4.4. Амінотрансферази
Аспартатамінотрансфераза (L-аспартат: 2-оксоглутарат-амінотрансфераза, АсАТ або назва, яка використовується рідше, – глутаматоксалоацетат-трансаміназа (ГОТ); КФ 2.6.1.1). АсАТ каталізує оборотну реакцію перенесення аміногрупи від аспарагінової кислоти на α-кетоглутарат із утворенням оксалоацетату та глутамінової кислоти.
Аланінамінотрансфераза (КФ 2.6.1.2. L-аланін: 2-оксоглутаратамінотрансфераза, АлАТ або назва, яка використовується рідше - глутаматпіруваттрансаміназа (ГПТ)). АлАТ – фермент, що каталізує перенесення аміногрупи від аланіну на α-кетоглутарат із утворенням пірувату та глутамінової кислоти.
Амінотрансферази каталізують процеси трансамінування, вони розподілені по всіх органах і тканинах. АсАТ має 2 ізоферменти, локалізовані як у цитозолі – ц-АсАТ (при електрофоретичному розділенні рухається до анода), так і в мітохондріях – м-АсАТ (при електрофорезі мігрує до катода), АлАТ – переважно цитоплазматичний фермент, його мітохондріальна форма нестабільна, її вміст у клітині низький. Роль коферменту в трансаміназних реакціях відіграє піридоксальфосфат (похідне вітаміну В6).
АсАТ у високих концентраціях наявний у клітинах серцевого й скелетного м’язів, печінці, нирках, нервовій тканині, підшлунковій залозі й еритроцитах. Ураження будь-якого з цих органів і тканин може призвести до істотного підвищення АсАТ у сироватці крові.
Найрізкіші зміни АсАТ спостерігаються при ураженні серцевого м’яза. Так, при інфаркті міокарда активність АсАТ у сироватці крові може підвищуватися в 4–5 разів. При гострому інфаркті міокарда її активність підвищується у 93–98 % хворих і має таку саму динаміку, як і МВ ізофермент КК, але ступінь збільшення активності АсАТ дещо менший. Вважається, що між розмірами вогнища інфаркту й активністю АсАТ у сироватці крові є тісна кореляція: некроз площею 1,5×1,5 см призводить до суттєвого підвищення активності АсАТ у сироватці крові. Якщо впродовж декількох днів не відбувається нормалізація активності ферменту, це свідчить про розширення зони інфаркту. У осіб, молодших 60 років, активність АсАТ, як правило, вища, ніж у осіб більш літнього віку, тому висока активність АсАТ у літніх людей може бути розцінена як прояв обширного інфаркту міокарда і є негативною прогностичною ознакою.
Підвищення активності АсАТ характерне також для печінкових патологій. Так, значне підвищення активності ферменту має місце при гострому вірусному і токсичних гепатитах. Помірне підвищення може мати місце при цирозі печінки (у 2–3 рази), механічній жовтяниці, метастазах пухлини в печінку. Такі зміни можуть спостерігатися і при ураженні скелетної мускулатури, наприклад, при прогресуючій м’язовій дистрофії; при панкреатиті; вираженому внутрішньосудинному гемолізі. Слід мати на увазі, що у новонароджених активність ферменту приблизно в 1,5 раза вища, ніж у дорослих.
Причини підвищення активності АсАТ у сироватці крові подані в таблиці 1.
Таблиця 1 – Причини підвищення активності АсАТ у сироватці крові
| Тип змін | Причини |
| Артефактні | гемоліз еритроцитів in vitro; суттєва затримка відділення еритроцитів від сироватки крові |
| Фізіологічні | у новонароджених активність приблизно в 1,5 раза вища, ніж у дорослих |
Продовження табл. 1
| Тип змін | Причини |
| Значне підвищення | недостатність кровообігу при шоковому стані й гіпоксії; інфаркт міокарда; гострий вірусний або токсичний гепатит |
| Помірне підвищення | цироз печінки (може бути нормальним або підвищеним у 2–3 рази); механічна жовтяниця; метастази пухлини в печінку; ураження скелетної мускулатури (прогресуюча м’язова дистрофія); після травми або оперативного втручання; виражений внутрішньосудинний гемоліз; гострий панкреатит; дерматоміозит |
Дослідження відношення м-АсАТ/загальна активність AсАT також було запропоноване як діагностичний тест. Відношення м-АсАТ/загальна активність AсАT знижене при гепатиті і не змінене при обтурації жовчних проток, алкогольному ураженні печінки, метастазах у печінку. У печінці на частку м-АсАТ припадає 81 % від загальної активності ферменту. Поява в сироватці крові високої активності м-АсАТ свідчить про некротичні процеси в гепатоцитах. Проте ці дослідження не знайшли широкого застосування в клінічній практиці, оскільки діагностична чутливість і специфічність дослідження м-АсАТ виявилися не вище, ніж загальна активність AсАT і АлАТ.
Відношення показників активності КК/АсАТ має високу діагностичну значущість при диференціальній діагностиці інфаркту міокарда та ураження скелетних м’язів: відношення КК/АсАТ близько 27 (13–56) свідчить про ураження скелетних м’язів, близько 5 (2–9) – про патологію кардіоміоцитів.
Зниження активності АсАТ має місце при недостатності піридоксину (вітаміну В6), при нирковій недостатності, малярії, вагітності.
Багато методичних прийомів було запропоновано для дослідження загальної активності AсАT: хроматографічне дослідження амінокислот в інкубаційному середовищі, реакція оксалоацетату з 2,4-динітрофенілгідразином (2,4-ДНФГ), визначення сформованого глутамату при дії глутаматдегідрогенази (ГлДГ).
У медичних установах країн СНД із колориметричних методів найбільш широко використовується метод Райтмана-Френкеля, в якому оксалоацетат, утворений при переамінуванні L-аспартату й α-кетоглутарату, в лужному середовищі перетворюється на піруват, який у реакції з 2,4-ДНФГ утворює гідразон пірувату, оптичну густину якого вимірюють при довжині хвилі 540 нм.
Найзручніший аналітичний спектрофотометричний метод, що знайшов широке застосування, запропонований Карменом. У цьому методі оксалоацетат, який утворився в результаті переамінування, відновлюють у малат із одночасним окисненням НАДН при дії МДГ і вимірюють кінетику оптичної густини НАДН при довжині хвилі 340 нм. Специфічні субстрати AсАT — L-аспартат або L-глутамат, хоча L-тирозин і деякі аналоги аспартату також можуть бути субстратом для ферменту. Специфічний інгібітор AсАT – аналог аспартату (вінілгліцин). Роздільне дослідження активності ц-АсАТ і м-АсАТ можна провести, використовуючи хроматографічні методи, а також методи електрофорезу й імуноінгібування.
АлАТ у високих концентраціях наявний у клітинах печінки та меншою мірою у скелетних м’язах, нирках і серці. Підвищення активності АлАТ найчастіше відмічається при гострих захворюваннях печінки та жовчних шляхів. Активність АлАТ різко підвищується у хворих на гострі вірусні гепатити в ранні терміни хвороби: приблизно у 50 % хворих вона збільшується за 5 днів до появи жовтяниці та гепатомегалії, у 90 % хворих – за 2 дні до появи цих симптомів. Пік ферментативної активності випереджає максимальний рівень білірубіну в крові на 7–10 днів і збігається з появою жовтяниці, тобто періодом максимальної тяжкості хвороби (перевищення норми в 20–50 разів). У неускладнених випадках рівень активності як АлАТ, так і АсАТ знижується до нормальних значень до кінця 8-го тижня захворювання приблизно у 75–80 % хворих. У невеликої частини хворих після нормалізації спостерігається другий пік підвищення активності амінотрансфераз, це супроводжується клінічним рецидивом хвороби. Тривале підвищення активності амінотрансфераз або збільшення їх на пізні терміни хвороби може означати розвиток печінкового некрозу. Тривале незначне збільшення ферментативної активності в частині випадків свідчить про перехід процесу в хронічну стадію (хронічний гепатит, цироз).
Серцевий м’яз містить незначну кількість АлАТ порівняно з АсАТ. Тому рівень активності АлАТ у сироватці крові при інфаркті міокарда звичайно залишається в межах норми, якщо тільки в результаті застійних явищ повторно не уражається печінка.
Методи дослідження активності АлАТ у біологічних рідинах подібні до AсАT, особливо в колориметричному методі Райтмана-Френкеля. У методі ультрафіолетової кінетики (довжина хвилі 340 нм) утворений при переамінуванні аланіну й α-кетоглутарату піруват відновлюється до лактату з одночасним окисненням НАДН, що каталізується ЛДГ. Переваги методу такі: 1) можливість використовувати для розрахунку активності ферменту коефіцієнт молярної екстинкції НАДН; 2) високий ступінь специфічності; 3) можливість враховувати ступінь інгібування реакції при накопиченні в інкубаційному середовищі пірувату. Після незначної лаг-фази зниження оптичної густини інкубаційного середовища при 340 нм пропорційне активності АлАТ.
Як кофермент у реакції переамінування, що здійснюється обома ферментами, є вітамін B6 (піридоксин), який у ході реакції перетворюється на фізіологічно активну форму – піридоксаль-5-фосфат (П-5-Ф). Додавання в сироватку крові П-5-Ф приводить до підвищення активності як AсАT, так і АлАТ. У крові здорових людей при додаванні П-5-Ф відмічена негативна кореляційна залежність між умістом у крові П-5-Ф і активністю AсАT і АлАТ. Вітамін B6 широко представлений у харчових продуктах, але руйнується при приготуванні їжі. Вміст П-5-Ф у крові знижується з віком, тому активність AсАT і АлАТ у осіб старше 64 років на 30 % нижча, ніж у віці 46–63 років. У осіб похилого віку виявлене найбільш значне підвищення активності AсАT і АлАТ при додаванні в інкубаційне середовище П-5-Ф (19 % порівняно із 6,5 % у осіб молодшого віку). Вміст вітаміну В6 у сироватці крові виявляє виражений вплив на активність AсАT, АлАТ та їх співвідношення.
Відношення АсАТ/АлАТ називається коефіцієнтом де Рітіса. У нормі він становить 1,33±0,42, при захворюваннях печінки – нижче за цю величину, а при захворюваннях серця – вище. Так, при вірусних гепатитах його значення зменшується й становить 0,55–0,65. Більшою чутливістю відрізняється АлАТ, яка в перші 10–15 діб захворювання (5–10 діб від початку прояву жовтяниці) практично в усіх випадках буває підвищеною. У розпал хвороби, при високих значеннях активності тієї або іншої трансамінази, коефіцієнт де Рітіса становить у середньому 0,83, що відображає значне руйнування гепатоцитів і вихід мітохондріальної АсАТ у кров’яне русло. Зі збільшенням термінів захворювання активність амінотрансфераз поступово знижується, як правило, швидше при легкому його перебігу, ніж при середньотяжкому і тяжкому. При рецидивах і загостреннях хвороби активність амінотрансфераз знову підвищується. Амінотрансферазна проба певною мірою є критерієм виздоровлення.
У диференціально-діагностичному відношенні має деяке значення те, що при алкогольних ураженнях печінки на противагу вірусним характерне переважне підвищення активності АсАТ і коефіцієнт де Рітіса становить більше 2. Значення цього коефіцієнта, вище за норму, часто спостерігається при обтураційних жовтяницях, холециститах, цирозах, коли абсолютні значення АлАТ і АсАТ невеликі.
Підвищення активності трансаміназ можливе при запальних захворюваннях різних органів і тканин (наприклад, підшлункової залози, при м’язовій дистрофії і т. д.). Подібні гіперферментемії не мають, як правило, самостійного діагностичного значення, але повинні враховуватися при трактуванні трансаміназного тесту. Зниження активності АлАТ може мати місце за тих самих умов, що і зменшення активності АсАТ.
На сьогодні вважають, що в рамках концепції підвищення активності амінотрансфераз унаслідок некрозу гепатоцитів і м’язових клітин існує ряд суперечностей.
По-перше, при гепатитах часто активність АлАТ підвищується більш ніж у 100 разів, що може відбуватися лише при глибокому ступені деструкції паренхіми органа, що не узгоджується з даними біопсії. По-друге, для АлАТ знайдений «феномен розведення» – нелінійне падіння активності ферменту при розведенні сироватки, тобто разом із простою дифузією ферменту із зруйнованої тканини існує, як мінімум, ще один механізм зміни активності. По-третє, у тканині печінки описана наявність «мітохондріального» ізоферменту АлАТ, який практично не виявляється в сироватці крові навіть при значному некрозі гепатоцитів. При цьому в сироватці крові спостерігається збільшення кількості і «мітохондріальної», і «цитозольної» ізоформ іншої трансамінази – АсАТ.
Але найсильніші протиріччя спостерігаються при спробах співвіднести концентрацію ферменту, його активність і клінічну картину. Було зроблено спроби створити імуноферментні системи для визначення АсАТ, проте кореляція між активністю та імунореактивною концентрацією ферменту відсутня.
Незважаючи на очевидні суперечності, теорія зв’язку лізису клітин із збільшенням активності трансаміназ дотепер є переважною.
Основною внутрішньоклітинною роллю АлАТ вважають її участь у поєднанні метаболізму амінокислот і циклу трикарбонових кислот. Для більш вивченого ферменту – АсАТ – відомо декілька функцій. При цьому основними функціями цього ферменту є участь у циклі сечовини та в малат-аспартатному шунті через мембрану мітохондрій. Усі ці метаболічні шляхи локалізовані усередині клітини, а відповідно і ферменти для виконання своєї фізіологічної ролі повинні знаходитися в клітині. На цей момент невідомо жодного природного інгібітора трансаміназ, який би міг забезпечувати регуляцію ферментативної активності й пояснити відсутність кореляції між концентрацією та активністю ферменту. Унаслідок відсутності відомостей про діапазон можливої «природної» регуляції в більшості випадків про кількісний уміст цих ферментів в органах, тканинах і крові судять тільки на підставі вимірювання їх активності.
Яка ж можлива фізіологічна роль трансаміназ у крові людини? Групою дослідників було зроблено спробу виявлення феномену алостеричної регуляції активності ферментів у периферичній крові як однієї з умов прояву фізіологічної ролі трансаміназ.
Як уже зазначалося вище, для АсАТ відома участь у процесах трансмембранного перенесення. Цей процес, як правило, розглядається як необхідний для перенесення відновних потенціалів через мітохондріальну мембрану й регенерації НАДH, утвореного в результаті гліколізу. Проте шлях утилізації НАДH у мітохондріях не завжди можливий. Наприклад, еритроцити не мають мітохондрій і тому їм необхідно утилізувати НАДH іншим способом. Гліколітичний шлях отримання енергії характерний також і для м’язів в умовах нестачі кисню. У цій ситуації для регенерації НАДH необхідний малат-аспартатний шунт. Другим продуктом гліколізу, який необхідно видаляти з клітини у випадках неможливості окиснення, є піруват. Піруват і лактат мають дуже низьку швидкість трансмембранного перенесення, але L-аланін легко переноситься через мембрану. І саме АлАТ може забезпечити утворення L-аланіну з пірувату. Необхідно також зазначити, що печінка дуже активно поглинає L-аланін як субстрат. Це зумовлено високою інтенсивністю циклу сечовини й глюконеогенезу. У той самий час виявлено, що печінка в незначному ступені метаболізує глюкозу до піровиноградної кислоти, тобто інтенсивність гліколізу в ній невисока. Глюкоза, що надходить у печінку, переробляється на глікоген, у зв’язку з цим можна вважати, що переважним енергетичним субстратом для печінки є піруват, а його проходження через мембрану може бути забезпечене у формі L-аланіну. Здатність печінки поглинати L-аланін у концентраціях, що в 20 разів перевищують фізіологічну норму, виявлено в дослідах із перфузією печінки. Якщо взяти саме таку участь АлАТ і АсАТ у процесах перерозподілу енергетичних субстратів між органами, то змінюється й відношення до підвищення активності цих ферментів при патологічних процесах. Фактично можна припустити, що підвищення активності трансаміназ пов’язане або з необхідністю відведення продуктів гліколізу від органів, які знаходилися в умовах гіпоксії, або з підвищенням енергетичних витрат печінкою. У цьому контексті підвищення активності трансаміназ зовсім не свідчить лише про лізис клітин.
На підставі цього можна зробити припущення, що «стерті» форми гепатиту взагалі не супроводжуються процесом руйнування печінки, і організм успішно справляється з патологічним процесом самостійно. Це пояснює також і той факт, що активність трансаміназ підвищується раніше від появи в крові інших ферментів, специфічних тільки для внутрішньоклітинного простору.
Підвищення активності трансаміназ можна відмітити і у здорових людей, що перебувають на дієті, багатій на білки або яка містить 20–25 % сахарози, а також у донорів. У 82 % донорів з підвищеним рівнем АлАТ не було клінічних проявів гепатиту.
Підвищення активності АсАТ і АлАТ може бути викликане вживанням лікарських препаратів, що виявляють слабовиражену (або клінічно не виражену) гепатотоксичну дію або холестаз. До них можна віднести аспірин, індометацин, анаболічні стероїди, оральні контрацептиви, інгібітори МАО, тестостерон, прогестерон, сульфаніламіди, піридоксин, барбітурати, препарати міді і заліза, антибіотики (еритроміцин, гентаміцин, ампіцилін, тетрациклін, лінкоміцин).
4.5. Гамма-глутамілтранспептидаза
Гамма-глутамілтранспептидаза (γ-глутамілтрансфераза, ГГТП, ГГТФ; КФ 2.3.2.2) каталізує перенесення гамма-глутамілового залишку з гамма-глутамілового пептиду на амінокислоту, інший пептид або інший субстрат. В організмі людини фермент бере участь у метаболізмі глутатіону – трипептиду, що складається із залишків глутамінової кислоти, цистеїну й гліцину, який виконує важливу роль у багатьох обмінних процесах.
ГГТП складається з одного поліпептидного ланцюга з молекулярною масою 90 кДа. Фермент має гідрофільний і гідрофобний фрагменти. Активний центр розміщений на гідрофільній ділянці поліпептидного ланцюга. Гідрофобною ділянкою фермент прикріплюється до мембрани.
Тест щодо визначення активності ГГТП останнім часом набуває все більшого значення в діагностиці захворювань печінки і гепатобіліарного тракту, оскільки відрізняється більшою чутливістю, ніж застосовувані з цією метою тести на АлАТ, АсАТ і ЛФ.
Найвища активність ГГТП виявлена в нирках – у 7000 разів вище, ніж у сироватці крові. Вміст ГГТП у сироватці крові здорової людини, як правило, незначний і пов’язаний з її екскрецією з клітин печінки, де активність ферменту в 200–500 разів вища. Крім того, ГГТП міститься в клітинах підшлункової залози (у 600 разів вище, ніж у сироватці крові). Незначна активність ферменту реєструється в кишечнику, мозку, серці, селезінці, простаті й скелетних м’язах. У клітині ГГТП локалізована в мембрані, лізосомах і цитоплазмі, причому мембранна локалізація ферменту характерна для клітин із високою секреторною, екскреторною або реабсорбційною здатністю. Це епітеліальні клітини, що вистилають жовчні шляхи і печінкові канальці, проксимальні канальці нефрону, клітини екзокринної тканини і вивідних проток підшлункової залози, ворсинчасті клітини тонкої кишки.
Серед біологічних рідин найвища активність ГГТП спостерігається в жовчі, сечі. У сироватці крові активність ферменту в 4–6 разів нижча, ніж у сечі. В еритроцитах фермент відсутній.
ГГТП представлена різними ізоферментами (методом диск-електрофорезу в поліакриламідному гелі виявлено 5 фракцій ізоензимів ГГТП). Залежно від виду патології кількість ізоферментів у хворого може бути різною. Розділення ізоформ ГГТП методом електрофорезу на пластинках агарози дозволило виявити у здорових людей 4 ізоформи. Ізоформа ГГТП із найбільшою рухливістю (розміщується в зоні преальбуміну) названа ГГТП-1, смуги з меншою рухливістю, які за розподілом відповідають альбуміну, альфа-1-, альфа-2- і гамма-глобулінам, названі відповідно ГГТП-2, ГГТП-3 і ГГТП-4. ГГТП-2 (56-67 % загальної активності ГГТП у сироватці крові) має головним чином печінкове походження, основним джерелом ГГТП-3 (12–16 %) є підшлункова залоза, ГГТП-4 (12–18 %) має ниркове походження, а джерелом найменш активної ізоформи ГГТП-1 (0,4–3,0 %), яка не візуалізується при використанні менш чутливих методів, є кишечник.
Синтез ГГТП в організмі людини кодує один локус гена, тому гетерогенність ферменту пов’язана з його постсинтетичними змінами і залежить від ступеня глікозилювання, приєднання сіалових кислот та ін. Деякі модифікації ферменту можуть виявлятися в крові лише при певних захворюваннях. Так, зв’язування ГГТП із ліпопротеїном-Х (ЛП-Х) виявляється при холестазі, зміна сіалізації молекули характерна для гепатоцелюлярної карциноми; окремі ж модифікації є фізіологічними, наприклад, зв’язування ферменту з апопротеїнами.
ГГТП займає важливе місце в метаболізмі амінокислот. Комплекс біохімічних реакцій реабсорбції амінокислот із первинної сечі, профільтрованої через гломерулярну мембрану, називається глутаміловим циклом. Цей процес починається з дії ГГТП, яка розміщена на зовнішній поверхні клітинної мембрани і зв’язує амінокислоту первинної сечі з клітиною епітелію канальців за участі природного субстрату – глутатіону, утворюючи потрійний комплекс: амінокислота-ГГТП-глутатіон.
Активність ГГТП у сироватці крові підвищується при будь-яких патологіях печінки та жовчних шляхів, і, навпаки, при нормальній активності ферменту ймовірність захворювання печінки дуже мала. Залежно від механізму ушкодження печінки ступінь збільшення активності ГГТП у сироватці крові, як правило, помітно відрізняється, що дозволяє успішно використовувати цей маркер для диференціальної діагностики захворювань печінки.
Істотне збільшення активності ГГТП спостерігається при холестазі, й лише незначне – при ушкодженні паренхіми печінки (некрозі гепатоцитів). Оскільки в останньому випадку, як уже зазначалося раніше, різко зростає активність АлАТ, то визначення індексу АлАТ/ГГТП дозволяє з високою достовірністю диференціювати гострий вірусний та обструктивний гепатити. У хворих на хронічний гепатит активність ГГТП збільшена в 75 % випадків, тоді як показники АлАТ можуть знаходитися на рівні нормальних значень. Тому тест на ГГТП із більшою достовірністю підтверджує діагноз захворювання. ГГТП – більш інформативний маркер ураження гепатобіліарної системи, ніж ЛФ. Активність ГГТП зростає на ранніх термінах захворювань та утримується на підвищених рівнях довший час, причому відносне збільшення активності ГГТП вище, ніж ЛФ. Крім того, ГГТП – високоспецифічний індикатор ураження печінки, оскільки на відміну від ЛФ її активність у здорових дітей, вагітних жінок і пацієнтів із захворюваннями кісткової системи знаходиться на рівні нормальних значень.
Визначення активності ГГТП має велике значення для диференціації жовтяниць. При паренхіматозній жовтяниці, властивій інфекційним і токсичним захворюванням із ураженням паренхіми печінки, активність ГГТП підвищується, як правило, лише незначною мірою (у 2– 3 рази). В усіх хворих з обтураційною (механічною) жовтяницею, викликаною порушеннями відтоку жовчі жовчовивідними шляхами, такими, як закупорення жовчних проток каменем, здавлення їх пухлинами, збільшеними лімфовузлами та ін., активність ГГТП у сироватці крові перевищує верхню межу норми в 15– 140 разів.
Один із механізмів підвищення активності ГГТП – індукція синтезу ферменту “de novo”.
Підвищення активності ГГТП у сироватці крові може бути і наслідком вивільнення мембранозв’язаної ГГТП. Солі жовчних кислот являють собою поверхнево активні речовини, і їх дія як детергента викликає вивільнення ГГТП із мембранозв’язаного стану. Активність ГГТП у жовчі приблизно в 10 разів вища, ніж у сироватці крові здорових людей. Надходження жовчі у кров, імовірно, підвищує активність ферменту в сироватці крові.
Досить важливою сферою застосування тесту для визначення ГГТП є онкологія. Показано, що у 100 % хворих на злоякісні пухлини з метастазами в печінку (з наявністю жовтяниці та без неї) активність ГГТП у сироватці крові значно (у 12 і більше разів) підвищена. У той самий час у хворих без метастазів у печінку активність даного ферменту перевищує норму в основному лише за наявності захворювань гепатобіліарної системи непухлинного походження.
Визначення активності ГГТП використовується для діагностики алкогольного ураження печінки, а також для контролю лікування алкоголізму. Алкоголь підсилює продукцію ГГТП у печінці і сприяє її виходу з клітинних мембран, що призводить до підвищення активності ферменту в сироватці крові навіть за відсутності патології печінки. При припиненні зловживання алкоголем рівень активності ГГТП поступово знижується (через 10 днів на 50 %) і потім нормалізується. Тому тест на ГГТП дозволяє проконтролювати сумлінність лікування від алкоголізму. Якщо приймання алкоголю однозначно припинене, а активність ГГТП у колишнього алкоголіка не знижується, то висока ймовірність наявності у нього алкогольного гепатиту або цирозу печінки.
Існують також певні відмінності між активністю ГГТП у крові хворих на алкоголізм і людей, що прийняли значну дозу алкоголю. У перших активність ГГТП підвищується до 140 % нормальних значень із піком активності через 18 годин, у других навіть після сильного сп’яніння підвищення активності ГГТП не перевищує 15 % впродовж 12 годин.
Ряд наркотиків і лікарських препаратів (нестероїдні протизапальні препарати, диклофенак, парацетамол, барбітурати та ін.) також індукують активність ГГТП у печінці. Тому моніторинг ГГТП у сироватці крові хворих використовується для виявлення гепатотоксичної дії препаратів і своєчасної зміни курсу лікування.
Крім основного використання як «печінкової» проби, тест із визначення активності ГГТП застосовується для діагностики захворювань підшлункової залози. Причому в країнах Західної Європи останнім часом він використовується частіше, ніж тест на альфа-амілазу, – традиційний маркер патологій підшлункової залози. Це пов’язано з тим, що у 100 % хворих, що страждають на гострий панкреатит, активність ГГТП у сироватці крові, як правило, в 10–20 разів перевищує нормальні значення.
Клініко-діагностичного значення набуло також дослідження активності ГГТП при ураженнях головного мозку. У тканині мозку активність ферменту розподілена нерівномірно: найбільша активність виявлена в гліальних клітинах і стінках капілярів, що беруть участь у здійсненні функції гематоенцефалічного бар’єра. При закритій травмі головного мозку у різному ступені ушкоджується речовина мозку, що супроводжується виходом ферменту в ліквор і збільшенням активності ГГТП у спинномозковій рідині. При забиттях головного мозку з клінічною картиною ушкодження ЦНС (парези, паралічі, координаційні порушення та ін.) на фоні загальномозкових проявів (кома, психомоторне збудження, підвищення температури тіла, блювання, менінгіальні симптоми) спостерігається в 5–6 разів більш значне підвищення активності ГГТП, ніж при струсі мозку. Таким чином, активність ГГТП може бути використана як додатковий тест для здійснення диференціальної діагностики закритої травми головного мозку.
Новою сферою застосування такого тесту є лабораторна діагностика захворювань нирок. Виявлено, що при пієлонефриті, гломерулонефриті, жовчно-кам’яній хворобі активність ГГТП у сечі хворих істотно зростає. Визначення активності ферменту в сечі дозволяє діагностувати початкові стадії патології нирок, що супроводжуються ураженням проксимальних відділів канальців. У сечі ідентифіковано 2 форми ГГТП – з молекулярною масою 55 і 200 кДа. Значне підвищення активності ГГТП виявлено при нирковій недостатності, спричиненій отруєнням ртуттю. Зниження активності ферменту відмічено в пацієнтів, хворих на полікістоз нирок. Визначення активності ГГТП набуло великого значення й для оцінки нефротоксичності різних препаратів.
Дослідження активності ГГТП у сечі є важливим для оцінки медикаментозної терапії (індометацин, преднізолон) при аутоімунних ураженнях нирок.
Визначення активності ГГТП в амніотичній рідині запропоновано як пренатальний тест діагностики хромосомних порушень. Зниження активності ГГТП в амніотичній рідині виявлено в багатьох випадках трисомії по хромосомах 21 і 18. Зменшення активності ГГТП в амніотичній рідині може бути викликане сповільненням росту плода. Впродовж вагітності, особливо в перші тижні, активність ГГТП у крові знижується.
При інфаркті міокарда впродовж перших 3 діб після початку його розвитку активність ГГТП у сироватці крові залишається нормальною (крім випадків, ускладнених іншими захворюваннями). Починаючи з 4-ї доби активність ферменту трохи підвищується (83 %) і досягає максимуму через 2–3 тижні, а потім у більшості випадків поступово нормалізується. Підвищення активності ферменту відображає перебіг репаративних процесів у печінці й міокарді та розцінюється як загальна відповідь організму, передусім печінки, на патологічний стан, що розвивається.
Причини підвищення активності ГГТП у сироватці крові наведені в табл. 2.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 20