Терміновані слова і словосполучення – це слова загальної мови, які спеціалізувалися в певній науковій галузі. Так, наприклад, слова маса, форма, вузол, кора, сила, опір, тиск, твердість належать загальній мові, але в мові науки вживаються в іншому, термінологічному значенні. Порівняймо слово маса у звичному вживанні ( Водорості утворюють основну масу водної ростинності ) і в термінологічному значенні ( Ньютон також вважав, що всі тіла складаються із міцних непроникних рухомих часток, що мають масу ).
Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в науковій, публіцистичній, діловій сфері мовлення для точного вираження понять і предметів.
Діловому стилю характерна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство, справочинство), запозичується з інших мов (банк, бюджет), утворюється за допомогою власних слів та частин іншомовних слів (фототелеграф).
В основному, значення термінів зафіксовані у державних стандартах, тлумачних, термінологічних словниках, довідниках.
До вживання термінів ставляться такі вимоги:
- термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі;
- термін повинен вживатися з одним (закріпленим за ним у словнику)значенням;
- при користуванні терміном слід суворо дотримуватись правил утворення від нього похідних форм: якщо словник дає лише певні форми, то утворювати ще якісь слова для власного вжитку забороняється. Отже, терміни - це така група слів нашої мови, яка потребує до себе спеціальної уваги, постійного звірення із словником, повсякчасного поновлення в пам'яті значення потрібних для роботи найменувань.
Термінологія є досить молодою наукою, яка офіційно почала своє існування лише наприкінці 19 -початку 20 ст. Вважається, що вперше слово «термін» з`явилося в 1876 році в Німеччині.
3)
Однією з особливостей наукового стилю є узагальнене, абстраговане «позачасове» вживання дієслівної категорії часу. Дієслово позначає дію і стан як властиві предметам постійні ознаки.
Час представлений найбільше теперішнім часом постійної дії, що позначає її безперервність, або абстрактним теперішнім та абстрактним майбутнім. Наприклад: "Банківським договором вважають домовленість про касово-розрахункове обслуговування", "Вкладами засновників та учасників господарською товариства можуть бути будь-які матеріальні цінності, цінні папери та права на користування ресурсами тощо".
Визначальною особливістю є вживання першої особи множини теперішнього часу для підкреслення скромності автора та для залучення читача до спільних з ним дій. Наприклад: "Обґрунтуємо можливість застосування функціонально-вартісного аналізу в управлінні виробництвом", "Ми вважаємо цей показник значно інформативнішим, ніж поширений в усьому світі показник пенетрації".
Як засіб зв'язку мікротем тексту, логічного переходу в розгортанні думок вживаються форми майбутнього часу: "Для визначення місця дочірніх підприємств в системі форм господарювання звернемося до чинного класифікатора"
В наукових текстах переважають дієслова неособової форми недоконаного та доконаного виду. Неособова форма недоконаного виду використовується для творення складних форм часу, оскільки переважно йдеться про розвиток чогось. Наприклад: "Для виявлення резервів скорочення втрат часу буде проведено фотографію робочого дня". Неособова форм доконаного виду використовується для окреслення стану
чогось: "Для реалізації виявлених результатів запропоновано ряд заходів".
Широко вживаються іменники з абстрактним значенням із суфіксами -ість, -ство, -ація, -изм, та ін.: конкурентоспроможність, реструктуризація, волюнтаризм. Іменники, які в загальновживаній мові не мають множини в наукових текстах набувають такого значення: широти, води, температури.
В науковому стилі переважає використання відносних прикметників, які угочнюють. конкретизують поняття, терміни і входять до терміносполук: аудиторський аналіз, функціонально-вартісний аналіз, ринкова економіка, мінеральна сировина.. Ступені порівняння прикметників подаються як в простій так і в складній формах з використанням слів більш, менш та найбільш, найменш: більш ефективний, найбільш ефективний. Прикметники з префіксами ультра-, архі-, гіпер-, над- є переважно нейтральними і виконують функцію уточнення: надлишкова вартість, гіперінфляція.
Одна з особливостей наукового стилю - відсутність особового займенника "я". Часто вживаються вказівні займенники: цей, той, такий та займенникові слова: даний, відомий, відповідний. Вони забезпечують зв'язність логічного викладу: "Цей словник є одним з етапів виконання програми створення єдиної галузевої терміносистеми", "Евристична перевірка гіпотези за допомогою даного критерію показала...".
Для наукового стилю характерними є типові сполучники і відносні слова: відповідно до того, що; внаслідок того, що; після того, як; незалежно від того, що і т.п.; часті парні конструкції із сполучниками: не тільки (не лише)... але й; як, ...так і.
Послідовність логічного міркування передають словосполученнями і словами: наприклад, так, крім того, а саме, за винятком, на відміну, таким чином та деяких інших. Особливістю наукової мови (стилю) є також відсутність експресії. Домінуючою формою оцінки є констатація ознак, притаманних певному слову, що визначається. Тому більшість прикметників є частиною термінологічних виразів.
Морфологічні особливості наукового стилю української мови полягають у деякій обмеженості використовуваних граматичних форм і частої повторюваності деяких частин мови. Так, у мові науки переважають іменники і прикметники. До того ж переважають іменники, що означають неістоти, збільшується використання слів середнього роду і форм однини; серед відмінкових форм перше місце посідає родовий відмінок. Службові частини мови в науковому стилі поповнюються за рахунок самостійних частин мови, перш за все іменників. Наприклад, у значенні прийменників уживаються в міру, в силу, за певних обставин, у разі потреби, у випадку, згідно з, у значенні, у процесі, внаслідок, у результаті, за допомогою чого, за рахунок, у вигляді, на підставі, шляхом чого, методом, через що, яким чином тощо.
Багато іменників, які не мають у загальнолітературній мові форм множини, у науково-технічному контексті набувають їх. Це насамперед іменники речовинні (масла, нафти, мармури, бетони, солі, кварци, граніти ) і абстраговані іменники (вологості, місткості, потужності, щільності, освітленості, вузькості, включення, напруги, зміщення, переміщення тощо ).
Нормою є вживання в науковому мовленні сполучень з іменниками у знахідному відмінку з прийменником ( вагою у 70 кг, відстань у 5 км ), інколи без нього (прискорення 0,5 м/сек, швидкість 5 м на секунду, довжина 20 м, вагою 70 кг, відстань 5 км, маса 20 кг ).
4)
Синтаксичні особливості наукового мовлення
Одним із найбільш поширених типів речення в науковій мовленні є речення із складеним іменним присудком, іменна частина якого виражається:
– іменником у називному або орудному відмінках ( Швидкість також є векторна величина. Знаходження рівнодіючої кількох сил називається складанням сил);
– повною формою прикметника ( Деформації стиснення і розтягування є пружними у всіх станах тіл);
– прикметником у формі ступеня порівняння ( Робота тим більша, чим більша прикладена сила і чим значніше переміщення тіла );
– зворотньою формою дієслова ( Термін „біотип” застосовується до певних ліній і сортів вищих рослин).
Оскільки часто вживаються речення з іменним присудком, то відповідно маємо в науковому стилі велику кількість дієслів-зв’язок: бути, є, називатися, становитися, робитися, здаватися, мати, залишатися, володіти, визнаватися, відрізнятися, розпізнаватися, характеризуватися, складатися, слугувати, міститися, полягати, перебувати, визначатися, уявлятися, становити собою, вважатися тощо.
Характерною особливістю наукового стилю мовлення є досить часте вживання сполучення „ дієслово + іменник ” замість синонімічного дієслова: піддавати впливові, чинити опір, піддаватися окисленню, піддаватися вивітрюванню ( а не опиратися, окислюватися,вивітрюватися). Наприклад: При вивітрюванні всі сульфіди піддаються окисленню.
Для наукового стилю мовлення, більш ніж для інших стилів, характерна значна кількість неозначенно особових речень ( без підмета ), наприклад: У залежності від агрегатного стану розподіленої речовини суміш поділяють на суспензії та емульсії. Інколи при розгляді руху тіл можна нехтувати їхніми розмірами.
Часті також безособові речення: Вивчення не можна вести у відриві від умов. Після цього залишається знайти фронтальну проекцію точки перетину.
Замість підрядних речень у науковому мовленні часто вживають прийменниково-відмінкові сполучення. Наприклад, при підвищенні температури замість коли (якщо) температура підвищується; у результаті процесів вивітрювання замість у результаті того, що відбуваються процеси вивітрювання; із збільшенням обсягу замість по мірі того, як обсяг збільшується тощо.
Вживаються також дієприкметникові і дієприслівникові звороти, наприклад: Багато цінних відомостей про обмін речовин отримано методом гістоавторадіографії, заснованому на виявленні фотографічним способом радіоактивних ізотопів, уведених у тіло тварини.
5)
Подамо деякі усталені зразки мовних засобів.
Послідовність викладу можна передати такими словосполученнями:
по-перше, по-друге, по-третє; з одного боку, з іншого боку; насамперед, передусім, спочатку; також, тепер, даної, водночас; нарешті, на закінчення, наостанку.
(Щоправда, не захоплюймося переліком, адже вусьому має бути
почуття міри). _ ;;■'■, .. /
Ступінь вірогідності повідомлення: очевидно, безумовно, без сумніву, безперечно, напевне, певно, певна річ, звичайно, (як) відомо, мабуть.
Послідовність у часі:спочатку, потім, тепер, насамперед, перш ніж, після того як, одночасно, наприкінці, зараз, тут, там, навколо, тоді, в той час, поряд, щойно, перед тим, завжди.
Причина і наслідок, умова і наслідок: оскільки, тому, відтак, таким чином, отже, внаслідок, в результаті, поза як; завдяки тому, що; у зв'язку з тим, що; через те, що; зважаючи на те, що, з огляду на те, що; з огляду на викладене вище; це залежить від того, що.
Зіставлення, протиставлення: так само, як і; як..., так і; проте, але, навпаки, в той самий час, однак, втім.
Заперечення: разом з тим, але, тоді як, однак.
Доповнення, уточнення: водночас, зокрема, крім того, щоправда, наприклад, як-от, точніше, зауважмо, наприклад, так, наприклад, а саме, тільки лише, навіть, адже, іншими словами, точніше кажучи, причому, притому.
Узагальнення, висновок: отже, таким чином, відтак, узагальнюючи сказане; з розглянутого можна зробити такі висновки; зважаючи на викладене вище, звідси, звідси висновок, підсумовуючи.
Ілюстрація до сказаного: наприклад, так, проілюструємо це на; наведемо (подамо) кілька прикладів, опишемо кілька випадків, коли.
Перехід до новоїдумки: перейдемо до, ще одне, розглянемо.
Зв'язок з попередніми частинами інформації:як уже зазначалося, як показав аналіз, як було показано вище, доречно, до речі, враховано, взято до уваги, попередній, останній, наступний розділ, праналізований, досліджений, описаний матеріал, згаданий, зазначений, викладений, знайдений, помічений, наведений вираз, у процесі опрацювання належних питань, як згадувалося вище; не зупиняючись на інших прикладах, нагадаємо; припустімо; виключно для прикладу візьмемо; виклад результатів дослідження, нових відомостей, застосування їх на практиці, подати цілком конкретні вказівки; це, безперечно, негативно позначається; отже, в більшості випадків має місце.
Заключна частина, висновки:отже, таким чином, одним словом, із цього видно, з цього випливає, точніше кажучи, іншими словами, аналіз підтверджує, з опису видно, з одного боку, з іншого боку, і все ж, на завершення, можна підсумувати, слід підкреслити, отже, є підстави твердити, що, в результаті можна прийти до висновку, на основі цього ми переконуємося в тому, що; узагальнюючи сказане, ці дані свідчать про те.
Для з'ясування авторської думки(ствердження, заперечення, переконаності, припущення тощо) можна скористатися дієслівно-іменниковими сполуками:
автор розглядає, розкриває, висвітлює, порушує, розв'язує, торкається проблеми, занурюється у проблему, зупиняється на проблемі; вважає, виражає, відзначає, що; пише, що; підкреслює, що; справедливо вказує на те, що;
автор стверджує, аналізує, характеризує, доводить, порівнює, зіставляє, з'ясовує, підкреслює, посилається на, розглядає зміст, наголошує на важливості, формулює, виходить з того, що;
автор переконаний, вважає, обґрунтовує, схвалює, поділяє погляд, автор переконливо доводить, що; погоджується, визнає, дотримується тієї ж думки, враховує, звертає увагу, накреслює перспективу;
автор припускає; висловлює припущення, пропонує;
автор заперечує, стверджує, відзначає недоліки, вагається, міркує", ігнорує, дорікає, критикує, не підтверджує висновок словами, спростовує, критично ставиться, ставить завдання, підтверджує висновок фактами, пояснює це тим, що, причину цього вбачає у тому, що, вважає, що.
Не слід подавати виклад роботи від першої особи однини чи множини "Я вважаю", "Мені здається", "Ми виявили", доцільніше використати звороти типу "встановлюємо", "маємо на увазі".
Наукова робота вимагає оперувати вміннями добирати епітети до термінів типу аналіз, вивчення, завдання, мета, інформація тощо.
Аналізтеми, проблеми є науковий, об'єктивний, конкретний, проведений, всесторонній, вичерпний, детальний, порівняльний, ретельний, глибокий.
Вивченняпроблеми може бути об'єктивне, експериментальне, теоретичне, практичне, порівняльне, дослідне, безпосереднє, спеціальне, постійне, систематичне, подальше, поглиблене, інтенсиве, глибоке, всестороннє, ретельне.
Завдання- першочергові, найближчі, кінцеві, поставлені, вузлові, особливі, конкретні, визначені.
Дані експерименту- дослідні, другорядні, конкретні, цифрові,
«сучасні, останні, попередні, перевірені, вичерпні, повні, додаткові,
^вихідні, цінні, надійні. >
6)
Мова наукової праці – це формально-логічний спосіб викладу матеріалу, вживання спеціальної термінології, використання якої вимагає особливої точності, наявності власних думок, обґрунтування висновків.
Вимоги до мови друкованих наукових робіт можуть бути:
1) технічними (наприклад, форматування тексту, оформлення таблиць або рисунків тощо);
2) змістовими (логіка дослідження, використані методи, інструменти та ін.).
Основні вимоги до мови наукової праці такі:
1) стислість, лаконічність викладу матеріалу;
2) логічна послідовність, змістовий і стилістичний взаємозв'язок між розділами, підрозділами, окремими абзацами;
3) змістова завершеність, цілісність, взаємопов'язаність думок;
4) аргументація кожного положення роботи достатньою кількістю фактичного матеріалу, акцентування на головних думках;
5) правильне оформлення цитат і виносок;
6) стилістична, орфографічна, пунктуаційна грамотність.
12
Наукові роботи в Україні, у тому числі й у галузі бухгалтерського обліку, необхідно оформляти у відповідності до норм ДСТУ 3008-95 "Документація. Звіти у сфері науки і техніки". Цей стандарт затверджено і введено в дію наказом Держстандарту України № 58 від 23 лютого 1995 р. Він відповідає міжнародному стандарту ISO 5966:1982 "Documentation-Presentation of scientific and technical reports", який використовують у своїй роботі фахівці таких найбільш передових і розвинених країн, як США, Японія, Франція, ФРН, Канада, Нідерланди, Бельгія та ін.
Цей стандарт поширюється на звіти про роботи (дослідження, розроблення) або окремі етапи робіт, що виконуються у сфері науки і техніки. Стандарт установлює загальні вимоги до побудови, викладу та оформлення звітів. Стандарт може бути застосований також до таких документів, як дисертації, річні звіти, посібники тощо.
Вимоги до оформлення наукових робіт у межах правил, визначених згаданим державним стандартом, можуть варіювати залежно від видів наукових робіт. Проте можна узагальнити загальні підходи до оформлення наукової документації.
Наукову роботу друкують машинописним способом або на комп'ютері з одного боку аркуша білого паперу формату А4 (210×297 мм) через два міжрядкових друкованих інтервали або 1,5 інтервали у текстовому редакторі (до тридцяти рядків на сторінці). Мінімальна висота шрифту 1,8 мм.
Текст наукового документу друкують, залишаючи відступи таких розмірів: лівий – не менш як 20 мм, правий – не менш як 10 мм, верхній – не менш як 20 мм, нижній – не менш як 20 мм.
Шрифт друку має бути чітким з однаковою щільністю тексту, стрічка – чорного кольору середньої жирності.
Друкарські помилки, описки і графічні неточності, виявлені в процесі написання наукового документу, можна виправляти підчищенням або зафарбуванням білою фарбою і нанесенням на тому ж місці або між рядками виправленого тексту (фрагменту малюнка) машинописним способом. Допускається не більше ніж два виправлення на одній сторінці.
Текст основної частини наукової роботи може бути поділений на розділи, підрозділи, пункти та підпункти.
Заголовки структурних частин наукової роботи зазвичай мають такі назви: "ЗМІСТ", "ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ", "ВСТУП", "РОЗДІЛ", "ВИСНОВКИ", "СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ", "ДОДАТКИ". їх друкують великими літерами симетрично до тексту.
Заголовки підрозділів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу. Крапку в кінці заголовка не ставлять. Якщо заголовок складається з двох і більше речень, їх розділяють крапкою. Заголовки пунктів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу розрядкою в підбір до тексту.
Відстань між заголовком (за винятком заголовка пункту) і текстом має дорівнювати 3-4 друкованим міжрядковим інтервалам. Кожен розділ наукової роботи починають з нової сторінки. Всі сторінки елементів наукової роботи нумерують. Нумерацію сторінок, розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів, рисунків, таблиць, формул подають арабськими цифрами без знака №.
Першою сторінкою науковою роботи є титульний аркуш, який включають до загальної нумерації сторінок, не проставляючи його номера. Наступні сторінки нумерують у правому верхньому куті сторінки без крапки в кінці. Такі струкіурні частини роботи, як зміст, перелік умовних позначень, вступ, висновки, список використаних джерел не мають порядкового номера.
Не нумерують заголовки структурних частин роботи, тобто не можна друкувати: "1. ВСТУП" або "Розділ 6. ВИСНОВКИ". Номер розділу ставлять після слова "РОЗДІЛ", після номера крапку не ставлять, потім з нового рядка друкують заголовок розділу.
Підрозділи нумерують у межах кожного розділу. Номер підрозділу складається з номера розділу і порядкового номера підрозділу, між якими ставлять крапку. В кінці номера підрозділу ставлять крапку, наприклад: "2.3." (третій підрозділ другого розділу). Потім у тому ж рядку йде заголовок підрозділу.
Наукову роботу виконують державною мовою. В окремих випадках, за попереднім погодженням, робота може бути виконана і захищена тією іноземною мовою, якою автор краще володіє
2)
Нумерація сторінок, розділів, підрозділів, пунктів, рисунків, таблиць, формул подається арабськими цифрами без знака «№».
Усі сторінки роботи, враховуючи титульну сторінку, тези та додатки, підлягають суцільній нумерації, номер на титульній сторінці не ставиться, а на наступних сторінках проставляється у правому верхньому куті сторінки без крапки в кінці.
Нумеруються тільки розділи основної частини. Зміст, вступ, висновки не нумеруються.
Номер розділу ставиться після слова «РОЗДІЛ», після номера крапка не ставиться. Заголовок розділу друкується з нового рядка.
Підрозділи нумеруються в межах кожного розділу за правилом: номер розділу, номер підрозділу. У кінці номера підрозділу має стояти крапка, наприклад: «2.4.». Заголовок підрозділу наводиться у тому самому рядку.
Пункти нумеруються в межах кожного підрозділу таким чином: номер розділу, номер підрозділу, номер пункту, наприклад: «2.3.4.». Заголовок пункту наводиться у тому самому рядку, але пункт може й не мати заголовка.
У кінці назв розділів, підрозділів, пунктів крапка не ставиться.
Формули нумеруються в межах розділу. Наприклад, «формула (2.3)» означає «формула 3 розділу 2». Наявність підрозділів на нумерацію формул не впливає. Формули, на які немає посилань, можна не нумерувати. Номер необхідно брати в круглі дужки та розміщувати на правому полі сторінки на рівні нижнього рядка формули, якої він стосується.
Рисунки нумеруються в межах розділу арабськими цифрами (аналогічно до формул та підрозділів) і позначаються словом «Рис.», наприклад «Рис. 1.2».
Таблиці нумеруються послідовно в межах розділу. У правому верхньому куті над заголовком таблиці розміщується напис «Таблиця» із зазначенням її номера. Номер таблиці складається з номера розділу та порядкового номера таблиці, між якими ставиться крапка, наприклад: «Таблиця 2.3».
Додатки оформлюються як безпосереднє продовження роботи на наступних сторінках. Вони розміщуються в порядку посилань у тексті роботи. Кожен із додатків має розміщуватись на окремій сторінці. Додаток повинен мати заголовок, який друкується угорі симетрично відносно тексту. Додатки нумеруються великими українськими літерами та позначаються словом «Додаток», наприклад: «Додаток Б».
3)
До ілюстрацій належать рисунки, схеми, графіки, діаграми.
Ілюстрації повинні мати назву, яку розміщують після номера ілюстрації. За потреби ілюстрації доповнюють пояснювальними даними (текст під рисунком). Ілюстрації (схеми, графіки, діаграми) і таблиці варто наводити в роботі безпосередньо після тексту за першою згадкою або на наступній сторінці. Ілюстрації і таблиці, розміщені на окремих сторінках роботи, включають до загальної нумерації. Ілюстрацію, більшу за формат А4, враховують як одну сторінку і розміщують у відповідних місцях після згадування в тексті або в додатках.
Ілюстрації позначають словом «Рис.» і нумерують послідовно в межах розділу, за винятком ілюстрацій в додатках. Номер ілюстрації складається з номера розділу і порядкового номера ілюстрації, між ними ставиться крапка.
Наприклад:
Рис. 1.2. (другий рисунок першого розділу).
Номер рисунка, його назва і пояснювальні підписи розміщуються послідовно під ним. Якщо в курсовій роботі один рисунок, то його нумерують за загальними правилами.
Наприклад:
Рис. 1.2. Структурні елементи внутрішньокорпоративного управління
1 2 3