1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23
Ім'я файлу: СП Березін Безпарточний.doc
Розширення: doc
Розмір: 1272кб.
Дата: 14.12.2020
скачати
Тема 8. Стратегія зовнішнього розвитку

підприємства
Студенти мають усвідомити, що зовнішньоекономічна діяльність – одна з форм господарської діяльності, пов’язана з міжнародним виробництвом, науково-технічною кооперацією та виходом на зовнішній ринок. Вона є наслідком розвитку зовнішньоекономічних зв’язків як сукупності напрямів, форм, методів та засобів торгово-економічного, науково-технічного співробітництва, а також валютно-фінансових та кредитних відносин держави з іншими країнами з метою раціонального використання міжнародного розподілу праці та міжнародних економічних відносин для вирішення внутрішньогосподарських та зовнішньополітичних завдань.

Причини виходу підприємств на зарубіжні ринки:

- обмеженість внутрішнього ринку та неможливість збільшення обсягів комерційних операцій;

- наявність активної конкуренції;

- висока мобільність споживачів;

- вплив організаційно-виробничих чинників, зокрема пошук та використання дешевшої сировини, робочої сили, виробничих потужностей тощо;

- вплив якісних чинників;

- прагнення уникнути негативних наслідків кризових явищ.

Стимули розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємства:

  1. розширення збуту;

  2. пошук ресурсів;

  3. диверсифікація джерел постачання і збуту.

Одним з проявів зовнішньоекономічної діяльності є створення спільних підприємств. Цілями створення спільних (з іншими державами) підприємств:

  • залучення передової закордонної технології;

  • запозичення управлінського досвіду;

  • насичення національного ринку високоякісною продукцією;

  • залучення у країну (на підприємство) додаткових матеріальних (фінансових) ресурсів;

  • заміщення імпорту;

  • розвиток експортного потенціалу;

  • навчання національних кадрів.

Важливим у розвитку зовнішньоекономічних відносин підприємств є створення спеціальних економічних зон.

Види спеціальних економічних зон:

  • зони вільного підприємства;

  • вільні економічні зони;

  • зони вільної (без мита) торгівлі;

  • зони науково-технічного розвитку (технополіси);

  • науково-промислові парки;

  • відкриті міста.

Цілі вивезення капіталу за кордон:

  • обхід тарифних і нетарифних протекціоністських бар’єрів;

  • використання різниці у вартості ресурсів (у т.ч. і робочої сили);

  • підвищення конкурентоспроможності;

  • отримання певних пільг від використання завищених трансфертних цін.

Основні переваги іноземного інвестування:

  • довготермінова гарантія збуту продукції;

  • участь в отриманні прибутку;

  • зменшення витрат виробництва та обігу;

  • розподіл ризику;

  • доступ до освоєння досягнень науково-технічного прогресу.

Студентам варто знати основні чинники, що враховуються при виході підприємства на закордонний ринок:

  1. вимоги до товару:

  • якість;

  • надійність;

  • упаковка;

  • після продажне обслуговування;

  • екологічна чистота;

  • сертифікація;

  1. ємність ринку:

  • насиченість;

  • платоспроможність;

  1. втручання держави:

  • ліміти та ліцензування;

  • ембарго (від іспан. embargo – накладення арешту, заборона) – заборона державною владою ввозу з будь-якої країни або вивозу у будь-яку країну певних товарів;

  • самообмеження поставок;

  • пряма заборона і обмеження щодо окремих видів діяльності;

  1. правове середовище:

  • комерційне право;

  • загально правові норми щодо захисту природи, техніки безпеки тощо;

  • порядок створення бізнесу;

  • оподаткування та ціноутворення;

  • трудове законодавство.

  1. монополізація ринку;

  2. митні процедури:

  • ввізне та вивізне мито;

  • нетарифне регулювання вивозу (ввозу) товару;

  • валютний контроль експорту;

  • сертифікація (санітарна, карантинна, ветеринарна);

  1. загальні зовнішні умови:

  • географічні, історичні, політичні;

  • культурні;

  • економічні;

  1. конкурентні умови:

  • унікальні здібності конкурентів;

  • транспортні витрати тощо.

Формування стратегії зовнішнього розвитку - це складний процес, який містить у собі елементи ризику та невизначеності. Головна проблема – обґрунтувати вибір основні альтернативного інструментарію, зрозуміти та врахувати найважливіші чинники та умови, що впливають на цей вибір.

Процес опрацювання стратегії потребує ефективної організації планової діяльності, зокрема формування програм, які охоплюють усі напрями діяльності та забезпечують послідовність виконання необхідних заходів, а саме:

розробку концепції товару, товарної стратегії, забезпечення якості та пристосування товару до умов обраного міжнародного ринку;

дослідження ринків, у тому числі чинників маркетингового середовища, споживацьких мотивацій та переваг, перспектив і динаміки;

вибору найпривабливіших ринкових сегментів;

формування попиту і стимулювання збуту, проведення рекламних кампаній;

організації сервісного обслуговування тощо.

Моделі виходу компаній на зарубіжні ринки зумовлені динамікою та специфікою розвитку національних ринків та можливими перевагами від спільної міжнародної діяльності. У сучасних умовах значна кількість компаній відмовляються від планів виходу на іноземні ринки та інтернаціоналізації своєї діяльності, оскільки:

по-перше, вони мають стабільні позиції на внутрішньому ринку, добре знають своїх споживачів, посередників, конкурентів, мають досвід у сфері правового забезпечення бізнесової діяльності;

по-друге, вони побоюються невизначеності міжнародного середовища і браку досвіду та інформації.

Разом з тим, низка обставин змушують орієнтуватися на зарубіжні ринки і шукати шляхи до міжнародного співробітництва.

Особливості міжнародних ринків:

  • вартісні відмінності між країнами;

  • коливання обмінних курсів валют;

  • відмінності торговельної політики урядів;

  • рівні міжнародної конкуренції тощо.

Необхідність стратегій зовнішнього розвитку визначається:

  • суттєвими змінами структури світового ринку;

  • спробами опрацювати адекватні заходи, що гарантують від надмірних втрат у разі невірних дій, похибок;

  • формування уявлення про перспективи макроекономічних процесів.

Практичний досвід міжнародних концернів свідчить, що завоювання нових зарубіжних ринків відбувається у декілька етапів, а саме.:

1. Дослідження ринку, визначення ступеня його привабливості шляхом ретельного і глибокого аналізу основних параметрів його макро- та мікросередовища з метою прийняття рішення про можливості виходу на той чи інший зарубіжний ринок.

2. Підбір регіонального представника-дистриб'ютора, що має досвід діяльності на міжнародному ринку.

3. Створення власного філіалу на засадах часткового або повного володіння через:

придбання місцевої компанії;

заснування нової компанії;

викуп частки партнера у спільному бізнесі.

Етапи процесу формування стратегії зовнішнього розвитку:

  • вибір довготермінових цілей – зростання збуту; зниження ризику, витрат тощо;

  • оцінка власних можливостей;

  • дослідження ринку – характер конкуренції; ємність; динаміка; регулювання цін; реклама; оподаткування тощо;

  • вибір стратегічних альтернатив;

  • опрацювання тактики – вибір засобів досягнення цілей на окремих етапах зовнішнього розвитку;

  • формування попиту і стимулювання збуту;

  • аналіз і контроль – оцінка отриманих результатів; облік відхилень від мети; коригування дій у непередбачених умовах.

Типи стратегій зовнішнього розвитку:

  1. надання права іноземним підприємствам використовувати технології компанії або поширювати продукцію компанії;

  2. підтримання національної виробничої бази та експорт товарів на іноземні ринки через використання дистриб’юторських каналів, що знаходяться під контролем;

  3. координація стратегій між країнами;

  4. прагнення підприємства до мінімізації витрат;

  5. диференціація виробництва у світовому масштабі через координацію дій між країнами;

  6. концентрація – спрямована на обслуговування однієї і тієї ж визначеної ніші у кожному визначеному ринку різних країн.

При розгляді проблем виходу на зовнішні ринки варто зазначити, що специфічними стратегіями, характерними для підприємств, які планують працювати за кордоном, є стратегії, пов'язані з вибором форм здійснення операцій. До них належать:

стратегія створення нових підрозділів (дочірнє або спільне підприємство);

ліцензування;

франчайзинг;

офшорне виробництво.

Під час реалізації стратегії створення нових підрозділів за кордоном виникає необхідність вибору форми власності: повне володіння (дочірнє підприємство) або спільне підприємство. Вибір тієї чи іншої форми власності залежить від того, що саме є пріоритетним для міжнародної корпорації - уникнення ризиків чи повний контроль над іноземним підрозділом.

У разі створення дочірнього підприємства компанія має повний контроль над діяльністю іноземного підприємства і отримує прибуток у повному розмірі. Розмір розподіленого прибутку та особливості реінвестування визначає головна компанія. Створення дочірнього підприємства має також певні недоліки, до яких слід віднести:

комерційні та фінансові ризики повністю несе власник;

ресурси, які могли бути вкладені у розвиток науково-дослідних робіт чи географічне розширення присутності підприємства відволікаються на володіння даним підрозділом;

не завжди сприятливий вплив торговельної політики уряду приймаючої держави.

Створення спільного підприємства базується на угоді, згідно з якою два або більше партнерів володіють і управляють закордонним підприємством, яке розташоване у країні одного із партнерів. Спільні підприємства можуть функціонувати на умовах ліцензування, виробництва, управління за контрактами або спільного володіння. У разі контрактів на виробництво міжнародна корпорація погоджується, щоб іноземна компанія здійснювала власне виробництво продукції у даній країні.

Ліцензування використовується у разі, коли корпорація не може, або не бажає самостійно здійснювати виробництво у певній країні. Ліцензія – це дозвіл на передавання фізичними або юридичними особами (ліцензіарами) прав на використання винаходу, промислового зразку, що їм належать, іншим фізичним чи юридичним особам (ліцензіатам).

Вибір на користь ліцензування може бути зроблений з наступних причин:

1. Економічні – за допомогою ліцензування компанія швидше вийде на іноземний ринок і зможе протистояти конкурентам. До того ж створення підрозділів за кордоном вимагає значних матеріальних витрат, розмір яких не завжди є виправданим щодо обсягів ринку. Навіть міжнародна корпорація, що володіє значними коштами, не спроможна власними силами створити власні підрозділи у багатьох країнах світу одночасно.

2. Стратегічні – якщо новий вид продукції чи розроблена технологія не відповідають стратегічному напряму діяльності міжнародної корпорації, вона може продати ліцензію на їх використання іншому суб’єкту господарювання.

3. Політико-правові – мають місце, якщо у країні діють обмеження щодо прямих іноземних інвестицій, або відсутня система надійного захисту патентного права.

Франчайзинг – це ділова угода, за якою одна сторона дозволяє іншій здійснювати діяльність, використовуючи її товарний знак, логотип, продукцію, а також методи ведення операцій в обмін на винагороду. За допомогою франчайзингу франшизер (продавець) надає постійну допомогу франчайзеру (покупцю) у його бізнесі, у багатьох випадках франшизер бере на себе і функцію постачання. Найбільш розповсюдженою є схема франчайзингу, яка полягає у тому, що франшизер передає права на власну торгову марку місцевій організації в обраній країні. Потім основний покупець відкриває власну торгову мережу через субфраншиз.

Офшорне виробництво означає, що одна або декілька стадій виробничого процесу розміщуються за кордоном для зменшення затрат.

Стратегія офшорного виробництва залежить від багатьох чинників, а саме:

розміру транспортних витрат;

розміру мита на комплектуючі порівняно з митом на готову продукцію;

вартості робочої сили;

виникнення валютних ризиків;

технологічних вимог виробництва;

політико-економічних чинників, що притаманні країні;

наявності ефекту масштабу виробництва тощо.

Крім того, рішення про місце розташування офшорного виробництва є функцією від зовнішніх чинників (місткості ринку, стимулів, які використовує місцева влада) і внутрішніх стратегічних чинників (відносного значення виробничої спеціалізації, місцезнаходження ринків, розміру витрат, існування та рівня ризиків).

Існує багато способів організації офшорного виробництва.

1. Вихід з продукцією, що випускається на одному підприємстві, одночасно на декілька ринків світу. Ця система є вигідною у випадку, коли місткість кожного окремого ринку є незначною і досягти ефекту масштабу можна лише за умови зосередження виробництва на одному великому підприємстві.

2. У разі, якщо міжнародна компанія діє на крупних ринках, що відрізняються один від одного, вона надає перевагу створенню власних виробничих підприємств на кожному або майже кожному ринку збуту. Це дозволяє зменшити затрати на транспортування та митне обслуговування.

3. Якщо міжнародна корпорація є широко диверсифікованою, підприємства здійснюють одночасно декілька виробничих процесів, то раціоналізація управління полягає у створенні підприємств за технологічною або продуктовою ознакою. Кожне спеціалізоване підприємство при цьому обслуговує усі ринки.

4. Існує також варіант, коли підприємства, які виробляють комплектуючі, здійснюють виробничий взаємообмін, а потім збирають готову продукцію для постачання на місцеві ринки.

Міжнародна корпорація може обрати одну або декілька стратегій здійснення закордонної діяльності, про які йшлося вище, у залежності від того, що саме для неї буде вигідно у тій чи іншій країні.

У ході вивчення курсу студенти знайомляться з типами конкурентів на міжнародних ринках:

  1. фірми, стратегічним наміром яких є глобальна першість, або високий ранг серед лідерів глобального ринку;

  2. фірми, для яких головною стратегічною метою є захист місцевого верховенства на їхньому “домашньому” ринку, навіть, якщо вони поширюються свої продажі на міжнародний рівень і працюють на декількох чи багатьох іноземних ринках;

  3. фірми, що прагнуть до збільшення світових продажів і намагаються це зробити у багатьох країнах;

  4. винятково “місцеві” фірми, чиї стратегічні наміри не простягаються за межі побудови сильної конкурентної позиції на своєму “домашньому” ринку; орієнтують увагу на умови місцевого ринку і стежать за подіями міжнародного ринку лише з погляду його впливу на місцеву ситуацію.

Стратегічні альянси (союзи) – це угоди між фірмами, які йдуть далі звичайних відносин, але не утворюють об’єднань. Стратегічні альянси є засобом для фірм в одній і тій же галузі, розташованих у різних країнах, змагатися у глобальних масштабах, одночасно зберігаючи свою незалежність.

Стратегічний альянс може включати:

  • об’єднання дослідницьких зусиль;

  • участь у технологічних розробках;

  • спільне використання виробничого устаткування;

  • спільний маркетинг;

  • об’єднання зусиль для спільного виробництва компонентів чи збірки готової (кінцевої) продукції.

Принципи, необхідні для досягнення найкращих результатів від стратегічного альянсу:

  1. вибір спільного партнера;

  2. формування так званих “мостів довіри”;

  3. неможливість отримання винагороди негайно;

  4. продукція і ринкові сили союзника мають більше доповнювати, ніж конкурувати безпосередньо з власною продукцією компанії;

  5. швидкість пристосування цінних ідей і досвіду обраного партнера до власної діяльності;

  6. збереження комерційної таємниці від партнера;

  7. союз є тимчасовим, але у разі економічної вигоди його слід продовжувати, у протилежному – не коливаючись, без вагань, припинити.

При вивченні курсу слід знати, що притулки прибутку – це ринок країн, де компанія має сильну, захищену ринкову позицію і отримує істотні прибутки.

У більшості випадків найбільші і найбільше стратегічно важливі притулки прибутку – це “домашні” ринки, однак мультинаціональні компанії мають притулки прибутку також на ринках тих країн, де вони володіють сильними конкурентними позиціями, великими обсягами продажів і привабливими маржами прибутків.

Притулки прибутків є цінними активами у глобальних галузях. Компанії з великими, захищеними притулками прибутку мають конкурентну перевагу над компаніями, що не мають захищених притулків. Компанії з безліччю притулків прибутку мають більш сприятливі позиції, ніж компанії з єдиним притулком. Тому глобальний конкурент із безліччю притулків прибутку може успішно атакувати і побити місцевого конкурента, для якого єдиним притулком прибутку є свій “домашній” ринок.

Критичні ринки – це ринки у країнах, які є притулком прибутку ключових конкурентів, мають великі обсяги продажів, включають престижних споживачів та забезпечують виняткові прибутки через слабкий конкурентний тиск.

Крім того, існують стратегії зовнішнього розвитку підприємства шляхом інтеграції і кооперації суб’єктів господарювання у межах національної економіки.

Поширеними формами кооперації великих, середніх та малих господарських структур є: субпідряд, лізинг та венчурне фінансування. Змістом перелічених форм є інтеграція (переплетіння) функціональних сфер діяльності різних за розмірами підприємств.

Серед організаційних форм взаємодії (кооперації) великих, середніх і малих фірм у виробничій сфері слід передусім виділити субпідрядну систему. Це довгострокові відносини у сфері постачання між великою (головною) компанією, що виробляє значні обсяги масової продукції, та багатьма малими підприємствами, які працюють на основі подетальної, технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції, що виробляється відносно невеликими обсягами, або вузької номенклатури.

Сутність субпідряду полягає у збільшенні обсягу робіт, що передаються великими компаніями за контрактами малим та середнім підприємствам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих.

Субпідрядна система особливо поширена у галузях масового виробництва (автомобільній, електротехнічній, електронній промисловості, деяких сферах машинобудування).

Система субпідряду як форма кооперування великого, середнього і малого виробництва заснована на об'єктивних чинниках, пов'язаних з науково-технічним прогресом, передусім, принциповими змінами у техніко-технологічній базі виробництва. Саме останні сприяли зростанню ролі малого підприємництва у будь-якому господарському комплексі. Розвиток спеціалізації і механізму кооперації перетворює середнє і мале підприємництво на складову великого виробництва. Зростають їх місце і роль у підвищенні ефективності суспільного виробництва.

Одним із методів оновлення матеріальної бази і основних фондів малих та середніх підприємств різних форм власності є лізинг. Це ефективний спосіб стимулювання інвестиційної активності, залучення додаткових вкладень, у тому числі іноземних, у розвиток економіки, передусім її виробничої сфери.

Лізинг є підприємницькою діяльністю, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає у наданні лізингодавцем у виняткове користування на визначений термін лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця, або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Для суб'єктів малого і середнього підприємництва лізинг забезпечує такі переваги:

- стовідсоткове кредитування, яке не потребує негайного початку платежів; договір підписується на повну вартість, а лізингові платежі є поточними і, як правило, починають сплачуватися після постачання майна або пізніше;

- контракт за лізингом отримати набагато простіше, ніж позику;

- до лізингових операцій залучаються великі кошти банківських установ, страхових, акціонерних та інших товариств;

- лізинг привабливий також можливістю, яка надається суб'єктам малого підприємництва, що не мають достатнього капіталу для купівлі обладнання, отримати його шляхом оренди, крім того, на вигідніших умовах, ніж за контрактами купівлі-продажу;

- можливість   через   лізинг   сучасних   і   високопродуктивних технічних   засобів   не   тільки   оперативно   реконструювати виробництво, а й спрямовувати зекономлені кошти на інші потреби;

- лізинг  дає  можливість   отримати  додаткові   інвестиції  від іноземних партнерів, причому не у грошовому вираженні, що викликає певні складнощі, а у машинах та устаткуванні, які потрібні для виробничої діяльності.

Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регламентує правовідносини між суб'єктами лізингу і залежно від особливостей здійснення лізингових операцій може бути двох видів: фінансовий або оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним.

Велике значення для підвищення життєздатності суб'єктів малого та середнього підприємництва має система організації доступу цих структур до механізму передачі технологій та результатів наукових розробок у виробництво на основі їх кооперації з великими компаніями.

Венчурне (ризикове) фінансування слід розглядати як у широкому, так і у вузькому значеннях. У широкому значенні - це вклад у ризикові, з погляду фінансових результатів, проекти, передусім у галузі високих технологій. У вузькому значенні венчурне фінансування означає довго- або середньострокові інвестиції у вигляді кредитів або вкладень у акції, які здійснюються венчурними фондами з метою створення і розвитку малих компаній, що швидко розвиваються.

Як правило, малі венчурні (ризикові) підприємства пов'язані зі сферою НДЕКР (науково-дослідних і експериментально-конструкторських розробок). Через це для їх позначення часто використовують поняття “малі інноваційні підприємства”. Венчурні фонди утворюються у кількох організаційних формах, головною з яких є спеціалізована незалежна структура венчурного капіталу. Іншими формами є: венчурні фонди великих корпорацій, інвестиційні компанії малого бізнесу, науково-дослідні товариства з обмеженою відповідальністю тощо.

Саме через свої венчурні фонди корпорації здійснюють ринкове фінансування малих і середніх підприємств. Виходячи з цього, перспективи розвитку в Україні венчурного фінансування як форми інтеграції великих і малих структур пов'язані, передусім, з реалізацією потенціалу промислово-фінансових груп.
Термінологічний словник
Ембарго – заборона державною владою ввозу з будь-якої країни або вивозу у будь-яку країну певних товарів.

Зовнішньоекономічна діяльність – одна з форм господарської діяльності, пов’язана з міжнародним виробництвом, науково-технічною кооперацією та виходом на зовнішній ринок.

Інтеграція – це процес розширеного економічного і виробничого співробітництва суб’єктів господарювання.

Кооперація – це співробітництво між суб’єктами господарювання у виробничій сфері чи послугах.

Критичні ринки – це ринки у країнах, які є притулком прибутку ключових конкурентів, мають великі обсяги продажів, престижних споживачів та забезпечують виняткові прибутки через слабкий конкурентний тиск.

Опрацювання тактики зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання – вибір засобів досягнення цілей на окремих етапах зовнішнього розвитку підприємства.

Притулки прибутку – це ринки країн, де компанія має сильну, захищену ринкову позицію і отримує істотні прибутки.

Стратегічні альянси (союзи) – це угоди між фірмами, які йдуть далі звичайних відносин, але не утворюють об’єднань; є засобом для фірм в одній і тій же галузі, розташованих у різних країнах, змагатися у глобальних масштабах, одночасно зберігаючи власну незалежність.

Франчайзинг – це ділова угода, за якою одна сторона дозволяє іншій здійснювати діяльність, використовуючи її товарний знак, логотип, продукцію, а також методи ведення операцій в обмін на винагороду.
Питання для обговорення
1. Напрямки зовнішнього розвитку підприємства.

2. Зміст зовнішньоекономічної діяльності підприємства.

  1. Резерви зовнішнього розвитку.


Теми рефератів


    1. Чинники, що впливають на вихід підприємства на зовнішній ринок.

    2. Сучасні особливості міжнародних ринків.

    3. Типи конкурентів на міжнародних ринках.


Питання для самостійного вивчення
1. Характеристика змісту зовнішнього розвитку підприємства.

2. Стимули розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємства.

3. Притулки прибутку та критичні ринки.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

скачати

© Усі права захищені
написати до нас