків, а доторкнеться він тільки цієї травою до замку – і всякий замок впаде, всякі двері відкриються..» [3, с. 67].

Художній вимисел автора простежується в описах особистого життя Кармелюка. У романі М. Старицький називає головного героя Янком, тобто українською мовою – Іваном. Родина героя зображується радше спорадично, а наприкінці твору Кармелюк збирається одружитися знову. Родинні стосунки вияскравлюють найпотаємніші душевні порухи народного месника.

На думку В.Тищенка, недоліком у зображенні центрального персонажа є надмірна увага автора до його інтимного життя: «Письменник хотів підкреслити силу, всевладдя любові й тому зіткнув Кармелюка з жінками різних соціальних верств: вихідцем з народу Уляною, шляхтянкою Розалією і попівною Олесею» [4, с. 17].

Любовні пригоди Кармелюка і Доротеї, Розалії, Олесі ґрунтуються переважно на домислі, але зображення їх – не самоціль для письменника. Вони органічно вплітаються в сюжет, більшою чи меншою мірою впливають на долю головного героя, увиразнюючи благородство його натури.

Варто зазначити, що у свій час народ наділив Кармелюка привабливою зовнішністю: він «не був страшний, у нього було миле лице…Виразні очі були сині. Був кремезний, дуже широкий у плечах» [3, с. 120]. У легендах відзначалася особлива врода героя, його фізична сила і кмітливість: « …мав велику силу, розумну голову, мітке око і вправні руки» [3, с. 159].

У романі М. Старицького наявний мотив перевдягання і перевтілення – це притаманно й Кармелюку, котрий перевтілюється то в молодого вродливого графа у домі Фінгера, то стає ротмістром російської армії під час визволення товаришів із літинської в’язниці, то старцем у корчмі Уляни, то старим паном із Волині, то селянином під час облави. І скрізь йому вдається ввести в оману своїх ворогів і вийти „сухим із води”. «Кармелюк володів дивовижною здатністю абсолютно змінювати свою фігуру, поставу, голос, інтонацію і навіть риси обличчя. І коли він встав, зігнувши спину, втягнув голову в плечі, сперся на палицю, розставивши якось незграбно ноги, то весь він до того видозмінився і до такої міри нагадував якого-небудь придуркуватого сільського вахлака…» [3, с. 333].

Щоб увиразнити образ Кармелюка, прозаїк вдається до художнього вимислу. Головний герой думав скоїти самогубство, хоча, за народними спогадами Кармелюк ніколи не задумувався про це : «…ну звільнився, знайшов ніж та, перехрестившись, і вставив його по руків'я собі в груди» [3, с. 241].

Автор акцентує на суперечностях внутрішнього світу народного месника, що стають катастрофічними за своїми наслідками для людини і сповідуваних нею гуманістичних цінностях. Трагічною виявляється й та самотність, у стані якої опиняється центральний персонаж. Слушно зазначає Н. Левчик: «…як типово неоромантичний герой, Кармелюк протистоїть суспільству, відчужений від народу, життя його сповнене незвичайних пригод. Художнє бачення історичної постаті... Кармелюка виходило з ідеї первинності національно-патріотичних устремлінь для українців» [1, с. 43].

оротьба Кармалюка стала продовженням національно-визвольних змагань – козаччини та гайдамаччини. Її метою було звільнення селянства не лише від соціального, а й національного гноблення – польського та московського панування на українських теренах.

20. Проблема служіння інтелігенції народові у драмі М.Старицького “Не судилося”.

Драма правдиво та психологічно переконливо зображує життя українського села в перші післяреформені роки, реалістично відтворює конфлікти між звільненим з-під кріпосного ярма, але обманутим, збезземеленим селянством і панами-поміщиками. Через всю п’єсу проходить думка, що добродії безкарно можуть знущатися із чесних селянських дівчат, а потім безжалісно кидати їх. Основним конфліктом п’єси є конфлікт між «панським болотом» – поміщицькою мораллю, і чесними, високоморальними, духовно багатими простими селянами. Він має соціально-психологічний характер і розвертається декількома лініями. Найголовніша з них – це трагічна історія любові між чистою душею, щирої в почуттях сільською красунею Катериною й паничем Михайлом. Другою сюжетною лінією є зображення конфлікту між батьком Михайла, багатим паном Іваном Андрійовичем, і селянською громадою. Зрештою, важливим є й розбіжність між показним народолюбством Михайла, його фальшивим, українофільством і теперішньою суттю панича, для якого власні егоїстичні інтереси вище всього. Особливу увагу звертаємо на мову багатіїв: на те, як у ньому розкриваються характери героїв, їх індивідуальні й типові риси, внутрішній світ, глибинна сутність. У п’єсі основна увага відведена образу панича Михайла. Саме він повніше всього представляє «панське болото», розкрити сутність якого й була мета автора. Для Михайла власна втіха, власне задоволення – насамперед. Курить дорогу сигару, говорячи про школу, він позіхає. Для нього українство є тимчасовою модою. Зустрівши Катерину, Михайло закохався в неї. І незабаром, збезчестивши й знеславивши дівчину, своє відношення до Катерини змінює. Хоча Михайло ще намагається переконати себе, що любить її, обов’язково жениться на ній, насправді вона стала йому байдужою. Зрештою, він зовсім відмовляється від Катерини. І хоча в останньому епізоді приходить до неї, щоб залишитися назовсім, не можна із упевненістю сказати – це було тверде рішення або тимчасовий порив, що ні до чого б не привів. У п’єсі Михайлові протистоїть щирий демократ, що багато працює на благо народу – лікар Павло Чубань. В образі Павла Старицький втілює свої ідеали боротьби за звільнення народу шляхом поширення утворення, культури, єднання селян. З великою симпатією зобразив представників народу – Катерину, її матір, Дмитра. У їхніх образах показані такому властивому українському народу риси, як щиросердечна краса, щирість, співпереживання, почуття людського достоїнства. Насамперед такою є Катерина. Полюбивши Михайла й повіривши в його любов, Катерина забуває про себе. Дівчина почуває себе неровней, не вірить у своє щастя. Її любов щира, глибока, віддана. Вона про Михайла думає більше, ніж про себе: згодна на все, аби тільки той був щасливий. Коли Катерина довідалася, що Дмитро з ножем у руках шукає Михайла, щоб помститися за її знівечену долю, іде на панський двір, щоб попередити коханого. Катерина дуже любить свою матір, усіляко піклується про неї. У своєму горі, своїй ганьбі переживає за неї більше, ніж за себе. Так само зі співчуттям і розумінням ставиться до Дмитра, бажає йому щастя, почуває свою провину перед ним, тому що не може його полюбити. Стара Дзвонариха, мати Катерини – типовий образ української селянки. Вона добра, працьовита, любить дочку й бажає їй щастя, що бачить у подружнім житті із Дмитром. Дзвонариха строго дотримується норм народної моралі в поглядах на дівочу честь, уважає ганьбу найбільшим гріхом, тим більше, що полюбила Катерина панича. Мати проклинає дочку страшними прокльонами, а сама божеволіє. Щодо Дмитра, то цей хлопець щирий душею. Він піклується й про Катерину, і про її матір, допомагає їм по господарству й переживає, коли бачить, що Катерина полюбила панича. І тому, що сам любить її, не вірить у щастя Катерини з Михайлом. Дмитро майже переконаний – награвшись із нею, панич покине дівчину. У своїй великодушності юнак готовий забути все, женитися на Катерині. Наприкінці драми Дмитро виступає як месник за несправедливості, заподіяні «панським болотом» не тільки Катерині, а й всім селянам. Він робить підпал панського двору, має намір убити Михайла

1 2 3 4 5

скачати