Підтверджують такий розподіл мотивів вживання наркотичних речовин і результати клінічних досліджень. Серед чинників, що спонукають до вживання наркотичних речовин, відзначаються такі: найвагомішим є чинник легкості придбання наркотичних речовин (50%), а далі — відрив від рідної домівки (20%) і напружена бойова обстановка (22%).
 Цікава інформаціяЦе підтверджують і результати опитування військовослужбовців, учасників бойових дій в Афганістані і Чечні. На їхню думку, найчастіше наркотичні речовини надходять за посередництва місцевого населення — 51% (табл. 1). Таблиця 1 Канали надходження наркотиків у військову частину (%)
|
Треба зазначити, що самостійне виготовлення наркотичних речовин теж передбачає спілкування з тими, хто збуває первинну сировину, яку так само можна дістати, як правило, у місцевих жителів.
Убивство командирів і товаришів по службі — крайній спосіб усунути перешкоду на шляху самоствердження або піднесення особового статусу девіанта.
Такі вбивства найчастіше стаються тоді, коли командир або товариш по службі є для девіанта своєрідною зовнішньою інстанцією сумління чи провини, моральним суддею, що заважає реалізувати будь-яку аморальну чи асоціальну мету.
Самогубство на війні — явище особливе і малозрозуміле. По суті, воно є формою інфантильної втечі з психотравмівної ситуації.
Вже той факт, що перебуваючи в обставинах,коли в фактично будь-який час можна піти життям героєм, перед очима в побратимів, лишивши по собі добру пам’ять, людина вибирає інший варіант смерті, що викликає осуд з погляду віри та моралі, варіант суперечливий і складний для осмислення. Адже нерідко людина збавляє собі віку саме через страх смерті, тобто, боячись бути вбитою, людина сама заподіює собі смерть. Безумовно, є безліч інших причин, що доводять людину до самогубства: від боязні бути викритим в боягузтві, зраді, некомпетентності, скоєному злочині до страждань, пов’язаних з важливими для них людьми, що перебувають за тисячі кілометрів від лінії фронту. Але практично завжди спусковим механізмом суїциду є така особистісна криза, яку людина не може подолати власними силами і яку вона переживає як могутню емоційну драму. Конфліктна ситуація стає суїцидозагрозною, коли сам військовослужбовець сприймає її як надважливу, гранично складну, а свою спроможність її розв’язати ‒ недостатньою. Слід мати на увазі, що однією з причин суїциду на війні може бути психічне захворювання військовослужбовця, що витворює оманливу суб’єктивну картину кризової ситуації. Зазвичай вирізняють такі різновиди суїциду:
- істинний (усвідомлений, «твердий», запланований, цілеспрямований);
- афективний (що виник під впливом раптової гострої психотравмівної події);
- демонстративний (помилковий, з наміром тільки «налякати» авторитетних осіб, але лишитися живим).
Цей поділ доволі умовний, адже на війні будь-яка суїцидна поведінка має дещо демонстративний характер — самогубець хоче підкреслити причини свого наміру. Не дарма тут дуже чітко вирізняються фази, що передують самому суїциду: суїцидні думки, суїцидні настрої, суїцидні наміри та ін. Саме за цими фазами командири, військові психологи й товариші по службі можуть своєчасно виявити власне суїцидну поведінку.
Братання з противником є досить екзотичною формою відхилень бойової поведінки, що полягає в одноосібному або масовому входженні в мирний контакт із противником. У явищі братання виявляються такі психологічні феномени, як:
- непомірна втома від війни і прагнення бодай на короткий час розслабитися;
- інтуїтивні дії протестного характеру, спрямовані проти непопулярної в солдатських масах війни;
- соціально-психологічне розшарування між командним і рядовим складом;
- розв’язання побутових проблем (обмін предметами побуту, речами, сувенірами тощо, отримати які іншим способом солдатові досить важко);
- результати руйнівного впливу інформаційно-психологічної війни противника або внутрішніх політичних, релігійних та інших сил що перебувають в активній опозиції до війни тощо. Особливого поширення набуло братання в роки Першої світової війни 1914–1918 рр.
Сексуальне питання на війні може особливо загострюватися й породжувати девіації у вигляді насильства над жіночою частиною населення (особливо на території противника), а також мужолозтво. Мужолозтво може бути застосованим і як насильницьке зниження статусу військовослужбовця за дійсну або вигадну провину (наприклад, відмова від участі в бойових діях).
Отже, поведінка людини на війні характеризується не тільки героїчними, славними вчинками, але й негативними проявами людської природи, недоліками виховання, деструктивним впливом соціальних і бойових ситуацій. Знаючи види і форми прояву девіацій, можна цілеспрямовано провадити їх профілактику та викорінення.
 | 1.2. Загальна профілактика відхильної поведінки |
Психологічний аналіз відхильної поведінки військовослужбовців у бою дає змогу зробити висновок про те, що це негативне явище завжди присутнє в бойовій обстановці. Тому оперативна діагностика, запобігання відхиленням у поведінці військовослужбовців, потім, у разі потреби, їх профілактика і мінімізація є одним з головних завдань.
У сучасній воєнно-науковій літературі є різні підходи і підстави класифікації заходів і засобів запобігання та боротьби з відхиленнями в поведінці військовослужбовців. До таких підстав належать: рівень, цілі і завдання їх застосування, масштаб поширення, ступінь дії, суб’єкт та об’єкт керування тощо.
Управляти процесом мінімізації відхильної поведінки військовослужбовців у бою не означає поставити за мету формування ідеального типу військовослужбовця, який би за жодних умов та обставин не вчинив відхилення. Натомість це цілеспрямований вплив військового керівництва на побутові умови військовослужбовців, їхні ціннісні орієнтації, діяльність та поведінку.
Як свідчать дані різних військово-психологічних досліджень, керувати мінімізацією відхилення в поведінці військовослужбовців потрібно насамперед, щоб запобігти загрозливим наслідкам у бою (зрив виконання бойового завдання, агресія з боку мирного населення), а також з огляду на складний характер розвитку цих відхилень.
Аналіз відхильної поведінки військовослужбовців у бою свідчить про те, що це явище має достатньо виразний і складний характер розвитку. Оскільки це зумовлено значною кількістю різних причин, обставин і чинників, то й передбачає комплексне та системне керування.
Керувати процесом мінімізації відхилень у поведінці військовослужбовців у рамках військової організації можливо, якщо є:
а) штатні управлінські структури у Збройних Силах;
б) достатня кількість наукових розробок у галузі управління соціально-психологічними процесами і явищами у Збройних Силах.
Збройні Сили становлять складну, багаторівневу систему і мають значний організаційно-адміністративний потенціал, а отже структури і кадри, здатні виконувати функції управління військовою організацією.
Стратегічним напрямом у боротьбі з відхиленнями в поведінці військовослужбовців є саме мінімізація, оскільки викорінити це негативне явище неможливо, зокрема з огляду на такі наукові принципи:
- по-перше, соціально-психологічна природа цього явища до кінця ще не вивчена, а тому й неможливо передбачити зі стовідсотковою вірогідністю його розвиток;
- по-друге, відповідно до теорії гармонії соціально-психологічних систем, 6-7% будь-якої соціально-психологічної системи становить дисгармонія;
- по-третє, загальним постулатом функціонування військової організації є утилітарне ставлення до дефектів: не заперечувати, а використовувати, щоб проаналізувати їх та позбутися причин появи.
Попри велику кількість досліджень про негативні соціально-психологічні явища і процеси у Збройних Силах,досі так і не сформовано концепції запобігання відхилень у поведінці військовослужбовців. Чинні підходи до мінімізації цих негативних явищ не враховують усіх особливостей їхнього розвитку в бойовій обстановці..
Керування процесом мінімізації поведінкових відхилень військовослужбовців у бойовій обстановці означає цілеспрямований психологічний вплив військового керівництва на особовий склад з метою запобігти девіаціям та зменшити шкоду від них під час виконання бойових завдань.
З огляду на труднощі мінімізації відхилень, військове керівництво має формувати у військовослужбовців позитивні мотиви щодо виконання своїх службово-професійних обов’язків у бойовій обстановці. Як показують результати соціально-психологічних досліджень в галузі професійної мотивації, саме з її несприятливою динамікою і спрямованістю пов’язані порушення військової дисципліни та випадки злочинних відхилень.
Професійно спрямовану мотивацію військовослужбовців слід формувати у двох напрямах:
- вдосконалення знань, навичок та вмінь військовослужбовців відповідно до вимог та обставин бойової діяльності;
- створення психологічних умов для підвищення у військовослужбовців самооцінки щодо професійної (бойової) компетентності.
У першому напрямі працюють за допомогою методу професійного тренінгу. Основні його завдання:
- формування знань та вмінь, потрібних в окремих видах бойової діяльності;
- вдосконалення умінь взаємодії з іншими людьми в ході бойової діяльності;
- формування навичок володіння емоційними станами в бойовій обстановці.
Основними методами підвищення самооцінки військовослужбовця щодо своїх професійних можливостей є, по-перше, демонстрація зразків для наслідування. Такими зразками є досвідчені, авторитетні, успішні в бою військовослужбовці. І чим більше буде спільного у військовослужбовця з «моделлю», тим потужнішим буде механізм ідентифікації (ототожнення). Спостерігаючи за «моделлю», військовослужбовець бачить певний рівень бойової компетентності, певні знання, навички й уміння і що це забезпечує успіх у бою. Переконання військовослужбовця в тому, що йому теж притаманні подібні прикмети, що й він не гірше підготовлений, посилює його упевненість у своїх здібностях і мотивує.
По-друге, моделювання бойових ситуацій, показ військовослужбовцям прикладів наполегливості і шляхів подолання професійних труднощів у бойовій обстановці, стратегій професійного вдосконалення. Дієвим способом є розповідь досвідченого офіцера (учасника бойових дій) або досвідченого фахівця, що має бойовий досвід, про труднощі бойової обстановки і конкретні шляхи їх подолання. Практика показує, що моделювання бойових ситуацій справляє сильніший вплив на мотивацію бойової діяльності, ніж звичайна демонстрація професійних знань, умінь і навичок.
Однією з психологічних умов зміцнення мотивації бойової діяльності військовослужбовців є настроєність на професійне самовдосконалення. Для цього слід розвивати у військовослужбовців потребу самовдосконалення, свідомого зацікавленого ставлення до поглиблення своїх військово-професійних знань, вироблення навичок, умінь ведення бою.
В основі спонуки військовослужбовців до професійного самовдосконалення лежить усвідомлення суперечності між професійними здібностями військовослужбовця і вимогами військово-професійної діяльності. Тому доцільно дати нагоду військовослужбовцям переконатися в невідповідності рівня їхньої підготовленості до бою і нових вимог бойової обстановки, а потім допомогти усвідомити свої можливості та виробити індивідуальну стратегію професійного самовдосконалення.
Всі перелічені методи передбачають зворотний зв’язок: військовослужбовець має знати про свої професійних успіхи та здобутки. Під впливом такого зворотного зв’язку військовослужбовці надалі будуть схильні докладати зусиль і багато працювати заради досягнення успіхів. Позитивна оцінка старшого начальника суттєво впливає на самооцінку не тільки офіцера, але й солдата, сержанта, під її впливом формується відчуття упевненості, що, своєю чергою, підвищує боєздатність та професійність військовослужбовця. Крім того, така оцінка сприяє формуванню його авторитету в колективі, створюючи добру соціально-психологічну атмосферу для бойової діяльності. Оцінка має бути передусім об’єктивною, відповідною до заслуг, старанності військовослужбовця, адекватно відбивати результати його бойової діяльності.
Психологічні дослідження дали змогу визначити найбільш ефективні стратегії самовдосконалення військовослужбовців у процесі бойової діяльності.
Перша стратегія — вироблення чіткої системи вимог, що висуваються до військовослужбовця як військового професіонала. Завдяки цій стратегії військовослужбовець може, по-перше, уникнути виконання не властивих для службово-бойової діяльності обов’язків, по-друге, скорегувати професійну самооцінку, по-третє, маючи конкретні і чіткі вимоги у вигляді еталонної моделі, рольового очікування, активізувати самовдосконалення.
Друга стратегія передбачає формування потрібних знань, умінь і навичок професійно-бойового самовдосконалення. Вибір цієї стратегії зумовлений тим, що значна кількість військовослужбовців не знає психологічних механізмів рефлексивного мислення, сенсу й логіки професійного самовдосконалення, основних його методів і способів, а також не має досвіду виконання завдань, що виникають у бойовій обстановці.
Третя стратегія — постійне визначення військовослужбовцям перспективних завдань, що ведуть до подальшого вдосконалення службово-бойової діяльності.
Четверта стратегія є створенням умов для розвитку у військовослужбовців самостійності й творчості в ході бойової діяльності. Військовослужбовці, прагнучи до професійного самовдосконалення і реалізації творчого потенціалу під час виконання бойових завдань, часто стикаються з обмеженням свободи в професійній діяльності, з однотипністю завдань. Тому доцільно створювати для військовослужбовців ситуації вільного вибору, можливості відчути самостійність у професійній діяльності, оскільки постійна регламентація й контроль послаблюють інтерес до процесу професійно-бойового самовдосконалення і з часом навіть спонукають уникати відповідальності та самостійних рішень.
Система зовнішньої мотивації і стимулювання активності військовослужбовців складається з різних аспектів непрямого і прямого впливу на суб’єкт управління й передбачає:
а) створення оптимальних умов проходження військової служби;
б) цілеспрямований виховний вплив;
в) систему заходів морального й матеріального заохочення.
У процесі мотивування військовослужбовців військове керівництво застосовує систему різних стимулів: як матеріальних, так і моральних. Оскільки своєчасну і достатньо високу оплату військової праці забезпечити важко через складні сучасні матеріально-економічні умови, то великого значення набуває нематеріальне стимулювання, зокрема гнучка система пільг і заохочень. Практика показує, що основними мотиваційними пільгами для військовослужбовців є:
а) навчання коштом військової організації;
б) надання короткострокових відпусток з виїздом додому;
в) заохочення військової праці й визнання її цінності для військової організації;
г) товариськість і довірливе ставлення командирів до військовослужбовців;
ґ) надання творчої свободи при виконанні службових завдань.
Отже, можемо зробити висновок, що мотивуючи військовослужбовців, можна суттєво знизити кількість поведінкових відхилень у бою. У той же час треба брати до уваги й такі рекомендації:
- по-перше, оскільки рівень задоволення потреб шляхом оплати військової праці низький, то для військовослужбовця природно виконувати свої службові обов’язки заради задоволення вищих (психологічних) потреб: у визнанні, пошані, успіху тощо; домінантними стимулами в такому разі будуть стимули моральні;
- по-друге, не слід удаватися до силового впливу шляхом залякування й погроз, ліпше актуалізувати поняття спільної мети, яке запускає внутрішні стимули, значно сильніші, ніж зовнішні; водночас для зміцнення військової дисципліни і правопорядку в підрозділах і частинах можливий метод санкцій;
- по-третє, військовослужбовець зацікавиться спільною метою тільки тоді, коли в процесі її досягнення зможе реалізувати свої особисті.
Іншим напрямом мінімізації відхилень у поведінці військовослужбовців у бойовій обстановці є розвиток їхнього особистісно-психологічного потенціалу.
Виконання бойового завдання передбачає вибір конкретної поведінкової стратегії (нормативної або відхилення), і саме реалізація особистісно-психологічного потенціалу військовослужбовців спонукатиме до нормативної поведінки, а отже мінімізувати відхилення.
Особистісно-психологічний потенціал науковці відносять до внутрішнього потенціалу особистості і шляхом розвитку розумового процесу та особистого досвіду він допомагає військовослужбовцеві утримати свою поведінку в нормативних рамках.
Найбільш поширеним методом формування нормативної поведінки військовослужбовців є позитивне підкріплення. Слід зазначити, що як позитивне, так і негативне підкріплення призводять до виникнення певної реакції. Позитивні підкріплення передбачають долучення чогось, а негативні підкріплення — вилучення чогось у певній ситуації. Позитивне підкріплення — основний метод зміни поведінки військовослужбовців, умови його застосування такі:
- підкріплення має бути індивідуально важливим;
- підкріплення слід застосовувати систематично і як супровід нормативної стратегії поведінки військовослужбовця;
- зв’язок між нормативною стратегією поведінки військовослужбовця й супровідного підкріплення має бути достатньо чітким.
Підкріплення нормативної стратегії поведінки військовослужбовця в бою треба здійснювати безпосередньо (за допомогою реальних стимулів: подяка, короткострокова відпустка, матеріальна винагорода, державна (відомча) нагорода тощо) або побічно (за допомогою символів, жестів). Крім того, підкріплення може бути опосередкованим: військовослужбовці спостерігають за ситуаціями, коли воїни, що вибрали нормативну стратегію поведінки, дістають за це винагороду. Проте методом позитивного підкріплення слід користуватися дуже обережно, оскільки в окремих випадках це може призвести до небажаних ефектів. Наприклад, військовослужбовець у відповідь на спробу суїциду може дістати підвищену увагу і турботу з від командування, усунення від служби тощо, і це може бути сприйняте як нагорода.
Багато стимулів підкріплення, таких, як похвала або прояв цікавості, командири мимоволі використовують у повсякденному житті. Разом з тим метод підкріплення цілеспрямовано застосовують, щоб спонукати військовослужбовця до вибору нормативної поведінки й ослабити або усунути її ненормативні форми.
Застосування методу позитивного підкріплення передбачає декілька етапів.
Перший етап полягає в ідентифікації стимулів підкріплення. Для цього треба з’ясувати, що саме підкріплює конкретного військовослужбовця. Також можна запропонувати військовослужбовцеві скласти шкалу «приємних подій» або список умов, що поліпшують настрій.
Соціально-психологічні дослідження показали, що стимули підкріплення військовослужбовців відповідають трьом життєво важливим сферами:
- взаємодія (взаємини);
- переживання, несумісні з депресією (агресією);
- дії, що підвищують самооцінку за допомогою відчуття адекватності й компетентності (успіх, визнання від найближчих, улюблене заняття тощо).
Другий етап пов’язаний зі спонукою військовослужбовців використовувати стимули підкріплення щоразу під час дій, що відповідають їхнім цілям.
Щоб сформувати нормативну стратегію поведінки, доцільно застосувати накопичувальну систему балів, які досягнувши певної кількості, переростали б в нову якість. Позитивні бали можна нараховувати за: сумлінне виконання обов’язків у варті, внутрішньому наряді, проявлену ініціативу в бою, високі результати в навчанні тощо.
Експериментальна робота показала, що при застосуванні системи накопичення балів кількість відхилень у поведінці військовослужбовців експериментальної групи істотно зменшилася. А от після скасування цієї системи виявлено збільшення відхилень у поведінці. Тому доцільно поступово зводити до нуля бальне підкріплення, замінюючи його похвалою і самопідтримкою.
Програма позитивного підкріплення нормативної поведінки військовослужбовців має охоплювати роботу з військовим керівництвом, тобто командування, офіцери з органів МПЗ мають засвоїти процедури підкріплення, щоб мати можливість їх застосовувати.
Психологічна реабілітація осіб із початковими проявами стрес-провокаційних адиктивних розладів має бути комплексною та поетапною, щоб усунути стресогенні афектні порушення шляхом нетривалого застосування психофармакологічних препаратів і формуванням конструктивної стратегії подолання стресу. Треба навчати релаксації, упевненості в собі, мистецтва володіти собою, способів зниження тривожності й адаптації до нових умов професійної діяльності, зокрема й бойової обстановки.
Особливу увагу треба приділяти профілактиці адиктивних розладів серед учасників бойових дій. Недоцільно евакуйовувати військовослужбовців з адиктивною поведінкою до тилових лікувальних установ через загрозу епідемії наркоспрямованого «синдрому евакуації», також не варто передчасно діагностувати наркологічну патологію. Після курсу лікарської і поведінкової терапії поблизу від передового району ці особи підлягають поверненню в частину, де їм за допомогою військових психологів і військових лікарів слід забезпечити систему підтримки з метою подальшої стабілізації ремісії.
Реалізація перелічених основних медико-реабілітаційних заходів можлива лише за умов істотної реорганізації штатних структур психіатричної допомоги, посилення її медичними психологами, психофізіологами і психотерапевтами та максимального наближення її до передових районів.
Наркотизацію й алкоголізацію у військовослужбовців, що особисто беруть участь у бойових діях, можливо припинити, лише усунувши стресогенну ситуацію або змінивши ставлення самого воїна до неї. В умовах бойової обстановки реально, звісно, впровадити останній із названих варіантів. Саме цей напрям, досить складний і трудомісткий, має становити суть психокорегувальних заходів.
Разом з тим запобігти хронізації наркоманічного процесу у військовослужбовців і зупинити його можна суто медичними методами, застосовуючи доступну, своєчасну й ефективну детоксикацію і психопрофілактику з відповідними особами. Детоксикацію мають забезпечити або наркологи «першого контакту» безпосередньо в бойових умовах, або медики в спеціалізованих лікувальних установах в умовах планової навчально-бойової діяльності. Психопрофілактику доцільно робити під час виведення контингенту з вогнища конфлікту в рамках широкої реабілітаційної програми (наркологи «другого контакту»). Добровільне звернення військовослужбовців по наркологічну допомогу не повинне супроводжуватися організаційними висновками. Хворих на наркоманію з виразними психічними порушеннями необхідно виокремити в самостійну групу пацієнтів, що потребують поглибленого обстеження і спеціалізованого лікування. А психокорегувальна робота має бути спрямована на актуалізацію переживань, пов’язаних із втратою соціального статусу й на раціоналізацію особистих позитивних перспектив.
Психологічну підтримку треба спрямовувати на актуалізацію наявних і створення додаткових психологічних ресурсів, що забезпечують активні дії військовослужбовців на полі бою. Таку підтримку надають як профілактику (щоб запобігти розвитку негативних психологічних явищ) всім військовослужбовцям, а з метою психологічної корекції застосовують щодо осіб із симптомами непатологічних і патологічних психогенних реакцій.
Своєрідною експрес-методикою, що дає змогу в бойовій обстановці виявляти осіб, які потребують підтримки, може стати так звана класифікаційна сітка: реакції на бойовий стрес (адаптаційні реакції) зараховують до непатологічних (фізіологічних) невротичних явищ. Такі реакції виявляються в підвищеній емоційній напруженості і психомоторних змінах, зумовлених страхом (паніка, втеча з поля бою, безліч недоцільних рухів; безладна, безцільна метушня; заціпеніння; уривиста, незв’язна мова). До названих симптомів додаються такі вегетативні реакції, як прискорене сечовипускання, дисфункція шлунка й кишківника; нудота, запаморочення, лихоманка; зміна пігментації шкіри; відчуття браку повітря, задухи; відчуття сильної фізичної слабкості, жару або холоду тощо.
Психогенні патологічні реакції виявляються в симптомах астенічного, депресивного, істеричного й інших синдромів. Основним показником того, що симптоматика відбиває непсихотичний рівень травматизації військовослужбовця, є те, що він здатен достатньо критично оцінити те, що відбувається, і діяти цілеспрямовано.
Накопичений у Збройних Силах і арміях інших країн досвід роботи з військовослужбовцями, що піддалися бойовому стресу, дає змогу визначити основні способи і засоби їх психологічної підтримки. Безпосередньо в ході бойових дій застосовують комунікативні й організаційно-діяльнісні способи (табл. 2).
Таблиця 2
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15